Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Поетична діяльність Куліша
Від Куліша до Винниченка

Всі публікації щодо:
Куліш Пантелеймон

1

Кілька причин зложилося на те, що Куліш-поет і досі не зайняв належного йому місця в наших літературних оцінках. Одна із них (і, можливо, найголовніша) полягає в різкій окресленості, непримиренності його громадсько-культурної позиції, що раз у раз зачіпала українське громадянство, незмінно перешкоджаючи йому підійти до життєвого набутку письменника з об’єктивною міркою та супокійним настроєм. Кулішеві треба віддати заслужене: з нього був великий майстер дратувати українську громадську думку. «Занадто живо, а інколи й болюче», як це визнала редакція «Киевской Старины», озивалася серед сучасників активна роля, що її він виконував... Як громадянин, він уважався людиною чільною і визначною, - але у громаді сідав демонстративно «кінець стола» - «коли ж там не всі були Куліші, та й не всі кулішівці»2. Як історик, вирізнявся з гурту великою спостережливістю та чутливістю до соціяльних антагонізмів ідеалізованої на той час козаччини, але у свої історичні відтворення вносив силу публіцистичного запалу, пишучи про немилих йому козаків так, немовби вони облягають його Мотронівку, його тиху «Ганнину пустинь»3. Як літературний суддя визначався добірним смаком, але з особливим завзяттям клав наголос на розходженні своїх поглядів з оцінками громадськими: завзято нападався на те, що шанував читач, і підносив те, що минали «байдужі очі», - ладен був до хрипоти спорити, що від «сентиментальної» Квітчиної Марусі4 почав жити «ідеальним щастям серця», і доводив, що «перевіяний на току критики з лопатою в руках» Шевченко дасть без порівняння більше полови, як важкого і чистого зерна. Ввесь час він був у позвах з українським громадянством, сперечався з ним за спаш, за межу, погорджував сучасниками, як «руїноманами», покладаючи надії на признання з боку майбутнього «культурника». «З глибокою гіркістю та погордою дивлюся я на нинішню українську громаду і заспокоююсь душею тільки в прийдущих поколіннях, покликаних до самопізнання та самодіяльности на рідній землі». Така була його мова, і громадянство платило йому тим самим. «Писанками» відповідало на його «Крашанки», осудом зустрічало його «возсоединительство», не прощало йому варшавського епізоду, який легко дарувало його своякові і співробітникові В. М. Білозерському, і за всією тією принципіяльною та особистою боротьбою сливе не помічало його художніх заслуг та поетичних творів. Обурюючись характеристикою українського народу: «Народе без пуття, без чести, без поваги» - не брало до уваги усієї яскравости його інвективного тону; нотуючи його теорії староруської та новоруської мови, рідко бралося за оцінку його великих зусиль, відданих на справу формування українського «високого» стилю.

2 Жизнь Куліша // «Правда». - 1868. - С. 324.

3 Вираз Драгоманова. Переписка М. Драгоманова з Мих. Павликом. Лист 17(29).III.1893. (Т. VII. - С. 189-190).

4 Про читання «Марусі» в гімназійні роки див. відповідні абзаци «Жизни Куліша». Пор. В. Петрова «Перебування Куліша на Україні влітку р. 1856». - Пантелеймон Куліш: Збірник. - К., 1927. - С. 93.

Відгомони цього пристрасного (та й не завжди справедливого) відношення відчуваються ще довго по смерті Куліша, і перш за все в його біографії, що з’явилася з-під пера Грінченка (Чернігів, 1899). Б. Д. Грінченко належить до покоління, що вже не зводило боїв з самим Кулішем. Постать мотронівського «хуторянина» йому навіть імпонує5 * непогамованістю вдачі, надзвичайною працездатністю, великим літературним хистом. Він радо признає, що Куліш був «наилучшим знатоком малорусского языка, наилучшим стилистом малорусским», і не тільки визнає, а й сам у своїй роботі великою мірою простує стежками кулішівської стилістики. І все-таки поетичної діяльносте останніх років Кулішевих він не може прийняти. Готовий похвалити окремі речі (в тому числі навіть «Народе без пуття»), він визнає, що у всіх інших п’єсах «достоинство формы не соответствует достоинству содержания». А найголовнішим поетичним ділом Куліша зостається для нього найсухіший і найменш оригінальний із збірників Кулішевих - «Досвітки», якому він і дає без міри перебільшену хвалу: «После «Кобзаря» Шевченко это лучший сборник малорусской поэзии, который всегда будет читаться земляками поэта».

5 Пор. признання акад. С. Єфремова - «Провіяний Куліш» (Пантелеймон Куліш: Збірник. - Київ, 1927. - С. 6) - П. П. Чубський називає роботу Б. Грінченка «першою безсторонньою та спокійною працею» (Пантелеймон Куліш. - К., 1927. - С. 118).

Грінченкову характеристику з її розподілом світла і тіні додержують і дальші дослідники, її повторює Маковей. Пом’янувши «Досвітки» добрим словом, він виділяє із «Дзвону» всього кілька поезій, особливо «присвячені жінці», решту ж збуває кількома словами, як поезії малоцінні, «написані у роздратованню або по пригоді з «Крашанкою», або по пожежі хутора»6. Цю ж характеристику подає, навіть загострює С. О. Єфремов, протиставляючи «Досвітки» «рубаній», «тяжко віршованій, злостивій публіцистиці» останніх збірок7. Грінченкову оцінку з видимим співчуттям наводить Д. І. Дорошенко8. Не розминається з нею і такий хронологічно далекий від Грінченка автор, як О. К. Дорошкевич. Для нього в «Досвітках» зібрано все найкраще, що дав Куліш-лірик, тоді як збірники пізніші - «Хуторна поезія», «Дзвін» - своєю «тенденційністю і риторизмом» справляють на нього «гнітюче враження»9.

Але, розуміється, не сама лише взята на спадок від попередніх поколінь звада і полеміка з Кулішем спричинилася до всіх цих розцінок Кулішевого доробку поетичного. Є ще інша - об’єктивна - причина, що лежить, гадаємо, в самому характері Кулішевої віршотворчости.

Ще на шкільній лаві Куліш дивував товаришів легкістю свого літературного вислову. М. К. Чалий розповідає, як він «в продолжение нескольких часов исписывал целые страницы без малейших помарок»10. Любив тим хвалитися і сам Куліш в листах до численних своїх кореспондентів. Розповідаючи І. П. Хільчевському про повість «Марьин Хутор» (інакше: «Человек без сердца»), він не забуває відзначити, що написав її «с жаром молодости и так быстро, как под диктовку, - на каждый день приходится по полулисту»11. Так само легко йшло йому з віршем. Накидавши олівцем контур одної чи кількох строф, він, здається, одразу ж подавав їх в каліграфічному біло- вику, потім вносячи до нього тільки редакційні поправки. Не диво, що при цій легкості писання йому було все одно, як висловити думку, що його опанувала, в листі до приятеля чи в критичній статті, в історичному трактаті чи в повісті, в мемуарі чи то в ліричному вірші.

6 О. Маковей. Панько Олелькович Куліш: Окреме видання. - С. 161-162.

7 Історія укр. письменства. 1917. - С. 267, 269.

8 Дорошенко Д. П. О. Куліш. - К., 1918. - С. 30-31; 2 вид. - Ляйпціг, 1923.

9 Дорошкевич О. Підручник іст. укр. літ. - 1924. - С. 174-176.

10 Чалый М. К. Юные годы Кулиша // «К. Ст.». - 1897. - V. - С. 297.

11 Письма Кулиша к И. Ф. Хильчевскому // «К. Ст.». - 1898. - I-ІІІ. - С. 84-149. Лист 8. -Спб., 1874. - III.

Він писав свої віршові інвективи і сам милувався на знайомі йому думки, розглядаючи їх у новому дзеркалі. Наслідком цього і сталося почасти те, про що влучно, хоч може загостро, писав у ювілейній статті А. В. Ніковський. Куліш, на його думку, покликав свою хутірську музу «на службу своїй амбіції, ображеному почуттю, особистій помсті та рахункам... він силував її милуватись на діла Панька Куліша. велів погрожувати пальчиком нерозумним землякам, що вони не тямлять біблейського та Шекспірового аполітизму». «І не тільки муза, але й кобза, та непорочна утіха, мусили піти на службу мозолистим та грубим у поезії рукам Панька Куліша. Та ліра чи кобза, бувши частиною меблів у робочій світлиці Куліша, лежавши все під рукою господаря, в хвилини полемічного азарту служила тільки першим-ліпшим важким предметом для удару в супротивника, важила в знарядді Куліша не більше і не дорожче, ніж рискаль історика чи спис публіциста»12.

Трудно погодитися, знаючи ліричні шедеври Кулішеві, з тим твердженням про «мозолисті та грубі в поезії руки», але не можна не пристати на основне. Куліш, одгукуючись своїми поезіями на «злоби дня», занадто мало відділяв серед того, що його обходило, належне до поезії і належне до публіцистики, і тим обнижував художню вимовність своїх поетичних збірників.

Це, розуміється, не значить, що в поезії не можна торкатися тем дня, питань історії та громадського життя. Але, певна річ, трактувати їх треба по-іншому. Як історичний романіст не може на кожному ступні занурюватися в дослідницьку роботу, так і поет не може безкарно подавати в своїх писаннях сирові матеріяли, неодстояні враження, чорнові міркування. Тим часом в Кулішевих збірниках («Хуторна поезія», «Дзвін»), особливо в повному збірнику «Листів та творів» під редакцією Каманіна, велика сила такого чорного, несконденсованого матеріялу. Одна і та сама тема розробляється в кількох віршах підряд, і стосуються всі ті вірші між собою, як варіянти одного задуму, як ряд послідовних нарисів одного і того ж предмета. Куліш ніколи не втомлювався говорити на теми української минулої чи майбутньої культури - про культуртрегерство московських царів та польської шляхти, про руїнників-дейнек та гайдамацьких істориків, - так, що навіть того самоповторення не видержував його літературний хист. Ієреміяди ставали все водянішими та сірішими, замулюючи сильні місця та потопляючи ліричні вибухи в повені риторичних ампліфікацій, і тим перешкоджаючи читачеві сприймати його як талановитого поета. В українській літературі трудно знайти поета, який би так тратив у повному зібранні творів, як Куліш. Не диво, що й критик, до того ж інколи упереджений, відступав часом перед цими, як здавалося йому, версифікаційними «вправами на публіцистичну тему» і надто поспішно узнавав рацію знаменитому, але не зовсім вірному самоозначенню:

Я не поет і не історик, ні!

Я піонер з сокирою важкою...

12 Ніковський А. Ліра П. Куліша // «Книгарь». - 1919. - Ч. 23-24. - С. 1538-1539.

Що Куліш був піонером культури на Україні - це безперечно. Але сокира піонера, висловлюючись по-старовинному, нітрохи не заважала йому дотепно орудувати плектром по струнах ліри. Дехто уважав навіть, що його покликання саме в художній творчості. «Pan nie jesteні podobno nie bкdziesz historykiem, ale jesteнpoet№»13 - писав до нього колись Михайло Грабовський.

2

В поетичному розвитку Куліша впадає до ока одна риса: до поетичного вислову він підходив обережно і поволі. Поезія не була спочатку для нього такою непереможною потребою внутрішньою, як для молодого Шевченка, що раз у раз одривався від художньо-малярської роботи задля своїх «поетичних плачів та урочистих пророцтв». Перші звертання Куліша до віршової форми підказані «задньою думкою», якимись наперед уложеними намірами.

Приїхавши в Київ, з малими грішми і великими планами, непомітний провінціял, він спочатку доступився ласки у професора «русской словесности» М. О. Максимовича, що його збірник українських пісень був йому справжнім об’явленням ще за Новгород-сіверських гімназіяльних часів. Куліш допомагає Максимовичу розкладати по рубриках його пісенний матеріял і на підставі вивезених з дому переказів складає кілька невеличких оповідань, уміщених в «Литературной Газете» Краєвського, у Гребінчиній «Ластівці» та максимовичівському «Киевлянине». Перечитаний в світлиці Максимовича, а потім у луцькій школі Вальтер Скотт справляє його творчість в русло історичної повісти.

13 «Пане, ви не є і напевно не будете істориком, а лише поетом» (пол.). - Ред.

З-під його пера виходить «Михайло Чарнышенко»; потім з’являється в уяві «Сотник Шрамко и его сыновья» - попередники «Чорної Ради»14. В 1845 р., перед від’їздом до Петербурга, зустрічаючись з Костомаровим, Куліш дивиться на нього як на «українського Тацита» і сам ладен прийняти від нього титло майбутнього українського Вальтера Скотта. Серед тих робіт, мрій і широко накреслюваних планів етнографічна праця над народними думами наводить майбутнього Вальтера Скотта на перший поетичний його твір - на поему «Україна», від Володимира Святого до Богдана Хмельницького, докінчену в богоспасаємім місті Київі у квітні 1843 року».

