Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Літературна позиція М. Старицького
Франко-поет. Літературна позиція М. Старицького. Коцюбинський і Чехов

Всі публікації щодо:
Старицький Михайло

(В двадцять п’яті роковини смерти)1

В українській поезії XIX в. Михайло Старицький - заслужене ім’я, постать, якої жоден історик письменства не в праві обминути мовчанням. І важить він не тільки сам собою, з огляду на свої поетичні сили та власний доробок, - але й з огляду на свою історично-літературну ролю, ролю учителя молодого покоління поетів 80- 90-тих рр. Творчість його має значення етапу, переходу від поетичного набутку 60-тих рр., перейнятого відгомонами народньо-поетичного стилю, до Самійленка, Лесі Українки та інших, що поставили поетичне слово на нові рейки, стали шукати нових тем та форм, осторонь від «конвенціональних», умовних засобів «селянської» поезії. Він був один із перших поетів, що, кажучи образовим висловом Франка, перестали «натягати на себе мужицьку свиту» і саме цим вплинули на своїх літературних наступників.

Франко був перший, хто схарактеризував історично-літературну ролю Старицького. В його влучній та майстерній статті 1902 р., писаній стисло, без зайвого слова, подібно до всіх його кращих статтей, знаходимо означення української поезії пошевченківської пори як поезії епігонної і характеристику Старицького як поета-новатора.

1 Текст подається за виданням: Зеров М. Нове українське письменство. - Мюнхен: Інститут літератури, 1960. - С. 225-254. - Ред.

«Коли 1861 р. в Петербурзі помер Шевченко, то взяв із собою в могилу цілий один період нашої літератури, цілу окрему манеру поетичної творчости. Тою дорогою, яку перший проложив і до кінця пройшов він, іти далі було нікуди; той окремий стиль, який вніс він у нашу поезію, був властивий йому, був його індивідуальний стиль; хоч і як легко видавалось наслідувати його, то проте під руками інших він виходив паперовою квіткою, а часто подобав на карикатуру. Та проте вражіння Шевченкової поезії було таке сильне, чар його слова такий тривкий, що в розумінню многих українців українська поезія могла виявляти себе тілько в тій Шевченком усвяченій формі; тілько його стиль видавався справді поетичним, тілько його мелодії «відповідали духові української національносте», тілько в тім напрямі треба було йти дальше».

До ряду Шевченкових епігонів ставить Франко щонайперше Куліша. Недарма в своїх «Досвітках» він так і писав, до Шевченка звертаючись: «Чи мені по тобі сумом сумувати - Чи твою роботу взяти докінчати», а бувши в Полтаві року 1861, порівнював свою «Дунайську думу», немов би твір якогось поетичного нащадка козаків- наддунайців, з Шевченковими поемами. Правда, потім він відійшов від свого першого зразка, висловившися про потребу брати «в родной поэзии новые... ноты», почав заперечувати Шевченкові погляди на козацьку минувшину, відкидати його поняття панства і простолюддя, - але, навіть бунтуючи проти «півп’яної» музи свого великого попередника, він виходить із його понять, лишається у площині його думок, зостається в зачарованім крузі, «мов Мефістофель у закінченню Ґетевого Фавста воює з рожами, що, кинені руками ангелів, за його дотиком переміняються на огні й палять його»; всюди, як ланцюг каторжника, волочить він за собою «болюче почуття свого епігонства»2.

До епігонів Шевченкових прираховує Франко і Руданського і, всупереч великій більшості критичних голосів, що підносили його як найбільшого поета по Шевченкові, добачає в ньому найменш індивідуального з українських поетів того часу, наскрізь неориґінального та найменш ідейного.

2 Франко І. Михайло П. Старицький // ЛНВ. - 1902. - V - С. 45-47.

Його історичні поеми - школярські переспіви Маркевичевої «Истории Малороссии», його «Ільйонянка» - недоладна спроба передати Гомерову епопею розміром жартливої пісні, його приказки - імперсональне, без жодного добору перевіршування народніх приказок та анекдот - все це прямування по лінії найменшого опору. Сюди ж належить, на думку Франкову, і Кониський, і всі менші поети з «основ’ян», обдаровані й необдаровані (Глібов, Кулик, Мова-Лиманський), що, з’явившись у шістдесятих роках, так і залишилися на їх мистецькому та ідейному рівні. Зрозуміло: доба 18631872 року не сприяла новим художнім шуканням. То було десятиліття «страшного та фатального затишку та застою, млявости в публічнім і літературнім життю, продукування не для друку, а для власного бюрка, загального занепаду, а в найліпшім разі збирання сирих етнографічних матеріялів»3.

