Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Шевченкова творчість. «Кобзар», «Гайдамаки»
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Лекція ХХІХ

П. І. Мартос у своїх «Эпизодах из жизни Т. Г. Шевченка» розповідає, як узимку 1839-1840 p., приїжджаючи до Шевченка на сеанси, знайшов у нього на підлозі папірець з уривком «Переяславської ночі» («Червоною гадюкою несе Альта вісті»), як випросив у нього інші рукописи і познайомив з ними Гребінку. З тих поезій і зложився перший «Кобзар», випущений у Петербурзі друкарнею Фішера в 1840 році (коштом П. Мартоса).

Оповіданню Мартоса трудно повірити цілком: тенденція його статті в цілому неприязна до Шевченка; неправдоподібно карикатурний образ цензора Корсакова, що на фразу Мартоса «Вы все равно не знаєте малороссийского языка», відповів ображено: «Как не знаю! Я в 1824 г. проезжал мимо Курской губернии, и этого достаточно, чтобы знать малорусский язык», а головне, твердження, ніби Гребінка вперше дізнався про Шевченка від нього, Мартоса (Гребінка згадував про Шевченка в листі до Квітки 18.ХІ. 1838) - значно підриває вірогідність його відомостей.

У кожному разі, так чи інакше, Мартос брав участь у виданні «Кобзаря» (йому присвячено «Тарасову ніч»), і зерно правди в його оповіданні є. О. Кониський гадає, наприклад, що саме Гребінка переконав Мартоса взятися за видання «Кобзаря».

В першому «Кобзарі» всього 8 поезій: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч».

Невеличка книжечка здобула на Україні відразу великий успіх. Нею захопився старий Квітка, нею зачитувалася провінціяльна молодь. Афанасьєв-Чужбинський свідчить, що до Шевченка українських авторів читали мляво, що «появление «Кобзаря» впервые разбудило апатию» й «вызвало любовь к родному слову, изгнанному из употребления не только в обществе высшего сословия, но и в разговоре с крестьянами», та що тільки «после появления «Кобзаря» большинство принялось за повести Квитки».

Можна думати, що книжка припала до смаку громаді не тим, що становила собою щось нове своїми жанрами та ідеями, а тим, що попадала в русло готової літературної моди, сформованого смаку, відрізняючися від інших творів інших письменників тільки правильністю мови та гармонійністю вірша.

Прилучивши до збірки 1840 року послання «Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий»), «Гайдамаки», «Мар’яну-черницю» та «Утоплену», ми маємо майже весь добуток раннього Шевченка. У жанровому розумінні цей набуток можна розподілити на три групи: а) дума з історичним, політичним або й персональним змістом; б) балада, сюжетно ослаблена, позбавлена колишньої витриманости; в) байронічна ліро-епічна повість - найпопулярніший поетичний рід, репрезентований по всіх тодішніх альманахах та журналах.

Почнемо з балад. Ранні балади Шевченкові («Тополя», «Причинна», «Утоплена») стали предметом найжвавішого обговорення в критичній літературі. Петров уважав їх (причисляючи до них і «Русалку» 1846 р.) написаними «в романтическом вкусе Козлова и Жуковского», хоч разом з тим відзначав у них і «образы малорусских народных преданий». Франко у своїй польській статті про Міцкевича в літературі українській («Kraj» - 1885) добачав у Шевченкових баладах ясні сліди Міцкевичевих балад. М. П. Дашкевич вказує теж на народну фантастику Міцкевичевих балад, як на Шевченків зразок, але разом з тим додає: «Его (Шевченкові) баллады, поэмы и лирические произведения блещут одновременно и красотами искусственной художественной техники, и простой красотой народной поэзии». В примітках, навівши свій запис народної пісні про тополю, зроблений на Волині, і вказавши на «другие малорусские песни о превращении в дерево», Дашкевич говорить: «По всей вероятности, «Тополя» есть переделка какой-нибудь песенной (народной) баллады».

На впливі Міцкевича настоював і краківський літературознавець П. Третяк, автор брошури «Про вплив Міцкевича на поезію Шевченка» (Краків, 1899. - С. 38), що поставив своїм завданням «перевірити думки Дашкевича і Франка». На думку Третяка, ремінісценції Шевченка з Козлова та Жуковського нечисленні та маловажні, тоді як його зв’язки з польським поетом далеко виразніші. Шевченко польську мову знав, вивчивши її ще під час перебування у Вільні та Варшаві 1829-1830 pp., а Міцкевича він знав і любив особливо (Третяк посилається головно на Афанасьєва-Чужбинського, що 1844 р. бачив у руках Шевченка «Dziady» Міцкевича, а також був свідком Шевченкових спроб перекладати Міцкевича). Міцкевичу завдячує Шевченко найперше всіма баладами про русалок.