От як пояснює Куліш свій задум у листі до тодішнього свого патрона М. В. Юзефовича: «У меня родилась такая дерзкая мысль, что я уже не смел и говорить вам о ней прежде ее осуществления, - мысль выразить жизнь малороссийского народа в эпопее! Я избрал для этого язык и форму народных наших дум, которые изучал долго и прилежно и, так как думы наши суть отрывки народной эпопеи, то я вставлял их целиком, приближаясь к воспеваемой ими эпохе»15. Про те саме говорить Куліш і в своїм слові до земляків, приложенім до поеми, як її епілог: «Не було в світі люду одважнішого і славнішого над греків і козаків; нема ні в кого і пісень луччих, як у греків та козаків. Був між греками колись тяжко розумний чоловік Гомер. Він позбирав поміж народом усі стародавні пісні та й зложив з них дві книжки, «Іліяду» та «Одиссею»... Такії ж якраз пісні співають по селах і наші бандурники та кобзарі, що вже щодальш рідко де зуздриш... Отож, швендяючи не раз та й не два по рідній Україні, прислухавсь я добре, як тії діди виспівують про Наливайка і мідного вола, про батька Богдана. про Нечая, про Морозенка або про великого лицаря Палія. Думалося то так, щоб познаходить думи про всіх наших гетьманів та й зложити з них таку книжку, як Гомерова «Іліяда»... Але думи про всіх гетьманів козацьких не були знайдені, і молодий автор, в своєму бажанні подати українському читачеві еквівалент гомерівського епосу, мусив ті прогалини надолужувати власною творчістю. Так зложилася його «необычайная композиция», своєрідна і, як сам він визнав пізніше, «курйозна» амальгама з автентичних та підроблених народних дум, поповнених власними імітаціями кобзарської поезії.

14 Про значення Вальтера Скотта для Кулішевої творчости - див.: Б. Нейман. Куліш і Вальтер-Скотт // «Пантелеймон Куліш»: Збірник. - К., 1927. - С. 127. Про вальтер-скоттизми «Михайла Чарнышенка» див. статтю: В. Петров. «Вальтер-Скоттівська повість з української минувшини»: Передмова до українського перекладу «М. Ч.». - «Сяйво», 1928.

15 «Киевская Старина». - 1899. - ІІ. - С. 189-190.

Задум показався досить фальшивим, а художня вартість доволі незначною. Для поеми не минулося даремно сполучення в одному творові задач поетичної та етнографічної. Сумлінність етнографа примусила Куліша якнайближче наслідувати «старі словеса» та поважний склад кобзарських дум; він орієнтувався навіть на авторитетний арбітраж народних співців, яким гадав подати свою поему на апробацію. Але тим самим він зв’язав собі руки як поетові, примусивши себе скрізь і всюди спиратися на зразки та джерела. Найтяжче довелось Кулішеві на початку поеми, де кобзарі нічим не могли йому зарадити і де він мусив шукати інших джерел. В стремлінні своєму неодмінно опертися на щось, Куліш звертається навіть до «Слова о полку Ігоревім», переробляючи відповідні його пасажі.

Тоді вже на Україні рідко де плугатарі на воликів гукали,

А частіше ворони на полях кричали,

Труп ділячи межи собою,

А галки свою річ говорили,

Збираючись летіти на кривавеє поле.

В думі першій:

Річка Ірпень гула між крутими берегами,

І самії дерева од жалости до землі приклонялись.

В думі другій:

Бо вже недарма летять від Чорного моря птиці16,

І виють по балках та байраках вовки та лисиці.

Підходячи все ближче до козацької доби, Куліш все більше використовує поетичні засоби дум: ті самі заспіви, ті самі способи римування, навіть ті самі, на догоду римуванню, неправильні форми слів, як і в думах:

Кінським ржанням, людським криком у вуші козакам вдаряє,

Не одному і жаху завдаває...

Крик і гром до небес уставає...,

А сам посередині виходжає,

Святим містам три поклони покладає...

16 «Тогда по Руской земли рідко ратаєві кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупіа себі діляче, а галици свою річь говоряхуть, хотячи полетіти на уедіе». - «Ничить трава жалощами, а древо съ тугою к земли приклонилося». - «Уже бо біди его пасеть птиць по дубію... лисици брешуть на чръления щити».

Але поетичне господарство «України» від того не стає багатшим. Автори дум вносили кожен щось нове, може, навіть, сміле і несподіване в порівнянні до попереднього репертуару; ерудит Куліш не наважується вийти з кругу зужитих, використаних уже образів та засобів стилістичних. Через те він скучний, одноманітний. А разом з тим не скрізь і вільний од книжної конструкції.

А козаки, тіло те взявши,

У Канів привізши,

Чесно поховали.

А чому б, замість цього вузла з головного і підрядних речень, для більшої згоди зі складом дум, не дати низки зсилених одно з одним речень рівнорядних? От ця книжницька несміливість Куліша і робить те, що, і не переводячи відповідних зіставлень, самим безпосереднім відчуттям одразу вгадуєш уривки автентичних дум у поетичнім плетиві Кулішевім - особливо виділяються думи про Самійла Кішку в 7-й та невольницький плач у 8-й думі «України».

Проте не художня лише зв’язаність Куліша зумовила мистецьку блідість поеми. Орієнтуючись на гомерівський епос, Куліш, здається, не досить усвідомив собі, що, нехай і складені з кобзарських дум, обидві поеми Гомерові зібрано коло одного осередку і втиснено в невеликий протяг часу. Недарма всю дію «Одиссеї» коментатори вкладають в сорокаденний термін. У Куліша натомість перша (і єдина написана) частина «України» обіймає вісім століть - від князя Володимира до «батька Хмельницького». Це і призводить до аберації розповіді, до превеликого розповзання задуму, до перетворення епопеї на віршовану хроніку. Проф. О. С. Грушевський, детально проаналізувавши джерела «України», прийшов до висновку, що Куліш навіть спирався на історичні праці та що багато місць поеми тільки переказують відповідні абзаци такого популярного в той час твору, як «История Руссов» псевдо-Кониського17. Справді, тон хроніста в поемі знати усюди. Відчувається він перш за все в описах - фактичних, детальних, точних, неприкрашено-прозових:

17 О. С. Грушевський. З сорокових років // ЗНТШ. - Т. 85. - С. 81- 105. Висновки цієї статті переказано в роботі того ж автора: Поетична діяльність Куліша // ЛНВ. - 1909. - Кн. IX, XI-XII.

А тоді ще всі землі од Чигирина до самого Чорного моря

І по сей бік Дніпра до Азова Пустували.

Густою травою заввишки в чоловіка заростали,

У траві куропатви та всякі птиці проживали,

Дикії коні по степу табунами гуляли,

Круторогії тури блукали,

Білорогії сугаки скакали,

Да степнії вітри од моря широко літали.

Тогді, хоч би сто верст за Чигрин пройшов,

Жодної душі християнської не знайшов.

Тільки погана татарва де-не-де по степу вигляла,

По степу вигляла, себе забавляла,

Козака в степу виглядала,

Щоби, його напавши, зарубати,

Одежу кармазинну та оксамитну зняти,

Золота в кишенях пошукати,

Козацького коня орканом піймати,

Чуру малого в неволю взяти.

Почувається літописець і в точному датуванні -

А як стали ляхи свій празник Панське тіло справляти,

З гармат гремати, у сурму вигравати...

дата «Тарасової ночі»18 - і в надзвичайній увазі до каталогу гетьманів19; нарешті, в списках руської шляхти, покатоличеної та спольщеної після Наливайка, в списках козацької старшини, що впала жертвою польських репресій після невдатного повстання Остряниці:

Зараз гетьмана Остряницю і найвищу старшину -

Сулиму, Недригайла, Роюна, Риндича взяли колесували;

Гайдарівського, Бутрима, Запалія, Кизима і Сучевського

Залізними спицями наскрізь пробивали,

Живих на високі палі підоймали...

Загребу, Скребила, Ахтирку, Потурая, Бурлія і Загнибіду

Залізними лапами живих розідрали;

Метлія, Скубрія, Завезуна, Гуртового, Глянського,

Тумара, Дунаєвського, Тугая, Косиря, Могилянського Четвертовали.

Отак-то тії лицарі в муках несказанних у Варшаві погибали!

18 Пор. «Наконец козаки, дождавшися польського праздника, Панским телом называемого, который они отправляют с пальбой и пиршеством...». - История Руссов. - М., 1846. - С. 51.

19 Список гетьманів в Україні має деякі відміни від списку лже-Кониського. Про те О. Грушевський // ЗНТШ. - Т 85. - С. 94-97.

Нарешті, третя риса Кулішевої «України» - це прозові вступи до перших дум поеми з їх дидактичним, моралізаторським тоном... «Але вже нікому не було свободи на Україні. Увесь люд, що зостався від побоїща, платив велику дань Батиєвим баскакам! Тяжко було жити в неволі під кормигою безбожних басурман, але жизнь краща від смерті, а рідна земля мила і під попелом пожарищ, і під кривавими руїнами, і під кормигою поганою люду...»

Так виконав Куліш свій «надзвичайний намір». Аж надто дав відчути себе в його епопеї археограф та фольклорист-збирач. З переказаних віршем думи відомостей «Истории Руссов», з додатком молодих моральних сентенцій та автентичних текстів, вийшла лише претензійна і не дуже потрібна популяризація української історії, тобто щось безмірно далеке від національної епопеї. Не врятувала «України» і козацька патріотика Куліша, що вилилась в його листовній (в листі до Юзефовича) характеристиці останньої думи поеми: «Тут поляки доходят до величайшего варварства, души мучеников возносятся к Богу и просят отмщения. Отмщение готовится в страшном для Польши Хмельницком». Кулішеві прийшла нещасна думка самому «Боготцеві» вложити в уста цей наївно-козакофільський вирок:

Ой чи довго ж мені на такії беззаконія дивитись?

Ой чи довго будуть ляхи й жиди козацьким добром веселитись?

Скоро, скоро страшна хмара з-за гори Чигринської встане,

Подвигається й затремтить земля, як Хмельницький на поляків гряне.

Естетична наївність цього місця прекрасно відтіняється навіть художнім текстом автора «Милости Божіей», що подібні речі говорило у нього тільки алегоричне «Смотрініе Божіе».

Пишний намір помстився на Кулішеві. Найкращі з його дум не порівнялись з найслабшими кобзарськими. Сам Куліш мусив скоро зрозуміти фатальну невикональність свого наміру; та так на першій частині «України» і скінчилася його, як висловлювався він пізніше, «фанатична імітація народних дум».

3

Тільки через вісімнадцять років взявся він за перо поета. Автобіографічний роман строфою пушкінського «Евгения Онегина», «Евгений Онегин нашего времени», розпочатий і кинений на засланні в Тулі20, сімейно-альбомна поезія Олімпію Білозерському, жартівливі вірші, якими бавився він з Костомаровим під час закордонної подорожі 1861 р. - все то були проби пера перед поважнішою поетичною роботою. «Странно сказать, но это факт, - спогадував пізніше сам Куліш, - что результатом иноческих наших шалостей явилась у меня охота писать украинские стихи». Сталося все це по розлуці з Костомаровим влітку 1861 р. «Не признаваясь в этом отцу игумену (тобто Костомарову), я остался по сю сторону Сен-Готара и поселился было на Lago Maggiore... Но оно до того мне понравилось, что мне стало совестно наслаждаться его красотами одному. Я осмотрел только половину его берегов (и написал несколько стихотворений)»21. З цим спадаються і дані «Жизни Куліша». Позначивши докладно свій маршрут 1861 р., автор додає: «Був це понурий період його (Кулішевого) життя, сумував тяжко. А чого, хіба б у цілій книжці можна роз’яснити. Над Lago Maggiore щось наче шепнуло йому стих:

Ходжу берегами - та й не находжуся.

З цього стиха немов виснувалась дума про Україну, а та дума повела за собою рій дум - і так за малий час уродилися «Досвітки».

Характерне в цьому повороті до поетичної творчости безпосереднє почуття внутрішньої потреби. «Україна» з’явилася в результаті готового, наперед повзятого наміру, «Досвітки» з’явилися самі собою.

20 Видрукуваний при статті: О. К. Дорошкевич. Куліш героєм роману // Пантелеймон Куліш: Збірник. - Київ. - 1927. - С. 157-199. В «романі», на писаному російською мовою, багато вільних і не вільних, відзначених примітками і не відзначених, ремінісценцій із пушкінського твору: «Онегин равнодушным взором родные степи измерял» (Пор.: «Татьяна равнодушным взором на воск потопленный глядит»); «Она поэта полюбила - На самом утре юных дней - И первый пламень подарила - Ему своих весенних дней». (Пор.: «Она поэту подарила младых восторгов первый сон»); «Не запирайтесь: вы прекрасно.»; «Какими нежными словами - Умел он сердце умирить». (Пор.: «Как рано мог уж он тревожить - Сердца кокеток записных») і т. п. Римування Кулішевого роману - приблизне і, як на той час, дуже вільне (сел - гнев, наделен - кругом); в ньому знати українізм, навіть глухівщину Кулішевої вимови (Куліш не розрізняє «ы» и «и», римуючи вы и любви, скучны, и одни). Деякі особливості Кулішевої техніки в’яжуть «Евг. Он. нашего времени» з пізнішим «Сковородою», писаним також «Онегина размером». Дорошкевичева характеристика твору як незграбного і не- талановитого видається нам занадто різкою.

21 Воспоминания о Н. И. Костомарове // «Новь». - 1885. - IV - С. 73.

