Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Українська школа в польській літературі
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція XXI

Богдан Залеський та Северин Гощинський значно глибше «зазирнули в серце України». Такої думки про них дотримується польська критика. Принаймні один із найчільніших її представників Спасович пише: «Мальчевский только догадывался о сокровищах, таящихся в украинской почве, Залеский вскрыл, можно сказать, эти сокровища, раскопал курганы, извлек оттуда груды драгоценных камней и выгранил их с таким искусством, которое в отчаяние приводит переводчика и делает всякое подражание невозможным». Цю думку, проте, треба великою мірою обмежити: поетичне мистецтво Залеського не таке високе, а його образ України, щоправда, повніший, багатший деталями, ніж у Мальчевського, так само романтично прибільшений і вифантазуваний.

* 3 вітчизняних матеріалів (пол.).

Історик польського письменства Брікнер визначає його як образ z history№ nie zupeinie zgodny*. Сам Залеський уважав себе «козаком», «козацьким сином»; він твердив, що українські русалки вигодували його mlekiem dum i mlekiem kwiecia. C думка, ніби українська дума підказала йому той «мужній ліризм», що так до смаку припав поколінню, яке зняло листопадове повстання 1830 р. Але є й інші думки. Так, напр., Л. Козловський, не погоджуючись на характеристику української школи як спроби польських романтиків-шляхтичів відчути своє українське коріння (таку характеристику зложив, між іншим, і Куліш: «Полонизованные русачи вздумали творить поминки на могилах бесславно, безвестно падших предков своих», підкреслює, що рід Залеських «мало сохранил русской крови»; що ж до Гощинського, то він з походження був мазовшанином; що обидва поети вважали себе поляками, а як і захоплювались українством, то тут відігравали роль враження дитинства, вплив української природи, пісень, переказів. Мали значення й ідейні повіви початків XIX в., і серед них своєрідна течія слов’янофільства, характерна для Казиміра Бродзінського та ляха Ширми, що виступив з листом на сторінках «Віденського дневника» (1818). Але при цьому своєму українстві Залеський «не переставал быть польским поэтом, был польским патриотом в жизни и творчестве: создавая украинскую школу, он обогащал польскую литературу; участвовал в том литературном движении, в котором патриоты видели начало национального возрождения».

Бажаючи виявити «в польській мові руську мелодію», він заходить у своєму здобичництві досить далеко. Використовує образи української народної пісні; в його лексиці багато українізмів. У його ритміці знати особливості українського коломийкового складу, а в тексті натрапляємо на паралелізм образів («орел над морем, без гнізда - козак без степу, без коша») і віршову схему (8+6). Так далеко назустріч українській поетичній стихії не заходили ні Мальчевський, ані Гощинський.

Син панського економа, що дістав від дідича, якому вірно служив, шмат землі та побудувався хутором, Богдан Залеський виріс на селі, серед українського люду. Восьмирічного його було віддано до сільського знахаря, що мав вилікувати його від хвороби, і тоді півтора року прожив він у селянській хаті над Дніпром у Канівському повіті. Це був, на думку поета, важливий момент у формуванні його індивідуальносте:

* Не цілком згодний з історією (пол.).

** Молоком дум і молоком квіття (пол.).

Але з цією самохарактеристикою дослідники не погоджуються. Цитований уже Спасович зазначає, що не так Богдан Залеський увібрав у себе народну українську пісню, як українська пісня поглинула його. Поет, що не володіє своїм матеріялом, він був дзеркалом, що відбиває риси обличчя, еоловою арфою, в якій збуджує звук кожний подув вітру. Віртуозному хистові Залеського бракує філософічного елементу, і через те йому не пощастило написати жодного великого твору. Його поема «Duch od stepu»** «поражает бедностью содержания» (Спасович).

Цікаві історичні уявлення Богдана Залеського: він ненавидить Богдана Хмельницького, називаючи його лотром. На загальне визнання «співець України козацької», він любить малювати козацтво в добрій згоді з Річчю Посполитою. Ця добра згода тривала весь XVI в. і початок XVII, втілена в героїчних постатях Остафія Дашкевича, Ляха Сердечного (Предслава Лянцкоронського), Петра Сагайдачного. Про цю вільну спілку братерського лицарства (польської шляхти і козаків) писав і Рилєєв в уривках свого «Наливайка», і Шевченко в вірші «Полякам». Добра згода лицарства польського та українського впала результатом унії та католицького наступу:

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б i дoci так жили...

* Дослівний переклад з польської уривка з Залеського:

З торбаном виріс я, Дніпро, Іван-Гора,

Хата десь у гаю старого знахаря...

