Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Анатоль Свидницький, його постать і твори
Від Куліша до Винниченка

1

В лавах української літератури, взагалі не бідних на всякого роду невдах, Анатоль Свидницький був невдаха найбільший і найтиповіший, Ніхто-бо - навіть сам бурлака-поет Манжура - не вражає нас такою гострою невідповідністю великої природної обдарованосте та злощасної літературної долі, Манжура все-таки за життя діждався друкованого збірника поезій, виданого дбайливою рукою Потебні; Манжуру все-таки по смерті спогадано низкою некроложних заміток та статей, - тут же «чоловік, що мав від природи великі духові сили і неабиякий до письменства хист... віддав Богу дух, як той класичний чумак серед відлюдного степу, Не знаємо, де навіть могила того талановитого, але безталанного письменника»....87

87 С. Єфремов, Пропаща сила // «Рада». - 22 липня 1911 р, - Ч. 164. 3 деякими змінами видрукувана як передмова до книжки: А, Свидницький, Люборацькі, - Вид, т-во «Час»,

З мемуарних заміток, спізнених та коротких, маємо відомості про те враження небуденности, яке справляв він на товаришів; знаємо, що він обертався в крузі найдіяльніших людей свого часу, що брали участь в громадській та громадсько-літературній роботі українській, відгукуючись статтями та художніми творами на заклик «Основи», - і просто дивом треба дивуватися, як скоро і як фундаментально його забули. Коли в 1885 р., всього через чотирнадцять років по смерті письменника, готуючись друкувати «Люборацьких» у «Зорі», Франко запитав Драгоманова про автора цієї «прехорошої повісті», - от що відповів йому Драгоманов:

«Про Свидницького, на жаль, не можу нічого написати, бо не знаю навіть, про якого Свидницького йде діло. Я колись ще студентом стрічав двох Свидницьких - один, Ісаія, був зовсім божевільний. В Києві більш мовчав, ходив по товаришам, читав книги та заносив їх в чужі кватири, а в Одесі в 1866 р. зробив донос на українофілів такий дурний, що начальство нічого не второпало (сам Свидницький про те розказував, а мені передавали в Одесі в 1867 р.) й пожаліло навіть тих 25 р., що йому за донос дало. Не думаю, що сей Свидницький написав роман. Другий, брат його Анатоль, написав був кілька етнографічних статейок в «Основі»: був чоловік не без розуму, хоч дуже необразований. По ідеям був гайдамака (він зложив пісню «В полі доля стояла», або, ліпше, переробив з народної, додавши куплет про ножі на царів та на панів). Нарешті теж почав якось з глузду з’їздити, бо став пити дуже, казали, через нещасний шлюб (колись мені Дан. Мороз розказував, що прийшов до його Свидницький і казав, чи не міг би той взяти від його жінку і т. п.). Цей Анатоль умер в Київі в 1867-68 р.; перед смертю він служив в архіві в університеті, а раніш знов на Поділлі в повітовім училищі. Коли роман написав який-небудь з цих Свидницьких, то не диво, що вам ніхто з Києва не шле біографії, бо з тамошніх теперішніх людей ніхто про них не знав, крім В. Б.»88

88 Листи Драгоманова до Франка. - Т. 1. - С. 121 (Лист від 28 грудня 1885 року). Вдавався в тій справі Франко і до Кониського. В листі від 21 березня 1885 р., тобто на півроку перед листом до Драгоманова, читаємо: «...Напишіть ради Бога святого хоч яку звісточку біографічну про Свидницького, автора «Люборацьких»! Чи він живе, чи ні і що він за один?» М. Возняк. Тринадцять листів Ів. Франка до Ол. Кониського // «Життя і Революція». - 1927. - Ч. 5. - С. 239.

Знаємо ми далі, що Франко звернувся і до В. Б. (Волод. Боніф. Антоновича), але й Антонович уже наполовину забув автора «Люборацьких». Так само, як і Драгоманов, не міг він подати певних дат біографічних. В своїй замітці, підписаній літерою В. в «Зорі»89 (що вона належить Антоновичу, вказує проф. О. Огоновський) і в матеріялах, на які посилається Франко90, він пригадав його подільське походження, недруковану (!) працю етнографічну «Злий дух», читанку, його писання в - «Киевлянине» («дописи до місцевих газет»), але, означаючи дату смерті, помилився на два роки, віднісши її до р. 1873. Проф. М. I. Петров в своїх «Очерках украинской литературы» в «Историческом Вестнике» за 1882 р.91, ґрунтуючи свою характеристику саме на російських оповіданнях із «Киевлянина», натрапив на точнішу вказівку про смерть Свидницького - літо 1871 p.92, - зате немилосердно наплутав у самій характеристиці, впровадивши автора «Люборацьких» до «гоголівської школи» в українській літературі, отже, поставивши його поряд Максимовича, Гребінки, Стороженка і... бориспільського анекдотиста, веселого оповідача «Мертвого тіла», Петра Раєвського.

В занедбанні полишилася і літературна спадщина Свидницького. Його найбільший твір, повість «Люборацькі», з’явилася вперше в «Зорі» р. 1886 і потім окремо, але з такими купюрами та поправками, які пізніше дали право іншим видавцям говорити про «літературний вандалізм»93; що ж до його оповідань в «Киевлянине», то вони не передруковувались і досі. В передмові до видання «Люборацьких» 1901 р.94

89 До біографії А. П. Свидницького // «Зоря». - 1886. - Ч. 11. - С. 105.

90 В редакційній примітці-передмові // «Зоря». - 1886. - Ч. 1. - С. 5.

91 «Историч. Вестник». - 1882. - VIII. - С. 231-232; IX. - С. 529-541. В окремому виданні «Очерков» (К., 1884) розділ про Свидницького не передрукований.

92 Під оповіданням «Злой дух» // «Киевлянин». - 1872. - Ч. 33.

93 Про те спеціальна замітка при вид. «Люборацьких» «Книгоспілки» (в серії «Літературна бібліотека»).

94 Ця передмова є, власне, витяг з давнішої праці Кониського, друкованої року 1887 - «Бібліографічні замітки» (І. Вага і значення біографій. II. Потреба збирати матеріял до біографій наших письменників. III. Василь Гречулевич. IV. Петро Охоцький-Огієвський. V Олександр Шишацький-Ілліч. VI. Пилип Морачевський. VII. Петро Кузьменко. VIII. Анатоль Свидницький). - Ватра (альманах) у Стрию. - 1887. - С. 105-118.

Кониський так писав про ці нариси «давнього або сучасного життя Поділля»: «Оповідання Свидницького варто було б перекласти по-нашому і надрукувати; вони й тепер не стратили своєї ваги. Усіх оповідань 1495; всі вони - невеличкі; певно, що не обняли б більше 3-4 аркушів, а кожний прочитав би їх охоче, бо вони цікаві змістом і написані гарно». Років через п’ятнадцять по цих рядках - знаємо це від С. О. Єфремова - коло оповідань заходжувались були деякі члени т-ва «Вік»96, але до здійснення думки чомусь не дійшло; р. 1919 намірялася була видати їх «Книгоспілка» під редакцією

B. С. Бойка, але трудні обставини книжкового друку і торгу перешкодили добрим намірам і на цей раз. Оповідання лишились непередрукованими і навіть - не обговореними в українській критиці: після проф. М. І. Петрова ніхто не спробував докладніше оглянути їх і схарактеризувати ... Отже, безталанний автор! Здавалося б, природним хистом оборонений від людської непам’яті, і проте забутий. Вдача не зовсім як на українського письменника буденна, і, проте, полишена без належної уваги! Варт приглянутись до цього існування, з’ясувати собі, як зложилася ця безталанна доля.

Анатоль Патрикійович Свидницький належить до того гурту і типу українських письменників, що його влучно характеризує акад.

C. Єфремов на початку своєї книги про Нечуя-Левицького - до тих «інтелігентних пролетарів», що в російській «чиновній дійсності» ходили під назвою «різночинців». «Такий інтелігент, різночинний - син селянина, дрібного шляхтича, сільського панотця - не міг жити з власного маєтку, бо його не мав, ані з літературного заробітку, бо його не давало українське письменство». «Служба, здебільшого державна, ставала йому за єдине джерело життя», відбирала у нього «лев’ячу пайку часу», лише години відпочинку, скупі дозвілля полишаючи йому для літературної роботи. Звідси випливала характерна для цих письменників «вічна безугавна колізія, трагічний розлам людської істоти, марнування себе на дрібнички97». Додаймо ще: коли письменник виходив у це трудне життя, озброєний порівнюючим достатком, непохапливо здобутим шкільним дипломом, а надто - спокійною вдачею, що не рвалася гаряче до громадської роботи, не захоплювалася революційними гаслами, на життьовому ж шляху воліла стояти одиноко (або дуже розважно обростала родиною), в прохолоді вірила і любила - тоді виходило таке життя, як Нечуєве, спокійне, без великих поломів та аварій, з багатим, принаймні на кількість, життьовим набутком. Коли ж з письменника була людина вдачі нетерпливої, запальної, а життьові її передумови укладалися суворіше, тоді наставало безнастанне кидання з боку в бік, від діла до діла, і письменник сходив зі сцени, здебільшого передчасно, ніде не встигнувши себе виявити та полишити помітний слід. В цьому розумінні, здається, можна розглядати життьову долю, скажемо, Нечуя і Свидницького - як дві з одного пункту і в одній площині, але в розбіжних напрямках поведені лінії.

95 Помилково. Всіх оповідань 17.

96 Перекладали ці оповідання: один раз - В. М. Леонтович, другий раз - гурток студентів-подолян під проводом М. С. Синицького.

97 Академік С. Єфремов - Іван Левицький-Нечуй // «Слово». - 1924. - С. 5-9.

Анатоль Свидницький на чотири роки старший від Нечуя-Левицького (народ. 3 липня 1834); подібно до нього походив з попівської родини. Батько Анатоля, як довідуємось про те з матеріялів Ю. П. Філя,98 з 1832 р. по 1834 диякон с. Крутенького Балтського повіту; pp. 1834-1836 диякон сіл Паланки і Маньківки Гайсинського повіту (двоє сіл становили одну парафію), з 1836 р. - священик у Маньківці, з 1846 - священик у Нижчому Ташлику того ж таки повіту. З цими відомостями не розминаються і автобіографічні посвідчення самого письменника в статті «Прежний быт православного духовенства» («Киевлянин». - 1869. - Ч. 92-93). Говорячи про матеріяльні нестатки православних панотців того часу, Свидницький свідчить, що його батько й досі (1869) не має теплої ряси, дарма що священствує тридцять літ (отже, з кінця 30-х рр., а не з р. 1830, як пише Кониський і за ним Ю. П. Філь). Інші вказівки тієї ж статті домальовують нам внутрішній образ о. Патрикія Свидницького. Видимо, його треба уявляти на зразок одного із героїв синової повісти, о. Гервасія Люборацького - панотцем простим, небагатим, малоосвіченим, що починав з бакалярства, «високих наук» не бачив у вічі і «навіть слухати про них не любив», а проте умів жити у добрій згоді з громадою, органічно з живим нерозкладеним побутом зв’язаний. Mutatis mutandis99, з невеличким хіба корективом щодо стосунків з панським двором, можна було б приложити до нього знамениту Франкову характеристику старосвітського панотця в «Панських жартах»:

Старий був смирний він у нас,

І ще з тих давніх маловчених,

У Луцьку чи в Холмі свячених,

Що то жили й робили враз

Із мужиком; що споглядали

На панський двір тривожно, з далі

А до покоїв не були Допущені.