От оповідання «Жизни Куліша»: «Тоді саме він читав Данта і його біографію. Ще з Генуї писав Куліш до любого свого приятеля і земляка Глібова Леоніда, шкодуючи, що сам не має вдачі до стиха і раючи йому переказати по-нашому деякі сонети Дантові, а днів через п’ять уже не давали йому покою, мов бджоли коло уха, свої власні стихи: «Розпущу я свої думи, та й не позбираю, - Розтеклися, сумуючи, по рідному краю!» Дума з’являлась за думою. Раз щось сумно співало йому про бідолашну Солоницю (де гинули козаки 1596 р.), знов про Кумейки (1637 р.). Тоді ж манило його за Дунай і, ще не бачивши Дунаю, написав початок «Дунайської думи»22. Восени того ж року в Гоголевій Василівці-Яновщині зложилися «Настуся» та «Великі проводи». Збірник був готовий.

Але скоро певна тенденція примішалася і тут. Самотоки поетичної творчости за кордоном упевнили Куліша в наявності поетичного хисту, і останні думи «Досвіток» він дописував з наміром дорівнятися Шевченкові; як Гомер під час писання «України», так тепер Шевченко стояв перед його очима. Посперечатися з ним, заступити його, перейняти його спадки - то було неприховане Кулішеве стремління, яке і прорвалося в «Досвітках» не раз цитованими рядками. От вони - в поезії «До братів на Вкраїну»:

Ой мовчав я, браття,

Словом не озвався,

Поки батько український

Піснею впивався.

Чи довіку ж, браття,

Будемо мовчати?

Благословіть мені кобзу

Німую узяти!

Підтягну я струни На голос високий,

Не сумуй, Тарасе-батьку,

В могилі глибокій.

22 «Правда». - 1868. - С. 322.

В другій поезії («До брата Тараса на той світ») Куліш висловлюється ще виразніше про свою роботу - як продовження Шевченкової:

Чи мені по тобі Сумом сумувати?

Чи твою роботу Взяти докінчати?

Докінчаю, брате,

Не загину марне,

Втішу Україну,

Матір безталанну.

Це докінчування Шевченкової справи, підтягання власних струн на високий Шевченків лад було для «Досвіток» фатальним. Воно чи не найбільше обнизило власну творчість Кулішеву. Воно немов обвело його лірику і балади зачарованим колом, за яке не могла і не зважилась переступити його власна індивідуальність. Щонайперше цей полон знати на темах «Досвіток» та на їх освітленні.

Пригляньмось в першу чергу до трактування козацтва в Кулішевій збірці.

Р. 1843 листопада 23, ледве випустивши «Україну», Куліш писав Юзефовичу про своє знайомство з літописом Єрлича, одного із сучасників великої козацько-поспільської революції XVII в., або, як сам він висловився, «представителя малороссиян, противодействовавших Хмельницкому». В «Чорній Раді» ми маємо спробу поглядом об’єктивного, неупередженого судді поглянути на історичну чвару козацького Низу і старшини. Куліш уже значно одійшов од романтичного козакофільства «України». Щоб виправдати козацький Низ, Запорожжя, йому треба шукати поважних аргументів. Тільки через те руїнники та гольтіпаки, дармоїди та капосники запорожці варті доброго слова, що «вони безпечно, та разом якось і смутно дивилися на божий мир», що вони «гульнею доводили, що все на світі суєта одна», «що у них обичаї старі не виводились і предковічні пісні до посліду дней не замовкали». Нарешті, в епілозі до «Чорної ради» 1857 р. Куліш уже без застережень говорить «о политическом ничтожестве Малороссии», тобто про антидержавність і руїнництво козаччини. І раптом в «Досвітках», р. 1861, подибуємо ми в Кулішеві автора, що солідаризується з павлюківцями та хмельничанами, «катами-головосіками», героями Кумейок, Солониці та Жовтих Вод.

Нехай знають по всім світі,

Як ми погибали

І, гинучи, свою правду

Кров’ю записали.

Поки Рось зоветься Россю,

Дніпро в море ллється,

Поти серце українське

З панським не зживеться.

Стиль зобов’язує, спадщина тяжить над Кулішем. Ремінісценція приневолює. От і читаємо ми в поета, що пишався своїм походженням від «городових кармазинників», що «радували з царськими боярами», спорудили «цареві Петрові Малоросійську колегію», помагали «цариці Катерині писати наказ і заводити училища замість давніх бурс» - рядки теплого співчуття «молодим орлятам»-курінникам, наливайківцям, і слова гострого докору лейстровикам:

Бо ті лейстровії Виросли в неволі;

Ой не вдержать проти вітру Корогви на полі.

Розцінюється роля городових дуже низько, їх союз з Жолкевським був зрадою чесних заповітів козацьких.

Повабились ваші На мову лукаву,

Затопили, закаляли Козацькую славу.

Трохи осторонь від історичних поезій стоїть остання річ збірника, поема «Великі Проводи». Пізніше, в 90-х pp., кваліфікуючи свій давній збірник як данину «иллюзиям отрочества» та міражам козаччини, Куліш висловлював надію, що читач серед «досвітньої темряви» тієї задовольниться хоч сірим досвітчаним світлом23. За один із таких парусків світла він уважав свою постать Голки із «Великих Проводів». «Слава козацького батька» (тобто Хмельницького) - писав він тоді - «не засліпила автора. Він йому протиставив такого воїна, який підняв би вгору народного духа. Та все чисте і розумне в нас поникло перед лютим розбоєм Хмельниччини»24. Проте постать Голки у Куліша не вийшла яскравою: вона ледве намічена. Психології Голки Куліш не показує; навіть фактів він подає мало. Задовольняється тим, що по різних місцях поеми виступає його адвокатом. Його Голка одержав панське виховання25, довго жив за кордоном, у нього запальна мова і ніжне серце. Приставши за перших успіхів Хмельницького до козацтва, він не може порозумітися з козацькими низами - дейнеками, лугарями, гайдабурами. Козацтво грубе, хижацьке не може помиритися з панським обличчям та любов’ю Голки до шляхтянки Рарожинської; гукає про зраду Голки. Від Кривоноса, посланого Хмельницьким, гине Голка; гине Рарожинська, з якої хотів Куліш зробити образ ніжної відданої любові, - але вони тріумфують в серці авторовім як символ всього дорогого й святого, чого «ні шляхетське, ні дейнецьке не побачить око». Освітлення козацтва в поемі двоїться. З одного боку, дейнеки та гайдабури виведені непоказними - п’яні, хижі, рабівники; з другого боку, є козацтво розумне, статечне, не чуже культурі. Навіть сам козацький батько умів бути великим, коли

Вилинули сірі орли В Корсунь на Вкраїну.

Оживили-воскресили Козацькую силу.

23 П. Куліш. Сочинения / Під ред. І. М. Каманіна. - Т І.: Прим. - С.128.

24 Там же. - С. 94.

25 Кулішів Голка в цьому відношенні alter ego самого Куліша. Порівн., напр., те, що розповідає «Жизнь Куліша» про пані Мужиловську та її ролю в розвитку Кулішевім: «Цивілізація поборола тут просту натуру: демократична душа зробилася аристократичною» і т. д. - «Правда». - 1868. - С. 32-33.

Голка відкидається не від козацтва, а лише від його дикости та некультурности, від мстивої його «неперебірливості», боронячи козацтво очищене і шляхетне, «не схлопілих, не спанілих дітей України». Але все це він робить меланхолійно, без великого запалу, розсудно і обережно, - подібно до того, як Куліш р. 1862 в листі до «українофілів» одстоював «умеренно-патриотическую идею»26.

Образ Голки у «Великих Проводах» може бути і певним мірилом для так званого аристократизму Кулішевого.

Повстало це означення з відомої самохарактеристики Куліша в галицькій «Правді» за р. 1868, що своєю яскравістю заімпонувала пізнішим дослідникам і перемогла в їх сприйнятті всі інші висказування та самоозначення авторові. У «Правді», в своїй автобіографічній роботі, Куліш, описуючи Шевченка 40-х pp., протиставляє себе йому як репрезентанта лівобережного козацтва виразникові соціяльно-політичних змагань «схлопілого» Правобережжя. Кулішеві властивий певний аристократизм у поводженні з людьми, у ставленні до часу, до речей та до свого зовнішнього вигляду, на той час як Шевченко і до часу, і до людей, і до себе ставиться з певним цинізмом, тобто деякою спрощеністю та безцеремонністю «норовів».

26 Зап. УНТ в Києві. - Т VIII. - С. 87.

«Тут уже й пішло справжнє січове балакання», - спогадує Куліш про свою першу зустріч із Шевченком, - «а далі й співи (Шевченко мав голос пречудовий, а Куліш знає незліченну силу пісень). Почали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром ловити... Тільки Куліш не зовсім уподобав Шевченка за його цинізм; зносив норови ради його таланту, а Шевченкові знов не здалась до смаку та аристократичність27 Кулішева, що про неї ми вже натякнули. Кохавсь Куліш у чистоті й коло особи своєї вродливої, і навкруги себе; кохавсь у порядкові як до речей, так і до часу; а ухо в його дівоче: гнилого слова ніхто не чував від його. Можна сказати, що се зійшовся низовий курінник, січовик, із городовим козаком-кармазинником. А були вони справді представителі двох половин козаччини». і т. д. Слова мають своє життя, і це означення - «аристократичність», згадане у протиставленні до методичної «чопорности» провінціяла, що доходить ласки у місцевих меценатів, з широким розмахом артистичної натури, що пройшла до того столичну атмосферу брюлловської робітні; означення, ускладнене історичними справками, зовнішня ефектовність яких підкупає, примушуючи часами приймати їх без перевірки, - пішло гуляти по сторінках присвячених Кулішеві дослідів. Найбільшої гостроти досягло воно в статтях та підручних книжках О. К. Дорошкевича: для нього Куліш є аристократ без лапок, «певний і органічний прихильник маєткового панства на Україні, цього спадкоємця козацької старшини», а його національні переконання - «властиві всій дрібномаєтковій українській верстві 30-40-х pp.». О. Дорошкевич не помічає навіть, як його характеристику збивають деякі з наведених у його статтях матеріялів. Так, підкресливши Кулішеву «аристократичність», він поряд із нею наводить відзив III відділу Власної Канцелярії про тульський роман: «Петро Иванович Березин и его семейство». Тенденції цього роману в цій авторитетній рецензії визначено як суто і небезпечно демократичні. «В этом романе, - пише Кулішеві генерал Л. В. Дубельт, - вы стараєтесь отыскивать в крестьянах возвышенные чувства, а в высшем сословии - одни недостатки; сравниваете эти сословия и везде отдаете предпочтение простолюдинам; по мнению действующих лиц вашего романа, крестьянин должен бы смотреть на господина презрительно с высоты своего мужичества: отречься от родства с графскою фамилией значит возвыситься до равенства с простолюдинами, аристократия - павлиньи перья, нелепое убеждение, пятнающее человеческое сердце...» і т. п.28

27 Характерно, що аристократизм княжни Варвари Рєпніної нітрохи не заважав Шевченкові приятелювати з нею, так само, як і княжна ніде не говорить про Шевченків цинізм. Для неї Шевченко - «дитя природы», але з природним почуттям такту і сердечною добротою (Русскіє Пропілеї II. - С. 217). Разом з тим, своєрідна «аристократичність» Кулішева могла бути не до смаку не самому лише Шевченкові. Віра Аксакова нотує у Куліша «много учительских приемов и какой-то старинный методизм в выражениях, приемах и даже в мыслях. »

Постать Голки та різні висказування Куліша в «Настусі», «Проводах» і численних листах 60-х pp. дають нам скоріше всі підстави твердити, що саме органічного споріднення з українським панством у Куліша не було. «Спаніти» в його слововживанні значить щонайперше: відкинутися української народности. Він не раз нападається на «отчуждавшихся от народа польско-русских панов и старшин казацких, потом переименованных в дворянство». Найбільша прикрість, яку він кидає на адресу Котляревського, є те, що з останнього був «панський писатель», а його Наталка Полтавка була тільки «актрисою», а не щиро-поетичною селянкою29. Його особисті відносини з українськими панами не завжди ладяться: Ґалаґан одштовхує його своєю сухістю, і він раз у раз почуває свою чужість у панськім колі; він невдоволений, що Василь Білозерський хоче провадити «Основу» в «духе примирения с панами», а кожен вияв «панского негодования» ладен уважати за найкращу похвалу щиро народній, демократичній літературі українській.

Та й само слово «аристократичність» зовсім не мало в устах у Куліша того розуму, який вложили у нього дехто з пізніших дослідників.

Прегарну аналізу цього Кулішевого поняття знаходимо в статті акад. М. Грушевського «Соціяльно-традиційні підоснови Кулішевої творчості»30. Аристократизму Куліш ніколи не бере «в ледачому розумінні цього слова». Його аристократи ніколи не пишаються своїм ґенеалогічним древом та чистотою крові, «шестисотлетним» своїм «дворянством», але завжди моральними чеснотами. Такі його Голка, Гуня, а надто - Обухи:

Від Прип’яті до Синюхи

Вславили себе Обухи,

Та й не золотом рабованим,

Не гонором купованим,

Не гербами-клеинодами,

А своїми пригодами.

Вони в полі воювали

І в неволі бідували;

Вони в муках жартували,

Жартом серце гартували...

Та правдоньку шанували.

В кого срібло, в кого злото

Та шляхетськії клейноди,

А в нас правда, права воля -

Найлюбіша в світі доля.

