Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Пантелеймон Куліш. Біографічні праці й канва
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Куліш Пантелеймон

Лекція XXXIV

Куліш - центральна задача у вивченні українського письменства 40-60-х pp. Поет і прозаїк, етнограф і критик, видавець, літературний ініціятор, - він причетний до всіх помітніших літературно-громадських заходів 40-х pp. і відіграє головну роль наприкінці років 50-х та на початку 60-х. Навіть на схилі своєї письменницької кар’єри він так добре розуміє чергові завдання українського літературного життя, що імпонує навіть Драгоманову і драгомановцям. Куліш - єдиний з українофілів, що може поставити українську справу на всю її широту, і то не зважаючи на свій консерватизм і химери, - так оцінює його Драгоманов.

Стоячи довгий час в центрі українського літературно-громадського життя, а потім, в 70-80-х pp., зайнявши позицію самотню й бічну, Куліш відгукується на силу справ статтями, замітками, листами. Архів Куліша - зосібна його листування, ще і досі не зібране, - має першорядне для нас значення. Сам Куліш розумів це, пишучи, що «добре діло зробив би той, хто зібрав би його листування», не так ради нього самого, як ради того, «про що там писано».

Вивчення Куліша на часі ще й тому, що ні одне ймення в українській літературі не викликало стількох суперечок. З Кулішем боролися, полемізували, винуватили у відступництві. Відгомони війни з Кулішем українофілів 70-80-х pp. відчуваються в пізніших писаннях: почасти у Грінченка, Дм. Дорошенка, цілком - у С. О. Єфремова. Замість шукати об’єктивних причин, що зумовили ті чи інші кроки Кулішеві, історик літератури задовольняється тим, що нотує в творчості Куліша катаклізми та злами, називає його трагічною фігурою, «дволиким Янусом», а кінчить порівнянням з «неистовым Виссарионом» (Бєлінським), що випадає, розуміється, не на користь Кулішеві: у Куліша, мовляв, нема тієї щирости, похапливости на правду та благородного самобичування, яке так чи інакше може зрівноважити від’ємність ідейних перекидань від одного табору до другого. Єфремівське трактування Куліша має деякі паралелі і в студіях Дорошкевича. Переоцінюючи роль і значення в українській літературі багатьох її діячів, нашій добі дісталася поважна задача внести певну об’єктивність та наукову безсторонність і в студії над Кулішем, пробуючи його зрозуміти в зв’язку з добою та з тим середовищем соціяльним, в якому він зріс.

Першим, хто намагався дещо об’єктивніше поставитись до Куліша, був Грінченко, що 1899 р. (два роки по смерті Куліша) написав коротеньку біографію його та подав його літературно-громадську характеристику. Властиве Грінченковій розвідці те, що в ній нема вже тієї ворожости до Куліша, яка в явних чи в прихованих формах різнила Куліша з його літературними чи взагалі культурно-громадськими поплічниками. Цілком об’єктивним Грінченко все-таки бути не міг; він викриває помилки Кулішеві, нотуючи поруч і його заслуги; він його оцінює, але зрозуміти не в стані, бо не було ще тоді змоги викрити ґенезу Куліша як історично-культурного явища. Грінченкова розвідка дає початок цілій низці дослідницьких праць про Куліша. З’являються праці О. Маковея (ЛНВ. - 1990. - Т. IX. - Кн. III) та В. Шенрока («К. Ст.». - 1901. - Ч. 2). Більшу вагу для нас має праця першого з них, дарма що писав її Маковей в дуже несприятливих обставинах, не маючи під руками потрібних джерел. Книжка Д. Дорошенка «П. О. Куліш» (Київ, 1918) являє собою популярну роботу. Такий саме популярний характер має робота І. Ткаченка. Останні праці біографічні, засновані на нових дослідах джерел, належать В. Петрову та О. К. Дорошкевичу.

З погляду ідеологічного у нас до недавнього часу заведено було протиставляти Куліша Шевченкові, як носителя певних аристократичних тенденцій. О. Дорошкєвич, напр., уважає, що причина так званих хитань Кулішевих та його конфліктів полягає «в соціяльному походженні і класових симпатіях письменника», в тому, що «Куліш є повний і органічний прихильник маєткового панства на Україні, цього спадкоємця козацької старшини».

