Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Романсисти й баладники 30-40-х pp.
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція XVII

Поряд з Костомаровим та Метлинським у 30-40-х роках ми бачимо досить довгий ряд поетів, «верных», як каже Петров, «романтикохудожественному направлению», поетів незначних, «о которых умалчивают критики и историки украинской литературы или отзываются о них мимоходом и даже с известной дозой пренебрежения». З погляду жанру, який вони переважно культивують, їх можна розбити на дві групи: баладники та романсисти.

Перші спроби української балади маємо в Гулака-Артемовського та Боровиковського: перший переклав із Ґете баладу «Рибалка». Надруковано її в журналі «Вестник Европы» за 1827 рік з переднім словом редактора М. Т. Каченовського: «Почтенный автор... по влечению любопытства захотел попробовать, нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя или слушателя смеяться, как от «Энеиды» Котляревского и от других с тою же целью написанных стихотворений. Указывая далее на некоторые народные песни малороссийские, на песни самые нежные, самые трогательные, он, с благородной неуверенностью в успехе, выдает балладу свою единственно как простой опыт». Одночасно з «Рибалкою» написано й видрукувано «Твардовського», що теж має підзаголовок «українська балада», але тоном значно різниться від «Рибалки», як це й помітив редактор «Вестника Европы»: «В «Твардовском» выдержан сочинителем тон мужественно-гайдамацкий» (на відміну від «женского способа объяснения» - в «Рибалці»). Справді «Твардовський» становить собою значно поширений переспів Міцкевичевої балади «Pani Twardowska» (204 рядки замість 124), не позбавлений подекуди бурлескних ефектів. Зіставмо кінець балади у Міцкевича і в Гулака (чорт чимдуж утікає від жінки Твардовського, з якою має на загад «польського Фауста» прожити рік). Твардовський говорить:

«Ja na rok u Belzebuba

Przyjmк za ciebie mieszkanie;

Niech przez ten rok moja Luba

Z tob№jak z mкїem zostanie.

Przysi№ jej miioж, szacunek,

I posiuszecstwo bez granic;

Ziamiesz сhожjeden warunek,

Jui caia ugoda za nic».

Djabei do niego pyi ucha,

Pyi oka zwrycii do samki,

Niby patrzy, niby siucha -

Tymczasem juї blisko klamki.

Gdy mu Twardowski dokucza,

Od drzwi od okien odpycha,

Czmychn№szy dziurk№od klucza,

Dot№, jak czmycha, tak czmycha.*

«Цмокнись з жінкою моєю,

Вона твоя буде;

Як я жив на світі з нею -

Про те знають люди.

Будь ти їй за чоловіка (Остання умова),

Присягайсь любить довіка,

Та тогді й ні слова!

* Останні чотири строфи балади А. Міцкевича «Пані Твардовська» у перекладі М. Рильського:

Хочу я на рік місцями

Помінятися з тобою:

В пеклі буду я з чортами,

Ти ж із нею - як жоною.

їй на вірність дай ти слово,

На слухняність i пошану,

А зламаєш цю умову -

Що ж! Ізнов я вільний стану».

Чорт схилив до нього вухо,

На дружину блимнув оком,

Мовби дивиться, мов слуха,

Та до клямки боком, боком.

Пан Твардовський при одвірку,

Хоче путь загородити...

Чорт мерщій в замкову дірку

Шмиг! - І досі не спинити.

Нехай піп вам руки зв’яже,

Тепер, по сій мові,

Люди добрі, що чорт скаже, -

Бувайте здорові!»

А чортові не до солі:

Хвостиком киває,

Ніс скопилив, мов ґринджоли,

І дверей шукає.

Стриб по хаті, хап за клямку,

Твардовський - по пиці,

Трісь по гирі - розбив склянку

І горшок з полиці.

«Ей, не бийсь, кажу, Твардовський!

Ґвалт, рятуйте, люди!

Бо вилаю no-московській -

Сором слухать буде».

А тим часом скік к одвірку -

Ну цапом стрибати!

З прогонича зуздрів дірку -

Та й шморгнув із хати.

