Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Українські теми в російській літературі 20-30-х pp.
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція XIX

Поряд з українським захопленням старовиною та народною творчістю інтерес до українських тем, історичних та фольклорних, прокидається і в російському, і в польському письменстві. У польському письменстві на ґрунті того інтересу виникає ціла українська школа, численна і репрезентована значними талантами. В літературі російській бачимо те, що знаний уже нам Тихорський назвав «школою малороссийских повестей», бачимо також і звертання до українського минулого в поезії Пушкіна, Рилєєва та М. Маркевича.

Найталановитішим представником «школы малороссийских повестей» був Микола Гоголь. Художня яскравість його «Вечеров на хуторе» з їхнім «живым описанием племени поющего и пляшущего» (Пушкін), з їхньою «непритворною веселостью, яркою живостью картин природы..., новостью выражения и верностью... нравов и быта малороссийских поселян» (Сомов) на другий план відтиснула його попередників. Приїхавши в Петербург і зазнавши невдачі з «Ганцом Кюхельгартеном», Гоголь досить швидко зорієнтувався в літературних обставинах столиці. Він спостеріг загальне тяжіння до народности, побачив, що літописи, пісні та народні леґенди вважаються за «лучшие, чистейшие, вернейшие источники словесности», але чи не найбільше цікавости будять перекази й пісні українські. Україна - своя й не своя, рідна і все ж легко уявлювана в світлі півреальної романтики як «слов’янська Авзонія», посідає чимраз більше місце в його творчості прозовій і віршовій. Гоголь в одному з петербурзьких листів до матері пише: «Еще прошу вас выслать мне две папенькины малороссийские комедии - «Овца-собака» и «Роман с Параскою» (она же «Простак»). Здесь так занимает всех все малороссийское, что я постараюсь попробовать, нельзя ли одну из них поставить на здешний театр».

Цю вже готову в часи гоголівських «Вечеров» моду утворили В. Т. Наріжний (1780-1825), автор «Бурсака» та «Двух Иванов», і Орест Сомов (1793-1833), вихованець Харківського університету і петербурзький літератор, що в кінці 20-х і на початку 30-х pp. видрукував кілька повістей під псевдонімом Порфирія Байського.

В. Т. Наріжний, по слову Бєлінського, - «родоначальник русских романистов», народився в с. Устивиці Миргородського повіту. Родом він був з дрібномаєтних дворян (із «полупанків») і рано покинув Україну, відданий до Московської дворянської гімназії. Дальшу освіту дістав у Московському університеті, а потім служив деякий час (1801-1803) на Кавказі. Повернувшися з Кавказу, був дрібним урядовцем у Петербурзі в центральних установах аж до самої своєї «підзаборної смерті». В його літературній і життєвій долі є щось спільне з Осиповим: як той, так і другий - дрібний урядовець, як той, так і другий пише у хвилини службового дозвілля. Літературні «подмастерья», вони обоє починають з перекладної літератури, присвячуючи свої праці чиновним покровителям: Осипов - Шишковському, Наріжний - Вронченкові. Літературної стежки шукають пильно. Так, Наріжний від перекладних романів перекидається до псевдокласичних од та байок; потім пише свого авантюрного «Российского Жиль Блаза» і аж нарешті знаходить себе в жанрових повістях з українського життя. Його «Богатый бедняк», «Запорожец» та «Бурсак» вийшли 1824 р. В наступному році за 2 тижні по авторовій смерті з’явилися «Два Ивана, или Страсть к тяжбам». В рукопису зосталася повість «Гаркуша», присвячена постаті легендарного українського розбійника кінця XVIII в.