Лиш тільки всього

Було їм з попування того,

Що на ту панщину не йшли.

Ґрунт між громадою держали,

За треби, що хто дав, те й брали

І з праці рук своїх жили.

98 Записки історично-філологічного відділу УАН. - Кн. V. - С. 32 і наступні.

99 змінивши змінне (лат.). - Ред.

Економічне становище о. Патрикія було тим гірше, що сім’я його була досить численна. Крім Анатоля, майбутнього письменника, в ній бачимо старшого його брата Якова (народ. 1832), менших братів Ісая100 (нар. 1836), того, що таку невтішну характеристику зложив йому Драгоманов, та Амоса (нар. 1845) і двох сестер: старшу - Марію, і меншу Уляну (Юлію, нар. р. 1842).

Діти о. Патрикія належать до інакшого покоління і виростають в нових умовах. Коли батьки, «за винятком небагатьох вихованців базиліянських шкіл, були освіти хатньої, тобто, крім писання та читання, не знали нічого», - діти побирали освіту уже в новозаснованих духовних школах та єпархіяльній семінарії; коли батьки «від’їдалися лише по оказіях, а дома сьорбали куліш та давилися галушками, кланялися панам-дідичам та панам-орендарям, відмовчуючись від усіх кривд та образ», - сини вже уміють дати здачу і відповісти на кривду прикрістю, коли лишаються в «стані побожному», а часом і не від того бувають, щоб шукати собі життьової долі на інших стежках, виписавшись з духовенства і на тому ґрунті розірвавши з батьками. Із трьох старших синів о. Патрикія один Яків вийшов у панотці; двоє інших - Анатоль і Ісай - спробували прокладати собі життьову доріжку по власній уподобі.

Анатоль Свидницький учився спочатку в Крутянській духовній школі у Балтському повіті, куди вступив 9 років, вибувши там з 1843 р. по 1851101, і в Подільській духовній семінарії (1851-15.III. 1857).

100 Видимо, і Ісай Свидницький був людиною не без здібностей. Б. С. Познанський свідчить принаймні, що «ніхто не вмів так співати чабанські пісні, як Ісай Свидницький» («Зоря». - 1886. - Ч. 7. - С. 120).

101 Цікаво відзначити, як спадається хронологічно перебування у духовній школі Свидницького і російського «бытописателя бурсы» Помяловського. Помяловський пробув у нижчій духовній школі з 1843 по 1851 р.; до семінарії вступив 1851-го; скінчив її 1857 р. «передостаннім по списку».

Курсу семінарії він не добув, змарнувавши батькові надії, що хотів бачити жвавого і до науки здатного сина ченцем і «князем церкви» («Тільки в ченцях буде тобі доля»). Так розповідає Кониський, і його свідчення потверджуються офіціяльними даними: пишучи 11.ХІІ.1860 до куратора Київської округи шкільної, ректор університету називає Свидницького «бывшим студентом» історично-філологічного факультету, «поступившим из Подольской духовной семинарии», ніде не говорячи про закінчену духовну освіту.

Дорога, прокидана по власній уподобі, нелегко далася письменникові 1857/58 акад. року, він бідував тяжко. З коротеньких споминів у «Зорі» шістдесятника Б. Познанського перед нами встає образ студента-бідолахи, в потертому сурдуті, вище середнього зросту, непоганої вроди (не вважаючи на трохи попсоване віспою обличчя), що заклопотано просить у студентів-хіміків засобу одстояти від щурів запасені з дому сухарі. «Сам я був, - розповідає Познанський, - бідолашним студентом, возремствував на тих щурів і дуже зацікавився цим бідолахою. Під претекстом свого мишаку я добув його адресу. Жив він верстов п’ять від університету, десь аж на Куренівці102, у якійсь міщанській кухоньці. У цій кімнатці, в чотири аршини на квадрат, стояв тапчан, столик і велика кухонна піч, на якій зложені були два мішки сухарів. З того часу я познайомився з Анатолем Свидницьким. Бували ми з ним в гостях у студентів духовної академії, де устроювались загальнослов’янські вечірки зі співами на всіх слов’янських мовах. Там же співались пісні, зложені самим Анатолем Свидницьким: «В полі тополя стояла», «Вже більше літ двісті», «Україно, мати наша». Пісні ці нецензурні. Послуховував я й читані твори Свидницького і знаю, що вони були дуже душевно написані на нашій мові»103.

102 В проханні про учительський іспит Свидницький показує таку адресу: «На Подоле, по Хоревой улице, в д. Коваленчихи».

103 На жаль, ця звістка не датована. Які твори Свидницького чув у Києві Познанський, не знати. З посвідченням Познанського можна зіставити Антоновичеве (в «Зорі» 1886, ч. II). За Антоновичем, Свидницький став писати в 1860 р. під тисненням Куліша, що «оцінив його етнографічні відомості і запросив до «Основи». Мова мовиться, очевидячки, не про художні твори Свидницького.

Через матеріяльні злидні не повелося, видко, Анатолеві з університетською наукою. Обдарований хлопчик, що самотужки вивчився грамоти, слухаючи, як учено його старшого брата Якова, один з кращих на цілу класу учнів у Крутих та в Кам’янці, - Анатоль Свидницький в університеті, як здогадується О. Огоновський, мусив більше тратити часу на приватні лекції, ніж на науку. Єсть відомості, що р. 1859 його було навіть видалено з університету за неплатіння грошей за науку. Тією незмогою учитися як слід і викликано було прохання Свидницького - допустити його до іспиту на свідоцтво учителя повітової школи. Іспит відбувся, як видно з опублікованого нині протоколу, наприкінці листопада та на початку грудня 1860 р. 13 грудня попечительська канцелярія повідомила університет про дозвіл видати свідоцтво; а 23 того ж грудня директорові народних шкіл на Полтавщині було послано повідомлення про призначення Свидницького до Миргородської повітової школи (1-й стіл, № 6275) з пропозицією вирахувати з нього 6 крб. 50 коп. за свідоцтво та матрикул.

Миргородські роки Свидницького - один з найбільш з’ясованих епізодів цього короткого та трудного життя. З статті Кониського у виданні 1901 р. дізнаємось, що він підтримував живі зв’язки з полтавськими громадянами, а з матеріялів І. Я. Рудченка, друкованих при замітці В. С. Станіславського104, бачимо, що в Миргороді, так само як і в Києві, він складав пісні, - хоч на цей раз дуже далекі від політичних тем, досить немудрі, провінціяльного складу куплети про миргородських паничів та панночок105, куплети, що, як завважає В. С. Станіславський, нічого не можуть додати до літературної слави автора «Люборацьких». Там же, в Миргороді, писалися етнографічні нариси «Великдень у подолян»; у Миргороді ж були розпочаті і в першій частині своїй закінчені «Люборацькі». Нарешті, єсть відомості, що в Миргороді він став близько до організації громадської бібліотеки, як один із її фундаторів106.

104 В. Станіславський. Недруковані твори А. П. Свидницького. - Науковий збірник за р. 1926. - С. 164-167.

105 Наприклад, уривок з пісні про панянок:

Паняночки-коханочки,

Гладенькі, мов скляночки,

В перехваті, як оса,

А сміється, як коза:

Меке-ке (не до речі)!

В мене руки не до печі і т. д.

106 Анатоль Свидницький у Миргороді (із згадок його учнів) - «Література»: Збірник перший. - Вид. 5АН. - К., 1928. - С. 152-157 (спогади І. Зубковського та А. Богаєвського).

Проте висидів Свидницький у Миргороді недовго, не вибув навіть двох років, як гадав прослужити, подаючи заяву на «третное не в зачет жалованье». З 1 липня 1862 р. його вже призначено старшим помічником акцизного наглядача в м. Козелець на Чернігівщині. О. Я. Кониський, що, помимо особистих вражень від самого Свидницького, знав дещо про письменника з оповідань його брата Якова та Андр. Дан. Юркевича, говорить, що викликав його на цю посаду і опікувався ним пізніше Ф. П. Рашевський та що одержував Свидницький на своїй службі 1500 крб. (цілий скарб проти нужденних трьохсот карбованців, що брав їх як учитель повітової школи!). «Доволі доброю» називає козелецьку посаду Свидницького і В. Б. Антонович. В Козельці попробував він здійснити і свої родинні плани, про які писав потім в нарисі «Хоч з мосту та в воду» («Киевлянин». - 1869. - Ч. 141). Р. 1863 він одружився з дочкою лікаря Оленою Іванівною Величківською, а в травні 1864-го мав од неї дочку Юлію.

Козелецьке життя Свидницьких не було щасливе. Межи подружжям не було повної злагоди. Уривки усних спогадів про дружину Свидницького, що йдуть, правда, від пізнішої пори, коли О. І. учителювала по сільських школах на Чернігівщині, малюють її людиною, чужою українській справі, з характером малопривабливим. Крім того, жінка письменника, тоді ще дуже молода, підпадала впливам рідні, що настроювала її проти чоловіка як людини нерозважної і чужої глухо-провінціяльним поняттям про честь та кар’єру. В тих тяжких обставинах сімейних Свидницький починає раз у раз запивати, - хоч, коли вже шукати причин, певну роль відограло тут, мабуть, і те, що в умовах реакції 60-х pp. та розпаду української літературно-громадської роботи не знаходили собі застосування громадські та літературні стремління мимовільного урядовця. Про алкоголізм Свидницького пишуть однодушно Драгоманов, Антонович і Кониський, - причому останній зазначає, що виразний нахил до того знати було і раніше. Службовий атестат письменника відразу ж починає позначати зміни в його урядовецькім становищі. 31 липня 1864-го Свидницький переходить на посаду старшого помічника акцизного наглядача в Чернігів, але менше як через рік (у лютому 1865-го) знов повертається до Козельця, де купує садибу (додає Кониський). Тут він, видимо, остаточно «спивається з кругу»; р. 1867 його понижено по службі: призначено діловодом і бухгалтером 9 округи акцизних зборів, а в червні 1868 зараховано до позаштатних службовців Чернігівського акцизного управління. Це було вже замаскованим кінцем його акцизної кар’єри: 28 березня 1869 «по прошению», явно не добровільному, Свидницький подається на відставку.

Це було великим ударом для Свидницького, що мав уже на руках тройко дітей. Ще причислений до позаштатних службовців акцизного управління, він усюди кидається, напитуючи посади та заробітку; пише до М. А. Тулова, помічника попечителя Київської округи, що мусив його знати як робітника по недільних школах - не дістає відповіді; подається до Київського акцизного управління - зустрічає перешкоду в несприятливій характеристиці від чернігівського начальства. Восени 1868-го він уже в Одесі. Ще гарячковішими мусили стати ці шукання по весні 1869 року, коли цілковита відставка стала найнесумнівнішим фактом. Зі справи про призначення Свидницького на постійні помічники завідувача Центрального архіву давніх актів бачимо, що в момент свого призначення Свидницький не міг навіть подати усіх документів, бо незабаром перед тим відправив їх до Седлецької учебної дирекції. Долею Свидницького стали клопотатися авторитетні люди (наприклад, відомий криміналіст, проф. О. Ф. Кістяківський, що, можливо, знав його ще з «Основи»), і справа пішла порівнюючи легко. 5-го червня 1869 року його кандидатуру підтримує завідувач архіву К. О. Царевський, 12 червня його допущено до виконання обов’язків, а 18-го прибуває вже формальне затвердження від попечителя шкільної округи (папір № 3099).