Треба сказати, що підставу всім цим твердженням дав сам Куліш, зіставивши себе з Шевченком у «Правді» за р. 1868 («Жизнь Кулиша»). Розповідаючи про свою знайомість із Шевченком, спільні інтереси та приятелювання, Куліш зазначає, що він «не зовсім уподобав Шевченка», «зносив його норови ради його таланту». «А Шевченкові знов не здалася до смаку та «аристократичність Кулішева», що про неї ми вже натякнули. Кохався Куліш у чистоті і коло своєї особи вродливої і навкруги себе, кохався у порядкові як до речей, так і до часу. А ухо в нього дівоче; гнилого слова ніхто не чував від нього. Можна сказати, що се ізійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком кармазинником. А були справді вони представителі двох половин козаччини. Шевченко репрезентував собою правобережну козаччину, що після Андрусівського миру зосталася без старшини... що втікали на Січ, а з Січі вертались у панські добра гайдамаками. Куліш же походить з того козацтва, що радувало з царськими боярами, спорудило цареві Петру малоросійську колегію, помагало цариці Катерині писати «Наказ» і завести на Вкраїні «училища» замість старих бурс...»

Але не годиться забувати, що це місце у Куліша не єдине, де він бореться за справу соціяльного самовизначення, і його авторитетність зовсім не така непохитна.

Почнемо з т. зв. «аристократизму» Кулішевого. Прекрасний добір Кулішевих текстів знаходимо в статті акад. M. Грушевського. Розповідаючи в «Жизни Кулиша» про хутір Уляни Терентіївни Мужиловської, про почуття «высокого, изящного, культурного», що там панувало, Куліш свідчить: «Демократична душа отрока зробилася аристократичною, тільки не в ледачому розумінні цього слова». Такий аристократизм властивий був козацьким родам старої України, він є для нас певною історичною традицією: «поліпшений цивілізацією побут», «приподоблення побутові більш освіченого громадянства» - от його ознаки. Це стремління вибрести з темноти, стати кращим (грецьке aristos, власне, значить «найкращий») властиве навіть українському селянству. «Біда тільки в тім, що в нього нема перед очима розумних зразків простого комфортного життя та що він, бажаючи стати кращим, з одміною побуту стає гіршим». Поняття аристократизму має в народі свої навіть формули: «чесний рід», «дитина чесного роду» і т. д.

Отже, свій аристократизм Куліш розуміє як змагання до певного суто громадського ідеалу, як заповідь самовдосконалення, - це не панська пиха чистотою крові та генеалогічним деревом.

В «Жизни Кулиша» єсть, правда, фрази, що нібито протирічать такому розумінню слова. Це те місце, де Куліш розповідає про своє одруження, підкреслюючи, що він і його жінка обидва були з старосвітського роду козацького, отже, нібито пишається саме знатністю роду. Але, по-перше, аристократизм козацький - це аристократизм в лапках, аристократизм sui generis, подібно до аристократизму матушки Люборацької в повісті Свидницького: «Знатного ти роду попівна... Якби це за старих часів, то якийсь полковник так би і посватав тебе». Старости від полковника являються тут найвищим доказом аристократизму. По-друге, навіть тут, указуючи перш за все на старовинність роду, Куліш не спускає з ока певних моральних ознак: «Обидва сили духу й енергії непоборимої». Обидва (тобто Куліш і його дружина) належать до «среды, не чуждой европейской образованности и хранящей в себе лучшее моральное наследство после свободолюбивых и поэтических предков».

В кого срібло, в кого злото

Та шляхетськії клейноди,

А в нас правда, права воля,

Найлюбіша в світі доля.

До того, не завжди Куліш і протиставляв себе Шевченкові. Обстоюючи в своїм Голці образ неспанілого, несхлопілого сина України, розгортаючи в листі «Українофілам» свою «умеренно» патріотичну ідею, він ніде не нападає на Шевченка як на соціяльно чужеродний елемент. Він може нарікати на Шевченкові «божевільні» погляди історичні, але завжди шанує його геніяльний дар слова, народного слова. «Простий люд виступає в його співах увесь у сонячному промені посеред густих хмар, которі зверху над ним і округи його насупилися». Спільником, поплічником Шевченка мислить він себе в «Досвітках».

У пахарській хаті Україна-мати

Обох нас родила;

У чистому полі На одному лані

Обох нас пестила.

І вже зовсім не маємо права говорити, що Куліш є повний і, головно, органічний прихильник українського панства. «Спаніти» - це для нього значить відкинутись української справи; «схлопіти» - українську справу скомпрометувати, культурно понизити. Він хоче триматися середини. Тому він нарікає на Котляревського («Котляревський був панський писатель») і його Наталку Полтавку вважає «актрисою, а не щиро поетичною селянкою». Тому смакує ефект своєї відповіді Грабовському з приводу т. зв. «Універсалу Остряниці», що має бути коментарем козацьким, протиставленим пансько-шляхетському. Зіпсований у своєму сприйнятті фактів історичними ремінісценціями, він свою службу в Варшаві розцінює як козацьке порядкування у лядському краї. Він незадоволений, що «Основу» Василь Білозерський гадає проводити в «дусі примирення з панами». Від панства одгороджується він і в листі «Українофілам», де нападається на деяку провінціяльну аляпуватість Київської громади. («Отчуждавшиеся от народа польско-русские паны и старшины казацкие, потом переименованные в дворянство», - говорить він). В листі до Марка Вовчка Куліш підкреслює демократичний переважно характер української літератури і компліментом уважає кожний вияв «панского негодования».

