Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005
Марко Вовчок
Українське письменство XIX ст.
Всі публікації щодо:
Вовчок Марко
Лекція XL
В українській прозі 60-х pp. Марку Вовчку належить центральне місце. На думку Тургенєва, вона є осередком («украшением и средоточием») невеличкого гуртка петербурзьких «малороссов» 58-59 pp. її твори поряд з Шевченковими репрезентували українське письменство в очах тогочасного російського читача, перекладалися російською мовою і відзначені корифеями російської літератури XIX в. - шана, якої не признано ні одному українському письменникові, крім Шевченка. В українських колах її популярности сприяв Шевченко своєю характеристикою «кроткого пророка и обличителя жестоких людей несытых»; з нею, як писав ображений Стороженко, носилися Куліш, Костомаров і tutti quanti, її наслідували письменники-основ’яни, у відрізаній од російсько-українського літературного життя Буковині на її голос відгукнувся Федькович.
Літами Марко Вовчок належить скоріше до молодої генерації українських шістдесятників; своїми особистими зв’язками, літературними поглядами та засобами вона ближча до старшого покоління, до колишніх кириломефодіївців, до кругу яких тяжів і її чоловік, О. В. Маркович.
Народилася Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська) в селі Єкатеринівці Орловської губ. 10 грудня 1833 року. Батько її - «уроженец западной губернии», і весь рід радше білоруський, ніж великоруський. Вчилася Марія в Харкові у приватному пансіоні (18451846). Потім якийсь час жила в Орлі у тітки. Сімнадцяти літ вийшла заміж за Опанаса Марковича, засланого в Орел за кирило-мефодіївську справу. Швидко по одруженні Марковичі переїздять до Чернігова, де Опанас Васильович дістав посаду коректора «Губернских ведомостей».
1853-1855 pp. Марковичі перебули здебільшого в Києві. У серпні ж 1855 р. Опанас Маркович дістав посаду вчителя географії в Немирівській гімназії на Поділлі. До немирівської пори стосуються й перші літературні роботи Марка Вовчка. Постали вони як відгук на Кулішеві «Записки о Южной Руси», що поряд з матеріялом етнографічним містили речі суто літературні. От як розповів про появу нового автора Куліш: «В числе материалов, доставленных мне из разных концов Малороссии для дальнейших томов «Записок о Юге России», некто, называвший себя Марком Вовчком, прислал одну тетрадку. Взглянув на нее мельком, я принял написанное в ней за стенографию с народных рассказов, по моим образцам, и отложил к месту до другого времени. Тетрадка лежит у меня неделю, другую. Наконец, я удосужился и принялся ее читать. Читаю и глазам своим не верю: у меня в руках чистое, непорочное, полное свежести художественное произведение. Было прислано сначала два небольших рассказа. Я пишу к автору, я осведомляюсь, что это за повести, как они написаны. Мне отвечают, что живя долго с народом и любя народ больше всякого другого общества, автор насмотрелся на все, что бывает в наших селах, наслушался народных рассказов и плодом его воспоминаний явились эти небольшие повести. Автор трудился как этнограф, но в этнографии оказался поэтом».
1857 р. з’явилися Вовчкові «Народні оповідання» - числом одинадцять - і відразу здобули успіх: почалося те, що Куліш характеризував пізніше як кадіння «з десяти кадильників». Переклади з Вовчка друкуються в «Русском вестнике», виходять окремою книжкою з передмовою Тургенєва. З’являються критичні відгуки: Костомарова, в авторитетному «Современнике» (1859. - Кн. V); Добролюбова, там же (1860. - Кн. IX); К. Леонтьева в «Отечественных записках» (1861. - Ч. 3); і, нарешті, редакційна стаття «Основи» (1861. - Ч. IV. - С. 33-35).
Року 1861 «Народні оповідання» випущено другим виданням, р. 1862 виходить другий том, що містить речі, друковані в «Основі» та альманахові «Хата», 1863 р. у львівській «Меті» надруковано «Лист із Парижа», а в 1865 з’явилося у Петербурзі нове видання творів Марка Вовчка (видання Яковлева), таке неохайне, що здобуло характеристику «жахливої друкарської халтури».
Влітку 1859 р. Маркевичі, проживши з півроку в Петербурзі, виїхали за кордон, спочатку Марія Олександрівна з сином, а потім її чоловік. За кордоном Марко Вовчок, затримана різними особистими справами, зосталася довго, з чоловіком вона пориває; вриваються і зв’язки її з українським літературним життям. В 1868 році «Отечественные записки» публікують її роман «Живая душа», і Марко Вовчок стає співробітником російської періодичної преси.