Служба в архіві на деякий час полегшила трохи матеріяльну та моральну скруту Свидницького, хоч, мабуть, ні на хвилину не здавалася йому остаточним і надійним пристановищем. Платня була голодна: 514 карбованців на рік (з 50% добавкою); її навіть «в обріз» не ставало для родини, що на початку 1870 р. збільшилася ще одним - шостим їдцем. Літературний заробіток (фейлетони в місцевій пресі, ресурс, до якого Свидницький звернувся чи не в Одесі ще р. 1868) давав, певна річ, небагато. Не диво, що в червні 1870 р. письменник вже просить копію формулярного списку, потрібну йому «для приискания новой службы». Шукає ж її на цей раз там, де вже збирався шукати рік-два тому - «по духовному ведомству». На початку вересня 1870-го - дата подорожі установлюється з формулярного списку, де показано відпуск на 28 день терміном, від 28 серпня починаючи, - він вибрався до Кам’янця просити сану і парафії. Але справа не вигоріла. Людині, що виступила з стану, покладено було якісь перешкоди до повороту, і це повинно було лишити невеселий колорит на обох оповіданнях-фейлетонах, що використовують дорожні враження (Туда и обратно // «Киевлянин». - 1870. - Ч. 140, Из путевых записок по Подольской губернии // «Киевлянин». - 1871. - Ч. 4). «Нарешті я в Кам’янці, - кінчає Свидницький перше з тих оповідань, - але про Кам’янець не говоритиму ні слова. Все там огидне мені - і давнє минуле, і нинішня моя невдача, вузькі вулички, що ними від зими до зими, а іноді й зимою течуть сірі, смердючі помиї, і театр, що нагадує стайню, і мури, що нагадують польське панування, - все противне, навіть скелі, що колись мене так веселили. Тільки вода й не противна з так званої гунської криниці, але пити її мені не довелось: криниця аж надто далеко за городом, а місток через провалля, що відділяє місто від криниці, ще не побудовано. Кам’янчанам доведеться ще довго пити воду із Смотрича, а в Смотричу вода і на колір погана, і на смак недобра. А повітря, повітря!.. Мерщій звідси!..»

Зиму 1870-71 pp. Свидницький прожив у Києві, може, гадаючи поновити свої шукання, але уже не встиг нічого зробити: 18 липня 1871 р. він умер, як оповідає Антонович, на хронічну хворобу печінки, ледве-ледве закінчивши тридцять сьомий рік життя. І відразу став западати в непам’ять. Що сталося з його дітьми, ми не знаємо. З усних переказів довідуємось, що в середині 90-х pp. при вдові письменниковій, коли вона вчителювала на Чернігівщині, жив один з її синів, дорослий, поверх двадцяти років, але який саме - старший Василь чи менший Іван - нема жодної змоги установити. Родина Свидницького ще менше привернула до себе увагу, аніж він сам, - загиблий серед мертвої тиші провінціяльного лихоліття 60-70 pp., най- талановитіший, найініціятивніший з українських прозаїків того часу.

2

Як письменник (ми вже говорили про те вище) Свидницький належить до тої самої формації, що і Нечуй-Левицький або П. Мирний. Ті самі риси «інтелігентського пролетарства»; те саме постійне роздвоювання на урядовця коронної служби та українського письменника-народовця, письменницька робота, якій уділяються тільки окрушини часу, відданого іншим турботам... Але при всьому тому внутрішній образ Свидницького, його вдача, темперамент, звички - нічого спільного не мають, наприклад, з Нечуєм-Левицьким. З Нечуя людина консервативна і по суті пасивна - «розмірена, поміркована, немов затоплена в монотонних буднях та немудрих життьових функціях». «Він так, наче народився дідусем, - пише С. О. Єфремов, - у чистенькому сюртучку, у високих комірчиках і неодмінному галстучку. І в тій самій мініятюрній чистенькій квартирочці в пам’ятному Сегетівському флігелі на Ново-Єлизаветинській (Пушкінській) вул., № 19. З того, як про Левицького взагалі писано, набігає мені думка, що й на інших він таке саме враження незмінности і якоїсь ніби перманентности справляв». І хоч потім С. О. Єфремов пробує довести помилковість цього враження, факти скоріше доводять майстерну правдивість накиданого вгорі портрета, аніж борються проти нього. От два-три приклади. До академії духовної Нечуй-Левиць кий вступає р. 1861, в добу селянської реформи і піднесеного громадського життя. Але що говорять нам біографи? Належав він до яких українських гуртків чи то організацій? Зворушили його перші по розгромі 1847 року кроки українського життя літературного? Відгукувався він якими живими заявами з приводу популярних тоді думок та ідейних побудувань? Ні! Видимо, Левицький на ідеї та враження реагував мляво. Але не мав він разом з тим і живого інтересу, жадоби на людей. В часи свого студентства, напр., він слухав лекції знаменитого Памфіла Юркевича, добре знаного тоді своєю полемікою з Чернишевським, пізніше професора Московского університету і одного з відродителів філософічних студій в російських університетах взагалі. Навіть більше: Нечуй змалював Юркевича у своїх «Хмарах» в постаті професора Василя Дашковича. Але як змалював? Ми бачимо чоло Дашковича, рухи, чуємо його голос, бачимо, нарешті, як бігають по паперу студентські олівці, записуючи глибоку і послідовно розмотувану лекцію, але що саме читає професор, які думки формулює, в якому крузі ідейному рухається, - жадного натяку. Старосвітська «перманентність» та нерухомість психічна заважають Нечуєві сприйняти внутрішню значність поверхово змальованої людської постаті.

Чи ж не те враження млявости і пасивности справляє Панас Мирний? Особливо останні 25-30 р., коли він так уперто не погоджується на друкування своїх творів у Галичині, зрікається громадського життя, замкнувшися в собі і перебравшися на тихе крайгороддя Полтави... До кінця днів під зовнішністю значного урядовця казенної палати, старанного, працездатного, пунктуального, зберігає він народницькі свої погляди часів «Хіба ревуть воли…», старе розуміння літератури, як «розумної битописі», колишній свій інтерес до мужицького лиха, «давнього і сьогочасного».

Цією законсервованістю з’ясовується характерний темп літературної діяльности обох письменників. Перш за все те, що вони недовго держаться на висоті літературних здобутків, кращі свої твори пишуть на початку письменницької кар’єри і потім починають поволі, але невідхильно занепадати, їх літературна лінія не знає моментів повільного розросту та розвитку. Запасшися життьовим матеріялом замолоду, вони немов не намагаються його розширяти і тому через п’ятнадцять-вісімнадцять років, не вважаючи на ввесь свій хист, вичерпуються і дальшу свою літературну роботу провадять річищем самопереспіву. Нечуй-Левицький, почавши коло 1868 р., власне, закінчився як письменник на «Старосвітських батюшках і матушках», в першій половині 80-х років. Панас Мирний, розпочавши коло 1870 р., завершає свою літературну діяльність мало не цілковито з роком 1889. «Можна навіть сказати, що всі, власне, його твори, - зазначає найновіша дослідниця - ... склались в ті роки. Дати на рукописах авторових указують, що більшість творів, друкованих у 90-х роках і пізніше, автор викінчив семидесятими і вісімдесятими роками»107.

Друга характерна для старих наших реалістів риса - це їх мистецький консерватизм. Інколи цей консерватизм - активний, і виявляється в заперечуванні нових літературних шукань; інколи він пасивний і полягає у власній відданості авторів традиційним методам писання.

Ілюстрацією такого консерватизму в мистецтві старих авторів може послужити, напр., листування межи Коцюбинським і Панасом Мирним на початку 900-х років. Молоді автори, з Коцюбинським та Чернявським на чолі, хтять звести українську прозу на нові рейки, взявши в своє поле зору настрої та життя інтелігенції та підновивши техніку широко практикованою психологічною аналізою. Мирний мало не западається в жах. Він боїться тягти українську літературу «на диби високих матерій». Його страшить те, що, торкнувшися матеріялу, ледве-ледве сформованого в житті (побут української інтелігенції), українська проза згубить, так мовити б, натуральність звуку та образу, - даватиме лиш українську «облямовку чужого життя». Цілого листа, схвильованого, виповненого застереженнями, пише він молодим, на його погляд, зухвальцям108.

107 Панас Мирний. Хіба ревуть воли, як ясла повні: Літературна бібліотека. - Вид. 1. - «Книгоспілка». - Т. II. - С. 305. Стаття Є. Рудинської «Уваги до історії роману».

108 Ан. Лебідь. Листи П. Мирного до М. Коцюбинського: Науковий збірник. - 1924. - С. 178-191.

Якої манери дотримуються самі вони, ці старі майстри, що так ніби старими і народилися? Франко уважав характерною признакою їх манери - нахил до широких епічних рамок, навантажених описовим матеріялом - пейзажним, етнографічним - і здебільшого не позначених доброю архітектонікою («Се радше галерія пишних малюнків, ніж одна повість»109, - писав він про «Повію» П. Мирного). С. О. Єфремов найприкметнішу рису письменницької манери Нечуя-Левиць- кого бачить в його літературних позвах, що примушують письменника раз у раз «стверджувати право українського письменства проти сусіднього», підкреслюючи своєрідність українського життьового матеріялу. Звідси - і етнографізм Нечуя в його картинах старосвітського життя, старовинного обряду тощо (пригадаймо хоча б сцену: коровай бгають - у «Старосвітських батюшках і матушках»). У Панаса Мирного етнографічний інтерес остільки сильний, що вносить інколи певну диспропорцію в художній твір, глушить в письменникові цікавість психолога та соціолога. Так, в третім розділі «Хіба ревуть...» Мирний наводить силу казок та приказок. Баба розповідає їх онукові, і більшість їх наводить Чіпку на думку про правду серед людей, що пізніше стане нав’язною його думкою. Оповідання баби художньо доцільні - вони потрібні для з’ясування Чіпчиної ґенези, ґенези бунтаря. Але от, захопившися в однім із переказів мотивом перетворення, Мирний вкладає в уста бабусі цілий ряд непотрібних з погляду композиційного оповідань-метаморфоз. Соціяльна повість про селянське бунтарство перетворюється на наших очах в етнографічний запис. Або ще приклад: докладний, на кілька сторінок розтягнений опис купальських ігрищ в повісті «За водою» (ЛНВ. - 1919). Все це засоби «оних днів», метод Квітки. Квітка теж провадив «позви», писав супліки «до панів іздателів», обороняючи право на рівнорядне існування українського письменства поруч з російським, подавав «братній» російській критиці терпку науку про шевця і кравецтво і теоретичні міркування підкріпляв мистецькою практикою. Оригінальний життьовий матеріял неминуче, мовляв, вимагає і специфічного оформлення, а насичення художнього твору локальними елементами природно завертається прийняттям місцевого діялекту. За часів Нечуя-Левицького та Панаса Мирного «позви» помалу відійшли до фаху щойно народженої української публіцистики, і коли аргументація українського права на окрему літературу етнографічними екскурсами все ще зустрічається нам в белетристиці Нечуя і Мирного, то це вже не так нагальна, невигасла потреба, як проста данина літературній традиції від неохочого шукати нових засобів письменника.

