Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Літературне життя 60-х pp. «Основа»
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція XXXVIII

Українське літературне життя 50-60-х років має своїм центром Петербург, а першою книгою, що поновила те життя по катастрофі 1847 p., прийнято вважати Кулішеві «Записки о Южной Руси» - (1856-1857 pp.) Видавнича діяльність Метлинського (1848 - «Южный Русский Сборник», 1852 - «Байки і прибаютки» Боровиковського, 1854 - збірка «Народные южнорусские песни»), звичайно, на увагу не береться, хоч вона далеко не позбавлена принципіяльного значення. Така висока оцінка літературно-громадських виступів Куліша стоїть у добрій згоді з враженням сучасників. Пригадаймо, напр., запис Шевченка в його «Журналі»: «Я эту книгу (Шевченко мав у руках перший том) скоро наизусть буду читать». Це, на його думку, «прекраснейший, благороднейший труд», «бриллиант в современной исторической литературе», «неоцененная», «алмазная книга». В листі до Куліша з 5.XII.1857 року він пише: «Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої «Записки о Южной Руси» постоянным периодическим изданием на шталт журнала. Нам з тобою треба б добре поговорить о сім святім ділі».

Думав про «святе діло» й Куліш, а особливо коли в Петербурзі р. 1858 зібралися головніші з його приятелів 40-х pp., зорганізувалася петербурзька колонія (Шевченко, Костомаров, Маркевичі, Білозерський, Макаров та інші). Дозволу на журнал, проте, Кулішеві не дали; під проектованою назвою «Хата» йому пощастило видати тільки невеличкий альманах з власною статтею принципового характеру - «Погляд на українську словесність» - та рядом невеличких художніх речей, прозових і віршованих. Журнал було дозволено Василю Мих. Білозерському (1825-1899) під титулом «Основа». Перша книжка вийшла на початку 1861 року, остання - була десятою за рік 1862. Числа 11 та 12, набрані, підготовані, в друку не з’явилися.

Дволітня історія «Основи» ще не досить відома, хоч нема потреби говорити, наскільки цікаво б знати обставини, в яких виходив і припинився цей перший український журнал. Першу причину скорого занепаду «Основи» Єфремов добачає в незорганізованості редакційної справи. Василь Білозерський, редактор журналу, був, на його думку, людиною не досить авторитетною в очах не те що ширшого читача, але і найближчих співробітників. Звідси непорозуміння його в першу чергу з найактивнішим з робітників журнальних - Кулішем, що лишили по собі не один слід у листуванні останнього. У квітні 1861 р. Куліш писав Бодянському: «Основа снуется Бог знает как, чему я не причастен, - удалихся-бо и умых руце мои от всех распоряжений и даже советов, зане редактор возмнил себе быти мудрейша паче всех земнородных». В інших листах Куліш узиває Білозерського Митрофанушкою, закидає йому редакторську зарозумілість і навіть пригадує для характеристики її фразу з «Недоросля»: «Поверь, всё то вздор, чего не знает Митрофанушка». Другу причину занепаду журналу вбачають у нечіткості його громадського спрямування, в тому, що редакція, «стоячи взагалі на ґрунті демократизму, не хотіла відбити від себе і панства гостро визначеною демократичною позицією» (С. Єфремов). Обвинувачення це знайдемо сформульованим так само в листуванні Куліша. Пишучи до Марка Вовчка, Куліш нарікає: «Журнал Василию Мих. разрешен; но Василий Мих. хочет издавать его в духе примирения с панами... Он присваивает себе право второй цензуры (Білозерський не згоджувався містити Кулішеву драму «Колії»), хочет ублажить панов и полюбиться им своим журналом, тогда как панское негодование я считаю заслугой украинской литературы, по преимуществу демократической». Обвинувачення це вельми пікантно звучить в устах Куліша, що дуже скоро по тому взявся проповідувати «помірковано-патріотичну ідею» та спілку українофілів з тими елементами, які могли б надати діяльності патріотів «истинно-общественное значение» (лист «Українофілам»), а також робив заяви, що йому все одно, де друкуватися: «Пусть каждый смотрит на меня как на могущего быть его союзником».