Співали птахи там кожен Божий день,

І знов-таки дівчата з майдану ствали;

То знову мужній голос військової слави

На честь отаманів, єдналися поспіль

У єдину живу пісню.

І ту пісню я в себе увібрав.

Торбан - український струнний щипковий музичний інструмент, близький будовою до бандури. - Ред.

** «Дух од степу» (пол.).

Богдан Залеський відносить козацько-польський розбрат на 30- 40-і pp. XVII ст., а в конфлікті винуватить обидві сторони. Його ідеал - щоби «поляни наддніпрянські» помирилися з «полянами надвіслянськими». До примирення і згоди він закликає і Шевченка. Залеський і Шевченко обидва виросли на Вкраїні, на селі; обидва виховані на думах віщого кобзаря Наума; обидва мали все життя одного ворога - Російську імперію, царя-людожера. Такі думки висловлює Залеський у своїй пізній поезії «Могила Тарасова»:

Здалека над могилою новою,

Що виросла під Каневом недавно,

Побожною хилюся головою:

Тарасова могила то преславна.

Був той Тарас, - як рідний внук Наума,

І нас обох у літа молодечі

Наумова плекала дивна дума,

Аж поки власні пробудились речі.

Усе, чим край наш із давен рясніє, -

Краса легенд і образів звабливих,

Однаково відбилося і віє

В моїх піснях і у Тараса в співах.

Тарасе, побратиме мій! до краю

Тебе прибило не життя - страждання:

З тройзіллям муки ти напивсь, одчаю,

Нелюдського дознав поневіряння.

Зламалася душа твоя крилата,

Слова взялися в серці гіркотою...

Ти забував про москаля, про ката,

За лядською гонився ти марою.

Днедавня свара! Час її забути...

Минулась воля, смерть колишній славі!

А ти, замість дзвонити до покути,

Розбої й чвари накликав криваві.

А втім, тебе на відлюдді киргизькім,

В казармі, у московськім катуванні,

Лях привітав братерським дружнім стиском,

Розвіяв тугу чорного вигнання.

Таж як зазнав від нас в ті дні немилі

Хвилини супокою та погоди, -

Пророцьким словом озовись з могили,

Подай нам заповіт святої згоди.

Хай зійде мир, душі твоїй бажаний, -

На спільне щастя навернімо мислі,

Хай наддніпрянські лицарі-поляни

Братаються з полянами на Віслі.

Кат козаків і лядський людожерця,

Цар забиває нас в суворе путо,

Лещатами стискає мужнє серце, -

Та серце наше панциром окуто...

Заповідай же мир братам і згоду,

Жени здобичництво, на трупи ласе,

Народи клич до братства і свободи,

Полянський однодумче мій, Тарасе!

Здалека, над могилою новою,

Що канівські узгір ’я освятила,

Побожною схилюся головою:

Тарасова преславна то могила!

Література про Залеського досить велика. Головніше в ній - двотомова праця Юзефа Третяка. Том перший - «Bohdan Zaleski do upadku powstania Listopadowego»* (1802-1831), Krakyw, 1911; том другий - «Bohdan Zaleski na tulactwie»** (1831-1886), Krakyw, 1914. Рецензії: M. Мочульського («Україна». - 1914), M. К. Грунського (ЖМНП, 1911).

Іншою постаттю був третій в ряді більших поетів української школи - Северин Гощинський. Народився він в Іллінцях на Липовеччині і, подібно до Богдана Залеського, належав до здрібнілої, незаможної шляхти, що служила по великопанських маєтках. Біографи гадають, що поет - непокірний з дитинства - взяв на спадок батьків темперамент. Учитися Северин почав в Іллінцях, був у Межирічі і, нарешті, в Умані, де подружився з Залеським і наслухався переказів про гайдамацькі рухи та уманську різню. 1819 року вийшов з уманської школи після конфлікту з адміністрацією, роки 1820-1821 прожив у Варшаві. Року 1821 збирається воювати за свободу Греції. Причетний до організації «свободних братів поляків», проводить у роках 18211828 бродяче життя, переховуючись од переслідування російської адміністрації, і тоді ж публікує перші поетичні речі «Ніч у Софіївці», «Пісня Вулкана» і, нарешті, року 1828 «Канівський замок» («Zamek Kaniowski»).