Із романів Наріжного з гоголівськими повістями зіставляють звичайно два: «Два Ивана», що деякими сценами та описами нагадує «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем», та «Бурсак», що його відгомонів шукають у гоголівських «Вії» та «Тарасі Бульбі». У «Двух Иванах» Наріжного причина сварки дріб’язкова, суд діється в Миргороді; сторони, як і в Гоголя, свято вірять кожна в свою правоту; підкреслюються й судові хабарі як одна з характерних рис старосвітської юстиції. Нарешті, одна сцена «Повести о том...», де Іван Іванович підпилює гусячий хлів Івана Никифоровича, нагадує сцену «Двух Иванов», де пан Харитон Заноза підпалює млин. Є подібність і в деяких сценах та характеристиках «Бурсака» й «Вія»: богослов Далмат - Халява, філософ Сірвіл - Хома Брут. Дослідники й критики дозволяють собі говорити і про «прекрасне побутове тло «Бурсака», широко використане у Гоголя (Калаш), і про переймання ним окремих рис фактичної канви романів Наріжного. Причому незмінно відзначається більша яскравість Гоголя. Наріжний дав лише «намёки, конечно, слабые, туманные, часто в изуродованной форме, не характерные, с таким совершенством созданные Гоголем, типы.» «Он как будто предсказывает Гоголя» (Гончаров), «Знакомство со старинным бытом, несомненно, почерпнуто Гоголем из «Бурсака»..., но все эти ценные данные весьма искусно извлечены Гоголем из массы мелочных приключений главного героя, среди которых они тонут в «Бурсаке», и собраны в одну яркую картину» (Шенрок).

Другий представник «малороссийской повести» перед Гоголем - Орест Михайлович Сомов, співробітник Бестужева і Рилєєва в їх альманашно-видавничій роботі 20-х pp., помічник Дельвіґа по «Литературной газете», автор численних поезій, рецензій, журнальних заміток та «Рассказов путешественника». Родом із Слобожанщини, він покинув Харків, де вчився в університеті 1820-21 року, але знання українського побуту й мови мав, хоч один з ворожих йому літераторів і припускав, що своїм українським колоритом він завдячує «дальнему литератору», який його інформує, - бо сам Сомов ще «в первой юности»

... как трепетный Асканий,

Отторжен был от матери своей.

Українською мовою Сомов написав «Лист українця до ляхів» - з приводу здобуття Варшави - і випустив його в брошурі «Голос украинца при вести о взятии Варшавы». - СПб., 1831 (одночасно з «Клеветникам России» та «Бородинскою годовщиною» Пушкіна):

Чи се таки пащекувати

Ще не обридло вам, ляхи?

І знов якаясь вража мати

Вас нацюкнула на гріхи?

І знов застрибали цапами:

«А нумо вольности шукать,

Ходімо у царя шаблями

Украйну, Київ одбирать!»

Під іменем Порфирія Байського цей досить освічений літератор, «добрый малый», як визначають навіть його літературні вороги, майстер «легкого слова», написав і видав кілька «малороссийских былей и небылиц»: «Гайдамаки», «Юродивый», «Киевские ведьмы», «Купалов вечер», «Русалка». Вже по його смерті в «Утренной звезде» Петрова, відомого з Квітчиної «Супліки до пана іздателя», з’явилося «малороссийское предание» «Недобрый глаз» з рекомендацією «покойного писателя» як письменника українського, «если не по пребыванию, то, по крайней мере, по месту своего рождения и воспитания». Безпосереднім попередником Гоголя вважає Сомова і В. В. Гіппіус. Сомов як один з авторів фантастичних повістей, заснованих на українському фольклорі, підказав Гоголеві «Майскую ночь, или Утопленницу». (У Сомова потопельниця стає русалкою, мати за допомогою чарів викликає її назад, але дочка знову вертається до русалок). «Для Сомова, - читаємо в книзі В. В. Гіппіуса про Гоголя, - введение в литературу украинского фольклора было не случайностью, а вполне сознательным литературным приемом. Он прямо говорит в одном из примечаний к своим «сказкам о кладах», что цель его - «собрать сколько можно более народных преданий и поверий, распространенных в Малороссии и Украине между простым народом, дабы оные не вовсе были потеряны для будущих археологов и поэтов» («Гоголь». - Ленинград: «Мысль», 1924. - С. 27).

Гоголь був знайомий з Ор. Сомовим особисто. 9 листопада 1831 р. Сомов рекомендував його Максимовичу:

«Я познакомил бы Вас, хотя заочно... с одним очень интересным земляком - Пасечником Рудым Паньком, издавшим «Вечера на хуторе», т. е. Гоголем-Яновским. Он человек с отличными дарованиями и знает Малороссию, как пять пальцев, в ней воспитывался, а сюда приехал не более как три года назад».

На цей лист, видимо, посилався Максимович, полемізуючи з Кулішем щодо етнографічної правдоподібносте «Вечеров». Для Максимовича Сомов був, очевидячки, досить компетентним суддею в справах українського побуту та фольклору.