Новий імпульс розвиткові української літератури дала пора громадського оживлення 1872-1876 рр. Ціла плеяда діячів, що «при інших щасливіших обставинах могли зробити дуже багато, та й так серед дуже тяжких злигоднів зробили немало», «поклали нові ширші підвалини для розвою українського народа, нав’язали нитку його розвою там, де її порвано було при розбиттю Кирило-Методієвського братства і де не могла її нав’язати петербурзька «Основа» - нав’язали зовсім іншими способами науки, ідейности та суспільного підготування, ніж про це можна було думати 1846, навіть 1860-61 рр.». Немов би відгомоном цієї пори, гарячої та плідної, стала поезія Старицького. В його поезіях, друкованих р. 1865-1868, «бачимо перші признаки виходу української поезії з доби епігонства, з наслідування Шевченкової манери».

«Бо коли в добі епігонів майже обов’язково було дивитись на світ і на людей очима співучого селянина, афектувати селянську наївність, починати поезію від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка і потім більше-менше ex abrupto4 перескакувати на індивідуальне поетове «горе» або «щастя»; коли там усі людські відносини і вся природа мусіли бути стилізовані, позбавлені реальних прикмет і деталів, більше-менше в такім самім розумінні, як у орнаментах народніх вишивок являються стилізовані квіти та листки, то Старицький відразу відкидає той конвенціональний стиль, кермуючись тим вірним почуттям, що той стиль був природний і поетичний в устах Шевченка, але не може бути тим самим в устах Куліша або пізнішого українського поета.

3 Цитован. твір (ЛНВ. - 1902. - V - С. 49).

4 без передмов, без приготувань, відразу, раптово (лат.). - Ред.

В тих перших поезіях Старицького і у всіх пізніших бачимо виразно, що це говорить український інтелігент не до фікційного українського народа, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних інтелігентів, про свої інтелігентські погляди та почування»5.

Побудування Франкове, в свій час важливе і слушне, тепер видається трохи сумарним. Низку фактів, що, може, й не заперечують, але принаймні обмежують його, вносять часткового значення корективи, ми навели в іншому місці6. Тепер скажемо просто, що в своїх поезіях 70-80-тих рр. Куліш значно відійшов від того, що було правилом, каноном для Шевченкової пори. Нехай його «Досвітки» відкидались до раннього Шевченка, - але його «Хуторна поезія», його переклади з росіян та західніх поетів, його ремінісценції з Пушкіна та опрацювання його мотивів, його позиція культуртрегерського піонерства («Я не поет і не історик, ні! - Я піонер з сокирою важкою») і теорія староруської мови з її стремлінням «виробити форми змужичілої нашої мови на послугу мислі всечеловічній» виводять нас далеко поза межі старих канонів. Правда, він любить поєднувати, за вказівками народньої поетики, синонімічні дієслова («роблю-працюю на чужому полі»), любить епітети народньої пісні («сокіл-орел це ясен-крилатий») і, запроваджуючи ту чи іншу стилістичну первину, посилається на народню творчість. В його переспівах з російських поетів, роблених на початку 80-тих рр., ми бачимо намагання накинути «великоруським співам» український кольорит. В його переспівах Пушкінського «Привітання з Доном» перші рядки:

Блеща средь полей широких,

Вон он льется!.. Здравствуй, Дон!

Я привез тебе поклон

От сынов твоих далеких

перетворюються на докладне і українізоване (коломийковий ритм) -

Ось він плеще, ось він ллється

Серед степу... Доне!

Від братів твоїх далеких

Я привіз поклони.

Поклоняються до тебе

Браття з України,

Що колись ти рятував їх

При лихій годині.

5 ЛНВ. - 1902. - V. - С. 51-52.

6 В статті про Куліша - «Від Куліша до Винниченка». - С. 41-46.

Але нова стилістика не відразу далася й Старицькому. В його перекладі Лєрмонтовської «Родины» навряд чи можна впізнати «пляску с топаньем и свистом под говор пьяных мужичков» у цих рядках:

Або смерком любесеньким у свята

Я б цілу ніч дивився залюбки,

Як поплавом танок ведуть дівчата,

Як гопака сажають парубки.

І коли такі речі не заважають Франкові містити Старицького в лави новаторів, руйначів старого поетичного канону, то, бувши справедливим, треба визнати, що вони не заважають і Кулішеві на те саме місце претендувати. Тільки літературне виховання Кулішеве було давнішої дати; в ньому багато важила робота етнографа та романтично-народницька ідеалізація селянського звичаю та поезії, «свіжої, народньої», протиставленої містам з їх «гражданскими преданиями» та зразками «чужонародніх поняттів». Через те і здобутки Кулішеві не так різко поривали з поетичною старовиною, хоч, може, й були трохи «органічнішими».