Року 1872 Марко Вовчок виходить заміж за Михайла Лобача-Жученка, з яким 1878 року переїздить на Кавказ, де чоловік дістав посаду в удільних маєтках. 1885 року Лобачі перебираються на Київщину; 1893 рік живуть у Саратові. (Пізніше, в роках 1896-99 у Саратові виходить «Полное собрание сочинений» Марка Вовчка в семи томах). Роки 1899-1907 письменниця проводить знову на Кавказі, де й помирає на власному хуторці під Нальчиком 10 серпня 1907 року.
1902 року, відвідуючи Київ, Марко Вовчок знайомиться з редактором «Киевской старины» В. Науменком, і в журналі з’являється її казка «Чортова пригода». Але стати в курсі українського літературного життя Вовчок уже не може. До нових літературних явищ вона підходить з старими мірками. Говорячи про нові переклади українською мовою, вона нарікає на попсованість літературного стилю, на «нынешний ужасный язык». «Есть и теперь немало писателей и переводчиков, которые невообразимо коверкают чудесный украинский язык и, не задумываясь, сами, сочиняют слова: выходит такое безобразие, что сердце болит».
Ця особливість літературної кар’єри Марії Маркович - провідна її роль в 50-60-х роках і пізніший вихід з лав українського письменства - підготувала ґрунт для питання про авторство Марка Вовчка.
Повставало це питання уже в 60-х рр. Знаючи Марію Олександрівну за «кровную и типичную великорусску», знайомі Маркевичів не раз висловлювали здивування, яким чином письменниця могла з такою досконалістю засвоїти мову та приглянутись до побутових форм українського села. Відповідь Опанаса Марковича «талант, та й годі!» сумнівів не розвіювала, інтригуючи своїм лаконізмом і полишаючи поле для домислів. Сумніви мусили зрости, коли по смерті Опанаса Васильовича його жінка «умерла для украинской литературы, продолжая работать на поприще общерусской литературы» (Петров. «Очерки»).
В 1888-1889 pp. цим питанням зайнявся Огоновський. Звертаючись по матеріял для своєї «Історії літератури руської» до самих письменників, він послуговувався найчастіше інформаціями Куліша. (Це знала Загірня, складаючи біографію Опанаса Марковича; нещодавно всі належні сюди матеріяли опублікував М. Возняк: «Життя й революція». - 1927. - Ч. XII). Під впливом Кулішевих відомостей в Огоновського зложився висновок, що «Народні оповідання» «писали вдвох Марія й Опанас» - отже, «в історії української літератури мусимо їх двох уважати одним писателем». У викладі Огоновського явно пробивається сторонничий погляд, погляд людини, що не хоче і не може стати «вне отвержений и пристрастий» - «Маркович, маючи в серці іскру Божу, оповідав живим словом. Гарно проповідував він Христову правду і як проповідував, так і чинив, між тим, коли Марія писала так, а чинила інак. Скільки в Марковички було запеклого егоїзму, стільки в Опанаса саможертви та запеклої щирости» (Історія літератури руської. - Ч. III. - Відд. І. - С. 226).
Думки про спільне авторство трималися всі біографи Опанаса Марковича та автори споминів: Ол. Лазаревський, Дмитро Маркович, M. K. Чалий. Але найкатегоричніше (і найпозитивніше щодо Опанаса Марковича) висловила цю думку М. Загірня (Грінченкова): «С его (тобто Опанасовим) именем связана капитальная работа в нашем народоизучении и наконец, ему мы обязаны появлением в свет... глубоко талантливых рассказов, подписанных загадочным псевдонимом «Марко Вовчок»... Мария Александровна могла быть только сотрудницей своего талантливого мужа и его, а не ее, должно признать главным виновником создания «Народних оповідань» Марка Вовчка».
Наново випливло це питання і по смерті Марії Олександрівни Маркович в 1907 р. У статті С. О. Єфремова в «Раді» (1907. - Ч. 206) висловлено думку про спільне авторство, причому ролі - як і в Огоновського - розподілилися так: «Опанас дає своє глибоке знання народного життя, свою блискучу мову, Марія - чистий ясний дух молодої люблячої істоти, свій літературний хист».