109 «Молода Україна». - Львів, 1910. - С. 40 і passim.

Як же неподібна до цієї епічної вдачі, цієї традиціональности письменницької людська і літературна постать Свидницького! Приглядаючись до спогадів про нього за студентських часів, ми перш за все уловлюєм риси непосидячости, ініціятиви, пориву. Семінарська наука, через яку спокійно переходить «розмірюваний» і поміркований Нечуй, денервує, нетерпливить жвавого Свидницького. За кілька місяців до випуску він нерозважно кидає семінарію для університету. Студентом університету має довкола себе гурток приятелів, ціле «співоче товариство», з яким одвідує вечірки духовної академії. Вдумливий, музично обдарований, за лагідне обличчя названий жіночим найменням «Наталка», добирає страшні «гайдамацькі» слова до старих українських мелодій; бере участь в недільних школах і, можливо, виявляє себе добрим педагогом, - ці педагогічні заняття, мабуть, і накинули йому думку шукати рятунку від студентських злиднів в учительському іспиті. Тільки якимсь щасливим випадком не зачепила Свидницького справа П. С. Єфименка, Ол. А. Тищинського та інших «неблагонадійних» людей 60-х pp., з якими він підтримував постійний зв’язок. Активним робітником на полі громадському і літературному показав себе Свидницький, як ми бачили, в Миргороді і пізніше в Козельці. В надрукованій у «Зорі» за р. 1886 статті Я. Чернігівця знаходимо небезінтересні відомості, записані з уст козелецької обивательки, може, і непевні, як фактичний матеріял, але, безперечно, цінні з погляду на те враження, яке справляв Свидницький на людність глухо провінціяльного міста. Живе Свидницький на передмісті Козельця, в хаті, прибраній рушниками і на український лад обставленій. У нього збирається «курінь». Землеміри, що на той час «стоять у Козельці», люди «охочі до гулянок»; українські громадяни з Чернігова, і серед них - етнограф С.Д. Ніс, студенти; одні вчащають до куреня, другі - то навіть і «не вилазять» звідти. По городу курінь не користується доброю славою; ходять чутки, ніби в курені «мужиків збирають, читають їм книжки українські, бунтують проти царя» ... «казали навіть, що вони дітей ріжуть». Після урядових нагінок, заборон українського убрання та розмови курінь ліквідується, товариство розпадається само собою, і тільки Свидницькому «перепадає на бублики». Його садовлять до Київської кріпости, а потім і чутка про нього розвіюється. «А який розумний був! Який був розумний! Якби був шанувався, він би Бог зна якого чина дослужився!»110 - так кінчиться козелецька легенда, і здається, досить її наївного свідчення - не кажучи про ряд безперечних фактів, - щоб угадати в Свидницькому діяльну людину радикальної закваски, людину громадську, соціябельну, без нахилу замикатися у відлюдно-затишному кублі, людину жваву і рухливу, що вміє заражатися і жити ідеями свого часу: недільні школи - етнографічні записи - курінь і, нарешті, жива потреба відгукуватися на події дня, що дає себе відчути в писаннях київських 1869-1871 pp. Чи не можна ж припустити згори, a priori, що і в писаннях такого письменника гостріше буде відчуття соціяльних сил, що діють в сучасності, яскравіше ставитимуться проблеми, а в літературному їх розв’язанні буде більше свіжости, індивідуального засобу та винаходу, аніж мертвотної данини літературній традиції?

З тим сподіванням і приступімо до розгляду «Люборацьких».

110 «Зоря». - 1886. - Ч. 23. - С. 398-399.

3

Критичний суд про «Люборацьких» установлюється після деяких хитань та вагань. У вступному редакційному слові «Зорі» Франко оцінює повість позитивно, хоч і не зважується поставити її вище відповідних творів Нечуєвих. Він пише: «Ця хроніка є перша широка спроба української повісти на тлі сучасних суспільних обставин і заразом, можна сказати, одна із кращих проб, які досі маємо на тім полі, і в деяких зглядах може сміло стати під пару Нечуєвій «Причепі», з котрою у неї багато спільного і котрої вона старша сестра». Ом. Огоновський, зв’язаний у своїх міркуваннях запізненими шкільними поетиками, видав свій суд, ще поміркованіший та стриманіший. Йому не зовсім по душі повістева форма «Люборацьких». «Не є це повість, - читаємо у нього, - писана по правилам естетики, бо автор і не намагав зладити однопільного оповідання, позаяк назвав свій твір хронікою. Мабуть, не помилимось, коли скажемо, що се суть етнографічні картини, списані в напрямі реальнім з окрасою поетичною». Ідея повісті-хроніки, проте, видається Огоновському в високій мірі знаменною. «Зображаючи трагедію в сім’ї Люборацьких, автор мав ачей на думці долю України, котра побивається московською кормигою і тим лихоліттям, яке викликують свої перевертні». «Свидницький видів недолю своєї батьківщини і болів серцем із- за упадку народних святощей. Відтак ім’я Свидницького житиме в нашій літературі дотоль, докіль рідні святощі будуть дорогі українцям».

Належним способом, - не вдаючися в педантизм теоретичний і не тлумачачи повість як широкого охвату і приховану алегорію, - оцінили «Люборацьких» пізніші критики, особливо Ф. Матушевський в статті своїй «Жертвы переходной эпохи» («Киевская старина». - 1902. - VII-VIII). Для Матушевського головний інтерес «Люборацьких» полягає в «глубоко задуманной и прекрасно выполненной автором художественной картине, представляющей правдивую и яркую характеристику быта духовенства... в первой половине истекшего столетия, в связи... с общими культурно-историческими и социально-экономическими условиями», а також «живую и рельефную характеристику постановки образования и воспитания в духовных школах доброго старого времени. В этом последнем отношении повесть Свидницкого является более всего ценною, поскольку она живо и правдиво воспроизводит смену отживших форм жизни и возникновения на их месте новых». Друге, що видається цінним Матушевському, це художній такт автора «Люборацьких», його уміння типізувати спостережені явища, не сходячи «на скользкую почву публицистики в изображении явлений и фактов, являющихся наболевшим местом». А звідси, за Матушевським, з’ясовується і значення Свидницького в українській літературі. Це значення піонера художнього реалізму. На той час, як відгуки зданих до архіву літературних течій озиваються в творах таких авторів, як Марко Вовчок або Куліш, - Свидницький, «вступивший на литературное поприще в очень молодых. годах, твердой ногой становится на почву строго реальную»111.

111 «К. Ст.». - 1902. - VII-VIII. - C. 196, 225.

112 Див. у Пісарєва: «В каком чине состоит Тургенев на службе у Аполлона, мне до этого нет никакого дела; если вы мне скажете, что Тургенев - второстепенный поэт, а Пушкин первоклассный гений, я даже спорить не буду. Я вам скажу только, что Тургеневу удалось поднять в нашей умственной жизни вопрос, какого не поднимал и не мог поднять Пушкин». (Сочинения. - Т. IV. - Изд. Павленкова. - С. 365).

Отже, хроніка «Люборацькі» - то є, на думку нашого критика, перший виразний в українській літературі пам’ятник реалістичної манери, - коли під реалізмом розуміти мистецтво розгортати ряди подій та образів на тлі і в зв’язку з широко накреслюваною картиною громадських відносин, всім тим служачи цілям пізнання життя. Так характеризувала реалістичні прагнення і авторитетна російська критика 60-х pp., відмахуючись від естетичних оцінок та висуваючи принцип громадської значности твору, принцип піднятих та поставлених на розв’язання громадських проблем112. До того тягли український критик і український прозаїк 60-70-х pp., коли писали, що «література українська повинна повернути на шлях розумної битописі, бо тоді тільки вона буде проводарем живої правди у свою країну». І далі: «Коли ж, збившись з рідного поля народного, піде іншою дорогою, - вона ніколи не стане покажчиком громадської потреби, і одцураються її рідні люди, і довіку їй не піднятись вгору, а буде вона порпатись у своєму кубельці та віршувати нікому не потрібні вірші на утіху гулящих людей». До цієї теорії признавався і Нечуй-Левицький, як автор «Причепи», «Миколи Джері» та «Бурлачки», і Панас Мирний з своїм Чіпкою Варениченком. Бистрий думкою і розмаїтий спостереженням, Свидницький вхопив ці інтенції і погляди, коли вони щойно формувалися, і зумів послужити їм так яскраво і сильно, що ті пізніші автори ледве змогли з ним порівнятися. В «Люборацьких» ми знаходимо таку чіткість у ставленні завдань, таку прямоту та економію вислову, якої не дають пізніші реалісти, звикши з наказу традиції вводити широкі екскурси етнографічні та обсипати свій виклад, мовляв з Нечуєм-Левицьким, «золотою ряскою» народнопоетичного стилю.

Тема «Люборацьких» може бути схарактеризована назвою одної давньої української драми - «Старе гніздо і молоді птахи»; інакше сказати - руйнування старовинного побуту українського духовенства під впливом урядових російських заходів та громадських співвідношень в 40-х роках XIX віку. Показане те руйнування на сім’ї Люборацьких, що сидить в колишній «Уманській паланці», на межі Київщини та Поділля. Перед нами сім’я, що глибоко корінням входить в український ґрунт, її голова, о. Гервасій, панотець Солодьківський, людина шановна й гідна пошани: має всі хороші професійні дані - добру «гортань» і дикцію, що «кожне йому слово як обточене із уст викочується; має і немалий плюс громадський - живе між громадою, як свій, уміє їй годити, не підробляючись і не пристосовуючись. Паніматка Люборацька, «їмосць», цілком до пари панотцеві. Вона з гідністю грає свою ролю найповажнішої з жінок парафії, її органічна зв’язаність з українським ґрунтом не чужа певного аристократизму; вона пильно береже традиції хорошого і знатного попівського роду. Дочці своїй Масі вона подає їх як антидот на польщизну, що заполонила молоду дівчину в пансіоні пані Печержинської:

«Що тут відмінятись, - каже вона, - коли ти попівна з діда-прадіда. Твого прадіда в цім же таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі посвятив, - ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зостався після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби другими часами, то який полковник так би і взяв тебе, бо ти знатного роду».