Елементи нових стилю і тематики були і в Руданського. Навряд чи можна зводити його «Студента» або «Над колискою» до самого епігонства або називати українською кольцовщиною7. Нарешті, Франко зовсім обминає Якова Щоголева. Цей «старий лірик» не раз заявляв у своєму листуванні, що не допускає в своїй поезії жодного «дьогтю»; радив аматорам поезії, що зверталися до нього, уважно ставитися до питань ритму і, обравши якийсь один розмір, не переступати в інший, як це роблять поети-самоуки (натяк на Шевченка) або нездари (вказівка на Шевченкових епігонів). Він намагається відійти від народньопісенних форм, орієнтуючись на поетів так званого «чистого мистецтва» (Майков, Фет, Ол. Толстой, Щербина), і, хоч говорить, що «предоставил великое плавание великим кораблям, а сам плавал только по Ворсклу на вербовом челноке», - а проте визнає, що вірш його красиво-добірний, що зміст його поезії різноманітний і сильний, що він «двинул малорусский язык от возможности выражать на нем лишь простонародные мысли и чувства до возможности... передавать идеи, образы и знания, ставшие уже общечеловеческим достоянием»8. Коли Старицького і можна протиставити цим трьом (Кулішеві, Щоголеву, Руданському), то не тому, що Старицький від традицій народньопісенних одійшов, а вони при тих традиційних мотивах та формах залишились, а тому, що Старицький, бувши людиною громадською, пливучи в головному річищі українського літературного життя, більше заважив у формуванні молодої генерації поетів, а його творчість визначила її програму.

7 Від імені поета М. Кольцова, який писав у стилі фольклорної сентиментальности. - Ред.

8 Лист до І. Н. Дерев’янкина. - 12.VII.1891.

Справді. Що з того, що Куліш поновляв матеріял української поезії, працював над словом, коли про те мало хто знав з новоприбулих людей, з нових кадрів? Розійшовшися з колишніми приятелями та співробітниками, замкнувшися на хуторі, він немов щез з очей. «Я добре пам’ятаю, - згадує акад. С. Єфремов, - як ми, зелена молодь початку 90-тих років, навчаючись українства на творах Куліша, не раз згадували його ім’я, дізнавшися, що він живий, та дивувалися, чому він мовчить і не озоветься з своєї Мотронівки». До того ж Куліш був молодому поколінню чужий своєю старосвітчиною, консерватизмом, соціяльними тенденціями, своїм переношуванням історичних оцінок, симпатій та неприязні в громадсько-літературні обставини нового часу. В його виповненій історичними фікціями громадській свідомості «гайдамаки-академіки» малювалися занадто живо з усіма рисами історичних Залізняка та Ґонти, і Хмельницький (уживаючи виразу Драгоманова) немов би справді «облягав його тиху Ганнину пустинь». Треба було через досить високі пороги переступати, стаючи до нього в науку. Коли його приймали, як Грінченко, то з великими, дуже істотними застереженнями: культ Куліша прийшов уже потім, в пору «Української хати». Так само, як Куліш, був далекий від чергових літературних справ і Щоголів. Чудакуватий «гетьманець» жив цілковитим відлюдьком, пориваючи зв’язки навіть з нечисленним харківським колом. В його самолюбно замкненій вдачі, видимо, не було нічого, що могло б притягати причетних до літератури людей. З ним різко розійшовся Потебня; навіть лагідний Олександрів, один з організаторів літературного життя того часу, уникав з ним зв’язуватись і досить красномовно в листі до В. Левицького (Лукича) писав: «А про Щоголева... латинська пословиця каже: De mortuis aut bene aut nihil9, а я так скажу про живих»10. Що ж до третього, до Руданського, то він зійшов зі сцени, не виявивши виразно нових тенденцій, і, коли його почали у 80-тих роках видавати, мусив справляти враження поета старої формації.

9 Про мертвих або добре або нічого (лат.). - Ред.

10 М. Возняк. Автобіограф. знадібки до характеристики В. Олександрова // «Україна». - 1928. - IV. - С. 92-93.