«Ой держіть, ловіть псяюху!» -

Усі загукали.

А псяюхи нема й духу:

Поминай, як звали!

Поличники, лайка no-московській, як останній засіб у чорта; розбиті склянки та не наведені тут чотири строфи кінцевої промови Твардовського - це все додатки українського перекладача, що перебуває в полоні бурлескної манери.

Перекладений з Ґете «Рибалка» та перероблений Твардовський позначилися на творчості й пізніших баладників. Балади молодих поетів 30-40-х років належать до одного з цих двох типів: на одних знати «женский способ объяснения», тяжіння в бік ніжної народної пісні; у других на перший план виступають побутові риси, елементи бурлацького та гайдамацького жарту, риси бурлеску. До першого типу належить «Маруся» Боровиковського (злегка українізований переклад «Светланы» Жуковського), до другого - балади Корсуна та Віктора Забіли.

Олександр Корсун (1818-1891) у 40-х роках був студентом Харківського університету. Приятель Костомарова і видавець «Снопа», він пробує розв’язати питання українського правопису, цікавиться черговими завданнями українського письменства. Закінчивши освіту, вступив на державну службу. Вийшовши в одставку, жив у своєму маєтку. В літературі він більше не з’являвся і тільки по смерті Костомарова опублікував свої спомини про нього.

Баладний характер мають у Корсуна і його «Українські повір’я», видрукувані в альманасі «Сніп». Усі вони народного походження і зв’язані одно з одним у низку пригод Юрка та Білобога, що обходять землю, приглядаючися до людських звичаїв. М. І. Петров сумнівався щодо народного походження деяких Корсунових оповідань, гадаючи, що вони або дуже перероблені автором, або й цілком вигадані (для деяких він знаходив паралелі в «Gesta Romanorum»*), але Костомаров, найбільший вкладчик і душа альманаху, свідчить, що «рассказы переданы верно», тільки цензура не дозволила друкувати імен Христа та апостола Петра, які й замінені були на Юрка та Білобога. В опрацюванні переказів Петров вбачає «много пародии и даже цинизма». Літературною манерою Корсунові «Повір’я» чи не найбільше нагадують сучасного їм «Вовкулаку» Олександрова, де фольклорний матеріял вставлено у рамки побутового начерку в дусі котляревщини.

Дуже подібні до Корсунових оповідань-балад такі речі Забіли, як вірш «Остап і чорт». В його основі - народні вірування й уявлення, народна демонологія й фантастика. Художня обробка позначається досить грубим гумором та тяжінням до народних жартів. Відмінність Забіли від Корсуна тільки та, що Забіла подає свою казку коломийковим народним пісенним складом (у Корсуна чотиристопний ямб).

Жив собі десь чоловічок,

Він Остапом звався,

Раз поїхав в гай по дрова,

З чортом пострічався;

Прилягав, бач, гайок його

К болоту близенько;

Росла всячина у ньому

Високо й низенько...

І далі розповідається, як Остап одцурав чорта. Від свисту чортового облетіло листя в лісі, а Остап ледве на ногах устояв. Але Остап свиснув чорта дубиною (наперед зав’язавши йому очі) - і виграв заклад. Петров уважав, виходячи з подібности сюжету, що Забіла написав свого Остапа як наслідування Гулакового «Пана Твардовського».

Так і вір оцим Остапам,

Чваланями ходять,

Зовсім вони неучені,

Да бісів проводять!

* «Діяння Римлян» (лат.).

Далеко показніший Забіла в піснях-романсах, у другім жанрі, до якого залюбки звертаються малі поети того часу.

Особиста доля дала Забілі головний матеріял для його лірики. Народився Забіла 1808 р. в родовому маєтку на Борзенщині, вчився в Ніжинській гімназії «высших наук» кн. Безбородька; служив у війську і як офіцер Київського драгунського полку брав участь у Польському поході 1831 р. 1834 року вийшов в одставку й оселився на власному хуторі. Нещасливе кохання вибило його з життєвої колії, він розпиячився, пропив усе своє майно і вмер 1869 р. В 40-х pp. Забіла приятелював з Шевченком; M. K. Чалий називає його в гурті людей, що проводжали труну поета в Канів.

