Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Форма шевченківської поезії
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Лекція XXXIII

В ставленні критики до Шевченка довго тримався погляд, якому початки поклав Костомаров у своєму «Воспоминании о двух малярах» («Основа». - 1861. - IV. - С. 44-56).

«Шевченко как поэт - это был сам народ, продолжавший свое поэтическое творчество. Песня Шевченко была сама по себе народная песня, только новая, - такая песня, какую мог бы запеть теперь целый народ, - какая должна была вылиться из народной души, в положении народной современной истории. С этой стороны, Шевченко был избранник народа в прямом значении этого слова; народ как бы избрал его петь вместо самого себя. Народные песенные формы переходили в стихи Шевченко не вследствие изучения, не по рассуждению - где что употребить, где какое выражение годится поставить, - а по естественному развитию в его душе всей бесконечной нити народной поэзии... Шевченко сказал то, что каждый народный человек сказал бы, если б его народное существо могло возвыситься до способности - выразить то, что хранилось на дне его души».

Погляд на Шевченка як на «народного человека», а на його поезію як на безпосереднє продовження народної творчости зумовив і деякою мірою поверхове ставлення до його віршового мистецтва. Так, наприклад, Максимович докоряв Шевченкові бідністю рим, «предпочитая Шевченку в том отношении Гулака-Артемовского и даже Котляревского». «Недостаток образования и лень мешали ему строго относиться к своим произведениям, отделывать их».

З інших засад, але до дуже подібних висновків приходить і Драгоманов у книзі «Шевченко, українофіли й соціялізм». Драгоманов поезію Шевченка не вважає «простою», він підкреслює, що манера Шевченка - це манера поета-романтика, але «недостача доброї науки і школи письменницької та критики наложила дуже шкідливу руку на багато з писаного Шевченком». Драгоманов ладен навіть визнати рацію строгому критичному судові Бєлінського над «Гайдамаками», знаходячи у Шевченка багато звичок «поганого піїти», він знаходить у нього «речі, які противно читати всякому чоловікові із літературним образуванням і з простим смаком».

Драгоманов, як критик Шевченка, придирливий і несправедливий. До того ж вихований у 60-і роки, він, щодо смаку поетичного, значно нижчий від Шевченка, незважаючи на те, що Шевченко мав «хапану науку маляра», а Драгоманов - викінчену та систематичну університетську. «Ліричний безпорядок» Шевченкового «Посланія» та «Сну» («У всякого своя доля») він називає «розтріпаністю» («Сон», правда, місцями звучить грубувато, але жодної розтріпаности немає). Він докоряє Шевченкові за його цинізм, не любить його архаїзмів та пророцької стихії в його писаннях 1857-1861 pp. («перемішування старовини з новиною, Біблії з петербурщиною»). Так, наприклад, не зрозумівши «Неофітів» як легкого маскування історії декабристів у римське переслідування християн, Драгоманов завважує, що в поемі «недоладно перемішано Петербург з Римом». Висновок Драгоманова: «Кобзар», увесь як він є, не може стати народною книгою».

Так розійшлися погляди на Шевченкову поезію протягом 20-ти років. «Народный человек» Костомарова у Максимовича став просто людиною «недостаточного образования», а Драгоманов відмовив йому навіть літературної школи і стилістичного такту. Костомаров схарактеризував його поезію як безпосереднє продовження народної творчости. Максимович закинув йому незнання народної пісні, що, мовляв, значно багатша евфонічно, ніж шевченківська лірика; а Драгоманов прийшов до висновку, що характерні для Шевченка переходи із настрою в настрій, із ритму в ритм протирічать народному смакові і ніколи не здобудуть собі народного признання.

Від таких міркувань «вкривь и вкось» серед широких читачів - і тих, хто, як українофіли, плекав культ Шевченка, і тих, хто, подібно до Драгоманова, вважав, що пієтет до Шевченка як поета не заважає перевірити його поетичні засоби і переоцінити його громадсько-політичні висказування, - установився помалу погляд, що із Шевченка перш за все ґеніяльний самородок, а форма його поезії дуже проста і про глибшу культуру слова не свідчить. Так дивилися на поезію Кобзаря навіть ті, хто добре знав «Кобзаря». Шевченко був людиною малоосвіченою проти інших світових поетів; де ж йому було дізнати всіх тонкощів найвибагливішої поетичної форми? «Замість сонетів і октав» він подавав найпростіший неопрацьований вірш, якого не вмів навіть втиснути в суворі рамки правильного віршового метру. Коли підходити до нього з певними версифікаторськими вимогами, то прийдеться ніби знайти велику-таки плутанину віршової силабіки та тоніки в його поезіях та велику недбалість щодо рими, строфічної будови та інших елементів складної віршової техніки» (Б. Якубський).