Програму «Основи» характеризують звичайно як невиразну. Чи виводити ті неясності з цензурних умов, чи з невикристалізованости громадсько-політичної думки, все одно: тяжко зрозуміти, що саме має журнал на увазі - хоче він бути журналом загальним громадсько- літературним чи, по-теперішньому висловлюючись, тільки органом українознавства. «Цель нашего издания», - закінчує редакція своє оповіщення, - «всестороннее и беспристрастное исследование южнорусского края, уразумение его потребностей, критический взгляд на себя в прошедшем и настоящем, общественная польза. Общечеловеческое просвещение, в применении к местным условиям края, будет руководящею идеею редакции. Больше всего мы боимся удаления от общей связи с человечеством, а тем более - с жизнью соседних народов. Для нашего развития вреднее всего была бы замкнутость в одних своих элементах, которые тогда только получат всю свою ценность, когда придут в естественное соприкосновение с нравственными началами других народностей». Не з’ясовують позицій журналу і такі загальні фрази, що «Основа» буде відкрита для «всякого честного слова о нашем южном крае».

Участь в «Основі» беруть два шари української інтелігенції: колишні кирило-мефодіївські братчики, люди, що їх світогляд зложився в 40-х pp., до київської катастрофи 1847 p., і молода генерація, що її ідеологія оформлялася під новими повівами 60-х років, так звані «шестидесятники». Провід належав першим, що, властиво, й були фундаторами журналу; молодша генерація в «Основі» тільки випробовує сили.

Найвидатніший з людей старшого гурту - Шевченко - «Основи» вже не побачив. У редакційному оповіщенні на 1861 рік його ім’я названо серед інших поетів, що мають з’явитися на сторінках нового видання: Галки, Глібова, Кузьменка, Малашенка (!), Щоголева. Перша книжка журналу відкривається п’ятьма Шевченковими поезіями під загальним заголовком «Кобзар» (між іншими, «Посланіє Шафарикові» та «Чернець»). А вже друга книга, лютнева, містить повідомлення про смерть поета «после непродолжительной, но тяжкой болезни». 3 книги третьої редакція починає друкувати пам’ятний про нього матеріял: «Воспоминание о Шевченке; его смерть и погребение» Л. Жемчужникова, «Воспоминание о двух малярах» Костомарова, стаття, що поклала підвалини поширеному і надовго усталеному поглядові на Шевченка як на «человека народного». Нарешті, докладна стаття «Значение Шевченко для Украины. Проводы тела его в Украину из Петербурга», з низкою поетичних відгуків на його смерть (Кониський, Кулик, Навроцький, Максимович та інші). З Шевченкових писань в «Основі» опубліковано кількадесят поезій, вибірку листів та уривки з «Щоденника» («Журналу»).

Всі статті провідного характеру, принципового значення в «Основі» належать Костомарову та Кулішеві, що їх і слід вважати за найяскравіших виразників позиції журналу. У першій книзі за 1861 рік Костомаров містить свої «Мысли о федеративном начале в древней Руси», у другій - «Ответ на выходки газеты краковской «Czas» и журнала «Revue contemporaine»**, у третій - «Черты народной южнорусской истории» та «Две русские народности», опубліковані як лист до редактора журналу. Історичний матеріял і спостереження етнографа мають служити в них головній цілі уґрунтування українського руху.