Згине срібло, згине злото,

Занедбаються клейноди,

Тільки правда на Вкраїні

По вік вічний не загине.

28 О. Дорошкевич. «Куліш на засланні» (Пантелеймон Куліш: Збірник. - С. 58-59).

29 Дві мови, книжна і народна // «Україна». - 1914. - III. - С. 22.

30 «Україна». - 1927. - Кн. 1-2. - С. 9-38.

«Поліпшений цивілізацією побут», «приподоблення побутові освіченішого громадянства», але без зривання зв’язку з своєю народністю; певна моральна культура, заповіді і практика самовдосконалення - от прикмети аристократизму справжнього, а не «ледачого», на думку Кулішеву.

Спочатку може здаватися, що такому поглядові протирічать відомі слова «Жизни Куліша», де, розповідаючи про своє одруження з Ол. М. Білозерською, Куліш говорить: «Тут уже можна сказати: який йшов, такий і стрів: обоє старосвітського роду козацького...» Але, по-перше, на думку Кулішеву, навіть «український народ», тобто ввесь селянський люд, «не чужд понятий об аристократизме, но он до сих пор держится коренного значения слова aristos (лучший), не прибегая к внешним искусственным, механическим пособиям превосходства одного человека перед другим. («Самая слава имени соединялась в его понятиях не с успехом, а с значением деяний общественных». Цей «аристократизм нашего неграмотного и, следовательно, чуждого грамотных заблуждений простолюдина. выражается в его беседах и семейных сделках словами: «чесний рід», «дитина чесного роду».)31. Таким чином, в Кулішевім пишанні своїм родом і родом жінки стільки ж аристократичного, скільки і «простонародного»; а по-друге, елементи моральної характеристики проступають і тут. Сказавши про свій чесний рід і рід своєї дружини, Куліш кладе новий наголос - «обидва сили духу і енергії непоборимої». Належати до хорошого козацького роду - то значить бути причетним до «среды, не чуждой европейской образованности и хранящей в себе лучшее моральное наследство после свободолюбивых и поэтических предков».

31 «Основа». - 1861. - X. - С. 28-29 (коментар до «Вел. Проводів»).

Неясність класових самоозначень Куліша та своєрідність його розуміння аристократизму накладають на дослідника обов’язок, відкинувши авторові свідчення, приглянутися щонайперше до фактів. Потомок малопомітних воронізьких козаків сумнівної (як те показав О. Лазаревський) приналежносте до старшини, дворянський син в уявленні священика Іларіона Безпалого, що записав його народження у метричну книгу Трьохсвятської церкви м. Вороніжа, але зовсім не в очах дворянських депутатських зібрань, - Куліш був не стільки «украинским панком» (як сам себе називає в «Евг. Он. нашего времени»), не так полупанком (як його іменує академік М. Грушевський), скільки людиною у великій мірі декласованою, що жила головно з заробітку літературного. Його хуторянство носиться перед ним тільки як певна програма. Сидячи на хуторі, він в 50-х pp. не заглиблюється в господарчі його справи32, та й пізніше трактує його скоріше як відлюдну келію, особливо сприятливу для творчої роботи, аніж ознаку неперерваного свого зв’язку з землевласницькою верствою. «Одно для меня спасение, - писав він І. П. Хільчевському з Варшави 23.Х.1866 р., - сильная деятельность. Без службы такая деятельность в России, по крайней мере для меня, невозможна. Вот почему я служу, да еще потому, что хочу расплатиться с долгами. Достигнув этой последней цели, я, может быть, выбьюсь из сил и заберусь в хуторскую свою конуру, чтоб умереть по-запорожски, т. е. вдали от шума. Казаки, если не умирали на войне, то удалялись в какую-нибудь глушь, даже вдаль от семьи. Я понимаю это чувство и, без сомнения, сам так сделаю»33.

32 Такий Куліш у спогадах Л. Жемчужникова.

33 «К. Ст.»». - 1898. - І-III. - С. 87-88.

В цьому розумінні з Куліша нова людина, що доволі далеко відходить від українського дрібно- чи великомаєтного панства, куди відносить його О. К. Дорошкевич. Ми (хоч і не без застережень) погодилися б скоріше з думкою В. Петрова: «Куліш, козацький син, що самотужки вибився в люди, - представник нового покоління: він - різночинець, різночинець-інтеліґент, що не остаточно розірвав ще з тим дрібномаєтковим середовищем, звідкіля походить, але також не остаточно зв’язався і з міським різночинством. Куліш все життя своє

хитався між хутором і містом, між Петербургом і Україною, між хліборобством і журналістикою (додамо: та службою. - М. 3.). Аналіза економічної бази Кулішевої дає надзвичайно цікавий матеріял для висвітлення його ідеологічних поглядів. Ніколи не мавши певних матеріяльних достатків, раз у раз змінюючи джерела своїх заробітків, він ввесь час хитається в своїх поглядах, концепціях, планах, оцінках»34.

Звідси, додамо, з’являється у Куліша і стремління помирити українських народників 60-х pp. з привілейованим панством українським, що може надати їх (народницькій) діяльності «истинно общественное значение» (лист «украинофилам»), і взаємне (аж не розрізнити) переплетення демократизму та досить своєрідно висвітлюваного «аристократизму» і «умеренно патриотическая идея», що сумнівною видалася сучасникам і, втягаючи Куліша в різні міжлюдські зв’язки, здалася «скандальною» новішому дослідникові, і фікція «не спанілих, не схлопілих дітей України», що виявилась в його ідеальній постаті Голки.

4

Поряд з історичними думами в «Досвітках» знаходимо і чисту, так мовити б, лірику Куліша. Як історичні поеми (за винятком «Великих Проводів») дають нам типово романтичне уявлення про старовину, повертаючись до раннього Шевченка, так і лірика «Досвіток» великою мірою повторяє Шевченкові мотиви часів «Чигиринського Кобзаря». Не кажу вже про образ самотнього старця-кобзаря, віщого поета, «єдиного живого» серед народу мерців («Старець»), що на крилах надій та чарівної мови облітає світ-Україну («Родина єдина»), - навіть особиста лірика Кулішева культивує ті традиційні сльози, яким віддавався в ранній своїй поезії визволений на волю, жадний на втіхи артистичного життя Шевченко. Це була стилізація, переймання голосу народної поезії, де ліричне чуття раз у раз буває пофарбоване сумовитим спогляданням, нотками тихої покірности «игу жизни».

Розпущу я свої думи,

Та й не позбираю:

Розтеклися, сумуючи,

По рідному краю.

Од лиману до Єсмані

Жовтіє пшениця,

Я безрідний, одинокий,

Чужий чужаниця.

34 Михайло Чарнишенко: В укр. пер. - К.: «Сяйво», 1928. - Передмова. - С. 33-34.

В цих рядках сливе нічого нема власного, кулішівського. Коли б не улюблена кулішівська Єсмань, можна було б ці рядки прийняти навіть за початок Шевченкової пісні про того ж «чужого чужаницю»:

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак, - шляхи биті

Заросли тернами.

Для 60-х pp. це вже було занадто: немовби нехтуючи науку Шевченкової лірики останніх літ, такої своєрідної, неповторенно-індивідуальної, - Куліш подається назад до безхарактерних, без виразної індивідуальної печаті, стилізацій народної лірики.

Не зовсім щасливим було також виключне користування розмірами народних пісень. Етнограф і ерудит, Куліш не завжди міг устояти проти цитатної спокуси, не завжди міг дати місце власному винайденню. Навіть не кажучи з категоричністю А. В. Ніковського: «Куліша як поета заїла і з’їла лірична ремінісценція», - не можна не визнати, що в епізоді Голчиної смерті -

Ой не встиг же козак Голка

На коника сісти, -

Стали його панцерників

На капусту сікти.

Ой не встиг же козак Голка

На коника спасти, -

Стали гадячан голінних,

Як снопики, класти.

Ой як стисне козак Голка

Коня острогами -

Обступили його ланці

З голими шаблями -

він занадто вже прямодушно та простолінійно вичерпує мальовничі засоби народної пісні про смерть Нечая35. Проте навіть не ця безпосередня цитація, не це педантично безкриле репродукування стилістичних зворотів народної пісні, - народному складові Кулішевого

35 Беру перший-ліпший варіант пісні про Непал:

Ой не вспів же козак Нечаєнко

На коника сісти,

Та зачав ляхів, ще ляських панів

На капусту сікти.

Ой не встиг же козак Нечаєнко

На коника пасти,

Та зачав ляхів, ще ляських панів,

Як снопи, в ряд класти.

Не доскочив козак Нечаєнко

До дубового тинку,

Покотилась козака Нечая

Головка по ринку.

вірша найбільше шкодить якась сухість та одноманітність ритму, що особливо сильно почувається поруч розмаїтости та рухливости народних ритмів Шевченка. Як Шевченко складав свої речі, писані хоч би так званим «коломийковим віршем - «моталася у нього на умі якась нута»36 народної пісні чи ні, мав він перед собою ритмічне обличчя якоїсь певної пісні чи ні, - але природу цього вірша він сприймав глибше, безпосередніше, органічніше від Куліша. Йому менше заважали книжні схеми, підручник поетики; він не дивився на народний вірш крізь окуляри ямбів та хореїв, - тоді як Куліш часом не вільний був од того. Принаймні, пишучи М. В. Юзефовичу про свою «Україну» (14 серпня 1843 р.), він каже, що, хоча в його поемі нема ні витриманих ямбів, ні інших стоп, але народна версифікація знає зате такі такти, «каких не заменит ни амфибрахий, ни гексаметр». Чи не більша отруєність ритмічного чуття Кулішевого шкільними схемами тонічної версифікації навела його на одноманітну хореїзацію його коломийкового вірша. Для порівняння візьмемо пролог до Шевченкової «Княжни»:

Зре мол вечірняя,

Зійди над горую,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горую,

Сонечко сідає,

Як у Дніпрб весйлочка

Воду позичає.

Як розмаїто попадають наголоси в непаристих рядках. І тільки один з них, та й то з певною натяжкою, може бути прочитаний як чотиристоповий хорей. Зате скрізь непаристі рядки розпадаються на піввірші, розділені легкою цезурою, і в кожному піввірші виразно чується один сильний наголос, що підбиває під себе інші, слабші. Все це творить вірш з особливою мелодією, такий відмінний од віршів тонічних. Натомість у Куліша ця одмінність часами майже затирається: Під твою сховавсь я кришу В завірюху злую;

Твоїм дэхом теплим дишу,

Твоїм серцем чую.

(Присвята «Великих Проводів»)

36 Др. Степан Смаль-Стоцький. Ритміка Шевчевкової поезії. - Прага, 1925.- С. 5.

Бідність Кулішевого ритму у «Досвітках» виявляється ще в великій зв’язаності його коломийкового вірша щодо т. зв. «переносів», або «перйступів» (enjambements). Шевченко не боявся уривати речення серед рядка, не боявся переносів фрази з рядка в рядок, із строфи в строфу. Найвиразніші зразки - «За сонцем хмаронька пливе», або «Заповіт»:

... Отойді я І лани, і гори - Все покину | і полину До самого Бога Молитися... | А до того Я не знаю Бога.

На той час Куліш немов намагається кожне речення вкладати в строфу або у півстрофи. Його строфи - регулярніші, і разом - одноманітніші.

Навкруги стоять гробниці

З пишними словами...

Я на їй повниу кубзу

З живими струнами.

Народними розмірами Шевченко користався не завжди. В поезіях його останнього, петербурзького триліття щораз більше звертається він до чотиристопового ямба. Спроба перейняти спадки Шевченкові означала, певно, і зрозуміння цієї тенденції, цього прямування його поезії до поширення словника та урозмаїтнення ритмів... Пильно, а часом педантично використовуючи народну поезію, лишаючи без належної уваги в своїх народних ритмах їх своєрідність, цураючись шевченківського ямба, Куліш, по суті, навертався через Шевченка до передшевченківської пори, до Ієремії Галки та Амвросія Могили.

Його літературний хист урятував деякі з ліричних його поезій («Заспів», «Ой люлі»), але в цілому його «Досвітки» далеко не справили враження книжки свіжої та своєрідної, - навпаки, здалися сучасникам, як те побачимо нижче, емоціонально і формально збідненим переспівом дум та пісень «Кобзаря».

5

Ціле двадцятиліття одділяє «Досвітки» від появи другого оригінального збірника Кулішевого - «Хуторної поезії». Двадцятиліття, повне боротьби і прикростей громадських, родинних, службових, літературних, повне праці та найрадикальніших зламів в особистій долі письменника. Від журнальної роботи він кидається в «політику», від польської своєї служби37 подається до хутірського життя. Бажання придбати від родичів дружини - Білозерських - їх родову Мотронівку гонить його знов на службу до столиці38, а потреба грошей оживляє давній намір уґрунтувати свій погляд на козаччину, познайомити земляків з історичною реальністю замість «нас возвышающего обмана» «істориків-козакоманів». Те, що заронилося під час читання джерел польських та українсько-шляхетських, що зміцнилося в особистому контакті з Грабовським (таким же, як Куліш, істориком, романістом, прихильником Вальтера Скотта, і непопулярним наостанку громадським діячем) - тепер те зміцнилося і, під впливом різних обставин, загострилося. В своїх спеціяльних і не спеціяльних роботах Куліш починає підкреслювати колонізаційні заслуги польських «культурників», дуже низько розцінює як діячів культурної історії козацтво, тимчасове падіння культурного рівня в результаті козацьких воєн уважаючи за ознаку принципіяльної ворожости козацтва до культури; прославляє Петра та Катерину як найбільших на Україні культуртрегерів. Попутно в передмові до «Истории воссоединения Руси» він підіймає руку на українських авторів, винуватячи їх в козакофільській «лжи», в тому числі і на Шевченка.