Але часи відмінилися. Нема полковників, і самої знатности попівської мало. Треба освіти. Духовна єпархіяльна влада наказує віддавати хлопців до новозаснованих духовних шкіл та семінарій; а культурне середовище вимагає учити разом з хлопцями і дівчат, віддаючи останніх, за відсутністю дівочих шкіл, до польських пансіонів, де попівни засвоюють польську мову, першу ознаку освіченої жінки. Старшому поколінню російська мова не вдається зовсім, польська йде краще, а проте зостається чужою й церемонною; молодше ж покоління легко засвоює чужу личину. Гаврусі і Антосі сиплють нахапаними російськими словечками: «Все вздор против вечности». Катрусі і Масі орудують польськими фразами. З чужою мовою, через зв’язки з чужим оточенням, ідуть і чужі поняття: шляхетське презирство до хлопства - у попівен, російсько-урядовий дух - у поповичів. Що може протиставити їм і їх науці старша, така зв’язана з українською людністю, генерація? її авторитет в очах молоді - ніщо! Та й як інакше, коли о. Гервасій тільки елементарною грамотністю та зв’язаними з саном привілеями різниться од рядового селянина; коли горда знатним родом матушка всім кругом своїх понять пересічна собі «хлопка». Навіть грамоти вона не знає, і вся під владою немудрих сільських теорій есхатологічних. Дівоча наука по пансіонах в її очах - то певна признака недалеких уже антихристових часів. «Ех, - любить повторяти вона, - якби то мої покійні татуньо встали... От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю... Кажуть було, як зближиться страшний суд, то люди поробляться скнарами такими та гроші любитимуть. Один рів будуть засувати, а другий копати, ліси пообкопують. Женитимуться, кажуть було татуньо, до останньої години, нікому і в голову не прийде, що ангел іде і печаті несе. І блаженний тільки той, кого обрящет бдяща...»

Дійшло до смаку панотцеві, він і озвався:

«Та й Мартин Задека пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус; що духовное владение прийдеть в измождение, і закони ослабіють...

«Безперестанно молітеся - пишеться в Письмі святому, заговорила паніматка; бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський приїдеть».

«В який огонь? То в онь же, - поправив панотець, - нібито: в котрий».

«Говори! - озвалась паніматка. - Хіба ти розумніший за мого татуня? А вони покійні було читають - в огонь же...»

«Та я тобі книжку покажу...»

«Якби я вміла прочитати, то що іншого, - тоді давай мені книжку. Та й те сказать, що теперішні книжки переперчені, - давніх, правдивих нема, попереводили».

З такою аргументацією від татуня та Мартина Задеки трудно імпонувати молоді, трудно вплинути на неї і власним авторитетом удержати при українському терені культурному. Антось Любораченко, син о. Гервасія, не раз записаний у «квартирный журнал» до графи: «кто мужичил?», не раз поносивши на шиї «ноту» за українське слово, ужите в товариській бесіді, одірваний школою від свого сільського окружения, - повертається додому вкрай зрусифікований. Мася, не раз попостоявши на колінах за своє «хлопство», вертається додому «ляхівкою». Але це ще було б пів біди, коли б, разом з своєю русифікацією чи то полонізацією Антосьо і Мася не втратили внутрішнього ладу, психічної сталости, морального почуття. Зневажливі до старшого покоління, як до людей невчених, певні своєї вищости, вони накидають сім’ї свою волю, ні з чим не рахуючись. Антосьо приступає до паніматки з своїми егоїстично-безшабашними вимогами. Мася вертається з пансіона, щоб по власній уподобі попихати матір’ю та сестрами. «Біда опала мені з тими чужоземцями» - епічно нотує паніматка. «Не матиме вона щастя з ляхом» - пророкує вона про Масю. «Мала мені надія на нього», - говорить вона про Антося. «Таке ледаче вдалося, що тільки лежить та свище або грає і ніколи людського слова не скаже...»

Всі інші особи та епізоди «Люборацьких», не вважаючи на видиму незібраність та децентралізованість плану, тим чи іншим краєм пристають до цього основного стрижня. Сцени життя Антосевого в бурсі, в семінарії, пансіон пані Печержинської показують нам лабораторії, що в них готується і набуває сили перевертенство. Тимоха Петропавловський освітлює явище архієрейського непотизму, що, накидаючи парафіям чужих людей у священики, відігравав неабияку ролю в руйнуванні старого побуту. Робусинський і інші пристосуванці та кар’єристи знайомлять нас з початками бюрократичного переродження духовенства, що виразно виявилось уже в кінці століття. В повісті нема зайвої, не виправданої задумом авторським риси, і коли б не уривчата конспективність останніх, нібито наскоро писаних розділів, - «Люборацькі» можна було б назвати міцним і старанно виконаним побудуванням.

Продуманість повісти та композиційна її зладженість дають себе відчути при порівнянні «Люборацьких» з Нечуєвими «Старосвітськими батюшками та матушками». Повість-хроніка Левицького має на оці той самий час, що й «Люборацькі» (30-40 pp. XIX ст.): її тема - «ті умови і процеси, що доводять кінець кінцем до цілковитого розбрату народу з інтелігенцією, найперше з духовенством»113. Правда, показані ці процеси не з того боку, що в «Люборацьких». Свидницького цікавить, головне, винародовлення духовного стану з його морально-громадськими наслідками. Національні моменти в «Старосвітських батюшках» виділені менш, і, до речі мовити, ця риса Нечуєвої повісти відзначена була в листуванні з ним Ф. Лебединцева, видавця «Киевской Старины», що редагував російський переклад «Батюшок». Виправдуючи свої поправки в тексті «Старосвітських батюшок та матушок», Лебединцев писав:

«Другая перемена - в книге, которую Балабуха читает; «якогось святого отця» - это очень неопределенно. Переводов отеческих творений тогда не было, а в подлиннике Балабуха тем более не мог их иметь и читать; с другой стороны, если житие Варвары характеризует Харитона, то «якогось отця» совсем не характерно для Балабухи. Я дал ему в руки Феокрон, который действительно был у скуделистов и читался, как после Карамзин и Иван Соловьев да еще «краткий летописец» (рукописный, который я тоже нашел у о. Антония Ковальского в Мироновке). Это дало бы Балабухе, кроме академического, тот национальный колорит, который оживляет его, и возвышает, и противопоставляет Олесе»114.

Але, нехай і упускаючи часом момент національний, Нечуй відтіняє багато цікавих сторін попівської старосвітчини. Вибори священика парафією і практика архієрейських призначень; визначене духовенству «жалування», інвентарі і панщина, яку мають селяни відбувати на панотця - от явища, що, здавалося, мають заняти передній план в Нечуєвій повісті. Ґрунтовно розробивши всі ці пункти, автор чи не найкраще міг би показати усю відмінність старого й нового порядку. Але в повісті Нечуя ці моменти першорядної ваги так перемішані з моментами незначними та неістотними; міркування й спостереження соціолога так затемнені деталями етнографічними, пейзажними, жанровими, що повість кінець кінцем перетворюється (от де до речі було б застосувати слова Огоновського про «Люборацьких») на «ряд етнографічних нарисів», нічим, крім єдности дійових осіб, між собою не зв’язаних.

113 С. Єфремов. Левицький-Нечуй. - С. 122.

114 Лист від 3.XII 1884 р.: з матеріалів Чернігівського музею.

Велику частину повісти Свидницького присвячено описові старо- заповітної незреформованої ще духовної школи (розділи II, IX-XI в самій 1-й частині, не кажучи про образки семінарського життя в частині 2-й).

В українській критиці заведено зіставляти ці образки з знаменитими щодо громадського свого відгомону російськими «Очерками бурсы» Помяловського. Ф. П. Матушевський кілька сторінок присвячує цьому зіставленню, констатуючи, що ці, такі близькі до себе сторінки, писалися одночасно («Люборацькі» в р. 1861-62, «Очерки бурсы» 1862-63) і тому ні про яке наслідування не може бути й мови, - схожі умови витворили і подібні твори; С. О. Єфремов висловлюється рішучіше; він не від того, щоб дати перевагу українському авторові: «Життя бурси, як воно змальовано у Свидницького, належить до найкращих художніх творів не тільки в нашому письменстві. Ції живі талановиті малюнки не завдадуть стиду кожній іншій літературі. В російському письменстві є теж зразок цього життя в класичних «Очерках бурсы» Помяловського, але, рівняючи образки нашого письменника, ми не можемо сказати, щоб вони чим-небудь поступалися перед нарисами його російського товариша. Навпаки, викінченістю своєю вони чи не переважають малюнки російської бурси. Свіжий колорит, оригінальність малюнка, щирість тону і опуклість образів, узятих, безперечно, з життя, нарешті, прегарна мова, натуральна, барвиста, з легким «подільським» відтінком, надають тим сторінкам повісти, на яких малює Свидницький українську бурсу з її своєрідними типами, ціну художнього високої вартости документу».

Паралель відповідних сторінок «Люборацьких» з «Очерками» Помяловського справді може дати кілька цікавих рисочок для означення художньої сили і такту українського автора. Спинимось на початку на такій точці. У Свидницького картинки старої школи становлять лише епізод в історії його героя Антося Любораченка. Так само гадав оформити свої бурсацькі матеріяли і Помяловський. «Еще по выходе из семинарии, - пише його біограф, - он начал писать большой рассказ «Данилушка», намереваясь героя рассказа провести через всю бурсу и таким образом изобразить при этом полную картину бурсацкого воспитания, но потом отложил эту работу надолго». У російського автора не знайшлось того об’єктивізму, на який так непомітно спромігся письменник український. «Он, - пише про Помяловського Н. А. Благовєщенський115, - как-то не решался разбередить на дне души своей старые, полузажившие раны и в то же время боялся не быть беспристрастным». Можливо, йому заважав темперамент, а можливо, це була данина молодого автора моді на «обличительную литературу», - тільки з-під пера Помяловського з’явилися не позбавлені певної тенденції чотири художньо-публіцистичні нариси - з густими фарбами, прицільними кругами і плямами, енергійними епітетами, вибухами іронії (не завжди коштовної) та саркастичними увагами115 116. Картина вийшла настільки невідрадна, що дала Писарєву змогу, прирівнявши «Очерки» до глибоких, чужих всякому поверховому «обличительству» «Записок из мертвого дома», зробити досить наївний висновок, що російська школа 40-х pp. була страшніша від тогочасної російської каторги.

Ми не знаємо, чи відчував (і в якій мірі) Помяловський художню неповнозвучність своїх начерків, їх публіцистичну «зумисність». Мабуть, відчував, і тому, відмовившись від думки дати все те в «безсторонньо-об’єктивній» повісті, намагався принаймні взяти повнотою та систематичністю: висвітлити традиції, товариство, звичаї, спільні підприємства, заходи щодо фіскалів і громадську думку бурси.

Звідси ясно вимальовується вся різниця межи українським і російським автором: 1) писання Помяловського про бурсу, писання публіцистичні, a these.117Відповідні сторінки Свидницького вражають повною художньою безсторонністю. І хоч написані на підставі ще свіжих вражень від бурси, нічого не мають спільного з манерою «обличительною» і до сфери «художньо-служилого слова» (вираз І. Аннєнського) не належать. В них немає зумисного згущування фарб. Поряд із смотрителем-хабарником, різками та бідуванням на угодних начальству школярських «станціях» ми сприймаємо в них теплий колорит і сонце Поділля, дитячі подвиги і веселі шкоди, легке повітря і поезію дитинства, - все те, чого немає в гнітючих начерках російського письменника. Але 2) «Очерки» Помяловського, навіть і в нескінченому вигляді, є ґрунтовно, систематично розроблена монографія; начерки ж духовної школи у Свидницького - тільки та лановито розроблений епізод, що далеко поступається перед російським твором повнотою та детальністю малюнка.

115 Н. А. Благовещенский - в книзі: Полное собрание сочинений Помяловского. - СПБ, 1893. - С. XXXIX.