Думки про велике формальне мистецтво Шевченка в загальну свідомість пробивалися досить мляво, хоч у висловлюваннях такого роду не було недостачі.

Так, року 1896 Литовський в не поміченій свого часу брошурі «Главные мотивы в поэзии Т Г. Шевченко» настоював на Шевченковій «необычайной чуткости к форме». Року 1909 академік В. М. Перетц дав характеристику т. зв. коломийкового розміру в Шевченка, визнавши його милозвучнішим, ніж його чотиристопні ямби, що нібито вражають «прозаїчністю зворотів». Окремі тонкі уваги щодо евфонії Шевченкового віршу трапляються в статті К. Чуковського («Русская мысль». - 1911. - Ч. 4-5). В «Украинской жизни» за 1914 р. прекрасну статтю написав про Шевченків вірш білоруський поет Максим Богданович - «Краса и сила. Опыт исследования стиха Т. Г. Шевченко». На думку Богдановича, вірш Шевченка «мелодический и изящный», а будує його поет «не на бьющих в глаза средствах поэтического воздействия, а наоборот, на средствах наиболее тонких - ассонансах, аллитерациях, внутренних рифмах». Богданович підносить «необыкновенную силу» Шевченкових ритмів, а з ними і «оригинальность, живость и грациозность разнообразных метров».

Найдокладнішу характеристику Шевченкового вірша дав Б. Якубський у статті «Форма поезій Шевченка» (Шевченківський збірник 1921 року). В ній дано докладний розгляд метрики, ритміки, евфоніки та строфіки «Кобзаря». Висновки Якубського можна звести в такі ряди:

І. З погляду метру вся українська поетична спадщина Шевченка - 20340 віршових рядків - розподіляється так:

а) народний коломийковий розмір, не скований певним метром, улюблений розмір народної поезії, займає 58% загального числа рядків. Схема його (8+6) + (8+6). Цифри позначають кількість складів.

(8) Зоре моя вечірняя, // зійди над горою, (6)

(8) Поговорим тихесенько // в неволі з тобою. (6)

Перший піввірш має вісім складів і розбивається надвоє ще легкою допомічною цезурою: зоре моя / вечірняя; поговорим / тихесенько. Рима зв’язує вірші попарно, а що коломийковий вірш у Шевченка завжди подається строфою чотирирядковою, то значить: рима зв’язує рядки другий і четвертий:

На ріках круг Вавилона,

Під вербами в полі, (а)

Сиділи ми і плакали В далекій неволі. (а)

Паристі рядки тонізуються або як двостопний амфібрахій, або як тристопний хорей: «У Києві на Подолі козаки гуляють» (хорей). «В далекій неволі» (двостопний амфібрахій). Тонізація непаристих рядків далеко складніша, інколи про неї навіть і зовсім не доводиться говорити. Шевченко завжди видержує в них цезуру (4+4) і кожну з частин підбиває одному наголосу. От і все. Цим його практика коломийкового вірша сильно різниться від попередників та й від послідуючих поетів. Макаровський, Костомаров, Куліш, Руданський

тонізують цей вірш далеко сильніше від Шевченка. Російські перекладачі цілком перетворюють його на чотиристопний + тристопний хорей:

Вечерело. Над Лисянкой

Искры закружили.

Это Гонта с побратимом

Трубки закурили.

У Шевченка справа виглядає далеко складніше:

У Києві на Подолі

Козаки гуляють,

Мов ту воду, відром-цебром

Вино розливають,

- означає тут ослаблений наголос.

б) Поряд з цим розміром Шевченко вживає другого, 11-12 складового, теж силабічного, із свобідним розпологом рим. Цей розмір посідає 3% з усього писаного Шевченком:

Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав

Без свити, без хліба, по тій Україні,

Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв.