В думках Куліша самих по собі не було нічого одіозного. Багато з них підніс потім в своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» Драгоманов, і на початку 90-х pp. вони знайшли для себе ґрунт. Драгоманов писав, обороняючи від Грінченкових ударів українських діячів кінця XVIII та початку XIX століття, що «без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край»; що «Московське царство виповнило елементарну географічно-національну завдачу України», підбивши Крим та Чорноморське узбережжя, та що не без причин оточила хвалою постать Катерини II українська інтеліґенція XVIII в.39 Проте Драгоманов не стягнув на себе і десятої частини тих перунів, що впали на голову Куліша.

37 У Варшаві Куліш прослужив несповна три роки (з 23.ХІІ.1864 до 30.Х. 1867).

38 До статистичного відділу міністерства шляхів («путей сообщения») р. 1873-1874.

39 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. - 1915. - С. 18-19.

Вочевидячки, справа була не так у думках, як у вислові, справді у Куліша занадто гострому та різкому. Навіть узнаючи Кулішеві рацію, цінячи його як широко освіченого культурного діяча, Драгоманов подавав до його тирад гумористичні застереження: «Йому памороки забили пророки»40.

Остаточне в 70-х pp. сформулювання Кулішевих поглядів на козаччину та на українське романтичне козакофільство, його нові розв’язання проблем української культури в минулому і теперішньому - послужило йому добру службу як поетові: одвело його від традиційних освітлень народної поезії, одвело від Шевченка. Уже в добу «Досвіток» Шевченкові Гамалії та Івани Підкови не були цілком до серця Кулішеві. Він їх славив по інерції, з обов’язку спадкоємця Шевченкового. Тепер він засудив усю народнопоетичну традицію; визнав, що при всьому ґеніяльному своєму дарі слова Шевченко говорив про соціяльно-політичні справи як «божевільний», і, вже утворивши постать ідеального козака Голки, зачарованого західною культурою, мусив шукати інших дороговказів собі як поетові.

Він подався на Захід. Ще в 43 p., формулюючи своє «слово до земляків» в епілозі до «України», він з пієтетом говорить про Гомера. Але з грецькою мовою йому не повелося; його переклади Гомерових епопей не пішли далі перших сторінок. Але коли греки та римляни не стали йому близькі інтимно, він споріднився легко і тісно з великими поетами новоєвропейськими. В 1861 р. за кордоном він перечитує Данта; епіграфи з нього бере до своїх дум у «Досвітках». Пізніше його тягнуть до себе поетичні книжки Біблії (Псалтир, Йов, Товитові словеса), Шекспір, Байрон, Ґете. Правда, Кониський розповідає, як у травні 1860 р. полтавські громадяни змагалися з Кулішем за повний перехід проектованої «Основи» на українську мову і як Куліш, заперечуючи їх пропозицію, посилався на невиробленість української мови. «Когда же я, - додає Кониський, - соглашаясь с Кулишом, выразил желание, чтобы кто-нибудь занялся переводом Шекспира на украинский язык, Кулиш, как теперь вижу, засмеялся, говоря, что Шекспира на нашем языке увидят разве праправнуки». Але чи не тому засміявся Куліш, що така думка не раз виринала в його свідомості? 1857 р. він принаймні писав Ґалаґанові про потребу переложите «Гамлета», «Вільгельма Телля», «Ґеца фон Берліхінґена» та «Ламермурську молоду», щоб «виробити форми змужичілої нашої мови на послугу мислі всечоловічій»41. Отже, невдовзі береться він за український переклад «великого британця», трактуючи переклад його як бич на земляцьку некультурність:

Світило творчества, Гомере новосвіту!

Прийми пас під свою опеку знакомиту:

Дай у своїм храму нам варварства позбутись,

На кращі почуття і задуми здобутись.

Подаючи, нарешті, українському народові свій переклад Шекспіра, він висловлюється ще певніше:

На ж дзеркало всесвітнє, визирайся,

Збагни, який ти азіят мізерний,

Своїм розбоєм лютим не пишайся,

Забудь навіки путь хижацтва скверний

І до сім ’ї культурників вертайся.

40 Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. VII. - С. 106.

41 «К. Ст.». - 1899. - С. 349-350.

Крім поетів західних, проказували Кулішеві шлях і творці російської, заєсманської, його словом кажучи, літератури. В motto до окремих речей «Хуторної поезії» знаходимо силу цитат з Державша та Пушкіна (поряд з Міцкевичем та Біблією). Появляються в книзі «заєсманські» розміри: коломийкові ритми відходять на другий план, даючи місце ямбам - чотиристоповим («Молитва», «Епілог»), п’яти-стоповим («Народе без пуття»), шестистоповим («До пекельного наплоду») й інші; трапляються прекрасні зразки анапестів («Божий суд»), а відкривається збірник знаменитими дактилями «До кобзи» («Кобзо, моя непорочна утіхо»). Взагалі вже помітне стає намагання розробити мало уживані ще в українській поезії тонічні розміри росіян, і єдине, що в тому напрямі не вдається Кулішеві, це рима, часто дієслівна, через увесь вірш одноманітно жіноча, неточна (дитина - єхидна; неправда - награда; простацтво - царство).

Змістом своїм «Хуторна поезія» становить місток до «Дзвону»: тут знаходимо всі пізніше улюблені ідеї Куліша. Тут його гімни: єдиному цареві, єдиній цариці; та сама, що і в «Дзвоні», готовість вибачити особисті вади монархів задля їх боротьби з українською потворою:

«Великий світ!» Ти справді світ великий

У фокусі, зібрала коло себе,

Дарма, що вік розпущений і дикий

Свою печать накладував на тебе...

Ті самі, що і в «Дзвоні», звертання до Шевченка, одночасно перейняті осудом його поглядів та пошаною до його слова42. Осуджуючи варварство української громади, Куліш інколи пробує вивести Шевченка з гурту осуджуваних. Сам Шевченко у нього здемасковує українську громаду, громаду «жорстоких панів» та «мужиків мізерних», він, кобзар і пророк, високо зноситься над тією громадою:

Я ваш кобзар, поет, пророк ясновидющий!

Я вічний образ ваш, я дух ваш невмирущий,

Ковчег народности, священний стяг свободи,

Що вас водитиме у всі грядущі роди.

42 Питанню Шевченко-Куліш останніми часами присвячено статті: В. Коряка - Вісті ВУЦВК. - 10.III.1926. - Ч. 57 (1645); Я. Хоменка - «Комуніст». - 11.III. 1927; П. П. Чубського - збірник Пантелеймон Куліш. - К., 1927. - С. 102-126.

Слово Шевченкове - меч обоюдний. Крім руїнохвальства, в ньому єсть ще й інша недовідома сила, що урятує і очистить його «в день воскресний». Тут же грізні випади проти «пекельного наплоду» і трохи особистої лірики, піднесеної, патетичної, але не без декламаційних ефектів.

На мій первоцвіт вдарили морози,

Заціпило мені від холоднечі.

Не докотившись, застигали сльози,

В сумне стогнання обертались речі.

Цей реєстрик мотивів і тем поповняється одночасно писаними поемами. В «Уляні-ключниці» («Хуторні недогарки») Куліш розгортає улюблену тему хутора, уявляючи його то великою скарбницею національного духу в найкращих його виявах, то чимсь на зразок пушкінської «Деревни» - «приютом спокойствия, трудов и вдохновенья». Як у своїх основських статтях він протиставляв городам та панським садибам, з їх «гражданскими преданиями» та зразками антинародного смаку, - «необозримые степи» і «шумящие луга», - так і тепер він протиставляє українські громади міст своєму хуторові. На хуторі - прості серця, наївні і віддані люди, по містах - Содом, академічна тьма, «притулок нескаранних паліїв». Але, напавши на цю тему, він нараз підіймається до справжнього ліризму в своїх звертаннях:

О тихі хутори, великі у малому,

Великі тим, що є найлучче, краще в нас!..

В «Магометі і Хадизі» він величає чисту жіночу любов, що доглядає велике у пониженні, підтримує дух обранця, аж поки не стає «звіздою на востоці». В «Драмованій трилогії» (особливо в «Байці») Куліш воскрешає свій образ ідеального козака, але і на цей раз не вдається йому «виповнити реальним змістом цей високо ідеалістично задуманий образ, - так, що його герой кінець кінцем робить враження «українського рицаря сумного образу»43. Нарешті, найскладніше плетиво цих улюблених образів та ідей подибуємо в кілька разів перероблюваній, та так і не скінченій «Марусі-Богуславці»44.

Всі ці драматичні та епічні поеми цікаві, головне, своїми «ліричними партіями». Куліш не мав дару ні драматурга, ні епіка; його драми, бідні на дію, не мають навіть напруженого міцного діялогу, заміняючи «словопрение» більш-менш імпозантними, немов з катедри виголошуваними по черзі промовами; його ліро-епічні поеми розгортають сюжет фрагментарно, уривчастіше, ніж те навіть дозволяє форма байронівської поеми45. Зате емоціонально-ліричні відбіги, рефлексії, описи, коротше - ліричні частини його поем здобуваються часом на велику висоту, досягаючи чіткости та піднесення найкращих речей «Дзвону».

6

Український лицар «сумного образу» - козак Байда в «Драматичній трилогії» Куліша великою мірою є автобіографічний. Його життьові шугання з краю в край нагадують власний шлях Куліша в 6080-х pp. Лицар Байда, не знайшовши на Україні грунту для правдивого, прямодушного козацтва-«лицарства», кидається думкою то до москаля, то до турчина, то до ляха, щоб кінець кінцем прийти до розчарованого висновку, що народився він занадто рано:

Родивсь я рано. Ще закон і віра

І в нас одні, і в турка-бузувіра,

І в москаля, що широко сягає,

І в поляка, що високо літає.

43 М. С. Грушевський. Байда в поезії і в історії. ЗУНТ в Києві. - III. - С. 117.

44 Аналіза Марусі Богу славки: В. Щурат. Філософічні основи творчости Куліша. - Львів, 1922.

45 Про те досить влучно писав С. Томашівський у своїй статті: «Маруся- Богуславка в українській літературі»: Історично-літер. нарис // ЛНВ. - 1901. - III. - С. 201-208; IV, 18-37; V, 66-98; VI, 117-133. Про Кулішеву «М. Богуславку» в чч. V і VI. С. Томашівський закидає Кулішевій поемі, що «ані головна подія, ані провідна ідея не переведені ясно, просто і консеквентно». Загальна характеристика Куліша, що дається в статті Томашівського, хибує на риторичність і навряд чи може вважатися нині за переконуючу. «В історії ідеолог без синтезу, у філософії - фантаст без ідеї, в суспільнім житті - народник без демократизму, в національнім - культурник без розуміння ходу культури, в політиці - український патріот, що ненавидить Україну з любові до неї і шкодить їй...» і т. д.

Український письменник і культурний діяч Куліш в складі російської адміністрації бореться з клерикально-дворянським громадянством польським у Варшаві 60-х pp.; потім, впавши жертвою російської націоналістичної лінії, в своїй «Истории воссоединения» так різко стинається з українським громадянством, що справа доходить мало не до одвертого розриву; наказ 1876 р. і заборона до друку його власних книжок гонить його до компромісу з ляхами; а подвійна гра польських впливових людей з ним примушує його зректися польської орієнтації, даючи імпульс до туркофільських бутад в його епічних та драматичних поемах. Порятунок і пристань він знаходить в напруженій індивідуальній роботі над творенням нових культурних цінностей.

Шукав я правди по світах широких,

Коло престолів золотих, високих,

Та бачу, що шкода її шукати

Окрім своєї взброєної хати.

«Єдине, що ніколи не зраджувало Куліша - це індивідуальна робота для українського слова і рідної культури»46. При всіх своїх хитаннях і змінах орієнтацій, при всіх капризах і фантазіях, які закидав йому Драгоманов, при всіх своїх демонстративних заявах про зламання свого українського пера, - він був і довіку зостався «лицарем-невмиракою» якнайширше інтерпретованої української культурної ідеї. «Жаль мне, - писав він до свого ще з луцьких часів приятеля І. П. Хільчевського, - жаль, что ты недостаточно проникнул в сущность украинского вопроса, который жизненнее всех других на нашей украинской почве. Кто стоит в стороне от него, о том можно сказать, что он не запишется в книге живых. Память всех этих высоко- или широкоглядов потребится от земли нашей. Восхвалятся же и благословятся грядущими родами только те, которые хлопочут, чтобы землю нашу наследовали потомки проливавших за нее кровь свою. О прочих будет столько памяти, как о строителях железных дорог и тому подобных вещей.

46 П. Стебницький. Культурно-громадська праця П. О. Куліша // «Книгарь». - 1919. - Ч. 23-24. - С. 1525.

