Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005
Критика про Марка Вовчка
Українське письменство XIX ст.
Всі публікації щодо:
Вовчок Марко
Лекція XLII
Аболіційні ідеї Марка Вовчка, картини кріпацького лиха в її творах, що вийшли друком у пору найбільшого зацікавлення селянським питанням, привернули велику увагу російської та української крити ки. Марку Вовчкові пощастило як ні одному українському авторові. Тільки-но заходившися коло видання «Народних оповідань», Куліш уже рекомендував їх читачеві через «Русский вестник» (1857) у статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка». Куліш підкреслював досконалість та природність розповіді; відзначив «глубокий человечный взгляд на вещи», що ставить нового автора «далеко выше списывателей с натуры»; етнографічну підказаність його оповідань: «автор трудился как этнограф, но и в этнографии оказался поэтом».
1859 року з’явилася в «Рассвете» (Т. II) рецензія Писарєва, а в «Отечественных записках» (Ч. 3. - С. 1-14) - Олександра Котляревського (відомого потім професора-славіста). Подібно до Кулішевої статті, обидва пізніші відзиви відзначили народність у тоні оповідань: «Автор всегда умеет придать своєму изложению наивность и прелесть народной речи, которую мы встречаем в языке наших старинных сказок и преданий».
Новий приплив рецензій почався з виходом російського перекладу «Оповідань». Переклади окремих оповідань Вовчкових стали з’являтись у журналах з 1858 р. Пізніше Куліш так розказував про те Огоновському: «Задзвонили ми так про Вовчка і в язики, і в пера, що побудили і суспільників словесних. Тургенєв перше сміявсь печатно з нашої кобзарщини і в одній повісті напечатав був, ніби ми плачемо і від такого віршування: «Граю, граю воропаю»... За се я при добрій нагоді вилаяв друком нетямного москалюгу. От він і схаменувсь: келиш, по-своєму перекажу народні оповідання, та й заходивсь, як ті троянці в Котляревського коло латинщини. Приходить його праця до моїх рук. Бачу, луб’яний язик, здорово помиляється. Та схотілось мені здобути рідному слову тієї слави, що й передовики великоруської словесности поважають його. Давай той луб розмочувати, виправляти, чепурити. Тим воно і Москворущина пішла ширити ім’я Вовчкове од Неви до Вісли й Дніпра. коли б же то не марно».
Перша рецензія на російського М. Вовчка, підписана літерою «К.», належить, як уже знають Петров і автор монографії про Марка Вовчка - Бойко, Костомарову («Современник». - 1859. - Т LXXV. - Кн. 5). Костомаровська оцінка поміркованіша від Кулішевої: в ній відзначено брак типізації, відсутність народного, історично засвоєного погляду на кріпаччину. Рецензія М. Де-Пуле в «Русском слове» (1859. - Кн. 10), редакційна стаття «Библиотеки для чтения» - єдина неприхильна оцінка в ряді позитивних присудів та характеристик («грязь»... «мерзостно-отвратительные эпизоды», - відповідь «Бібліотеці» О. Герцена («Колокол». - 1860. - Ч. 71), - всі вони попереджають знамениту статтю Добролюбова «Черты для характеристики русского простонародья» («Современник». - 1860. - Ч. 9). Ця стаття була немов канонізацією Марка Вовчка в російській літературі, і їй найбільше Марко Вовчок зобов’язана згадкою в усіх курсах російської літератури, хоч, на наш погляд, стаття дає дуже мало, повторюючи такі загальні слова, як «об’єктивність», «художність» тощо.