Цезура розбиває його на дві рівні половини (6+6) на випадок жіночого закінчення; при римі чоловічій він розподіляється: 6+5. Тонізація відбувається або на амфібрахічний, або на хореїчний лад. При однаковій тонізації двох половин вірш перетворюється або на чотиритоновий амфібрахій («Столітнії очі, як зорі сіяли»), або на шестистопний хорей («Сирота в ряднині, я колись блукав»). Найчастіше тонізація першого і другого вірша неоднакова, наприклад:

Інколи тонізація не наступає: «Де Залізняк, Ґонта». в) Коло 8% «Кобзаря» складають ритми, інколи дуже складні, але в цілому для Шевченка менш характерні, теж силабічні, народнопоетичного походження. З розмірів тонічних Шевченко широко вживає чотиристопний ямб, що обіймає коло 31% всіх віршованих рядків «Кобзаря».

II. Далеко інтересніший Шевченко з боку евфонії. Ця сторона його вірша прекрасно може бути репрезентована розмаїтими асонансами, алітераціями, внутрішніми римами і всякого роду звуковими повторами.

1. І пустиню опанують

Веселії села...

2. Ой талане мій, талане,

Латаний талане...

3. І день не день, і йде не йде, (де-де)

А літа стрілою

Пролітають, забирають...

(літа-проліта, пролітають-забирають).

Відомі алітерації, асонанси, внутрішні рими з «Кавказу», «Утопленої», «Неофітів». Напр., указана, ще в Чуковського: «Хто се, хто се по сім боці чеше косу? хто се?»

Рима у Шевченка нерівна. Інколи вишукана й багата: злидні - три дні; кров - покров. Інколи приблизна і неточна; інколи просто асонанс (очі - морочить; могили - похилились). Але рима не грає в «Кобзарі» ролі головного евфонічного засобу, вона непомітна в загальній гармонічності звучання, вона потопає серед численних і розмаїтих повторів.

III. Строфіка Шевченка свобідна в чотиристопних ямбах та 11-12-складових силабічних віршах. В інших розмірах маємо звичайно чотирирядковий куплет.

Ой люлі-люлі, моя дитино,

Вдень і вночі.

Підеш, мій сину, по Україні,

Нас кленучи.

Цікаві у Шевченка п’ятирядкові строфи («Садок вишневий коло хати», «Понад полем іде», «І широкую долину»). П’ятирядкова строфа інколи сама йому нав’язувалась, як нав’язувалися певні звукові комплекси (явище, назване в книзі Чуковського про Блока звуковою інерцією) - написавши цією строфою свій «Вечір», Шевченко починає так само і дальшу поезію: «Не спалося, а ніч, як море». Строфіку Шевченкову Якубський оцінює як оригінальну та різноманітну. На його думку, вона ще й досі може бути зразком для сучасної нашої поезії.

Стаття Б. В. Якубського викликала ще кілька статей, присвячених поетиці Шевченка (Д. Загул «Рима в «Кобзарі» Шевченка», Д. Дудар «З поетики Шевченка, порівняння в «Кобзарі»).

Нову спробу переглянути віршування Шевченкове робить акад. С. Смаль-Стоцький в роботі: «Ритміка Шевченкової поезії» (Прага, 1925). Становить ця робота ніби відповідь на статтю Якубського. Основна її думка - відсутність у поезії Шевченка «метрів», які перенесено з класичної метрики до сучасних систем віршування (ямбів та хореїв), а наявність у ній лише народнопоетичних ритмів, коломийкових, козачкових, шумкових. Дуже щаслива догадка Смаль-Стоцького, що, пишучи свої пісні, Шевченко «держав на умі», подібно до Федьковича, «нуту якоїсь народної пісні». Але навіть визнавши органічну спорідненість Шевченка з народною творчістю, не можна заперечувати очевидности: чотиристопні ямби у Шевченка є, і до того ж досить багаті ритмічно. Щоб довести своє, акад. Смаль-Стоцький користується всіма звичайними відступами від чистого методу.

Відсутність у слові тільки наголосу, тобто трихіяльна третя стопа, є для нього доказ неямбічности такого рядка. Отже, наша теорія гіпостази, тобто заступлення одної стопи другою (ямба - хореєм або пірихієм) - основи якої поклав ще Ломоносов, характеризуючи тонічний вірш, - становить «камень преткновения» для вченого віршознавця. Докладну аналізу роботи Смаль-Стоцького дав Б. Якубський у другому збірнику «Шевченко та його доба» (1926 р.).