Они получают свою мзду, как поденщики, и остаются чужими на обрабатываемом или огораживаемом ими куске земли. Мы же прямые господа и владыки этой земли: на ней отпечатается наш нравственный образ, и будет она известна народам чертами этого образа, ничем не изгладимыми чертами»47.

Поруч із цією високою свідомістю свого історичного діла і завдання у Куліша йшла твереза й сувора оцінка дійсного становища і громадської сили українства. В хвилини відпливу і розчарувань ця оцінка загострювалась, даючи привід говорити про відступництво Куліша од його власних поглядів. Так, р. 1864 він писав з Варшави, що на всьому просторі від Одеси до Петербурга не бачить нічого хоч трохи подібного до української нації: «Мы составляем нацию в смысле этнографическом, но вовсе не в политическом». Р. 1875, назвавши Костомарова «иноплеменником», він поширює в листі до Хільчевського цю характеристику на всю українську інтелігенцію: недарма школи, де виховується письменний українець, - «духовная академия, университет - все это питомники чужеземства и притом самого плохого»48. Цим почуттям власної слабости, можливо, диктувалися і його шукання компромісу, його прихиляння до сильного партнера, відсутність одної видержаної лінії поводження. «Политика не наше дело: для этого надо быть богатым и сильным, а терпеть нужду и гонение из-за неопределенных надежд на перемену обстоятельств - глупо»49.

Позиція і поводження Куліша типові для багатьох діячів українського життя не тільки 70-80-х pp., але й пізніших часів. Різкість і упертість Куліша тільки яскравіше виявила всі хиби цієї позиції, всі непоказні сторони цього поводження. Але разом з тим його темперамент, повсякчасна віра в свою правду дозволяла йому інколи і широкі жести, одважні вчинки, що виходили зі сфери жестикуляції та чинення багатьох його сучасників. Так, він, консервативний і старосвітський, не боявся, наприклад, листуватися з емігрантом Драгомановим, цінив роботу і хист галицьких радикалів, нарешті, не побоявся видрукувати в женевській друкарні свою останню книгу оригінальних поезій - «Дзвона».

47 «К. Ст.». - 1898. - I-III. - С. 92.

48 Лист до Хільчевського, 28.11. 1875 // «К. Ст.». - 1898. - I- III.

49 В. I. Шенрок, П. А. Куліш // «К. Ст.». - 1901. - Т. 74. - С. 67.

Зложений основною своєю масою в 80-х pp., сформований на початку 90-х, цей збірник виразно розпадається на дві частини - першу, полемічну, що немовби продовжує собою «Хуторну поезію», і другу, що являє собою інтимний ліричний одстой тієї Кулішевої полеміки та його звиклих дум. Перша частина збірки складається з кількох тематично об’єднаних циклів: Петро і Катерина (поезії «Петро та Катерина», «Він і вона», «Двоє предків»), Тарас Шевченко («До Тараса на небеса», «З того світу», «До Тараса за річку Ахерон»), Костомаров і учене козакофільство («Письмакам-гайдамакам», «Українським історіографам», «Козацьким панегіристам», «Великому Книгогризові» і т. ін.), Куліш і українське громадянство («Прежній», «До Тарасовців», «Вельможній По козаччині», «Стою один»). В кожному із цих циклів є один-два вірші сильні, влучні, з гартованим висловом, з розмахом образу та чуття, і поруч - кілька віршів млявих, безтемпераментних і не завжди з інтересно зварійованим переказом сказаного вже раніше. Кращі із віршів на громадсько-політичні теми в «Дзвоні», загалом беручи, переважають художньою силою відповідні п’єси «Хуторної поезії». їх антитези яскравіші; крилаті словечка, епіграматично стислі означення то тут, то там блищать золотими нитками в їх тексті. Характеристика українських аристократів, яким бурса в предки «incognito дала»; образ золотого степу, зораного за часів Катерини II:

І хліб, мов золото, в степах заколихався,

І копи простяглись аж під самі пороги...

стрілб на адресу російського високого громадянства, що поставило Пушкіна під «пістолетне дуло»: «аакувата Русь, францужені зиряни»; поклики на адресу оспалих членів української громади: «їсте, п’єте, спите і любите Вкраїну» - все це непогані зразки того ямбічно-сатиричного стилю, який потім показав українській поезії Самійленко, до речі, ослабивши його отруйність та енергію.

Друга частина «Дзвону» стоїть іще вище за першу. То є одна з вершин української лірики взагалі. Тематично вона небагата. Звучать в ній три основні ноти, зате звучать повним звуком, підсумовуючи довгий ряд в тому напрямку передумуваних дум та випробовуваних формул. Першу з них становить невідступно властиве Кулішеві почуття власної правоти, горда самотність праведника серед малих і сірих людей, що перебувають у тьмі «і сіни смертній». Такі настрої не раз формулювалися ще в Кулішевих листах 50-60-х pp. Так, в одному з листів до свого тодішнього фактотума Каменецького він писав, що учиться «быть одиноким: надежнее этого положення нет ничего на свете». В 70-х pp., з приводу загального осуду його «Истории воссоединения Руси», він писав-запитував у Хільчевського: «Почему же не быть истине на моей стороне? Не потому ли, что я один против многих? Когда же это бывало, чтобы истина в своем откровении избирала большинство?» Певний своєї правоти, він не хоче виправдуватись ні перед київськими, ні перед якими іншими «ареопагами», і громадська думка його не обходить; він знає, що «общественное мнение устанавливается в среде умов пассивных». Вирок сучасників не цікавить того, хто покладає надію на далеких нащадків. З великим піднесенням розвиває він у «Дзвоні» тему пушкінського: «Поэт! не дорожи любовию народной...»

Кобзарю! не дивись ні на хвалу темноти,

Ні на письменницьку огуду за пісні,

І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти;

Дзвони собі, співай в святій самотині.

Не ярмарку тебе гучному зрозуміти!

Серед своїх тривог або пустих утіх

Нехай турбуються чи граються, мов діти:

Ти на високий лад не перестроїш їх!

їх небеса - базар, їх божество - мамона!

Купують, продають, міняють крам на крам,

І буквою свого житейського закона

Готові зруйнувать святої правди храм...

Поет є пророк і цар, хоч царствує тільки «над вірними серцями», хоч «самодержствує» він тільки «прихильними умами» («Царська грамота»). Признання кількох вірних дорожче йому і важливіше від зорганізованої думки всіх «мужів, талантами високих», «сивих юношей і любомудрих жен». Натовп завжди вінчає обранців вищої сили терновим вінком ворожнечі та заздрощів, але щира відданість вірних душ робить обранців тих переможцями, творить чудо,

Якого не творив ніхто ще на землі...

Глянь: лаврами мене незрима сила вкрила,

Глянь: демони терен в геенну однесли.

Навіть без вірних, самотній серед ворожого натовпу, поет творить, і та творчість зносить його вгору, над усіма турботами дрібнолюду:

Ми області тут ширші досягаєм,

Ніж та біднота, золотом окрита.

Друга група віршів, що може поряд з цитованими стати, являючи собою найвищий здобуток Куліша як лірика, - це поезії, присвячені красі, силі та майбутнім тріюмфам українського слова. Ця тема завжди хвилювала Куліша. В «Хуторній поезії» він писав про той великий суд, як «судити Україну рідне слово буде». На українське слово він покладав мало не всю свою надію, як діяч відродження:

Кобзо! ти наша відрада єдина!..

Поки із мертвих воскресне Вкраїна,

Поки діждеться живої весни,

Ти нам по хатах убогих дзвони.

Стиха дзвони, нехай мучене серце

Тяжко заб’ється, до серця озветься,

Як на бандурі струна до струни.

Ту саму думку висловлював він і в численних своїх листах. Він ладен був навіть переоцінювати ресурси і вимовність українського слова. «Слово наше невмируще», - писав він Тарновському-сину. «Язик наш виведе на яв багато дечого такого, що по-московській зроду не розкажеш, і сама московська словесність зацвіте новим цвітом! Розкажи москалеві по-московській, що і в нас слово ніжне, мальовниче, голосне, як пісня». Тою ж вірою живе він в «Дзвоні», коли пише до Марусі В. (М. В. Вовк-Карачевської).

Отечество собі ґрунтуймо в ріднім слові:

Воно, воно одно від пагуби втече,

Піддержить націю на предківській основі...

Хитатимуть її політики вотще!

Переживе воно дурні вбивання мови,

Народам і вікам всю правду прорече.

Воно одно - наша «у злигоднях надія», воно одно - «неув’ядна лелія»; в ньому одному - «правота серця і розуму свобода». Подібним високого тону гімном українському слову кінчиться й одна з найкращих поезій «Дзвону», де Куліш відсвіжує використаний уже в Шевченковім «Івані Гусі» образ воскресіння народу з розкиданих сухих кісток.

Кобзо-орлице! Заклич-задзвони з високости,

Щоб на твій поклик старі позросталися кості

І неповинно пролитая кров ожила,

І Боянами-орлами земля процвіла.

Чарами слова розмай, мов ту хмару, недолю.

Слово нам верне і силу давнезну, і волю,

І не один нам лавровий вінець обів’є круг чола.

Нарешті, третя тема «Дзвону» - радісне, зворушене споглядання світу - світу широкого, природи, і світу малого - найкращих, найшляхетніших осягнень людського розуму й серця.

Краса світова відкривається Кулішеві в ранішньому гомоні природи, такому розмаїтому й чіткому, і в тихій вечірній годині, що золотить його старість. Краса та «і море сповняє, і землю, і дивну небес висоту». Краса та відкривається в чистій жіночій душі та любові і в творах великих розумів, що, зрікаючись життьової метушні, гордим духом линуть у високе «небо правди й красоти».

Молюся вам, воістину блаженні,

На осіянних правди висотах...

Любовна лірика Кулішева тільки тепер, в останні роки його поетичної діяльности, досягає справжньої висоти. В його листах до Каменецького в 50-60-х pp. ми зустрічаємо тільки наївне похваляння своїми успіхами («Женщины волочатся за мной, как за Дон-Жуаном... Это составляет счастье и несчастье моей жизни. Счастье потому, что я приятно занят, несчастье потому, что романы мои грозят мне новыми бедствиями»), та ще досить марудні розумування про те, що «человек открывается» йому в «женщине поразительно» та що «мысль» у нього «стоит на страже чувства», і тому він «не погружается в преисподнюю любви»50. В «Досвітках» жінок сливе не видно. В поемі «Магомет і Хадиза» можна вже прочитати про них прекрасні слова, хоч і не без холоднувато-риторичної оправи. У «Дзвоні» ми знаходимо прекрасний м’якістю та сердечністю тона вірш «Видіння» («Я згадую той день і час благословенний»), повні чуття варіяції на теми «Пісні пісень» («Заворожена криниця») і низку сильних присвят дружині («Благословен і час той, і година», «Чолом доземний моїй же таки знаній» і інші). П’ятдесят років минулося, цілих півстоліття; в поєдинку з долею осипався цвіт серця, але серце не старіється. В ньому по-давньому живе молода пустота і молоді пісні; в ньому ще лунко відбивається дзвін мерзлої землі під копитами, що був звістовником перших молодих побачень. Навряд чи справедливо буде характеризувати цю поезію як тільки літературну вправу холодної і черствої, замкнутої в собі, вибагливої до інших людини51. Серед «захмареного хуторського побуту», серед життьових невдач, в труд них обставинах матеріяльних, особливо після пожежі хутора, на сьомому десяткові життя знаходить Куліш найщиріші і найпоетичніші свої слова, а з ними і незахитану певність, що його праці переживуть його і, як криниця серед пустелі («Взором арабщини»), благотворитимуть спраглі серця і по його смерті.

50 Лист 4. VII. I860 // «К. Ст.». - 1898. - Т. 61. - С. 388.

51 С. О. Єфремов. «Без синтезу». До життьової драми Куліша. - К., 1924. - С. 11.

7

Останні роки життя Кулішевого (дев’яності XIX ст.) зайняті трьома його поетичними роботами - поемами «Грицько Сковорода»52 та «Куліш в пеклі» і великим збірником перекладів європейських поетів - «Позиченою кобзою».

Найзначніша із цих трьох робіт - «Позичена кобза», остання велика вкладка Куліша в добуток української поезії. Вийшла вона за кордоном, в Женеві, р. 1897 і немов підбиває підсумок усім змаганням Кулішевим здобути нові терени українському поетичному слову.

Розпочинається вона двома широкими віршованими передмовами - до українських народовиків та до німців. Слушність обох передмов стане для нас навіч ясна, коли ми пригадаємо, яку одсіч зустріли кулішівські переклади Шекспіра в 80-х pp. від Костомарова (на сторінках «Киевской Старины», не кажучи вже про російські журнали)53. Костомаров гадав, що «настоящее положение южнорусского наречия таково, что на нем следует творить, а не переводить, и вообще едва ли уместны переводы писателей, которых каждый интеллигентный малоросс прочтет на русском языке, который давно уже стал культурным языком всего южно-русского края; при том этот общерусский язык не чужой, не заимствованный язык, а выработанный усилиями всех русских, не только великороссиян, но и малороссов». На цю теорію «общерусского языка», яку використовували потім російська адміністрація та урядова преса на побивання українського громадського та культурного життя, Куліш відповідає своєю теорією староруської мови. В передмові до земляків він радить їм не пишатися власною творчістю, всім тим, що співали «п’яні, як ніч, козацькі кобзарі». В передмові до німців він говорить, що Україна-Русь мала колись своє високе мистецтво слова, яке повинна відродити, звернувшись до німців, до нового їх багатства.