116 Напр.: «...Очищая эту поганую голову от перхоти» ...» «Великий педагог отправился к столу, за которым и сел на грязном стуле». А от зразки автокоментарія. Розказується, як бурсаків б’ють різками, «посыпая» при тому «тело солью». Далі дужки і в дужках: «Верьте, что это факт!» Таких прикладів можна навести силу.

117 тенденційні, програмні (фр.). - Ред.

Нам лишається сказати ще кілька слів про розповідну манеру автора «Люборацьких».

В передмові до «Вибраних творів» Стороженка (Літературна бібліотека «Книгоспілки». - К., 1927) А. П. Шамрай спостережливо і влучно ділить ввесь розвиток української прози, від Квітки і до Франка, приблизно на дві пори - розповідного та описового стилю. Вирісши на зразках народної розповіді, українська проза виразно свій «сказовий характер виявила в писаннях Квітки, в тих «повестях», рассказываемых Грицьком Основ’яненком». Виразні риси усної розповіді мають на собі писання Стороженка, Марка Вовчка та його наслідувача, по той бік кордону - Йосипа-Юрія Федьковича. Безсилі перемогти конкретність словника та живу розмовність народної синтакси, письменники ніби не наважуються творити книжні форми мови, обмежуються на тому, що індивідуалізують живу розповідь, немов мають перед очима кожен свій гурт оповідачів. Так, в розповіді Марка Вовчка - зазначає А. Шамрай - «виявляється завжди побожна тіточка з її нехапливою мовою, частими збоченнями та постійними звертаннями до небесних сил за ласкою та допомогою»; в «Вусах» Стороженка перед нами веселий провінціяльний полупанок, дотепник і штукар, з живим і мальовничим, часом трохи переперченим словом: в таких повістях Федьковича, як «Люба-згуба», ми немов бачимо перед собою делікатного і по-гуцульському тонко вихованого дєдю-верховинця. Перший, хто спробував піднятися до книжної фразеології і не стилізованої під живу бесіду оповіді, на думку Шамрая, був Куліш. Його крок не був цілком щасливий. Йому не вдалося, додержуючи нового способу, змалювати становище і вчинки героїв під час розмови, і тому його герої тільки вимінюють репліки, а самі чудно якось зв’язані у своїх рухах. Установлюється об’єктивний описовий стиль у нас тільки з виступу Нечуя-Левицького.

Розглянутий у цій схемі, автор «Люборацьких» займав якусь середню позицію між оповідачами - «об’єктивістами» та «суб’єктивістами». Його мова, безперечно, ще має характер усного «сказа». Фрази короткі, і кожна з них розпадається на кілька невеличких груп, по два-три слова, об’єднаних інтонаційно. Всі повороти фрази немов умотивовані рухом асоціяцій уявного оповідача. Ми зустрічаємося у фразі з поправками, поясненнями. Пригляньмося до першої сторінки повісти, відзначаючи вертикальною рисочкою інтонаційне членування фрази:

«Коло Умані | чи лучче - в Уманщині | було і є сільце, | хоч би й Солодьками його назвати. | Город Умань - в Київській паланці, | та зараз же і Поділля починається, | то в Уманщині лічаться деякі села подолянські, | і Солодьки село подолянське. || Славний то край, | і люди там славні, | і Солодьки дуже хороше село | тільки невеличке. ||»

Порівняймо фрази Свидницького хоча б з таким пишним періодом Панаса Мирного:

«Доводилося вам їздити | пізньої весни чи раннього літа по Україні? || Міряли ви безмірні шляхи | її зелених та рівних степів, | де ніщо не забороняє вашим очам | виміряти їх і вздовж, і вшир, і впоперек; || де одні тільки високі могили і нагадують вам про давнє життя людське, | про бої та чвари, | хижацькі заміри та криваві січі; || де синє небо, | побратавшись з веселою землею, | розгортає над нею своє блакитне | безмірно високе, безоднє шатро ||» і т. д.

Ясно, що в першім випадку у Свидницького ми маємо живу розмову, а в другім - читання з книжки, книжну заготовку. У Свидницького - круті повороти і злами інтонацій, не підготована загодя, імпровізована фраза, така неефектна і разом така безпосередня, - всі докази живої розповіді. Але кому вложено в уста цю розповідь - гомінкій тіточці Марка Вовчка? Стороженковому полупанку? Статечному господареві з церемонної країни, як у Федьковича?

Свидницький ні під кого не підробляє свого оповідання, нікому в уста його не вкладає. Він пише так, якби сам при нагоді розповів історію вигаданого героя невеличкому гурткові своїх миргородських знайомих. Він прирівняв річку Смотрич, розповідаючи про красу Кам’янця, до відомого своїм слухачам Хорола; характеризуючи правобережні міста, оговориться, що «хто не був по той бік Дніпра, не зна України тогобіцької», і після того докладно спиниться на загальному вигляді правобережного міста чи містечка. Він не криється з своїм знанням правобережних людей і, порівнявши Масю серед двору до шляхтянки, докладно поінформує слухачів, що на Поділлі збереглись і досі «спадки тої гонористої шляхти, що «nіе pozwalam» в сенаті гукала». «Тепер вона звелась, і мову свою шляхетську забула, і віру забула; словом, як там кажуть: та ж свита, та не так зшита. В своїх звичаях вони задержали - цілувати дівчат у руки і деякі слова: «проше», «добри вєчур», «добри день», «падам до нуг» і ще деякі, та й годі. Сим тільки вони й відрізняються від подолян-руснаків, - та ще одежиною: мають жилетки тощо, а жінки зав’язують голову у хустку із купром - от трохи так, як київські міщанки». З нього добрий знавець «народної мудрості»; він любить пересипати своє оповідання прислів’ями та приповідками. «Та ж свита, та не так зшита», «Вірив, як турчин у місяць», «Сказано: м’якеньке - ні кусати, ні жувати» (про горілку), «Любив Бога хвалити, любив і в горло лити», «А вік, як маків цвіт», «Сліпому що? скачи, бо рів» і т. д., і т. д.

У цій розповідній манері, не завдаючи собі зайвих труднощів з шуканням книжноописових конструкцій, він дає і портрет, і пейзаж. Візьмім його опис Кам’янця на початку другої частини повісти: «Кам’янець, як глянути на нього здалека, стоїть в долині; а прийдеться їхати, то на горі, та ще на якій горі! Думаєш, дивлячись: тут була колись-то кругла яма, та чиясь невідома сила провела пальцем краями, і в тім місці земля репнула; середину ж зігнало докупи, а кругом став рів широченний та глибоченний. На дні річка потекла, Смотрич, - от як Хорол завбільшки, і де-де реве по камінні. Понад річкою, де місця стало, люди, що та мурашня, купки понагортали і живуть. Глянеш згори - голова закружиться; глянеш знизу - шапка злетить. Що тісно, то інша хата прилипла до скали, як ластівчаче гніздо під стріхою, що потребує лиш півдаху, інша під каменюкою стоїть, як під полою в батька. Каменюка нависла, а хатина тулиться під нею, як сирота під тинню».

Але ця розповідна манера ніколи не веде у нього до много- і широкомовної балаканини (Свидницький уміє бути лаконічним) і разом з тим ніде не кидається в очі, не перевантажує викладу своєрідними, властивими лише усній мові, ходами та зворотами, не заважає читати, як заважає часом розмовна синтакса сучасних письменників росіян Рємізова та Замятіна. Пишучи свою хроніку, Свидницький не побажав робити насильства над натуральним звуком своєї мови, вдавшися до «описового» стилю, але зрозумів, що густота розповідної манери, з її характерними ознаками (діялектизмами, елементами жаргону, індивідуальним слововживанням) має сприйматися як тягар в рамках ширшого літературного задуму. Він подався по середній лінії, знайшов міру в речах і тим зайвий раз дав відчути свій безперечний художній такт.

4

Оповідання Свидницького становлять собою пізніший етап його повістярської діяльности. Друковані були вони у «підвалах» «Киевлянина» протягом двох років - 1869-го та 1870-го; на початку 1871 р. з’явилася друком тільки одна річ - «Из путевых записок по Подолии», на початку р. 1872 - невелика етнографічна замітка «Злой дух». Всіх оповідань, прираховуючи сюди і етнографічні начерки, 17118. Крім того, за підписом А. С. в ч. 41 за р. 1869 єсть одно оповідання, позначене як передрук з «Одесского вестника», що на підставі деяких даних може бути приписане Свидницькому.119

118 Кониський у «Ватрі» за р. 1887, а за ним і всі залежні від нього автори нараховують чотирнадцять оповідань (пропущено нариси: «Неразгаданный преступник», «Легенда про Семена Палія» та «Из путевых записок по Подольской губернии»), М. І. Петров в «Историческом вестнике» (1882. - IX) нараховує їх шістнадцять (не доглянутим зостається тільки «Из путевых записок по Подолии»).

119 На жаль, в Києві ми не могли переглянути «Одесского вестника». Можливо, це оповідання не єдине, що варт було б дослідити з огляду на припустиме авторство Свидницького. Дані, що дозволяють віднести «Двух упрямых» до літературного доробку нашого автора, такі: а) хронологічні збіги оповідання і біографії Свидницького. Оповідання провадиться від імені автора. Відбувається дія р. 1848, коли автор переходить до третьої класи бурси. Пригадаймо, що Свидницький вступив до Крутянської школи р. 1843. б) Топографічні і пейзажні вказівки, що видимо нагадують опис Крутих у «Люборацьких»: «Был июль месяц 1848 года. В это время воспитанники духовных учебных заведений помышляют уже об экзаменах и каникулах. Какое счастье поехать домой. Там пасека, баштаны; жнут, свозят, собирают фрукты... С такими и подобными мыслями шли ученики из церкви, когда начинается наш рассказ. Кто тихо шел, кто бежал в долину - церковь там на горе - только полы развеваются» і т. д. в) Деякі постаті, епізоди і зв’язки дійових осіб, що нагадують сцени і характери «Люборацьких». Взаємне становище героїв і першої особи (що від неї провадиться оповідання), «великовозрастного» Миті, що нагадує відношення Антося і Ковинського в «Люборацьких». Фрази Миті, що улаштовує зразкові екзекуції: «Господин учитель! Господин учитель!» і потім: «Лучше, лучше. лучше//. секи его!» дуже відомі до подібних сценок в X розділі «Люборацьких», де ці слова говорить Антосьо. Кинувшись до хворосту, вибирає він пруття, зв’язує різку, б’є по призьбі і промовляє: «будешь учиться? а - будешь? Ото тебе! Учись!» - і другим голосом наче плаче: «Буду, господин учитель! Ей Богу, буду!» - і знов першим голосом: «Я знаю, что будешь. Секи его! Лучче-лучче, лучче-лучче-лучче!..» Нарешті, дуже подібними рисами змальовано здичавіння битого-перебитого бурсака, там - Миті, тут, в «Люборацьких», - Ковинського та Антося. Докладне зіставлення оповідання «Два упрямых» з «Любо- рацькими» проробив на практичних заняттях з української літератури в Київському ІНО студ. Діодор Бобир.

Оповідання «Два упрямых» Свидницький міг написати і видрукувати під час свого наприкінці 1868 та початку 1869 р. перебування в Одесі, про яке говорить Кониський.