Тим часом Старицький весь час стояв при ділі, він належав до лави діячів 1872-1876 рр., що утворили справжнє піднесення українського культурного життя, взявши у свої руки південно-західній відділ географічного товариства, випустивши низку наукових видань, ефектно виступивши на київському археологічному з’їзді; належав до громади, проти якої був головно спрямований травневий наказ 1876 р. У зв’язку з думками та плянами керівної групи української інтелігенції стоять його перекладні роботи: над сербським народнім епосом та лірикою (1876, потім - у І ч. «Із давнього зшитку» 1881), над байками Крилова, над казками Андерсена, над горожанською поезією Некрасова. Пізніше, коли гурт 70-тих рр. розтікся «по градах и весях», багатьох своїх членів утративши назавжди, Старицький від основного ядра не відбився. Експансивний, темпераментний, він гостро відчував громадську потребу і брався за кожну галузь громадської роботи, до якої в тодішніх трудних обставинах можна було приступити. Звідси його захоплення українським театром, його антрепренерство, його праця коло театрального репертуару. Звідси його участь в альманахові «Луна» (1881), його праця коло двотомової «Ради» (1883-1884). Року 1882 він заявляє про нові прагнення українського літературного слова своїм перекладом Шекспірового «Гамлета», стаючи найбільш обстрілюваним з українських письменників11. В 1890-тих рр. він увійшов до Київського літературно-артистичного товариства, надаючи, в міру можливосте, українського характеру його вечіркам. В 1897 р. у Москві він виступив на першім з’їзді діячів сцени з доповіддю про становище українського театру. Коротко сказати, він був увесь час на очах, репрезентуючи собою українську культурно-громадську справу - тому й літературна лінія його була виразніша в очах молодого літературного покоління, а те нове, що було в його літературній праці, мало шанси скоріше прищепитися і викликати наслідування.

До цього треба додати: крім репрезентативности, у Старицького було багато інтересу до своїх літературних нащадків. Він радів їх успіхам, перекладав їх по-російськи для інформативних статтей у столичні журнали, деклямував їх твори на літературних вечірках. Він зумів стати патроном молодого літературного кола. У своїх спогадах про Л. Українку Л. Старицька-Черняхівська розповідає про той гурт і про ставлення Михайла Старицького до нього.

11 Пор. «Принц Гамлет у постолах» («Киевлянин». - 20.X.1882. - Ч. 232).

Коли вийшли з друку (за кордоном) перші книжки поезій Л. Українки (переклад «Книги пісень» Гайне і «На крилах пісень»), він прийняв їх як один із перших доказів небезплідности власної роботи. «Пам’ятаю, як зараз, той день, коли Леся, молодесенька на той час дівчина, тоненька й висока, прийшла до нас з цими двома книжечками. Це було спільне свято. Батько мій наклав на носа пенсне, взяв розрізалку, ласкаво погладив сіро-блакитний томик... і почав обережно розрізувати листи. Ми всі, разом з молодим автором, посідали навколо. Перечитано було всі вірші Лесині, деякі по кілька разів. Тато був у захваті. Одначе справа не кінчилася тільки хвалою. Зараз починалася і пильна критика, але критика дружня, котра бачить хиби твору і, бачачи їх, завдається метою не принизити або висміяти автора, а звертає на них його увагу, щоб він сам зрозумів і завважив їх. Ця критика панувала в нашому колі: старші й молодші автори завжди читали свої твори товаришам і радились з ними»12. З цим сходиться і свідчення О. Пчілки в її некрологові Старицького: «В 1890-е годы вообще определились наши литературные потомки: в Киеве подобрался кружок молодых писателей украинских. Устраивались маленькие литературные собрания, на которых молодые авторы читали свои произведения - переводы и оригинальные опыты. М. П. Старицкий, О. Я. Конисский, я и некоторые другие представители старого поколения бывали также на этих чтениях. М. П. Старицкий просто увлекался сочинениями молодых авторов. Вообще следует отметить, что это чувство вражды к могущему превзойти тебя товарищу, эта, как называют французы, jalousie de mйtiег13... было совершенно чуждо М. П. Старицкому. Поэтому легко представить себе, что и к появившемуся кружку наших молодых писателей М. П. отнесся с большим вниманием и любовью. Он восторгался их стихами, пропагандировал их, читал другим, как- бы хвалясь ими, у себя и на вечеринках: одним словом, был по отношению к начинающим писателям-преемникам искренним другом»14.

12 «Хвилини життя Л. Укр.» // ЛНВ. - 1913. - X. - С. 16.

13 заздрість між тими, хто займається однаковим ремеслом чи справою (фр.). - Ред.

14 «Киевская старина». - 1904. - V. - С. 431-432.

* * *

Що ж сприймалося, як головний пункт літературної діяльности самого Старицького?