Фабула «Канівського замку» накидана на тлі гайдамацького руху 1768 року (звідси титул Гощинського як «співця України гайдамацької»). Але в подіях 1768 р. Гощинський спиняється на одному лише епізоді, на зруйнуванні Канівського замку, не зачіпаючи моменту центрального - уманської різанини. Герой його поеми - гайдамацький ватажок Небаба, козак з-під Смілої, що став надвірним слугою канівського старости Потоцького. В минулому у нього злочин: він звів дівчину Ксеню й утопив її у Дніпрі. Якимось дивом дівчина не втонула і тепер, збожеволіла, дика, з’являється в околиці Канівського замку, звістуючи криваві події.

* Богдан Залеський до поразки листопадового повстання (пол.).

** Богдан Залеський у вигнанні (пол.).

Тим часом у замку зав’язується новий драматичний вузол. Небаба, отаман надвірних козаків, закохується в козачку Орліку, на яку накидає оком управитель панського замку. Управитель різними способами, граючи головно на сестринських почуттях Орліки (брат Орліки служить у надвірних козаках), добивається нарешті згоди дівчини на шлюб. Тоді Небаба втікає до гайдамацького табору Швачки. Скориставшися п’яним сном Швачки, він підіймає гайдамаків і веде їх на Канівський замок. Швачка, випереджаючи Небабу, бунтує канівських міщан. Орліка вночі убиває немилого їй управителя. В пожарі замку гинуть Орліка, Швачка і канівське міщанство, тим часом як Небаба в околиці Канева натикається на регулярне польське військо. В нічнім бою його розбито і взято в полон. Посаджений на палю, Небаба гине в нелюдських муках на очах божевільної Ксені. Закінчується поема ліричним міркуванням про неминучий трагізм життя на Україні.

(Літа минають, а з літами - події. Знову небо України ясніє; безтурботно лунає пісня дівчини; час укриває чагарями руїни. І там, де бойовище біліло черепами, проводить борозни грозова злива, в гарячий літній день золотіє нива, несміливий квіт пробивається весною, а вночі світяться перетлілі уламки шибениць. Над переможцями, над переможеними западається поросла травою могила. Перехожий старець шепоче на сон молитву... Минула війна, зачинилася пекельна брама. Знову той самий спокій і ті самі злочинства).

Польська критика в «Канівському замкові» відзначає:

а) рембрандтівські ефекти: яскраві картини світлотіней; б) композиційну складність, якою Гощинський переважає і Мальчевського, і Залеського; в) великий драматичний хист; г) уміння дати український колорит, та перш за все фундаментальну обізнаність з українським фольклором. З такою оцінкою погоджується і Дашкевич, який ще звертає увагу на певну авторову об’єктивність у змалюванні польсько-українського, шляхетсько-гайдамацького конфлікту: «Ужасная действительность предстает перед читателем почти без искажения в ту или другую сторону, и понятно, что эта печальная картина не могла быть приятна полякам. Но постороннему читателю поэма Гощинского кажется привлекательной, благодаря талантливому и проникнутому глубоким чувством изображения того, что испытывало burzliwe serce syna Ukrainy*, благодаря высокому подъему вдохновения и драматизма, богатству фантазии и тонкому чувству природы» («Отзыв». - С. 155).

Подібність сюжету не раз була приводом до порівняння «Канівського замку» з Шевченковими «Гайдамаками». Л. Козловський бачить подібність головно в тому, що і в українській, і в польській поемі увага читача спиняється не так на любовній історії, як на загальній картині гайдамацького руху. Драма Небаби - Орліки відходить на задній план перед «загравою пожежі, стогоном, криком та тривожним голосом дзвонів». Козловський відзначає навіть деякі переваги Гощинського над Шевченком. Вони зводяться в основному до більшої повноти польської поеми: Шевченко тримає читача весь час серед гайдамаків, Гощинський переносить нас і в обложене місто; Шевченко показує тільки єврея-експлуататора, Гощинський дає образ трудового єврейського міщанства.

Історик літератури повинен до цих міркувань додати ще одне. В поемі Гощинського є риси живої ще в 20-х роках усної традиції, змодифікованої в дусі романтичної літературної моди. Сам автор говорив, що навіяна його поема Вальтер-Скоттовою «Дівою озера»; пізніше він сам засуджував «Замок» за надмірні байронізми. Трактування людської психології, пейзажу, подій відгонить умовністю старомодного романтизму: змій, що літає до Ксені, зловісне перекликування сичів, божевільна коханка мелодраматичного героя і т. п. Шевченко ж, засновуючись виключно на народній традиції, зумів дати поему без цих романтичних надмірностей; його «Гайдамаки» стилістично строгіші, простіші.

* Буйне серце сина України (пол.).

