Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Київські романтики та кирило-мефодіївське братство
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція XXIV

Коло 1843-1844 pp. харківська літературна громада починає слабнути й розпадатись: умирає Квітка; відходить від українських студій Ізмаїл Срезневський; покидає Харків після історії з дисертацією Костомаров (після спаленої дисертації про унію Костомаров написав другу: «Об историческом значении русской народной поэзии»). Розлітається, коли члени закінчили університет, і молодий гурток. Восени 1844 р. ми вже бачимо Костомарова в Києві, у приймальні М. Д. Юзефовича, фактичного розпорядника шкільної округи і, як вірити Кулішеві, любителя «талантливой молодежи».

У Києві, де Костомаров оселився р. 1845, пробувши зиму на Волині, у Рівному, він, видимо, застав уже готовий український гурток, в центрі якого стояв Куліш. Маємо відомості, що в 1842-1843 pp. у Куліша бували О. Навроцький та Маркевич, Дмитро Пильчиков та Вас. Білозерський. 1843 року спізнався з Кулішем і Шевченко, що вперше тоді, не живши п’ятнадцять літ на Україні, приїхав на батьківщину. Про це перебування Шевченка в Києві мальовничо розповів Куліш у своїй «Жизни Кулиша» («Правда». - 1868) та в спогадах про Костомарова («Новь». - 1885. - Ч. 13).

Куліш сидить за мольбертом, «потопає у грі ліній та фарб» (копіює якусь картину), коли в дверях з’являється постать у полотняному пальті зі словами: «А вгадайте, хто?»

І вже кілька днів потому Куліш і Шевченко плавають по Дніпру, ловлять рибу, хоч уже тоді, коли вірити Кулішеві, позначається деяке розходження між ними: Кулішеві не до душі «цинізм Шевченка»; він «зносить норови його тільки ради його таланту».

Всіх членів київського гуртка об’єднує спільний інтерес до української історії, до козаччини, до літописців, до Грабянки та Кониського. Цитата з «козацького літописця» привертає увагу Костомарова до Куліша в 1844 p., і в дальші свої зустрічі вони до білого світанку блукають по київських горах, діляться літературними та науковими планами. Куліш «взирает» на Костомарова як на українського Тацита, Костомаров оцінює Куліша як майбутнього українського Вальтера Скотта.

Гурток розростається, а його діяльність пожвавлюється, коли Костомаров осідає в Києві. Спільне життя Костомарова з Афанасієм Марковичем (восени 1845), а потім з Миколою Гулаком (грудень 1845 - лютий 1846) поклало початки братства. «Наши дружеские беседы, - згадує Костомаров, - все чаще обращались к идее славянской взаимности... сознание этой идеи было еще в младенчестве, но зато отпечатлевалось такою свежестью, какую она уже потеряла в близкое к нам время (тобто в 60-х pp.). Чем тусклее она представлялась в головах, чем менее было обдуманных планов, тем более было в ней таинственности, привлекательности, тем с большей смелостью создавались предположения и планы, тем более казалось возможным все то, что при большей обдуманности представляло тысячи препятствий к осуществлению. Взаимность славянских народов не ограничивалась в нашем воображении уже сферой науки и поэзии, но стала представляться в образах, в которых, как нам казалось, она должна воплотиться для будущей истории».

У мемуарах Костомаров сильно применшує роль і революційність братства. Згадавши про федерацію слов’янських народів, як один із основних пунктів програми, він додає: «Создать этот образ мы предоставляли истории». Розмови про братерство, інтенсивні на початку 1846 p., були скоро забуті під впливом університетських лекцій та літературної роботи Костомарова. Братство лишилося незорганізованим.

Подібні заяви трапляються і в Куліша, в його різних мемуарних роботах. В «Жизни Кулиша» читаємо про стремління братчиків «скупити всі слов’янські народи у вільний союз під протекторатом російського імператора»; в тактиці братства підкреслюються моменти «науки й намови»; кладеться наголос на нові й кращі школи народні, про які мріяли братчики і які потім «вславили царя Олександра Другого». Але в оповіданні Куліша є моменти, що примушують нас обережніше ставитись до його характеристики. В одному з тодішніх листів (у пору організації братства Куліш учителює в Петербурзі) до братчиків Куліш радить їм «занедбати політику»: «Сам собою настане час, де від нашого слова упадуть стіни єрихонські». Отже, як бачимо, політика (тобто практичні якісь заходи проти тогочасної державної системи) в діяльності братчиків певну роль відігравала. Число братчиків, на загальний обрахунок Д. Пильчикова, на початку 1847-го доходило до сотні. Можливо, в це число включалися і люди, що тою чи іншою мірою симпатизували ідеям братства, не маючи міцного зв’язку з центральним ядром.