Думка Третяка має дуже небагато підстав. Досить того, що русалка в Міцкевичевих баладах з’являється завжди як месниця. Така вона в «Світезянці», така вона в «Рибці». Можливо, месницею мала бути русалка і в пушкінській драматичній поемі того імені, в якій Третяк бачить результат впливу польського поета на російського. Саме такого характеру позбавлений образ русалки у Шевченка. Непереконливими здаються і текстові зіставлення Третяка. «Реве та стогне Дніпр широкий», знаменитий пейзаж, що розпочинає «Причинну», подібний не тільки до Міцкевичевого: «Coraz to ciemnjej, wiatr руіnосnу chodzi»^**, але й до багатьох уступів Козлова та Жуковського; з рівним правом можна його зіставити і з початковими рядками «Смерті бандуриста» Метлинського.

Переглянув це питання й Олександр Колесса в статті «Шевченко і Міцкевич» (ЗНТШ. - 1894. - Т IV. - С. 36-152). На його думку, ні Міцкевич, ні російські поети не мали виключного впливу на Шевченка, але і ті, і другі разом (паралелі Колесси межи «Причинною» Шевченка і пушкінською «Русалкою» дуже непереконуючі), Головний же фактор в утворенні Шевченкової балади - жива творча уява Шевченка. До цього ще треба додати виховання на народних українських піснях та переказах.

Справді, балада Шевченка, як і балада Міцкевича, засновується на народнопоетичних матеріялах («Powieнк gminna» - дає підзаголовок своїй «Рибці» польський автор). Народнопоетичний колорит Шевченкової балади з’явився самостійно. Народні пісні про тугу дівчини за милим дали йому мотив «Причинної»; на народних переказах засновані «Тополя», як указує Дашкевич, і «Утоплена». Вплив Міцкевича на Шевченка має бути датований пізнішими роками; позначився він допіру на писаннях 1844 року.

* «Дедалі темніше, вітер північний ходить» (пол.).

** «Народна повість» (пол.).

Жанр байронічної поеми репрезентовано в «Кобзарі» «Катериною». На характеристиці цього літературного роду ми спинилися у свій час, розглядаючи поеми М. Макаровського; нині нам треба тільки визначити місце поеми в еволюції жанру.

Обидва дослідники, що уважніше аналізували «Катерину» - О. В. Багрій та С. І. Родзевич, - прийшли до висновку, що «по своему сюжету «Катерина» должна быть отнесена к типу так называемых «семейных драм», с мотивом «обольщения» - сюжет цей був популярний в добу Карамзіна; в повістевій формі розроблений він у «Бедной Лизе», в формі романсу поданий у відомому в свій час, приписуваному Пушкіну, вірші «Под вечер осени ненастной». Розуміється, основою своєю цей сюжет корениться в суспільних відносинах такої класично кріпацької пори, як кінець XVIII - початок XIX в. Але життєвий матеріял у всіх названих творах підлягає певним стилізаційним заходам, що в сумі своїй характеризуються назвою сентименталізму. «В сентиментальній повісті XVIII в. дарма шукати такого відображення селянсько-поміщицьких взаємин, яке було б адекватне до дійсності» (Родзевич). Розцвіт байронічної поеми з її екзотичним колоритом та мандрівно-таємничими героями не здискредитував «сюжетної схеми кохання селянки до пана», а літературна течія 30-40-х pp., так звана «натуральна школа», знову вернулася до сентименталізму, ставши відродженням «сентиментальних схем, способів малювання, образів та аксесуарів стилістичних». Багато спільного з цією течією мав старий Основ’яненко, що теж, як признався сам, писав з натури та нарікав на всіх письменників, що «летают под облаками» та «изображают характеры». Не диво, що, причетний до сентиментальних схем, він у «Кобзарі» одразу звернув увагу на «Катерину»: «Я його (тобто «Кобзаря») притулив до серця, бо дуже шаную Вас, - писав він Шевченкові, - і Ваші думки кріпко лягають на душу. А що Катерина, так що то Катерина! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От так-то москалики воєнні одурюють наших дівчаток! Списав і я «Сердешну Оксану», от точнісінько як і Ваша «Катерина»...»