У дальшій творчості Гощинський уже не піднявся на висоту «Канівського замку». Він написав гімн на «29 листопада» - початок повстання 1830 p., учасником якого був; опинившись 1831 року на еміграції, оселився в Галичині і тут відкрив для польської поезії нове сюжетне джерело в народних віруваннях, пейзажах та історичних легендах Татр. Поет задумує історичну поему «Koнсielisko», героєм якої бере розбійника Яносика, подібного до гуцульського Довбуша, що з рисами Карла Мора сполучав знання і міць чаклуна. Задум лишився недовершений (здійснив його - в прозі - тільки Тетмайєр). Гощинський спинився на початкових розділах епопеї, давши образ верховинського героя. Представники уряду вигнали Гощинського до Франції. Він прожив там у матеріяльних злиднях з року 1838 до 1872-го, мало не вмерши з голоду під час облоги Парижа. Року 1872 його перевезено до Галичини, як шанованого й заслуженого діяча громадського, в Галичині він і помер.

Третій представник «уманської групи», Михайло Грабовський, відомий головно як критик. Йому належить велика збірка статей «Література і критика», korespondencja literacka, з грунтовною оцінкою поетів української школи. Був він і автором історичних романів у дусі Вальтера Скотта: «Станиця Гуляйпольська» (1840-1841), «Тайкури» (1845), «Пан староста канівський» (1856). «Степова буря» (Zamieжw stepach) (1862). В історії українського літературного життя Грабовський посідає певне місце як приятель і порадник молодого Куліша, з яким познайомився влітку 1843 р. і якого дуже цінив за поему «Україна». В ненадрукованому мемуарі «Около полустолетия назад» Куліш розповідає, що своєму знайомству з Грабовським він «предпослал» примірник «Михайла Чарнышенка», «как дань уважения к польскому Скотту». Роман Грабовському не сподобався, хоч пізніші твори Кулішеві він ставив високо, в тому числі й зовсім нецікаву «Феклушу». Власні повісті Грабовського мали в свій час успіх, але потім їх скоро забули: Грабовський у них занадто археолог і колекціонер, його постатям та ситуаціям бракує колориту та руху.

Грабовський становить собою перехід від таких порівнюючи сильних поетів, як Гощинський та Залеський, до письменників менших, що обмежують свій кругогляд місцевими відносинами (волинськими, подільськими тощо). Таким місцевого значення автором був волиняк Олександер Гроза.

Популяризатором українських тем був і Тома, або Тимко, Падура (1801-1871), автор читаних та співаних у свій час «українок», наслідувань українських народних пісень, «знакомитий поета», на думку Івана Вагилевича, відомого діяча галицького відродження, «мізерний Падура» - на оцінку Шевченка. Від інших поетів-поляків він різниться тим, що пише українською мовою. Правда, мова та не блискуча, як не блискучі й художні образи. Падура, на думку одного з критиків, «представлял образы и лица, несогласные с действительностью». «Его песни отличаются полным отсутствием истины в изображении характеров...» «Казаки, изображенные в них, похожи на те картонные, пестро размалеванные игрушки, которые с помощью шнурка произвольно приводятся в движение и действуют безо всякой цели единственно по желанию автора».

Але наш козак не трус.

Схопив шаблю, бурку здув, (?)

Подивився, скрутив вус,

Сів на чайку та й дмухнув.

Український патріотизм Падури дивним способом єднається з патріотизмом польським. Вирази:

Но ти, Вкраїно, ти мені мати!

Polsko najmilsza, ojczyzno moja!* -

зустрічаються у нього поряд. Погляд на Падуру як на представника «повітовщини», як на «регіоналіста», тобто поета краевого обсягу тематичного, підтримує стаття В. Гнатюка «Тимко Падура в українському історично-культурному процесі» («Червоний шлях», 1927, XII).

Останнім із літературних діячів польського романтичного козакофільства був Михайло Чайковський, автор «Козацьких повістей», учасник повстання 1830-31 pp., потім генерал турецької служби. Запорожці у Чайковського - польські патріоти. Навіть гайдамаки у нього в 1768 р. кидають у повітря шапки і вигукують: «Niech ї yje Polska!», в оповіданні «Вернигора» легендарний козацький лірник виступає перш за все прихильником Польщі, українцем з польською душею. Останні роки Чайковський примирився з російською державністю і повернувся доживати віку на Україну. Дашкевич в «Отзыве» влучно називає його «фантазером» і «Дон-Кихотом казачества».

* Польщо наймиліша, моя вітчизно! (пол.).

** «Хай живе Польща!» (пол.).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.