Підслухані на Гулаковому помешканні братчики стали предметом «исследований» студента Олексія Петрова, що зробив донос 3 березня 1847 р. на ім’я попечителя Київської шкільної округи генерала Траскіна. В кінці березня - на початку квітня відбулися арешти. Гулака взято в Петербурзі, Костомарова - в Києві, Куліша - у Варшаві, Шевченка - на перевозі через Дніпро коло Києва. Справу передано було до III відділу Власної Його Величности канцелярії. Найбільше матеріялу для відділу дав допит студента Андрузького, що пробував у своїх зізнаннях установити поділ братчиків на групи. Заперечуючи «особенную» (тобто викристалізувану) організацію, Андрузький указував дві цілі, що об’єднували слов’янських братчиків: «Главная цель - соединение славян воедино, принимая за образец Соединенные Штаты или нынешнюю конституционную Францию; частная при ней существовавшая цель малороссийская - восстановление гетманщины, если можно - отдельно (желание тайное), если нельзя - в Славянщине. Представителем главной цели: Костомаров умеренно; полный его (её, цели?) последователь - Гулак. Представителем малороссийской цели поэт Шевченко и Кулиш, в высшей степени, умеренный - Посяда, казенный крестьянин; он только и думал, что о крестьянах».

Результати допиту висвітлено у «всеподданнейших» записках міністра народної освіти С. С. Уварова та шефа жандармів графа О. Ф. Орлова. Граф Орлов підтримує поділ Андрузького, говорячи про братчиків слов’янофілів та українофілів; небезпечними з них уважає останніх, але разом з тим вважає, що «все они не заговорщики, не злоумышленники, и увлекаются только: славянофилы - модным направлением наук, а украинофилы - пылкой любовью к родине». «Меры предосторожности» Орлов радив ужити передусім проти українофілів: «Ибо мысли последних о восстановлении народности их родины могут повести малороссиян, а за ними и других, подвластных России народов (sic!), к желанию существовать самобытно».

«Меры предосторожности» було вжито 28 травня 1847 p., коли цар затвердив доповідь графа Орлова: братчиків посадили в кріпость на різні терміни (Гулака - на три роки, Костомарова - на рік, Куліша - на чотири місяці), а потім позасилали в різні більш-менш далекі місця (Костомаров, призначений у В’ятську губ, опинився в Саратові, Куліш замість Вологди - в Тулі). Студентів Посяду й Андрузького - послано в Казань для «окончания курса в университете»; Маркович, Навроцький, Білозерський попали на службу в російські Губернські міста. Савич спокутував свою участь у «вільних розмовах» піврічним арештом та дворічною висилкою «в имение». Найтяжче попало Гулакові та Шевченкові, у якого знайшли фривольні малюнки, а надто «возмутительные стихотворения», скеровані проти політичного режиму та царського дому.

Справа кирило-мефодіївських братчиків, видимо, не викликала великого співчуття серед російської інтелігенції. Відомий грубий лист Бєлінського, де він обурюється на Шевченка та українських «змовників». Делікатніше висловлювався Хом’яков у листі до Ю. Ф. Самаріна, але й він кваліфікував програму братчиків як «нелепость и отсталость». «Малороссиян обуяла политическая дурь... Не знаю, до какой степени было преступно заблуждение бедных малороссиян, а знаю, что бестолковость их очень ясна. Время политики миновало».

На перший погляд, братство не лишило помітного сліду й на Україні, в Києві; воно, видимо, не встигло ще пустити коріння. Проф. О. О. Русов у спогадах свідчить принаймні, що за часів його дитинства говорили (і то з великим прибільшенням) про окремі моменти з життя Костомарова (Костомаров зав’язує білу краватку, щоб їхати під вінець, а тут саме приходять його заарештувати), - але суть «костомаровської історії» неясна. В тому ж дусі розповідає і В. Б. Антонович. Прибувши до Києва 1850 року, він ні в кого зі студентів не міг допитатись про українську літературу та джерела української історії. З студентів «ніхто не говорив по-українськи, і мої питання... зустрічали як зайву й ексцентричну вигадку...» «Допіру на четвертий рік я знайшов двох людей, що більше-менше відчували україн

ську національність». Від одного з них, медика Панченка, В. Б. Антонович уперше почув і про кирило-мефодіївських братчиків.

Розгромлене 1847 р. Кирило-Мефодіївське братство цікаве для нас у даному зв’язку як характерний виплід романтичних ідей, як виразний слід розриву українського романтизму з офіційною народністю. Найголовнішим ідеологічним пам’ятником братства є «Книги бытия украинского народа», або, як називають їх у III відділі, «рукопись Закон Божий», їх пильно розшукують жандарми, їх аналізує у своєму докладі граф Уваров; їх переховування та поширення стягає найбільшу кару на Гулака та Костомарова. До аналізи «Книг» ми й звернемось у дальшім викладі.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.