Багато аналогій до «Катерини» подає і російська поезія 20-30-х pp. Дівчина-зведениця є героїнею численних тогочасних поем. Найголовніша з них: «Еда» Баратинського. Для Пушкіна вона була помітним придбанням російської поезії, і недарма він називав Баратинського «певцом финляндки молодой». На неї посилався й Шевченко, розповідаючи історію своїх «Близнецов». За цією «Бедною Лизой в стихах» (вираз Бєлінського) пішли «Эмилия» Суходольського (1832) та «Обольститель» Романовича (1833).

У Шевченка ми маємо таке саме опрацювання улюбленої сентименталістами теми в формі ліро-епічної «віршованої повісті».

В статті Родзевича указано такі характерні риси цього роду, оскільки вони виступають в «Катерині»: а) «вершинність дії» - тобто розпадання твору на ряд самостійних драматично напружених моментів, не зв’язаних межи собою докладно-повільними епічними переходами; б) вживання форм діялогу і монологів як характерний зовнішній вираз властивого жанрові драматизму; в) ліричні відступи з їх композиційною функцією введення або закінчування окремих сцен; г) лірична манера оповідання - запитання, оклики, повторення. Єдиний відступ від композиційних способів байронічної поеми, на думку Родзевича, - це дидактичний пролог та епілог розповідного характеру (зустріч малого кобзаревого поводатаря з батьком).

Що вніс свого Шевченко, опрацьовуючи популярну сюжетну схему? Його «Катерина» вражає крайнім спрощенням фабульного моменту, при певнім багатстві моменту ліричного. Шевченко менше розповідає про те, що робить Катерина, аніж про те, що вона почуває; повість «бедна фантазией, но богата лирическими отступлениями», пише Лисовський. «В «Катерині» переважає лірична стихія», - читаємо у Родзевича. «В этой поэме не действие составляет главную цель поэта, и не лица, и не жизнь их, а именно эти песни, такой роскошной благоухающей гирляндой обвивающие поэму», в якій «все служит для лирических целей» (Лисовський).

Третій жанр «Кобзаря» - дума, репрезентований творами найрозмаїтішого складу. Тут і традиційна дума в дусі Рилєєва чи польських віршописців на історичні теми, як Ю. Нємцевич (сюди треба віднести «Гамалію», «Івана Підкову», «Тарасову ніч»), тут і поезії, в яких історична тематика ускладнюється елементом ліричних рефлексій. Інколи ці рефлексії мають характер особистий - скарги на власне сирітство та недолю («Маркевичу», «На вічну пам’ять Котляревському», «Думи мої, думи мої»); інколи вони набирають відтінок риторичних медитацій на теми громадські («До Основ’яненка»), інколи маємо в них матеріял побутовий, ускладнений романтичними міркуваннями на тему про людське «ничтожество» поета та про натхнення, що підносить його понад юрбою («Перебендя»).

Поема «Гайдамаки» - найбільший з поетичних творів Шевченка і найзначніший з усіх, що являють собою «отзвук всеобщего увлечения прошлым Украины». Складається поема з присвяти (В. I. Григоровичу - «Все йде, все минає») і дванадцяти розділів. Перший із них («Інтродукція») є прологом до поеми, даючи коротеньку довідку про шляхетську сваволю та Барську конфедерацію, як останнє її виявлення і видиму причину гайдамацького руху 1768 p.; останній («Епілог») - становить собою ліричну кінцівку поеми. Після віршового епілогу міститься звичайно прозова післямова, названа у Шевченка передмовою («По мові передмова; можна б і без неї...»). Як розуміти її - погляди розходяться. На думку Багрія, це - «литературный прием, и соответствует она (передмова Шевченка) предисловию Немцевича к его историческим песням и предисловию к думам Рылеева». Отже, механічно репродукований літературний звичай. На думку В. Щурата - цю «передмову» підказано Шевченкові стремлінням відгородитися від польського трактування гайдамаччини. «Стверджено мною, що в польській літературі до написання Шевченкових «Гайдамаків» Коліївщина (тобто рух 1768-го) була визискувана в цілях демократично-революційної пропаганди так безоглядно, як не визискав, чи не зважився визискати, її Шевченко, узявши за краще, мабуть, уже в останній хвилі - ужити її як аргументу за примиренням обох народів».