«Явление «Основы» возбуждает вопрос, который, как кажется, должен быть одним из важнейших, какие подлежат разрешению при современных условиях», - так починає Костомаров останню з названих статей. «Основа» підносить прапор «русской народности, но отличной от той русской, какой исключительно присвоено это название». Уже не можна говорити про «одну русскую народность», але про дві («а кто знает, может быть, их откроется и более!»). Друга руська народність - українська - теж претендує на рівні з першою, великоросійською, горожанські права в царині мислі та слова. Ці права можуть бути уґрунтовані своєрідністю обставин, в яких проходила українська історія, та своєрідністю народного українського характеру, що зложився під впливом історичних та географічних умов. Характеризуючи політичні принципи, що керували історичним життям обох племен, Костомаров підкреслює в українців перевагу особистої свободи, у росіян - перевагу «общинности», в українців - змагання до федерації, у росіян - «единовластие и самодержавие». На думку історика, федеративні принципи жили на Україні ще за козацьких часів: у дусі давніх федеральних відносин уявляла Україна і свій союз з Москвою в XVII в. Відмінність української народности Костомаров відзначає і в других областях: у релігійному житті (в Москві розвинувся невластивий Південній Русі момент формальний, «обращение к обрядам, к формулам, сосредоточенность во внешности»), в громадських та родинних інституціях («мир» і «громада», «велика і мала сім’я»). Політичне будівництво українського народу не привело до утворення сильного державного організму; Україна увійшла до складу Московського царства, а потім Російської імперії. Але ролі своєї тим не позбулася, доповнюючи й одухотворяючи великоруську стихію. «Ни великорусы без малорусов, ни последние без первых не могут совершить своего развития. Одни другим необходимы: одна народность дополняет другую, и чем стройнее, уравнительнее, взаимодейственнее будет совершаться такое дополнение, тем нормальнее пойдет русская жизнь». Таким чином, вільний розвиток українського громадського та літературного життя є, на думку основ’ян, безперечна гарантія політичної міці та культурної імпозантносте цілої Росії.

* «Час» (пол.).

** «Сучасний журнал» (фр.).

Українська позиція «Основи» викликала затяжну полеміку з російськими і польськими часописами. Москвофільський аксаковський «День», польська газета «Czas», інспіровані на певний лад французькі органи, як «Revue contemporaine», викликали ряд статей Костомарова та Куліша, а потім і представників молодшої генерації (Житецький). Полеміка тривала увесь 1862 рік, мало не до самого закриття журналу.

В поглядах Костомарова легко пізнати колишнього кирило-мефодіївського братчика, хоч умови друку в дозволеному журналі, а може, і десять літ заслання, мусили значно зменшити радикалізм його думок. Романтичні уявлення проступають і в статтях інших авторів, зокрема в Куліша. Його знамениті листи з хутора перейнято характерним недовір’ям до міської цивілізації та прославлянням хутірського життя. «Мій Боже! Чи то наш простий люд не варт, щоб ми його образу подобилися? Та же ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина». Куліш не хоче особливо поспішати з технічним прогресом, ладен примиритися, що на цім полі суджено нашим «українським хуторянам позаду оставатись»; йому ходить про органічне злиття західноєвропейської думки і староукраїнської традиції. Звідси й такі дезидерати основ’ян у справі народної освіти: «Хто хоче бути діячем в осередку народу, той мусить перше перейнятися світоглядом народу, іти зразу супроти вірувань народних не можна». Знати колишніх братчиків і з їхньої уваги до релігійної науки. Костомаров відкидає міркування модних прогресистів, що намагаються прищепити народові матеріялізм; йому здається, що селянство залюбки прийматиме освіту, коли та освіта провадитиметься в православно-християнському дусі.

Молодший круг співробітників «Основи» має своїм осідком Київ. Звідти присилають матеріяли П. Житецький, Володимир Антонович, Тадей Рильський - діячі новозорганізованої на той час київської Громади.

Як поставала українська Громада в Києві - це питання ще не цілком з’ясовано. Від Антоновича та Михальчука пішла тенденція зв’язувати постання Громади з внутрішньою боротьбою в польських ґмінах напередодні руху 1863 р. Антонович у своїй автобіографії розповідає, як, зацікавившись українським питанням, він став розшукувати українські твори та джерела української історії - і як тільки на третій рік зміг дістати «чигиринський Кобзар», і то під великим секретом. Так само тяжко було Антоновичу дошукатися товаришів, що «займались би українськими ділами»... Зацікавлення українською справою поставило перед Антоновичем і кількома його товаришами, поляками-демократами (хлопоманами, як їх тоді називали), трудне питання, як їм поводитися у земляцтвах (ґмінах); підтримувати інсурекційні* заходи немилої шляхти чи піти за своїми українсько-народницькими симпатіями і, розірвавши зв’язки з польськими організаціями, оповістити себе українцями. Студенти-хлопомани вибрали другий шлях: зв’язалися з редакцією «Основи», нав’язали стосунки з українськими гуртками і після кількох місяців взаємного зближення восени 1861 року заснували київську українську Громаду.