Акад. Мих. Грушевський у цитованій статті зауважує деяку неясність Кулішевої термінології та його класовости, нахиляється до думки, що ідеал Куліша козацько-хуторянський та що «хуторне панство, до якого Куліш сам себе зарахував, се, властиво, те, що в народній термінології звалося полупанками». І далі цілим рядом дотепних аналогій вказує на полупансько-козацький характер життєвого шляху Кулішевого: так, для нього варшавська і петербурзька служба Кулішева 60-х і 70-х pp. є актом козацького здобичництва.

Формули прегарні, але аналогії з давнім козацтвом не завжди переконують. Читаючи статті В. Петрова про хуторянство Куліша, не можна одбитися від враження, що те хуторянство - радше програма, аніж дійсність, що воно скоріше носиться перед ним як завдання, аніж існує як даність. Хутір для Куліша - не так його економічна база, як далекий від людської метушні робочий кабінет, де «творческие думы в душевной зреют глубине», те саме, що монастир для втомленого війною і підбитого віком запорожця (порівняння належить самому Кулішеві). Тому чи не правдивіше сказати про Куліша, що був з нього звичайний собі різночинець-інтеліґент, тільки провінціяльного складу, отже, трохи відмінний од тих, що працювали по петербурзьких журналах (Чернишевський, Добролюбов). Звідси, від провінціяльности Куліша, може, і деяка старомодність життєвого укладу, його пієтет до землі, до хутірського побуту, те, що в нас уважають за ознаку його неперерваних зв’язків з своєю класою. «Ніколи не мавши матеріяльних достатків, раз у раз змінюючи джерела своїх заробітків», Куліш, по суті, не землевласник, навіть сидячи на землі. Перед нами декласований інтеліґент-різночинець, що всупереч ходу історії намагається закріпити свій зв’язок з певною суспільною групою, витворюючи собі історично-громадську фікцію несхлопілих, неспанілих дітей України.

Твердження, подібні до тверджень акад. С. Єфремова: «Куліш, не вважаючи на всю «глибину чуття своєї народности», був, власне, вдачею, типом, способом думки і поводження чужий для демократичного українства» - видаються нам довільними. Що Кулішеві не подобалися «книжные изделия, отпускаемые сплеча по московской поговорке «тяп да ляп», «развязность» і «неловкость», бурсацька спрощеність київських громадян - ми знаєм; але ми нітрохи не зважимося твердити, що це свідчить про відсутність у Куліша демократизму. Демократизм зовсім не тотожний з тим культивуванням грубости, якого досить, скажімо, у знаменитій «Помийниці» Старої громади.

Життєвий шлях Куліша - шлях інтеліґента-різночинця.

Народився Куліш 26 липня 1819 р. в містечку Вороніжі Глухівського повіту на Чернігівщині в козацькій сім’ї. Його батько, хоч і пишеться дворянином, але прав на дворянство не має жодних. Довідки, що їх зібрав О. М. Лазаревський, показують, що рід Куліша не міг добитися дворянства навіть у кінці XVIII в., коли до дворянства вписували найлегше. В своїх претензіях Куліші не мали навіть підстав Мартина Борулі. Мати письменника, Катерина Іванівна, - з козацького роду Гладких. Матері Куліш, на власне признання, зобов’язаний своєю любов’ю до українського слова і пісні. Вчився Куліш у Новгород-Сіверській гімназії (відданий був туди під впливом Уляни Терентіївни Мужиловської, сусідки-дідички, голос якої був авторитетом для його батька). В гімназіяльні роки він перечитав збірку українських пісень Максимовича 1834 p., що стало для нього початком національного самоусвідомлення. Тоді ж коло 1834-35 pp. Виходить він з V класи гімназії, маючи вступити до Київського університету, але, не вступивши, живе приватними лекціями. Один час служить у канцелярії Ніжинського ліцею. У роках 1839-41 він вільний слухач Київського університету, знайомиться з Максимовичем, а через нього з Юзефовичем, «главным инспектором училищ» Київської округи, потім помічником куратора, і за допомогою цього «дилетанта бюрократии, некогда дуэлиста-майора», дістає учительську посаду в Луцьку (1841-42). У цей же час він друкує казку «Циган» у «Ластівці» Гребінки та «Малороссийские рассказы» в «Киевлянине» Максимовича, виходячи з тими творами на поле літературної роботи.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.