Видрукувана в «Отечественных записках» (1861. - Ч. 3. - С. 1-37) стаття Костянтина Леонтьева, присвячена тим же російським оповіданням Вовчка, що й стаття Добролюбова, дає без порівняння більше матеріялу для формальної аналізи. Леонтьєв цінить Марка Вовчка як письменника, що розходиться з немилою йому натуральною школою. Після Гоголя російські автори стали занадто «махрові». В оповіданнях і в романах особа письменника виступає раз у раз, дає знати про себе то афоризмами, то гумористичними замітками, то надмірністю спостережень. Марко Вовчок далекий від думки культивувати цю образовість, автор в його оповіданнях не лізе на очі: «люди являются как будто мимоходом», фарби блідіші, фраза вражає деякою наївністю, але і задушевною простотою. «Видно, что все это написано не по мерке»... Для порівняння Леонтьєв дає великі цитати з Тургенєва («Муму»), Григоровича («Пахарь»), Писемського і Щедріна. Він твердить, що у російських авторів знати - «мелочи нравов», «напряженность юмора», «подробные отчеты о физических движениях действующих лиц» - риси «розтасканої дрібничками гоголівщини». Марко Вовчок чужий усій цій школі. Він своєрідний. Він стоїть окремо і в дальшому навряд чи витворить свою школу.
Думки Леонтьева в статті про Марка Вовчка нагадують ті, які він розвинув у статті «Анализ, стиль, веяние» (О романах Л. Толстого), виданій окремо 1911 р. «Дамскую литературу» Леонтьєв воліє «корявой» манері російської реалістично-народницької прози 70-80 pp. і на тлі цієї манери своєрідність Вовчка розуміє прекрасно. Але, бувши великоросом, далеким від літературного життя українського (та, власне, й російського), він не відчув українських джерел Марка Вовчка, фольклорного коріння її оповідань, і тому його міркування про те, що Марко Вовчок стоїть окремо, поза школами і ніякої школи не створить сама, не мають цінности.
1868 року в «Отечественных записках» (вже за редакції Нєкрасова-Салтикова) з’явилася стаття О. М. Скабичевського з приводу видання «Рассказов из украинского быта». Статтю задумано як другу частину роботи про «русских народных писателей». На думку Скабичевського, такі російські автори, як Микола Успенський, В. Слепцов, Ф. Решетников, Ол. Левітов тримаються індуктивного методу. Вони обмежуються спогляданням конкретних фактів, не наважуються на висновки, ладні скорше залишити однобічне уявлення про народ, аніж допустити a priori в житті народу сторони, не засвідчені їхнім безпосереднім спостереженням. Оповідання Марка Вовчка становлять протилежну крайність (стаття так і зветься: «Протилежна крайність») - як зразок методу дедуктивного. Марко Вовчок починає з найширших узагальнень, але неспроможна - через бідність життєвого досвіду - ствердити свої дедукції живими «осязательными» фактами. Звідси схематизм її творів. Сюжет, що міг би виповнити роман або п’ятиактову драму, подається в короткому нарисі; характеристики дійових осіб невиразні, фарби повторюються, надто помітне це на «молодых казаках и казачках с их любовными похождениями». Звідси ж і надуманість деяких епізодів, припущення в народному середовищі не властивих йому елементів. Замість трудових людей з’являються на сторінках Вовчка «буколические пастушки»; замість тверезого правдомовного викладу - «плаксивый сентиментальный колорит». Особливо неправдоподібними видаються Скабичевському психологічні оповідання, як «Павло Чорнокрил»: «Писательница заставляет простых людей так тонко анализировать свои чувства и страдания, как не всегда удается и образованным людям».
Окремі уваги Скабичевського цінні, але загальний тон грубий, як і в інших епігонів російської публіцистичної критики. От, наприклад, характеристика оповідання «Три долі»: «100 страниц любовного нытья, из которого в конце концов вы выносите одно заключение, что мало ли каких дур не бывает на свете...»
Міркування Скабичевського цитує в своїй книзі і взагалі дотримується їх Петров. Деякою мірою приймають їх пізніші автори. Найновішу критичну оцінку Марка Вовчка становить стаття С. О. Єфремова з приводу смерті М. О. Маркович (тоді Лобач-Жученко).
Перегляд критичної літератури про Марка Вовчка - у книзі В. Бойка (с. 114-144).