Всі ці оповідання, за винятком передрукованого з «Одесского вестника», написані російською мовою з українськими розмовами дійових осіб, з широким уживанням української номенклатури або принаймні з деяким забарвленням викладу українськими приповідками. Густота українського колориту мовного визначається змістом оповідань. В оповіданнях з народного життя або з життя духовенства українського елементу більше, аніж в оповіданнях, де героєм є урядовець (напр., «Попался впросак»).

Цей тип оповідань, видимо, в дусі тодішнього «Киевлянина». Ще не маючи виразного антиукраїнського характеру (за pp. 1869-1872 тут можна знайти замітки Драгоманова, Русова та інших, теплі статті про Лисенка як композитора і віртуоза), хоч і починаючи вже містити статті на зразок «Следует ли быть малорусскому вопросу?», - він був фронтом звернений проти польських претензій на Правобережжя, обстоював потреби «малоросійської» людности і т. п. Все це давало змогу і Свидницькому, не вважаючи на виразну його українську переконаність, не відкидати «киевлянинского» заробітку, - і в той же час, безперечно, підбивало і його тодішні писання під тип «киевлянинских» фейлетонів, тобто белетристичних опрацювань судової хроніки, спогадів з урядовецької практики в краю, подорожевих вражень, оздоблених у історичні справки та етнографічні спостереження. Українська мова в діялогах дійових людей - звичайна річ для фейлетоністів газети. Так, в 1863 р. (ч. 43-44, 46) знаходимо її в нарисі «З дороги» за підписом «Турист», в оповіданні «Шкаровский староста, эпизод из последнего польского восстания» (ч. 80); в анонімному оповіданні «Нашла коса на камень», из быта духовенства подольского (ч. 105-106); в анонімному ж нарисі «Дешевая аренда дорого обошлась», быль (ч. 118-119). За pp. 1869-1871 з’являються оповідання з великою кількістю українських реплік: Василя Сикевича («Из судебной практики». - 1870. - Ч. 107-108, 152); А. Демченка («Вербовка». - 1871. - Ч. 30; «Свежая быль». - 1871. - Ч. 56; «Из сельского быта». - 1871. - Ч. 139), нарешті, Петра Раєвського («Клад». - 1871. - Ч. 48-49). В 1872-му знаходимо оповідання Сикевича («Свидетель с того света». - Ч. 14-15; «Сотский самоубийца». - Ч. 35), Раєвського («Котелок червонцев»: Быль в селе Г***. - Ч. 2021) і Ір. Шуляка (ч. 57).

З’явившися в такому колі фейлетоністів-аматорів, Свидницький відразу посів перше серед них місце і серйозністю порушуваних тем, і кількістю продукції. Але з усім тим теми і характер його писань були продиктовані практикою його попередників. Інакше мовити: російсько-українські оповідання Свидницького писалися для «Киевлянина» і відразу ж обома мовами, і ні в якім разі не становлять собою перекладу його давніших українських творів. Це стане ясно, коли ми приглянемось до їх тем, притягаючи до зіставлення сучасний їм фейлетонний матеріял газети. Оповідання Свидницького - то здебільшого відгуки на різні повідомлення та новини, якими займалася на той час київська газета. Приклад перший. По весні 1869-го, коли Свидницький уже шукав роботи в Києві, в «Киевлянине» з’являються нариси згадуваного вище В. Сикевича. «Из практики. Типы конокрадов: І. Обыкновенный конокрад. II. Нахальный конокрад. III. Конокрад экспромтом. IV. Конокрад с залогом. V. Конокрад с молитвой» (1869 р. - Ч. 38-40, 53). Останній з цих п’яти нарисів видрукуваний 8 травня. Через кілька місяців в «Киевлянине» бачимо оповідання Свидницького на ту ж таки тему - «Конокрады».

Другий приклад. В числі 94 (12 серпня 1869) в підвалі газети під назвою: «Разные разности» іде передрук із «Петербургских ведомостей». «В «Петерб. ведомостях» напечатана следующая интересная заметка о русских компрачикосах, из которой заимствуем следующее...» І далі цитата: «Последний роман Гюго «L’homme qui rit»120 снова натолкнул меня на вопрос, уже много лет меня занимавший и, к сожалению, никем еще до сих пор не затронутый у нас в России. В XVIII веке, по словам Гюго, в Англии и других странах водился разряд людей, занимавшихся промышленностью особого рода. Это компрачикосы. Название это значит, по-испански, покупщики детей. Компрачикосы торговали детьми: покупали и продавали их. Покупая, они делали из них уродов, чтобы забавлять народ. У нас в России есть также свои компрачикосы, да такие, которым английские, как говорится, в подметки не годятся». І далі йде оповідання про Коренний ярмарок у Курському та про старців, що збираються там під час виносу Знаменської ікони з города в Коренну пустинь. «Я по целым часам стоял перед ними, как прикованный, и поистине ничего в мире жалче их представить себе не могу. Вообразите себе изъязвленный труп, и то не целый, а вот какой - или вовсе без рук и ног, или же без рук и ног только по локти и колена... и, наконец, самое главное, без рта, т. е. ни губ, ни зубов, ни языка нет, а вместо этого всего пустое отверстие, обложенное по краям тряпкою». Вкінці йде переказ, як у 30-х pp. одна з прочанок по якихось родимках пізнала свого сина в одному з таких безногих калік, назвала його на ймення, а коли каліка стрепенувся і почав щось «аакати», пішла за поліцією. Коли жінка вернулася, поводатарів коло дитини вже не було.

120 «Людина, яка сміється». - Ред.

Через три місяці по уміщенні цього фейлетона Свидницький опублікував у газеті своїх «Жебраків» (підзаголовок: «Очерки из быта подольских компрачикосов»). Як у російськім оповіданні, певний наголос покладено на зовнішнім вигляді старців121. Як у російському зразкові, начерк закінчується сценою пізнавання дитини. Шляхтянка, у якої пропала дитина під час перебування в монастирі на храму, через кілька літ признає її покалічену серед старців в тому ж монастирі, пізнає з голосу, а прочанський натовп, дізнавшися про справу, розправляється з старцями найлютішим самосудом. Свидницький явно кладе в основу свого оповідання фактичну канву «киевлянинского», власне, передрукованого в «Киевлянине», фейлетона122. Але, обдарований белетрист, він розшиває на ній розмаїті узори - етнографічні (старосвітський звичай викликання) та психологічні (почування матері в лісі); умілою рукою сплітає він популярний анекдот (старчаче перекидання торбами) і ефектно накиданий пейзаж (гроза в лісі або картина старчачого табору в яру під туманом)123.

За критичною оцінкою «киевлянинским» оповіданням Свидницького не повелося зовсім. Ні один з курсів української літератури на них не спиняється - тільки М. І. Петров присвятив їм курйозну подекуди і здебільшого несправедливу характеристику. «Немногое написано Свидницким... да и это немногое, - так починає він, - не всегда отличается хорошими литературными достоинствами» («Люборацьких», опублікованих чотири роки по тому, професор Петров не знав). Коли ці шістнадцять-сімнадцять начерків та оповідань і заслуговують на увагу, то головне тому, що Свидницький - «единственный писатель в украинской литературе, который решился в беллетристической форме указать культурные особенности Подолии». І далі, йдучи за белетристом, історик письменства і критик перераховує ці особливості: розбишацтво, конокрадство; в прикордонній смузі - пачкарство (контрабанда); широкий розвиток фальшування грошей та їх збуту; нарешті. своєрідні відносини великого польського землеволодіння та православного духовенства. Виділяє з ряду, як найхудожніші, наш критик такі оповідання: «Орендар», «Конокрады», «Железный сундук», «Жебраки».

121 «Обложенные торбами, они сидели двумя длинными рядами. Одни читали акафисты, другие пели псалмы, играя на лире, третьи просто вымаливали подаяние. Но были между ними молчавшие. Это были страшно изуродованные калеки - с вывороченными ногами, выкрученными руками, с искривленными шеями, без щек - только зубы видно да язык, без глаз, без носа... Ужасное зрелище!.. Эти несчастные хотя не все не могли говорить, но все молчали. Их и без благаний наделяли - кто из жалости, кто из страха. Щедрые и нещедрые молодицы спешили дать и сдачи не просили, только бы скорее отвернуться» («Киевлянин». - 1869. - Ч. 133).

122 М. І. Петров не дуже високо ставить це оповідання, уважаючи закінчення його і деякі деталі «присочиненными для драматического эффекта», проте називає його «получившим в свое время большую известность». Оповідання Свидницького було передруковане в «Волынских епархиальных известиях» (1870. - Ч. 3. - С. 99; див. «Очерки укр. литературы» // «Истор. вести». - 1882. - XI. - С. 537 і далі).

123 Число прикладів можна збільшити. Можна порівняти ще «киевлянинські» фейлетони про фальшування кредитних білетів (9 жовтня 1869 р. - Ч. 119) і оповідання Свидницького «Железный сундук» (1870. - Ч. 11-13).

З характеристикою М. І. Петрова трудно погодитись. Правда, нізвідки не видно, щоб над своїм оповіданням Свидницький працював довго й пильно - можливо, що всі вони писалися наспіх і для заробітку; правда й те, що багато в них є «присочиненного для эффекта», але розмаїтість спостереження, широкий досвід і знання людей всякого стану та фаху скрізь дають нам відчути в них автора «Люборацьких».

Деякі сцени та деталі в них навіть цілком перенесені з тої не друкованої в свій час хроніки. Можливо, автор не пам’ятав, що вже раз літературно їх оформив; можливо, вважав цілком припустимим використати окремі місця свого неопублікованого твору. Така, наприклад, сцена в оповіданні «Гаврусь та Катруся», де описується старовинне частування гостей:

«На одной ноге только гуси стоят перед морозом», - приговаривал хозяин, предлагая выпить по другой.

«Бог в троице пребывает», - приговаривала хозяйка, предлагая выпить по третьей.

Помянули и четырех евангелистов, и пять книг Моисеевых, шесть будних дней и седьмое воскресенье.

«Нет, - сказала хозяйка, - не воскресенье на семь, а вот что. Премудрость созда себе дом и утверди столпов семь».

«Браво, браво!» - закричали гости и пристали к хозяйке, чтоб она показала пример.

Вместе с этим пели, шутили, рассказывали разные разности, и время незаметно шло и шло. Кто имел слабую голову и поддался, тот отправлялся в клуню, где заблаговременно было постлано душ на сорок. Были, однако, и такие, которые и после сорока мучеников оставались, как ни в чем не бывало. Тогда кто-то вскрикнул: «3а всех святых!»...

Предложение было поддержано124».

Єсть ще й інші паралелі. Але, розуміється, справа не в цих очевидних самовикористовуваннях. Автора «Люборацьких» пізнаємо в оповіданнях з тієї властивої йому пропорції авторського реферування та діялогу дійових людей, з тієї манери давати до своїх сценок етнографічний коментар, з того характерного для нього пересипання як діялогу, так і реферативної частини приповідками та приказками («Нехай і сало, аби за м’ясо стало», «Що панотець у нас, то або пес рябий, або сіра кобила, або син Іван, або дочка Марія», «Надувся, як ворона на полукіпку» і т. п.). Той самий в оповіданнях і інтерес до народних вірувань, до народної термінології, номенклатури, фразеології («католики - «доведенники», мерці, що вилазять крізь діру в домовині; улик без матки - «зматок»; не мати в господарстві «і шерстини» - в значенні «нічого не мати» і т д.).