З романсів Забілиних найвідоміші два: «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі». На музику їх поклав відомий російський композитор Глінка, що зустрічався з Забілою в Качанівці, маєтку Г. С. Тарновського. Романси ці співають і нині як народні пісні.

Дуже подібний до Забіли своєю манерою Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1816-1875), офіцер Білгородського полку і зрештою поручник в одставці. Особиста доля його склалася інакше, ніж доля Забіли. 1847 р. він перейшов до канцелярії воронізького губернатора, редактував неофіційний відділ «Губернських відомостей». 1856 p., командирований в етнографічну подорож на нижнє Подніпров’я, видрукував у «Морском сборнике» кілька статей, з яких склалася потім велика праця «Поездка в Южную Россию». Як український поет Афанасьєв-Чужбинський дебютував у Гребінчиній «Ластівці». В «Молодику» І. Бецького він надрукував свій вірш «Шевченкові» («Гарно твоя кобза грає, любий мій земляче»). У спогадах сучасників йому не повезло. Досить злісний його портрет («бродячий малороссийский поэт и франт») дав Л. M. Жемчужников у «Воспоминаниях из прошлого». Як «неистового и неистощимого стихотворца» характеризує його у своєму «Щоденнику» Шевченко (запис 2 липня 1857 p.).

Невелику книжку українських поезій Афанасьєв-Чужбинський видав тільки 1855 р. під назвою «Що було на серці» (увійшла потім до тому IX його «Собрания сочинений»), У передмові, зазначивши, що «пісня - найкращий приятель людини, чи то у смутку, чи то у радості», та що «гріх кидати пісні даремно, бо, може, у котрій блисне слово правди і навчить, наставить на добро не одно запекле серце» він так характеризує власну творчість: «Співав і я, братця, виспівував, що було на серці, що роїлось на думці, і, дивлячись, як іноді чорнобриві дівчата переймають мої пісні, подумав: нехай же не пропадають золоті годинки, котрі, Бог їх святий зна, відкіль, спливались у душу і голосно виривались на волю».

Рецензія на книжку Афанасьева, невелику, всього 15 поезій (в IX т. «Сочинений» число їх зросло до 21), з’явилася в «Москвитянині» (1855, IV), Автор рецензії вітав «Що було на серці», як книжку, що теплотою й колоритом нагадує Гребінчині «Приказки» та «Гайдамаків» Шевченкових (?) і наостанку, виписавши елегію «Прощання», додав: «Кто бы мог ожидать, чтобы столько свежести, силы и теплоты заключала элегия во вкусе Байрона на языке дегтярников и чумаков?»

Ось ця характерна для Афанасьева елегія:

Прощай навіки, моя чорнобрива!

Бач, я не плачу, бо й ти не заплачеш.

А з нас хтось винен... Бувай же здорова!

Вже на сім світі мене не побачиш.

Різная доля нас випроводжала

На світ широкий, не в одну годину;

І моя доля з мене шуткувала

Та й одурила, як малу дитину.

А твоя доля, мов рідная мати,

Все вибирала щасливі дороги.

Убрала в щастя, а щоб легш ступати,

Все підстилала квіточки під ноги...

Ти йшла весела у квітчастім полі,

Я - у пустині з сльозами і страхом;

Все ж наші стежки по чиїйсь-то волі

Зійшлись у світі перехресним шляхом.

А хто ж, голубко, не боявсь пустині?

А хто на путь мій квіточку покинув?

Ні, що бувало, не казать дівчині,

Бо цвіт рожевий вже давно загинув!

Бувай здорова! Пий з повної чаші Щастя і радість, так нехай всі кажуть - Прощай навіки, бо вже стежки наші Більш перехрестям на світі не ляжуть!

Байрона в цьому «Прощанні» небагато. В своїх наріканнях на долю, на життєву пустиню, якою доводиться йти, - наш автор досить далекий від гордого та непримиренного тону. Ніжні звертання, голубливі форми («А хто ж, голубко... квіточку покинув?») зближають його елегію з народною піснею. На народну пісню вказує і віршовий розмір: одинадцятискладовий рядок з жіночими закінченнями та цезурою після п’ятого складу.

