Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Шевченкова творчість. «Невольнича муза». Останні поезії
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Лекція XXXI

«Три літа» Шевченка звичайно визнають вершиною його творчости. Інші дослідники, навпаки, вважають, що кульмінаційною точкою Шевченкової творчости треба вважати період «Невольничої музи» (Багрій): «В этот период окончательно определив свою творческую миссию, Шевченко... сосредотачивается на разработке своих излюбленных тем и мотивов в форме окончательно им усвоенной романтической поэмы, охотно обращаясь и к форме исторической думы с лирическими вставками, и к форме медитации, и к форме лирически окрашенной баллады». І О. В. Багрій проводить певну паралель між творчістю Пушкіна в селі Михайловському та творчістю Шевченка в Орську, в Аральській експедиції та Оренбурзі.

Для нас, проте, оренбурзький період цікавий не так своїми поемами («Марина», «Варнак», «Княжна», «Сотник»), як ліричними творами - медитативними елегіями, ліричними поемами та піснями. «Невольнича муза» - книга розцвіту інтимно-ліричної творчости Шевченка.

В пору «Чигиринського Кобзаря» Шевченко-лірик розгортається ще дуже мало. Окремі висловлювання і признання поета, правда, зустрічаються в його думах та баладах, але в якій мірі можна приймати їх за безпосередню та справжню сповідь? К. Чуковський у своїй статті про Шевченка цитує, напр., рядки з Шевченкових дум:

Прилинь, сизий орле, бо я одинокий

Сирота на світі, в чужому краю.

Дивлюся на море широке, глибоке,

Поплив би на той бік - човна не дають.

Згадаю Енея, згадаю родину,

Згадаю, заплачу, як тая дитина.

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

А може, я й темний, нічого не бачу,

Злая доля, може, по тім боці плаче, -

Сироту усюди люди осміють.

(«На вічну пам’ять Котляревському»)

І потім здивовано запитує: невже це справді Шевченко в ті роки, коли він «наслаждался свободой» в товаристві улюблених учнів Брюллова, коли «молодая жизнь», скинувши «тяжелые оковы крепостного рабства Энгельгардта», «должна была выветрить из себя остатки прежней атмосферы и освежиться новой», коли ще поетові властивий був той щиросердий сміх, «яким сміються у нас на селах молодиці» («Куліш»). Чуковський вважає, що лірика Шевченка, оскільки вона виявилася в «Чигиринському Кобзарі», є великою мірою відтворення народнопоетичних мотивів. «Малорусское народное творчество» згадує, характеризуючи Шевченкову лірику, і А. Литовський. На його думку, український національний тип в ліричному освітленні народних пісень з’являється найчастіше в образі бездомного самотнього мандрівника, чужого чужаниці, «мыкающего горе на чужбине». Народна поезія українська любить підкреслювати моменти пасивного споглядання та терпіння. Це обличчя народної лірики відбивають і ранні пісні Шевченка: його поезія є, «по преимуществу», «поезія чужого чужаниці». В справедливості цього висновку легко переконатися, переглянувши думки: «Тяжко, важко в світі жити», «Нащо мені чорні брови», «Вітре буйний, вітре буйний», «Тече вода в синє море».

Далеко виразніший особистий характер має лірика Шевченка в «Трьох літах» («Минають дні», «Три літа»). Але справжнім піднесенням ліризму Шевченкового позначені його захалявні книжечки, писані в казематах III відділу та на вигнанні. Вони остільки безпосередні та інтимні і разом з тим остільки сильні, що відразу ставлять Шевченка на одне з перших місць серед ліриків Слов’янщини. В них саме і поєднується «необузданная страстность Мицкевича» з кристалічною ясністю Пушкіна, і останній кобзар стає першим великим поетом нової великої літератури слов’янського світу. (Характеристика Аполлона Григор’єва).

Серед цих поезій найвиразніше виділяються чотири групи.

а) Пісні, інколи темою і формами близькі до народних пісень, інколи штучні, складні строфічно пісні-романси. До першого підвідділу зачисляємо: «Ой одна я, одна», «Якби мені черевики», «Ой виострю товариша», «Ой не п’ються пива-меди» і т. д., до другого належать: «Косар» («Понад полем іде», з його п’ятирядковою строфою), «І широкую долину»;

б) Елегії («І небо невмите, і заспані хвилі», «Не для людей, тієї слави», «За сонцем хмаронька пливе», «Буває, іноді старий», «Огні горять», «Мені однаково»). Витримані елегії іноді в чотиристопному ямбі, інколи в дванадцяти-одинадцятискладовому силабічному вірші («І небо невмите, і заспані хвилі»). Інколи дають комбінацію кількох розмірів, наприклад, «За сонцем хмаронька пливе» з її переходом від чотиристопного ямбу до коломийкового ритму.

в) Більші ліричні речі, як «Сон» («Гори мої високії») або «А. О. Козачковському». Для останніх характерні не тільки зміна ритмів (у «Сні»: коломийковий вірш, чотиристопний ямб і десятискладовий силабічний з цезурою на п’ятім складі: «Затих мій сивий, битий тугою»), але й переходи з настрою в настрій, різноманітність ліризму. Так, наприклад, послання «А. О. Козачковському» починається з жанрової картинки, зі спогаду про вчення в сільського дяка («Давно те діялось»), ясна картинка минулого («что пройдет, то будет мило») зміняється тоном понурої елегії, признаннями, невеселим пустельним пейзажем, описом казарми; і враз наприкінці настрій повного відчаю зламується; замість сарказму та глузування з себе виступають слова, зафарбовані в зелений тон надії:

А може, ще добро побачу?