124 Пор. в «Люборацьких» (частина перша, розд. IV). «Почалась учта. А вже попи народ учтивий, куди! - нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один Бог, випили по другій. Що ж, кажуть, варт чоловік без пари. - «Та Бог у тройці пребуває». - «Та хіба в нас не чотири євангелісти»...- «Шість день Бог творив світ.» - «А в сьомий почив од всіх діл своїх!» - «Та не так-бо, - каже Люборацька, - а ось як: «Премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім». «Га-а-а! добре, мамуню, їй Богу, добре», - заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати їй руку. Поставили й сьомий стовп. А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло». - Аналогічний уступ в «Братьях-близнецах», побутовій повісті Олекси Стороженка: «Выпили по первой, выпили и по другой - оттого, что по первой не закусывают. Выпили и по третьей. Нельзя было не выпить и по четвертой оттого, что дом без четырех углов не строится. После нескольких пауз Семен Семенович объявил всей честной компании, что войско без начальника не бывает, следовательно, надо выпить и по пятой; выпили и по шестой, оттого что начальнику понадобился писарь, выпили и по седьмой, оттого что писарю понадобилась чернильница, а там пошли разные войсковые потребности, без которых нельзя было обойтись, так что Семен Семенович считал, считал, да под конец и сбился со счету. (Библ. для чтения. - 1857. - IV - С. 11). Характерно, що побутовий колорит у Стороженка інший.

Відрізняються російські оповідання Свидницького від його хроніки тільки повною сливе відсутністю розповідного стилю в описах та реферуванні. Для прикладу рівняю початок «Пачковозів»: «Контрабанда небезпечне, але дохідне діло. На кордоні займаються нею всі стани і, не перебільшуючи, можна сказати, що там не було і нема людини, яка не брала б прямої чи посередньої участи в ній. Клунок прочанки і солдатський ківер, екіпаж магната і старчача торба змагалися в просуванні контрабандного краму. Скромні хатки приватних людей і громадські будівлі, корчми і костьоли, синагоги і кляштори однаково служили склепами та складами. А Київ, Полтава, Харків, Ніжин, Кролевець конкурували щодо збуту. Бердичів, розуміється, вів перед125 - з першим-ліпшим описовим уривком із «Люборацьких»: Це діялось у Крутих. Круті - місто на Поділлю, в Балтянськім повіті. Стоїть воно на двох горах і має дві церкви. Лівобіцька і Правобіцька Україна - то все один край, одні люди і одна лиха доля. То хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про цьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України того- біцької. От хоч би й міста...»

Відразу нотую більшу книжність першого уривку і разом його більшу стислість. Очевидячки, пишучи по-російськи, автор не мав потреби в розповідній «сказовій» манері: до його послуг були готові форми літературного реферування, повний добір вироблених в російській літературі засобів писання, які - додаймо - якнайкраще відповідали обраному літературному жанрові.

125 В первотворі: «Контрабанда опасный, но прибыльный промысел. На пограничье занимались ею все сословия и без преувеличения можно сказать, что там не было, а может быть, и нет лица, которое бы не имело прямого или косвенного участия в ней. Котомка богомолки и солдатский кивер, экипаж магната и сума нищего соперничали в передвижении контрабанды. Частные дома и публичные здания, корчмы и костелы, синагоги и кляшторы служили складочными местами; а Киев, Полтава, Харьков, Нежин, Кролевец и т. п. конкурировали в сбыте. Разумеется, Бердичев заправлял всем». - «Киевлянин». - Ч. 120. - 11. X. 1869.

Жанрове обличчя останніх, києвлянинської пори, писань Свидницького досить розмаїте. Деякі з них, власне, повинні стати поза межами красної літератури, являючи собою або етнографічні етюди, навантажені сировим матеріялом (наприклад, «Легенда про Семена Палія» і остання публікація Свидницького - «Злий дух»), або чисту публіцистику («Хоч з мосту та в воду»). Другі речі належать до групи т. зв. «очерков» («нарисів»), до тої форми, що процвіла була в російській народницькій літературі, в творчості Гл. Успенського або Короленка. Сюди належать: «Прошлый быт православного духовенства», «Неразгаданный преступник», «Туда и обратно», «Из путевых записок по Подольской губернии». Перші з них - начерки побутові, трохи з публіцистичною закраскою, два других - так звані «Путевые записки», насичені етнографічними спостереженнями та історичними пригадуваннями. Схема цих речей Свидницького приблизно така (взоруватися будемо на нарисі «Колишній побут православного духовенства»): спочатку йдуть більш-менш систематично підібрані дані про економічне становище духовенства та про різні збори з парафії, що становлять основу панотцевого добробуту, далі - про страви та життьові невигоди, в яких духовенство перебувало, про старосвітську одежу, потім - про стосунки межи священиком та парафією, про стосунки між священиком та землевласником-паном (звичайно, поляком), і нарешті кілька анекдотів, що становлять коло четвертини всього тексту і мають ілюструвати останні з авторових тверджень; наостанку іде підсумовування загальних міркувань, що вертає нас до вихідного пункту твору - до урядових заходів коло реформи духовного стану. Трохи відмінного типу нарис «Туда и обратно». В ньому зовсім нема рукою публіциста або ученого етнографа занотовуваних, до певної системи нахилюваних фактів. Ідуть звичайні собі враження подорожньої людини: заїзди, візники, тип колишнього дворака, що не вміє ходити коло селянського господарства, і тип заможного господаря, що вміє кожну нагоду використати для заробітку, випадкові зустрічі в дорозі, і наприкінці почутий від третього підводчика епізод із останнього польського повстання, що в рамцях нарису займає далеко поважніше місце, ніж анекдот про генерал-губернатора Бібікова в «Колишньому побуті духовенства».

До третьої жанрової групи належать оповідання «На похоронах», «Пачковози», «Жебраки». Одні з них немовби становлять дальший розвиток такого роду нарисів, як «Колишній побут духовенства» («Пачковози»). Другі мають більше композиційного подобенства з нарисами на зразок «Туда и обратно» («На похоронах»).

Характеристична риса перших - це те, що вони починаються рядками етнографа чи то публіциста. Так, в оповіданні «Пачковози» ми знаходимо у вступному розділі короткі, але досить систематизовані дані про контрабанду та її поширення (контрабандисти-господарі та контрабандисти-аґенти, «пачкари»), засоби перевозки, склади, хитрощі контрабандистів і т. д. По цім розповідається якийсь епізод, але його анекдотична основа обростає елементами портрета та пейзажу; а пропорції межи вступною («теоретичною», так мовити б) частиною і частиною прикладною, ілюстративною (в порівнянні до такого нарису, як «Колишній побут духовенства») змінюються в тому напрямку, що міркування авторські зменшуються, а матеріял службово-ілюстративний розростається, починає переважати внутрішньою своєю значністю. Так кінець кінцем в оповіданні «Пачковози» дві колоритні постаті контрабандистів - батька й сина - вбирають у себе всю цікавість читачеву, лишаючи в затінку авторський виклад про контрабанду. Тип оповідання «Пачковози» (оповідання з ілюстративною подачею фабули) - досить звичайний в українській літературі того часу. До нього стосуються «повісті» Квітки-Основ’яненка, «Голка» Стороженка тощо. Міняється тільки характер вступу. У вступах Квітки перед нами автор говорить як моралізатор, проповідник, учитель життя, в «Голці» Стороженка - благодушний обиватель з дилетантським захопленням старовиною, в оповіданнях Свидницького - людина з громадською жилкою і широкими інтересами - трохи публіцист, трохи етнограф-збирач.

Новіші й цікавіші як придбання українського повістярства такі оповідання, як «На похоронах». І тут ми маємо вступну частину (ввесь перший поділ), але писано її так само пером художника; не міркування публіциста, не спостереження етнографа, - це художня характеристика столітнього панотця із колишніх запорожців, подана в авторському рефераті та кількох яскравих розмовах дійових осіб (батюшки та його однолітка - старости церковного). Закінчується ця частина авторською оповіддю про смерть панотця. Друга частина (центральна) - то є повість старої баби-парафіянки про один з епізодів своєї молодости - часи Тарговицької конфедерації на селі - епізод, в якому старий панотець відіграв першу ролю і який, власне, і вивів його поза штат. Третій розділ - оповідь авторська про недотепний жарт сільського штукаря над домовиною старого попа-запорожця, жарт, що прискорив смерть батюшчиного «побратима» і приятеля, церковного старости. Від таких начерків, як «Туда и обратно», це оповідання різниться:

а) короткістю і, так мовити б, «монографічністю» вступної частини (вся увага зосереджується на одній постаті - панотцевій); і б) детальністю та глибшим розробленням фабульної вставки (паніка на селі після панотцевого виїзду). Все це і робить оповідання «На похоронах» непоганим зразком належно побудованої та обрамованої новели.

До оповідань третього розбору ми б віднесли таку річ, як «Гаврусь і Катруся». Кількість дійових осіб, що ніби переходить норму новели і, так сказати б, многомоментність дії (народження і хрестини Катрусі, заручини, Катрусине - Гаврусине весілля, Катрусина зрада, розплата і замирення) виводять оповідання поза межі «малої форми». Йдучи за одним із сучасних прозаїків наших, ми б сказали, що це «тема до повісті», тобто задумана, але не розроблена, в конспекті залишена повість.

Вправна рука, розмаїтість побудування в передсмертних речах Свидницького - на тлі досить безформеного, хаотичного писання пізніших прозаїків; широкий охват «бытописания», що корисно відрізняє нашого автора від одноманітносте багатьох тодішніх «селописців», - роблять нариси й оповідання Свидницького помітним явищем нашого літературного життя кінця 60-х pp. Але не менше, як літературна їх вартість, нас мусять обходити час і умови їх першого друкування. В них багато характерного для доби і для становища української літератури. Український автор, один з найчутливіших, що відгукнулися на клич «Основи», мусить друкуватися в чужому (мовою і поглядами) часописі. Людина, що найгарячіше обстоювала літературне право української людности, мусила погоджуватись на російське самовисловлювання, лише де-не-де «для колориту» послуговуючись українським словом!.. От справжнє лихоліття, і от велика його жертва!

Нечуй-Левицький, П. Мирний, Кониський були щасливіші. Коли вони вийшли на поле літератури, уже налагоджувались зв’язки з Галичиною, можна було уже друкуватися в «Правді», «Зорі», нарешті, в женевській друкарні під доглядом Драгоманова. Ставали потроху можливими українські альманахи. Свидницький виступив на початку 60-х pp., але занадто пізно, щоб виявити себе як белетриста в «Основі», і відразу попав у мертву смугу реакційних років. Коли б він дожив до піднесення українського життя 70-х років - до Південно- західного відділу Географічного товариства, до літературних, громадських та мистецьких заходів тої пори - він би, можливо, ще піднявся б в очах сучасників, виділився серед наших реалістів-побутописців, але він не дожив; у збореного дрібними клопотами та безперспективністю провінціяльного перебування талановитого, але несталого, від семінарії ще нахилом до чарки отруєного Свидницького не стало на те снаги і сили.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.