Мала теорія спільного авторства (чи то переважного авторства Опанасового) і своїх супротивників. З найбільшою ясністю проти неї повстав Ів. Франко в замітці «Нове українське оповідання Марка Вовчка» (ЛНВ. - 1903. - Т. XXI. - Кн. II. - С. 84-86). Твердження Огоновського, на його думку, доводить тільки, що покійний історик дуже слабо орієнтувався в питаннях психології творчости; самого ж категоричного твердження Кулішевого ще занадто мало, і приймати його без критичної перевірки не випадає. «В тій формі, в якій його поставив Куліш, воно не може навіть бути вихідною точкою досліду». «Творчість Марка Вовчка занадто багата й широка, щоб могла підійти під таку вузьку формулу. Ми маємо не тільки кілька томів російських оповідань сеї письменниці, писаних без ніякого змалювання побуту дідичів Середньої Росії... але маємо цілий ряд українських оповідань і одно французьке, писані всі по розлуці Марії з Опанасом. Значить, можемо, як хотіти оцінювати літературну чи суспільну вартість тих оповідань, а проте мусимо признати, що в літературній формі «Марко Вовчок» пані Маркович. має свою окрему фізіономію, своє самостійне місце. Опанас Маркович в розвою цієї фірми тільки епізод, його важність і вплив на той розвій - це поки що одно велике «X», величина зовсім невідома».
В 1907-1908 pp. фірмою «Марко Вовчок» зайнявся Василь Доманицький, що остаточно розв’язав усі питання про авторство у двох статтях: «Марія Олександрівна Маркович - авторка «Народних оповідань» (На основі нових матеріялів) (ЛНВ. - 1908. - Т. XLI. - Кн. І) та «Авторство Марка Вовчка» (ЗНТШ. - 1908. - Т. LXXXIV. - Кн. IV).
Доманицький перш за все підкопав усі пізніші Кулішеві свідчення, на яких базувалися попередні автори (Загірня-Грінченкова просто так і писала: «Кулиш в данном случае лицо компетентное»). Не всі заперечення Доманицького ґрунтовні, так, напр., досить наївно звучить фраза, що в 70-х роках Куліш спалив своїх богів, а тому не заслуговує довір’я. Але безперечну рацію має за собою його думка, що після конфлікту 1860 року Куліш мав свої підстави гніватись на Марію Олександрівну Маркович і, взагалі бувши небезстороннім свідком, не був заінтересований в данім випадку встановити істину. Проте в лютому й березні 1860 року, звертаючись до Марії Олександрівни з проханням дати свою фотографію для задуманої Каменецьким «Галереї українських письменників», Куліш писав: «Для доброго дела можно и Вам, кажется мне, явить лицо свое миру с подписью Вашей руки: Марко Вовчок».
Отже, в 1860 р. для Куліша не було жодних сумнівів, кому псевдонім належить.
За цими міркуваннями Доманицький розвиває інші, побудовані на вивченні документів Вовчкового архіву.
1. Ні походженням, ні вихованням Марія Олександрівна не була великоросіянкою. Рід її скоріше білоруський, а виховання вона дістала в Харкові (не в Московському інституті, як гадали доти).
2. До мов Марія Олександрівна мала обдарованість виключну. Вона легко опанувала згодом англійську мову, мовою французькою орудувала досконало, її листи до чоловіка писано свобідною й легкою українською мовою. Як стилістка, вона стоїть вище від Опанаса Марковича, що не мав письменницького дару; не можна вважати, що вона стоїть багато нижче і від Куліша. Розглядаючи поправки останнього в рукописах Вовчкових, бачимо, що Куліш міняв правобережний колорит Вовчкової лексики (сліди життя на Поділлі, в Немирові) на лівобережний, але ніяких істотних змін, справжньої печаті майстра на ученицьких спробах, в його зразках художньої редакції немає.
3. Доманицький уважно реєструє всі пізніше писані оповідання Вовчкові; Марія Олександрівна зберегла своє знання мови навіть пізніше, одійшовши від українського літературного життя.
Статті Доманицького, побудовані на пильно простудійованому матеріялі рукописів, поклали край науковій суперечці про авторство Марка Вовчка, хоч - певна річ - не могли спинити ще кількох випадів проти Марії Олександрівни Маркович, власне проти її пам’яті, в українській пресі. Маємо на увазі виступи Ганни Барвінок та Олени Пчілки. Емоціональна вдача обох українських письменниць показалася неприступною для наукової аргументації.