А може, лихо переплачу?..

Ці великі ліричні поезії звучать у Шевченка особливо натурально. Княжна Рєпніна засвідчила нам цю переливчатість Шевченкових настроїв, його то «доброту до слабости», то «легкомыслие до жестокости», його безнастанні переходи «от восторга к негодованию, от сочувствия к охлаждению». Наслідком цього Шевченко видержував суцільність тільки в невеличких п’єсах, писаних «короткими ударами». В речах більших він не раз заперечував сам себе, переходячи до виказів просто протилежних тому, що давав на початку. Пригадаймо «Сон» (другий, 1847 p.). Вихідна точка - любовно накиданий наддніпрянський пейзаж:

Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека.

І кількома десятками рядків нижче: «Бодай ніколи не дивиться на вас, проклятії!»

г) Четверту групу серед ліричних поезій, групу, представлену писаннями петербурзької пори, становлять наслідування пророків (Єзекіїла, розд. 19; Ісаії - 39, Осії - 14). Для них характерне сильне емоційне напруження, ораторський пафос, широке вживання риторичних засобів: градації («до краю знищить, покара, уб’є незримо», «натхне, накличе, нажене»), звертання («радуйся, ниво неполитая»), запитання, широке вживання синонімічних слів, накопичування епітетів, а головне, свобідна, не зв’язана рамцями рядка, течія фрази, рухливість ритму. Наслідування пророків дуже близькі стилістично до «Кавказу» й «Посланія», але тут, залежачи від Біблії, а може, й свідомо шукаючи високого стилю, Шевченко охітніше звертається до слов’янізмів. Прикладом може бути також і патетичний вступ до «Неофітів», особливо його закінчення - від слів «Благословенная в женах». В «Марії» слов’янізми підказані богородичними акафістами, що визначили ліричне забарвлення галілейської ідилії, якою починається поема.

Шевченкові поеми останнього періоду - «Неофіти» і «Марія» завершують ряд віршових творів, присвячених стражденній матері, «матері-покритці». В обох поемах цей образ абстрагований від українських відносин, від селянського побуту, поставлений на висотах загальнолюдського трактування.

«Неофіти» написано в Нижньому Новгороді й присвячено Щепкіну, що приїхав туди побачитися з поетом. Посвята з її словами про «розпинателів народних» і цілий ряд аналогій наводять на думку, що поема навіяна згадками про Миколу І та декабристів («Журнал» Шевченка на той час містить багато записів про декабристів). Так зрозумів поему й Куліш, що не радив Шевченкові друкувати її, щоб не нагадувати синові про батька (тобто Олександрові II про Миколу І, «коронованого палача», що позасилав декабристів). Головна героїня «Неофітів» - Алкідова мати, що служить спочатку богам офіціяльним, а потім, після смерті сина, віддає сили його справі, образ, теж навіяний постатями жінок та матерів декабристів. Пригадаймо Герцена: «Никто, кроме женщин, не смел показать участия, произнести теплого слова о родных, о друзьях, которым еще вчера жали руку, но которые за ночь были взяты... У креста стояли одни женщины!»

Поема «Марія» - писана наприкінці 1859 року - цілим рядом стилістичних та композиційних ознак нагадує «Неофітів». Марія по смерті сина цементує невеликий гурт послідовників Ісусових, служить ділу сина, як і Алкідова мати в «Неофітах». Пізнання істини через матернє страждання підкреслене в обох поемах. Догмат несплямованого непорочного зачаття, оповідання Євангелія від Луки - для Шевченка не існує. Він раціоналізує історію Марії. Марія - мати-покритка, Ісус - син Марії і захожого галілейського пророка. Иосиф покриває гріх Марії, дає їй захист від людського поговору - праведний, багатий душею старець, подібний до тих добрих людей, яких Шевченко любив виводити в своїх повістях. Раціоналізація євангельського оповідання у Шевченка не має того значення, що, скажімо, має у Нємоєвського в його «Легендах» (Tytui skonfiskowany* - з таким написом ця книжка вийшла). У Нємоєвського вістря звернено проти християнського догмату, оповідання є випад вільнодумця проти того, у що всі вірять (або вдають, що вірять). Шевченка зовсім не цікавить руйнування євангельської версії. Йому треба, щоб Мати Божа була «покритка» (слова Шевченка, р. 1859 в Межирічі сказані), бо тоді йому легше уподібнити її до тих стражденних образів жіночих, які його поезія одягла найбільшою ніжністю, оповила найзворушливішими словами. І вже зовсім нема чого згадувати, аналізуючи «Марію», пушкінську «Гавриліяду», як це робить Багрій. Навiть «эротический момент грехопадения» не ріднить цих поем, остільки по-різному його подано. Коли вже шукати аналогії до «Марії» в російській поезії, то скорше можна знайти її в «Матері» Буніна, що становить ніби формулу того, що Шевченко дав у своїх образах та лірично піднесених гімнах:

Содрогался я от счастья

У святых его преддверий.

О Мария, сладко сердцу

Вспоминать и понимать,

Что, блуждая, все мы ищем

Преклониться пред любовью,

Галилейской нищетою

И сладчайшим словом: мать!