52 Прекрасну характеристику «Грицька Сковороди» з погляду тематичного знаходимо в цитованій статті акад. М. Грушевського («Україна». - 1927. - Ч. 1-2). «Кінець кінцем, не знаходячи творчої, конструкційної верстви в українськім житті, - пише Грушевський, - Куліш сходить на ідеологію героїв, спеціально пророків, поетів як будівничих і культурних провідників тяжких і темних інертних мас, що своєю піснею чи натхненним покликом - як античний Амфіон - змушували сей безвладний матеріял рухатися і укладатися в певну громадську чи культурну конструкцію». Таким героєм Київської Русі був Боян, «перше відродження» XVI- XVII віків втілюється в постаті Івана Вишенського, XVII в. має двох Іовів - Борецького і Заліза; XVIII століття репрезентоване Сковородою; XIX - Шевченком і... самим Кулішем, що особливо гостро відчуває всю попередню культурно-творчу традицію. Темою «Сковороди» («ума і серця України передовик-репрезентант») визначена почасти і форма поеми. Фабули в ній немає. Окремі риси життьової долі Сковороди розпливаються в міркуваннях автора та ліричних його висказуваннях. Куліш не стільки показує свого Сковороду, скільки приміряв його до інших героїв українського культурного життя.

Дозвольте взяти й нам високі ваші тони, -

Ачей і в нас сердець озвуться міліони

На голос голосний великих кобзарів,

І мови вашої, і розуму - царів!

Найтемнішою сторінкою в житті староруської мови була польщизна і схоластика старої Київської академії, доба «испытания в споре малорусской народности с польскою за свое «быть или не быть». Північне російське слово раніше визволилось від того чужинного духу; «татарин» і «орап» - Карамзін і Пушкін - підняли новоруське слово, але не на погибель старорущизни, як могло спочатку здаватись, а на відродження її.

... Котляр, Гулак, ба й Квітка помилявся,

Що руський наш язик московщині піддався, -

У скелі й вам пробив криничину Пегас,

Кастальської напивсь по-пушкінськи й Тарас.

Далі йде стисла і яскрава характеристика Шевченкової творчости:

Бурлива в Кобзаря була вода живуща.

Які були в піснях і давні буй-турі, -

Но він, мов соловей, вітав нас на зорі...

Поворот до давнього німування староруського слова - річ неможлива. Воно зростатиме віднині органічно, «посмеиваясь так называемым соединительным мероприятиям, ведущим к разъединению, подобно поруганной историей гражданской и церковной унии Польской». Воно ставитиме собі щораз ширші завдання. «Оце ж, уже тепер, поважні німці, знайте, що джерело нове живить наш руський дух».

53 Костомаров, П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность // «К. Ст.», 1883. - II. - С. 223-232.

Теорія староруського відродження була солідним запереченням костомаровської проповіді «хатнього вжитку». Але в своє розуміння староруського слова Куліш запровадив дещо антикварного та архаїчного. Люблячи ті «формы русского языка, которые образовались в удельном периоде отечественной истории», він уявив собі староруську мову як синтез народнопоетичного багатства з відгомонами старої, спільної з великоросами-новорусами, книжної традиції. Староруське відродження взагалі має скріпити руську потугу взаємним внутрішнім порозумінням братерських народів. В поемі «Грицько Сковорода» Куліш говорить про Москву як про «потуги руської глави». Владивосток для нього є «господства руського пророк».

Все це відразу накреслило шляхи стилістичних шукань Куліша на схилі поетичної його роботи. Вони дали відбиток архаїзму його мови, відбиток, що сильно відчувався тодішнім читачем. Ці архаїзми, певно, й Костомарову підказали його характеристику Кулішевого вірша як «багатого думкою, але важкуватого». І Франкові підкинули думку, що дар стиліста і глибоке знання мови у Куліша обнижувались його «доктринами про високий стиль та староруську мову»54.

Справді, словник «Позиченої кобзи» вражає слов’янщиною та російщиною. Західноєвропейських поетів Куліш перекладає «звисока, з-письменська», не уникаючи навіть «уви!»

Так вмерти, зникнути, піти кудись - уви!..

54 В цих словах, що читаємо в статті Франковій про Володимира Самій- ленка, він повторяв те, що писав в своїй передмові до Кулішевого перекладу «Чайльд-Гарольдової мандрівки» (Львів, 1905, - С. VI.): «Ці переклади, основані на хибнім розумінні української мови (Куліш відцурався також живої української людової мови і пробував сконструювати собі, спеціально для перекладів, якусь староруську, українську з ніби архаїчним, а направду церковним та московським забарвленням), не можуть задовольнити нашого смаку. Навпаки запевнянням самого Куліша про гнучкість тої староруської мови, вона виходить у нього неповертлива, дубово схоластична, наївна і власне мало здібна до вірного передання оригіналу». - Пор. думки Франка в листах його до Драгоманова (Матеріяли для культурної й громадської історії Західної України. - К., 1928. - Т І. - С. 442-443 особл.).

«Іскуство», «жизнь», «житейський» («В припадках і бурях житейського моря»), «преображатися», «факел», «неізмінний», «жени», «мужі» («Там любов ізнайдуть неізмінні серцем жени у своїх мужах»), «баснословний», «чувство» і т. д. - от звичайний лексикон Куліша в його перекладах. Цей лексикон спричинився до того, що переклади з Гайне видаються найважчими у всій «Позиченій кобзі»:

Балзамний дух з того зела

По воздусі розкішно ллється,

І все пишається, цвіте,

І серце вповні щастям б’ється,

Між кринами в тому саду

Стоїть із мармуру криниця,

І бачу, біль тонку пере

Предивна вродою дівиця.

Далеко менше шкодить цей словник перекладам з Ґете та Байрона, особливо з останнього, перекладам найсильнішим у збірнику. Правда, причиною тут була не тільки більша відповідність первотворові Кулішевого лексичного добору, а і те особливе замилування, яке мав до англійського поета український перекладач. Горда самотність, індивідуалізм, сарказми на адресу суспільносте, розчарований і гіркий тон - всі ці настрої, маски та пози Байрона були прекрасним річищем для власних кулішівських емоцій. Байронівське «Прощай навіки, мій рідний краю» було для нього повторенням власного: «І тебе вже оце не побачу, мій краю коханий»; «Сам я, один я в божому світі» сходилось з власними того ж ґатунку заявами про святу і сильну самотину. Байрона Куліш сприймав зсередини, глибоко; йому вдавалися не тільки прославлені речі Байронові, але й альбомна інтимна лірика, на яку рідко звертали увагу наші перекладачі («Euthanasia», «Пісня», «Віддалеки» etc.).

Місце Куліша в історії української перекладної поезії прекрасно з’ясовується його порівнянням з попередниками і наступниками. Для прикладу візьмімо старий переклад ґетевського «Рибалки» Гулака-Артемовського. Гулак уже пробує в своїх перекладах балад використовувати народнопоетичний стиль український, але не скрізь може звільнитися від неправильних форм та грубих ефектів бурлескного стилю. От у нього мова русалки:

Коли б ти знав, як рибалкам

У морі жить із рибками гарненько,

Ти б сам пірнув на дно к линам

І парубоцькеє оддав би нам серденько.

Ти ж бачив сам, не скажеш: ні!

Як сонечко і місяць червоненький

Хлюпощуться у нас в воді на дні

І із води на світ виходять веселенькі.

Зирни сюди! Чи се ж вода?

Се дзеркало, глянь на свою уроду...

О, я не з тим прийшла сюда,

Щоб намовлять з води на парубка незгоду.

А от ця мова русалчина у Куліша:

Коли б ти знав, як рибонькам

Із нами в нуртині гуляти веселенько,

Віддавсь би й сам увесь ти нам

І гравсь із рибками й дівчатами любенько.

Ти ж бачиш, як і сонце в нас,

І місяць з зорями шукають прохолоди,

І всі вони вертаються до вас,

Набравшись у воді між нас нової вроди.

Хіба ж тобі не дивне в нас

Розніжене в воді і викупане небо,

Та й власний образ твій не раз

І надив, і манив тебе в нурти до себе!

Нарешті, кінцева строфа: рибалка тоне.

У Гулака Артемовського перекладено:

Вона морга, вона й співа...

Гульк! приснули на синім морі скалки!

Рибалка хлюп! За ним шубовсть вона,

І більше вже ніде не бачили рибалки...

У Куліша розказується, як рибалку чаруючи, русалка

Горнулась до колін його,

Мов рученятами ніжними обіймала,

До лона надила свого...

Рибалка зник... Вода стояла і мовчала.

Перед нами два прославлені знавці української мови. Про Гулака-Артемовського Костомаров писав: «Никто (очевидно, з письменників 20-40-х pp.) не превзошел его в знании всех изгибов малорусской народности и в неподражаемом искусстве передавать их поэтическими образами и превосходным народным языком»55. Прекрасним знавцем мови він уважав і Куліша. Його знання української мови він не брав під сумнів, навіть заперечуючи доцільність його перекладів з Шекспіра. Але обидва ці стилісти - Гулак і Куліш - розділені між собою тридцятьма роками, належать різним епохам - і як же по-різному перекладають вони Ґетеву баладу! Артемовський переказує її «прекрасным народным языком», але безсилим піднятися над «простацьким» висловом: русалка у нього «моргає»... рибалка «гулькає» і поринає «на дно к линам»; Куліша обходять слова нові, «художливо-кунштовні», він не підробляється під народний вислів, навпаки: він хоче, використавши все потенціяльне його багатство, пристосувати його до вищих задач, витягти його із стану омужичілості». Звідси у нього й відсутність вигуків: «хлюп», «гульк», «шубовсть!» Звідси і вишуканість словника («у нуртині нуртує», «розніжене небо») і більша розмаїтість синтаксичних сполучень.

Але в 90-х pp. Кулішеві переклади не всім уже припадали до Густу56. Багатьом здавалося, що Кулішеві псує справу високий стиль його старорущини. З цього боку цікаво порівняти прощання Чайльд-Гарольда з перекладом тої ж п’єси у Старицького. Звернімось спочатку до Куліша:

Прощай, мій краю, берегу рідний,

Вже ти зникаєш за синім морем.

Вітри ночнії, ревучі хвилі

Співають разом із моїм горем.

Он сонце в морі тоне-сідає,

Марне за сонцем поженемося.

Прощай, ясненьке, прощай, мій краю, -

Чим же ми в пітьмі звеселимося?

Недовго в пітьмі нам пробувати;

Встане червоне, знов ніби з раю.

І небо, й землю будем вітати,

Та не тебе вже, рідний мій краю.

Древній будинок мій занедбають,

Руїни смертне мовчання вкриє,

Стежки й доріжки позаростають,

Тільки в воротах пес мій завиє.

55 Автобиография Н. И. Костомарова. - М., -1922. - С. 165.

56 Франко 25.11. 1894 писав: «.Щодо єго поезій та перекладів, то я в них не вірю».

Чого ти плачеш, любий мій хлоню,

Серед морської пісні гучної...

Чи ти злякався вітру на морі?

Чи ти злякався хвилі буйної?

Ходи до мене, малий мій пажу,

Годі тужити, годі зітхати!

Не бійсь, оглянься на барку нашу -

Сокіл-орел - це ясен-крилатий.

От ці самі строфи в перекладі Старицького:

Бувай здоров, краю, родино кохана,

Твій берег у млі вже зникає.

За хвилею хвиля реве, наче п’яна,

І чайка над нами літає.

Блискоче, мигоче за деменом піна,

Вже сонце червонить ті хвилі,

Ми ж пріч утікаєм... Прощай же, родино,

Прощайте, краї мої милі!

Година та друга, і збліднеш ти, зоре!

Знов вигляне сонечко з раю,

Побачу я небо, побачу я море, -

Тебе ж не побачу, мій краю!

Будинок, де свята гриміли часами,

Замовкне, і сум його вкриє;

Бур ’ян на валах поросте коло брами,

Собака незрадний завиє.

До мене, дитино, коханий мій джуро,

Ти плачеш? З якого ж то горя?

Невже тобі з бурі на серденьку хмуро,

Чи страшно бурхливого моря?

Не плач, не лякайся! Хай щогли хитає,

Вони не бояться негоди.

Так прудко і сокіл ясний не літає,

Як ми летимо через води.

Обидва автори далекі від ритму оригіналу57. Замість ямбів чотиристопових і тристопових - у першого з перекладачів десятискладовий силабічний вірш, що нагадує трохи польський переклад Міцкевича(у Міцкевича чергуються рядки десяти- і восьмискладові); у другого досить звичайні чотири- і тристопові амфібрахії з не зовсім доречними тут жіночими римами. Але художня перевага Кулішевої роботи безсумнівна. За неї говорить наявність великого ліричного темпераменту, тонке чуття ритму, що виявляється в рухливості наголосів, в підкреслюванні та ослабленні цезур, а головне - якась безпосередньо уловлювана суголосність перекладача з автором. Переклад Старицького простіший. Майстерністю мови він не позначений: єсть навіть і гріхи («родина» зам. «отчизна», тягуче «краї мої милі» зам. короткого: «мій краю»). І, проте, цей останній переклад ближчий до нас. Куліш іще не подолав навіянь народнопоетичного стилю: він широко користується синонімічними спаруваннями («тоне-сідає», «сокіл-орел», «ясен-крилатий»), заміняє назву предмета його епітетом («Встане червоне знов ніби з раю», тобто сонце), любить зменшені форми, що в’яжуть його з першими українськими перекладачами, як Гулак-Артемовський, форми, від яких Старицький починає потроху визволятися.