Фабульна основа поеми розгортається в десятьох розділах («Галайда», «Конфедерати», «Титар», «Свято в Чигирині», «Треті півні», «Червоний бенкет», «Гупалівщина», «Бенкет у Лисянці», «Лебедин», «Гонта в Умані»). Фабулу становить любов Яреми Галайди та титарівни Оксани. Розлучені по вбивстві титаря, вони напитують один одного в пожарах Коліївщини і кінець кінцем єднаються шлюбом. Картини гайдамацької помсти мають становити, таким чином, тільки тло індивідуальної драми героїв: Яреми та Оксани, - але Шевченко, як зауважив ще р. 1896 Литовський, у процесі роботи над поемою ламає свій первісний план. Він дає перше кільце фабульного ланцюга й останнє, а головного, тобто Яреминої пошуканки за Оксаною, не показує. У справедливості цього зауваження легко переконатися, зіставивши, наприклад, фабульну повноту пушкінської «Капитанской дочки» з фабульною дефектністю «Гайдамаків». Зате у Шевченка є друге. Занедбавши епічний момент, він випнув у своїй поемі моменти ліричний і драматичний. Довівши Ярему до гайдамацького табору, він захопився його перетворенням із сентиментального коханця в суворого месника, повів його по згарищах і руїнах; крізь бої та криваві свята-бенкети в ряді одноманітних, але сильних сцен, як каже Литовський, «овладел самой душой восстания», опанував її, немов не підозрюючи всієї трудности взятого на себе завдання.

Завданню поета показати справжній характер Коліївщини, її «козацьку славу», її криваві помилки, служать драматичні сценки, діялоги та монологи, вплетені в текст, інколи прозові (розділ «Свято в Чигирині») та своєрідні ліричні вставки: думи Яреми, пісні кобзаря Волоха. Про останні як засіб соціяльної характеристики, як одну з особливостей «Гайдамаків» (композиції ліричної) знаходимо кілька влучних слів у Литовського: «Шевченко знайшов нове і сильне знаряддя характеристики в піснях гайдамацького кобзаря, їх темп б’ється в такт з пульсом самого руху, і зі зміни темпу можна робити висновки про розвиток руху. У Чигирині в перші дні повстання ці пісні бадьорі, повні напруження і веселости; в Лисянці пісня стає плясовою, слова не встигають за її шаленим темпом; і, нарешті, в Умані щось зловісне та похоронне починає вступати до побідного шуму тих пісень».

В композиційному відношенні «Гайдамаки» становлять певну аналогію до «Катерини». Моменти ліричні, набуваючи сили, тиснуть на первісний план, зводять до спрощеного контуру фабулу, тобто нарис зовнішніх подій, а на думку Литовського, на яку трудно тут пристати, «перетворюють поему на безладну купу руїн, що ховають під собою щире золото та строгий мармур».

Питання про джерела поеми ставилися і розв’язувалися не раз. Сам Шевченко настоював, як відомо, що він про події 1768 р. «надрукованого і критичного нічого не читав та, здається, і нема нічого». Про те саме він свідчить і в віршованому епілозі:

Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Єдине джерело поетове - усна народна традиція, що дійшла до нього в оповіданнях діда. На тому стоїть і Шпитківський, вважаючи Шевченкову поему одним із джерел для історії Коліївщини (як фіксацію народної традиції). Але уже Дашкевич («Отзыв». - С. 188190) спробував зм’якшити категоричний тон Шевченкової заяви: «Нічого друкованого не читав» треба брати в тому розумінні, що «поэт не видел исторических монографий об этой эпохе». Що ж до творів поетичних, то Шевченко був з ними обізнаний. Дашкевич гадав можливим припустити вплив «Вернигори» Чайковського і особливо Гощинського з його «Канівським замком». Франко, як відомо, вказав на «Энциклопедический лексикон» Плющара та на «Dzieje Krylewstwa Polskiego»* Бандтке.

Історики, що висловились з приводу Шевченкового образу гайдамаччини (Антонович. «Труд». - 1881. - Ч. 10; Гермайзе в новій своїй розвідці), вказували на вірність загального колориту при окремих фактичних помилках (імена, дати), тобто на риси, характерні саме для народної традиції. До гайдамаччини Шевченко ще вернеться 1845 р. в поемі «Холодний яр».

* «Історія Королівства Польського» (пол.).