В російській поезії українською тематикою, історичною та фольклорною, зацікавилися Рилєєв (поема «Войнаровський», почасти «Думи», уривки з «Наливайка»), Пушкін у «Полтаві», Микола Маркевич в «Українських мелодіях». Україна притягає увагу молодих поетів 20-х pp. поряд з «погибельным» Кавказом. Степові пейзажі, ефектна українська минувшина, козацтво і його боротьба за волю - все це вабить своїм колоритом. Україна - то романтичний край, «где все обильем дышит», де «валятся сами в рот галушки». По-друге, спогади про колишню соціяльно-політичну боротьбу на Україні, сприймані через «Историю Руссов» псевдо-Кониського (яку так високо ставив Пушкін), давали ґрунт «вольнолюбивым мечтам» поетів. Обидва ці мотиви можемо знайти в писаннях Рилєєва (1795-1826).

Свої «Думи» він пише на зразок «історичних співів» («Hpiewy historyczne») польського поета Юліяна Урсула Нємцевича. Ним керує бажання «славить подвиги добродетельных или славных предков». Йому здається, що це бажання для нас не нове так само, як не нова форма й термін думи, і Рилєєв випускає в перекладі відомий уривок із польсько-латинського історика Сарніцького про братів Струсів, що загинули в бою з валахами, де quibus etiam nunc elegias, quam Russi dumas vocant canuntur... (про яких ще й досі співають елегії, звані на Русі думами).

Сюжети для своїх дум Рилєєв брав з давньої київської пори («Олег Вещий», «Святослав»), з історії Москви («Глинский», «Курбский», відомий потім з усіх хрестоматій «Иван Сусанин»), захоплено навіть епоху Катерини II (дума «Державин»). З української історії нових часів знаходимо тільки одну думу «Хмельницкий». Змальовано Хмельницького в досить загальних рисах - як несправедливо завданого у неволю в’язня, що «средь мрачной и сырой темницы» плекає плани жорстокої помсти:

«Так, так!» - он думал: - «Час настанет!

Освобожденный от оков,

Забытый узник бурей грянет

На притеснителей-врагов.

Українського колориту в думах майже немає. Далеко більше його в уривках поем «Наливайко», «Гайдамак», «Мазепа», хоч і тут Рилєєв плутається в термінах та епохах. В уривку «Гайдамак» у нього виступають «два запорожских казака», вони ждуть третього, що, як і вони самі, зложив присягу «быть гайдамаком»,

За Сечь свободную стоять

И вечно ненависть питать

И к хищным крымцам, и к полякам.

Діється все те в пору Хмельницького. Очевидно, для Рилєєва «гайдамак» і «козак» є те саме, а XVII в. в українській історії нічим не різниться з XVIII. Досить курйозно виглядає й окреслена в цитованих віршах життєва програма Гайдамака. Зате в картині степової смерті запорожця відчутно знайомство з образами народної думи:

В степи пустынной он лежит...

И волк уже во мраке ночи

Терзает труп среди травы,

И из казацкой головы

Орёл обклёвывает очи.

(Пор.: «Тоді к йому вовки-сіроманці приходжали і орли-чорнокрильці налітали»).

Найпопулярнішою (і єдиною викінченою) з українських поем Рилєєва був «Войнаровский». Войнаровський - небіж і приятель Мазепи, змальований у Рилєєва самотнім вигнанцем «в стране метелей и снегов, на берегу пустынной Лены». Там знаходить його відомий мандрівник по Сибіру Ґергардт Міллер, пізніше російський історіограф та академік. Войнаровський розповідає гостеві про свою молодість, про участь у планах Мазепи, про життєві блукання та засланське життя. Козацькі подвиги свої вигнанець змальовує не зовсім вірно, і «малоросійськая літопись» вправі була б «припозвать сочинителя позовом к отвіту». Його Войнаровський літає степами «за Палеем вслед» - «с ватагой храбрых гайдамаков» (?), він переслідує поляків і татар.

Враги везде от нас бежали

И, трепеща постыдных уз,

Постыдной данью покупали

У нас сомнительный союз.