В «Основі» громадяни виступили статтями Рильського (Несколько слов о дворянах правого берега Днепра. - 1861. - Ч. XI-XII). Антонович відповідав на закиди польської преси, що винуватила його в ренеґатстві; звертав увагу на те, що слово «ренеґат» набирає значення тільки при з’ясуванні мотивів «ренеґатства», з’ясовував своє становище і становище своїх товаришів-шляхтичів, що хотіли спокутувати кривди батьків перед українським хлопом, і приходив до висновку, що коли його вчинок і є перевертенством, то перевертенством цим можна пишатися так само, як ставши у рабовласницькій Америці з плантатора аболіціоністом. Стаття Житецького скерована проти відомого російського славіста Ламанського, що вважав розвиток окремої української літератури з широкими завданнями «величайшей нелепостью». Закінчував Житецький гостро висловленим переконанням, що доля української мови й літератури залежить від самого народу, що з російської скарбниці візьме вона все, що знайде для себе потрібним, не зрікаючись і сама впливати на російське культурне життя.

* повстанські (лат.). Йдеться про проблему втягнення українців у польський повстанський рух, що розбивало єдність молодого українського табору. - Ред.

У тих же роках (1861-1863) поряд з «Основою» виходив і другий орган український - «Черниговский листок», редактором якого був байкар Глібов.

«Черниговский листок» - орган двомовний, як і «Основа». Задумав його Л. І. Глібов на початку 1861 року і по кількох місяцях урядового листування дістав у червні того ж року дозвіл на видання. Програма видання, видрукована у «Черниговских губернских ведомостях», показує, що «Листок» мав бути радше літературним часописом, аніж газетою. На першому місці в програмі стоять: «небольшие рассказы, стихотворения, на великорусском и южнорусском языках, путевые записки, очерки из народного быта, анекдоты, сцены, юмористические заметки, эпизоды из охотничьей жизни и т. д.». За літературним відділом стоять - «Новости, вести и слухи», далі «Общеполезные сведения» і, нарешті, «Библиографические известия (краткие заметки о книгах, имеющих местный интерес)».

«Черниговский листок» мав бути тижневиком, але через інші заняття редактора, що вчителював тоді в Чернігівській гімназії, видання те виходило нерегулярно, особливо в місяці, коли провадилося навчання. 1861 року вийшло всього одинадцять чисел (з вересня по грудень не вийшло жодного), року 1862 - видано тридцять шість чисел (рік видавничий почався у квітні); року 1863 чисел було чотирнадцять: перше вийшло тільки 7 травня, а на початку вересня видання підпало забороні у зв’язку з справою Андрущенка й Носа. Літературний матеріял постачав головно сам видавець Глібов, що друкував у журналі свої українські та досить численні російські вірші. Багато уваги приділялося театральним аматорам; були статті, присвячені питанням лексикографії та навчанню рідної української мови в початковій школі і т. п.

«Черниговский листок» і «Основа» («Основа», розуміється, без порівняння більше) висунули цілий ряд літературних сил. Деякі з них були давні й відомі; інші, хоч і належали до старшого покоління, але виступали тепер уперше, треті бралися за перо, перебуваючи ще часом на шкільній лаві. Це відразу впадає в око, як ми приглядаємося до прозаїків «Основи». Чиновник для особливих доручень при міністерстві внутрішніх справ, 55-літній Стороженко, Марко Вовчок, Куліш, особи, зв’язані з добою кирило-мефодіївською, і дев’ятнадцятилітній Митро Олелькович, що ледве розлучився з шкільною лавою артилерійської школи.

У якій мірі ця об’єднаність трьох поколінь під одним дахом позначилася на стилі й тематиці української прози, побачимо далі.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.