57 Про те І. Франко: Передмова до «Чайльд-Гарольдової мандрівки» (Львів, 1905).

Старицький в історії українського віршованого перекладу теж перейдена уже стадія: він репрезентує ту пору, коли ще «інтелігент боровся з мужицькою мовою» і, одходячи від народнопоетичних зразків, «нагинав, а іноді і насилував її на свої шаблони». Він вражає нас іноді негармонійним уживанням новотворів, штучністю синтакси. І тут знов набуває перевагу в наших очах Куліш, що, пересиливши в своїх перекладах сліди бурлескного стилю (що не вільна від них і «Антигона» Ніщинського), нехай не цілком звільнився від присолоджености пісенного стилю, але дав разом з тим і прекрасний приклад вирощування на його грунті «художливо-кунштовного слова».

8

Так підійшли ми до питання про ролю і місце Куліша в розвитку української поезії пошевченківської пори.

Досі те місце визначалося йому як одному з епігонів Шевченка, хоч і найталановитішому з них. Найповніше і найгрунтовніше висловив цю думку про епігонство Кулішеве Франко в своїй статті про Старицького. Намічаючи в ній такий популярний тепер поділ поетів на канонізаторів та епігонів, він писав: «Коли в 1861 році у Петербурзі умер Шевченко, то взяв з собою в могилу цілий один період нашої літератури, цілу окрему манеру поетичної творчости.

Тою дорогою, яку перший проложив і до кінця пройшов він, іти далі було нікуди...»

Враження його поезії «було таке сильне, чар його слова такий тривкий, що в розумінні многих українців українська поезія могла виявляти себе тільки в тій Шевченком усвяченій формі: тільки його стиль видавався справді поетичним, тільки його мелодії «відповідними духові української національності»; тільки в тім напрямі треба було іти дальше».

Так, очевидно, гадав і Куліш, коли брався кінчати те, що вже було довершено і канонізовано, - Шевченкову пісню. Тим самим він прирікав свої «Досвітки» на епігонство. «Все тут було, - продовжує Франко, - лірика й епіка, слов’янофільство й демократизм, Хмельниччина і козаччина перед Хмельницьким, тон народної пісні, і манера Шевченка, і початки спеціяльної Кулішевої філософії, хоч іще не виробленої. не було тільки одного - Шевченкового генія, Шевченкового гарячого почуття, яким він умів осяяти, огріти все, до чого доторкнулося його перо. Даремно Куліш вишліхтовував зверхню форму своїх віршів, щоб вона була ліпша від занедбаної форми Шевченкових поезій. Іронія долі визначила йому перше місце в числі епігонів Шевченка з усіма неприємними прикметами епігонізму»58.

В цій гострій характеристиці «Досвіток» нічого не можна заперечити. Це висновок, до якого незмінно приводить більш-менш детальний розгляд тематики та поетичної техніки збірника. Коли перші біографи та дослідники Куліша були далекі від такого висновку, або не помічали переживання Шевченкового стилю в «Досвітках», або, помічаючи, не надавали цим явищам великого значення, то це прекрасно відчували сучасники Куліша. Відчули це Пильчиков і Кониський, яким читалися в Полтаві майже усі думи «Досвіток», як думи новознайденого дунайського поета; відчув це Костомаров, якому Куліш перечитав «Досвітки», повернувшися до Петербурга. «Я привез, - розповідає Куліш, - целый томик украинских стихотворений». Але «Костомаров принял их гораздо равнодушнее чем куплеты: «Воззри, Бычков, в окно велико». (жартівливі вірші, які складали обидва письменники під час закордонної подорожі). «Издавая вскоре затем стихотворения Шевченка, он написал в предисловии, что после него напрасно стал бы кто-нибудь звонить в его струны.» Відчув це згодом і сам Куліш. Принаймні р. 1885 в «Воспоминаниях о Костомарове» він писав без жодних вагань: «...И это совершенная правда. Нам надобно в родной поэзии брать новые, еще небранные ноты»59.

58 ЛНВ. - 1902. - Кн. V - C. 43-67.

Свою боротьбу з Шевченком він розпочав «Хуторною поезією». Боровся він з ним новою своєю строфікою та метрикою, переходячи від т. зв. коломийкових ритмів до п’яти-і шестистопових ямбів, а в чотиристопових - переводячи строфічний поділ, замість вільного римування та строфування Шевченкових поем. Боровся з його розумінням минулого, з його образами козаків та гайдамаків, шляхти і люду. Не раз в тій запальній боротьбі він доходив і до несправедливих заяв, до незрівноважених слів, які, до речі, зривалися з уст і в другого, спокійнішого поета, як Щоголів60. Тільки в міру того, як Кулішеві вдавалося знайти власне виявлення поетичне, зм’якшувалось його роздразнення. В «Дзвоні», поруч гострих нападок на Шевченка («Тарасів почет дикий...», «Нехай би хоч устав Тарас горілки пити»), подекуди видко стремління поставити його обіч української громади, осторонь від усіх «голосних клепал та пустодзвонних дзвонів». Шевченко не винний, що його по-п’яну сказані слова про «залізну тараню» так само до смаку припали земляцтву та що наше «убожество письменне» його за те «возвело в апостоли правдивости святії». Набуток Шевченків Куліш оцінює як «насліддя дороге, клейнодами багате» - треба тільки оборонити його від кривомовних калік, від козацького наплоду, що «з вовчого на світ приходять лона». В віршованій передмові до «Позиченої кобзи» Куліш здобувається на спокійний, об’єктивний тон: Шевченко є найбільший діяч відродженого староруського слова, соловей на його світанку.

На думку Франка, повстання Кулішеве проти Шевченка не було вдатне. «Куліш не зміг до кінця життя вирватися з того круга понять, образів та проблем, які ґеніяльною рукою поклав перед Україною Шевченко. Мов Мефістофель у закінченні Ґетевого «Фауста» воює з розами, що, кинені руками янголів, за його дотиком переміняються на огні і палять його, - так Куліш до смерти воював з шевченківськими поняттями та образами. Навіть екскурсії на поле європейської науки та літератури, праця над Шекспіром та Біблією не могли вказати йому певного виходу. Всюди він знаходив ненавидну тінь Шевченка (пор. Шевченкові Псалми та Кулішів «Псалтир»), і всюди, мов ланцюг каторжника, тяглось за ним болюче почуття його епігонства».

59 «Новь». - 1885. - IV - С. 73.

60 «Ехидные не переваривают в старом лирнике отсутствие дегтя...» «Если же вы в одном и том же стихотворении смешаете размеры, то стихотворение и в художественном отношении будет ничтожно. Подобную беспорядочность можно встретить у стихотворцев или самоучек, или бездарных»...

Все це дуже яскраво і красномовно. Але чи не більше тут красномовства, ніж правди? Чи можна вже так завзято настоювати на запеклій ворожості Куліша до Шевченка («ненавидна тінь»)? Чи можна твердити, що на всіх своїх шляхах зустрічав він Шевченкову тінь? Коли Куліш говорив інколи про Шевченка терпкі й колючі речі, то він же дав і гасло до його апотеози. «Наш єси, поете, а ми народ твій, і духом твоїм дихатимем повіки», - і навіть у запалі боротьби не заперечував його ґеніяльного хисту. В його «ненависті» до Шевченка багато було головного, надуманого, більше бажання на певне чуття настроїтись, як самого почуття ненависти.

Виходив він і із кругу Шевченкових думок та образів. Гук боротьби в його «Дзвоні» раз у раз стихає, і тоді ми чуємо його власні, глибокі і спокійні звуки, його заповітні думи, бачимо образи, з золота яких стерто дим і куряву бою. Вище, аналізуючи зміст «Дзвону», ми показали ті три теми, в розробленні яких Куліш дійшов великої своєрідносте як поет. Де у попередників Куліша така яскравість індивідуалістичних заяв, де і в кого така зворушливість передсмертного милування на красу природи, така одзивність на раду великих розумів? Та навіть мотив слова - слова-істини - розгорнутий у нього по-іншому, як у Шевченка. І форма тих поезій вихована на відмінному сприйманні інших зразків.

Що Шевченко прийшов до Кастильських вод по Пушкінові, це Куліш знав і вітав це. Але сам стежками Шевченка не хотів уже йти. Будуючи собі новий стиль, він звернувся до Пушкіна по-своєму. Прославивши його в «Думі про Татарина і Орапа» за утворення нового язика літературного, прекрасного, як «бубон-тулумбас», мов «золота труба», він узяв у Пушкіна високу лірику, урочисті заяви, його прислухання до всесвітньої творчости, його прагнення «спокою і волі»:

Я не хотів би і царських палат,

Ні вертоградів пишно-прохолодних, -

Аби у мене був з душею добрий лад,

Щоб не насилував я мислей благородних,

Я не хотів би світових утіх,

Що забавляють олухів великих, -

Аби у мене був веселий в серці сміх

Серед моїх книжок, моїх пенатів тихих.

Цураюсь я багатства, висоти

І популярности, ума отрути, -

Аби мадонною, о сонце доброти,

Сіяла ти мені в мої хмарні минути.

Взявши пушкінський мотив «Я помню чудное мгновенье», він пише один із кращих своїх віршів - «Видіння»: «Я згадую той день і час благословенний». Пушкінський «Вертоград моей сестры» направляє його на передачу духу і тону «Пісні пісень»:

Серед саду-винограду

В кринах схована криниця,

Мойму серцю на відраду

Заворожена водиця.

Навіть альбомне мистецтво російських поетів 20-30-х pp. засвоює Куліш. Поважний і архаїчний в інших речах, так тонко і розмаїто грає він тут словами, посилаючи свого «Дзвона» В. С. Олександрову. Цілий вірш збудований на грі «превосходительным» титлом адресата:

Як важив на вазі я наші вчинки,

«Превосходительным» тебе я звав.

Бо ти не для діток і не для жінки,

Де можна й де не можна працював.

Ти всіх нас бодрим духом превосходит,

Як сни поезії, живим, ясним,

І, служачи земляцтву, верховодиш

Над нами серцем щирим, привітним.

Нехай письмак письменство вихваляє,

Що виситься над нами усіма,

І в небесах нечитане читає, -

Над серце в мене висоти нема.

Я під твоє сердечне превосходство

Непохилясту голову хилю,

Твоє над нами любе верховодство

І розумом, і серцем признаю.

Навчили його дечого і великі європейські поети, з якими він познайомився і яких вистудіював у первотворі. Петрарка навів його на тон його урочистого «Благословен і час той, і година». Байрон дав пафос його поезії спогадів (пор. перекладене з Байрона «Віддалеки» і власні Кулішеві «Чолом доземний», або уривок «Левада, гай і старосвітський сад»). Від європейських - англійських, німецьких, італійських - поетів взяв він і свою розмаїту строфіку, а серед тих розмаїтих форм Спенсерову дев’ятирядкову строфу (рими: ababbcbcc), якою він лише і орудував серед українських поетів, октаву, якої він, ще перед Франковими поемами, дав прекрасні зразки. В цій галузі регулярний і розмаїтий Куліш цілком одійшов од Шевченка.

Все це і дозволяє нам не погодитися з думкою Франка про його безвихідне, замкнене епігонство.

Шевченко справді зробив величезне враження на всіх своїх сучасників; повів їх за собою; владно накинув їм свою на народнопісенних зразках побудовану романтичну баладу, патріотичну думу, свої плачі та пророцтва («язык его действовал, как зараза»). Тим шляхом пішов Куліш у «Досвітках», Руданський - у своїх історичних поемах, Щоголів - у своїх піснях-романсах та козацьких картинках «Ворскла». Пішла тим шляхом сила другорядних поетів, пішла і досі ще йде початкуюча літературна провінція.

Проте всі, хто мав власну індивідуальність, скоро побачили, що на тих шляхах їх доля - вічне переспівування, повторювання знайденого, висловленого; повторювання, яке не дасть їм змоги розгорнутись на повню власних сил. Ми не знаєм, в якій мірі відчував це Руданський, коли до своїх пісень, стилізованих під народні, додавав понурі міські картинки («Студент»), колисковий спів матері над сином, майбутнім кріпаком та солдатом («Над колискою»), «Гей, бики!» та «Науку» з її нєкрасовським протиставленням рабської моралі упокорених та героїчної моралі «погибающих за великое дело любви». Але знаємо, що це виразно відчув Щоголів, коли став одходити од шевченківського буйства у підкреслену пристойність, в педантичну прибраність своєї елегійної поезії, «прорубающей окно в интеллигентные покои». Найгостріше це відчув Куліш. Його заперечення Шевченка було найзавзятіше. А що з нього був ще історик та публіцист, то виявилось воно не тільки в шуканні нових засобів та форм, а і в протиставленні козакофільству українських романтиків темпераментної проповіді «культурництва». З трьох названих поетів Куліш був найближчий, найтісніше зв’язаний з Шевченком, найвиразнішу мав на собі печать його доби, а через те і боротьба його за власну в історії української поезії постать була найгостріша.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.