Поемі Рилєєва властива горожанська нотка. Мазепа характеризує свою задачу як «борьбу свободы с самовластьем». Дружина Войнаровського на вигнанні вчиться «гражданкой и супругой быть».

Ее тоски не зрел москаль;

Она ни разу и случайно

Врага страны своей родной

Порадовать не захотела

Ни тихим вздохом, ни слезой...

«Войнаровский» справив враження і на Пушкіна. Рядки Рилєєва «жену страдальца Кочубея и обольщенную им дочь» навели його на сюжет «Полтавы». Войнаровського згадує він в епізоді Полтавського бою: «у Войнаровского в руках мушкетный ствол еще дымился». Як боротьбу за політичну незалежність характеризує свої вчинки Мазепа і в його поемі: Мазепа підіймає на Петра «знамя вольности кровавой».

Третій в ряді поетів, що писали на українські теми, - Микола Маркевич (1804-1860), автор «Украинских мелодий» (1831). Він вихованець Білецького-Носенка, прилучанин родом. Український патріот, в 1842 році він випустив п’ятитомову «Историю Малороссии», був приятелем Шевченка та мочемордів. У ряді поетів романтичних він зайняв особливе становище, звернувшися до краєвої тематики. «Ирландские и еврейские мелодии Томаса Мура и лорда Байрона подали мне первую мысль приложить русские слова к прелестной музыке песен малороссийских». Ціль Маркевича патріотична: його книга написана «в честь наших героев» і має на меті «прославить праотцов и места, их присутствием освященные».

Вся збірка «Украинских мелодий» розпадається на три частини - три книги по дванадцять поезій в кожній. Перша заснована здебільшого на народних повір’ях («Ведьма», «Приметы смерти», «Приметы по коню», «Солнце утопленников»). Друга - подає ряд історичних поем та дум («Гетманство», «Медный бык», «Чигирин»). Третя характером поезій знову нагадує першу.

Свій поворот до українського фольклору та історії Маркевич усвідомлює як певну стежку до вироблення власного літературного становища. Карамзін, Жуковський, Пушкін - великі творці, але наслідувати їх тяжко: «их подражатели известны только неудачами». Звідси - потреба взяти до опрацювання новий матеріял. Звертатися до класичної давнини - нема рації. «Как же мне, русскому, жителю XIX века, предпочесть выбор обычаев, происшествий и поверий греков века Аристидова, когда я имею средство найти столько же поэзии в отечественных обычаях, преданиях, суевериях».

До народних повір’їв та історичних картин у Маркевича приєднуються пейзажі («Украйна», «Удай», «Сула» та інші). Пейзажі ведуть за собою часом і горожанські настрої, заклики до поновлення давньої слави.

Как воздух свободен в отчизне моей!

Не видно предела обширных степей;

На пажитях тучных стада, табуны

Там тонут в траве с появленьем весны -

починається у нього «Украина». У третій строфі читаємо:

В Украине святой Войнаровский рожден,

Украиной Палей, Наливайко вскормлен,

Сулою коня Сагайдачный поил,

Над нею Хмельницкий, Полуботок жил.

Там гетманы с казаками

Издевались над врагами,

Грабили Стамбул;

Кто казаков не боялся?

И ужели нам остался

Только славы гул?

Характерний для другої книжки «Мелодий» вірш «Чигирин», що дає малюнок чигиринського пейзажу, від якого поет переходить до широкої картини козацького війська перед походом:

Там конь никогда не стоял без седла,

Копытом рыл землю и грыз удила.

Коль скоро Хмельницкий махнет булавой,

Полковники выбегут шумной толпой.

«Украйна! Свобода!» - он крикнет полкам,

И все понесется - и горе врагам!

М. Марковський у статті «Шевченко і М. Маркевич» («Україна». - 1925. - Ч. 1-2) зіставляє це місце з шевченківським:

Базари, де військо, як море червоне,

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронім коні,

Блисне булавою - море закипить...

Закипить, і розлилося...

Взагалі можна думати, що на раннього Шевченка - коли перед ним «вставала Украйна во всей меланхолической красоте своей, а над степями носилися тени замученных гетманов» - М. Маркевич мав деякий вплив. Про це свідчить і Шевченків вірш 1840 року, присвячений Маркевичу («Бандуристе, орле сизий»), як і пізніші дані про їхні зносини в 43-45 pp.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.