Такі й поезії Афанасьєва-Чужбинського. Вони інколи дуже нагадують раннього Шевченка, хоч, правда, не мають його лаконізму та сили:

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю.

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає...

(Т. Шевченко. «Мар’яна-черниця»)

У Афанасьєва-Чужбинського цей же образ:

Чи ти бачив, як мається

Перекотиполе?

Біжить собі через степи -

Вітер повіває;

Відкіль, куди, за чим біжить -

І само не знає...

А там, гляди, зачепилось

Побіля могили;

Стоїть,сохне, поки його

Сніги білі скрили.

А весною нема й сліду.

Ісходи все поле,

Вже не знайдеш, куди й ділось

Перекотиполе.

Оце, браття, моя доля...

і т. д.

Характерний для Афанасьєва-Чужбинського, Забіли та інших їх поворот до народного вірша. У Афанасьєва бачимо дванадцятискладовий вірш, яким орудував Шевченко (поезія «Гребінці»: «Скажи мені правду, мій добрий земляче»), інколи тонізований під чотиристопний амфібрахій; одинадцятискладовий, до якого Афанасьєв звертається з більшою охотою; восьмискладовий «колядковий» («О, як весело глядіти, як сміються всі на світі; А я з горя помаленьку Наллю чарочку повненьку»); нарешті, вірш коломийковий, яким і Забіла, й Афанасьев користуються найчастіше. Інколи цей останній тонізовано під хорей («Гарно твоя кобза грає»), інколи ж побудовано не на правильности наголосів, але на кількости складів та цезурах:

Не щебечи, соловейку,

На зорі раненько,

Не щебечи, малюсенький,

Під вікном близенько.

(Забіла)

Формула (4+4)+6. Чотирнадцятискладовий вірш, двічі повторений, зв’язується римою і становить строфу. Графічно часом передається і так:

Твоя пісня / дуже гарна, // ти гарно й співаєш, -

Ти щасливий: /спарувався //і гніздечко маєш...

Перший піввірш (восьмискладовий) розпадається на дві частини; кожна з них має один ритмічний наголос: твоя пісня; ти щасливий іт. д.

Третій доволі талановитий романсист 40-х pp. - Михайло Петренко, харків’янин, згаданий у Костомарова в загальній характеристиці харківського гуртка. Народився він 1817 p., вірші свої містив у всіх трьох альманахах харківських: «Сніп» (1841), «Молодик» (1843), «Южный русский сборник» (1848). Є звістка, ніби він був автором ненадрукованої оперети. З друкованих же його речей найпопулярніший романс «Дивлюсь я на небо». Є у Петренка й кілька пісень, писаних коломийковою мірою («Минулися мої ходи»):

Другим щастя і кохання,

А я тільки плачу.

Сльозам, горю, тоскованню

І кінця не бачу.

Але взагалі в його поезії більше книжного, навіяного літературою. Думки Петрова, що знаходив у нашого автора відгомони Козлова та Лєрмонтова, не завжди обґрунтовані (Петренків «Вечір»:

Схилившись на руку, дивлюся я

В вечірнє крайнебо далеко і глибоко,

І чуло проситься душа моя

Туди, де потонуло в хмарах око -

ні настроєм, ні ритмом не подібний до лєрмонтовського «Выхожу один я на дорогу»), - але своїм віршем, амфібрахіями романсу «Дивлюсь я на небо», різностоповими ямбами свого «Вечора», епіграфами з Лєрмонтова Петренко трохи відходить від попередніх романсистів. Поряд з піснею він дає і ліричні медитації в дусі тогочасної російської лірики:

Як в сумерки вечірній дзвін

Під темний вечір сумно дзвоне,

Як з вітром в полі плаче він,

А у діброві тяжко стогне,

Тоді душа моя болить...

У нього відмінні образи, складніша синтакса, він не замикається, як вони, виключно в крузі народних поетичних засобів.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.