Безперечно, його переклади, якими він намагався розсунути рамки українського літературного слова. Так гадали його сучасники і пізніші читачі, прихильники і супротивники його літературної позиції. Стешенко і О. Пчілка кладуть на тих перекладах особливий наголос, як на наймогутнішому засобі «вивести рідне письменство з просто- народнього вузького шляху на широкий всесвітній шлях». На ці ж переклади нападався Костомаров, М. Петров, автор «Очерка истории украинской литературы XIX стол.», не кажучи уже про місцеву консервативну пресу з «Киевлянином» на чолі.

Були вони, ці переклади, великим зухвальством, щонайперше з погляду офіціяльного. Сумної пам’яті наказ 1876 р. зосереджував огонь у двох напрямках, якими могла поступати й розвиватись українська література та видавнича робота: по популярних книжках та перекладах. «Що до сеї другої точки», - читаємо у Франка, - «то вона неначе була вимірена проти Старицького, який дав уже себе пізнати, як талановитий перекладач Некрасова, Крилова, Лєрмонтова та сербського народнього епоса». І, не вважаючи на те, Старицький свого пера не поклав, ні разу не показав, що хоче піти на поступки, припинити розпочате прямування. Тільки слабнули на якийсь рік-другий цензурні «бичі та скорпіони», як із-під пера йому з’являлися книжки перекладів: р. 1881 - перший томик «Із давнього зшитку», р. 1882 - «Гамлет», р. 1883 - другий томик «Із давнього зшитку».

Були вони чималим зухвальством і з погляду поміркованих прихильників українського слова тих, що разом із Костомаровим уважали, ніби «настоящее положение южнорусского наречия таково, что на нем должно творить (тобто писати популярні брошури та зрозумілу селянству белетристику), а не переводить». Переклади, на їх думку, вносять штучність у синтактичні конструкції, наштовхують на неологізми, а це все кінець кінцем псує «простонародную прелесть языка». Вони ладні були визнати, що Старицькому «кое-как удались переводы народных песен, - благодаря тому, что, как народные песни, они вращаются в круге понятий нешироком, для которого достаточно готовых слов и терминов... и не приходится автору «высиживать» новые слова, одинаково непонятные и великороссу, и малороссу». Зате «высиженные» слова «характеристичні для перекладів із Байрона, Гайне і Міцкевича». І подібні вони «на солдатские сухари»: так само невипечені, мають у собі багато води и «кроме того, много всякой ненужной дряни»15.

15 «Киевлянин». - I.XI.1881. - Ч. 240.

Докори такого роду йдуть від широкого кола літературних людей - і немає ніякої майже відмінносте між авторитетним Костомаровим, витонченим Горленком і елементарно грубим «Неизвестным» із «Киевлянина». Тільки й того, що в перших вирази м’якші і тон толерантніший. Виклад Старицького, на думку рецензента «Киевской старины», «режет ухо» - «идут подряд такие слова и выражения, что понять их поймешь, об их значении догадаешься, почувствуешь в них такой букет, которого, конечно, никакими реальными измерениями не определишь, но который дает понять, что слово выделано где-то в особой готовальне»16.

Ці загальні твердження Костомарова, Горленка, Петрова поширились, були прийняті на віру і ніколи ґрунтовно не були переглянуті. Франко далеко менше боявся неологізмів та провінціялізмів, ніж помірковані українофіли 80-тих рр. по цей бік кордону, але і на його думку в мові Старицького «інтеліґент бореться з мужицькою мовою, силкується украсити її штучними клейнотами, нагинає, а іноді й насилує на свої шабльони»17. Хоч у другому місці він говорить про більшу природність мови Старицького, аніж пересушеної теорією «староруської» мови Куліша.

Старицький завзято боронив свою правоту і перед одвертими ворогами, і перед сумнівними приятелями. Проти ворогів у нього були такі засоби, як суд та газетні заяви (так по газетах він спростовував легенду, ніби в його перекладі «Гамлета» знаменитий монолог принца розпочинається словами: «Бути чи не бути, ось де заковика»). Для приятелів йому служили приватні листи з обороною власної позиції. Він підкреслював високі цілі свого літературного новаторства: «Моїм головним завданням було передати усі тонкощі первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами... - ні! Мені хотілося виробити саму мову до повного комплекту всіх барв на палітрі»18. В листі до Мордовцева він писав, що «зумисне ніхто не зважиться видумувати непутящі слова», і гаряче полемізував з думкою Костомарова, що українські переклади нікому не потрібні.

16 «Киевская старина». - 1883. - VI. - С. 353 і далі.

17 В статті про В. Самійленка (ЛНВ. - 1907. - І. - С. 83).

18 Цитую з статті В. О’Коннор-Вілінської «Деякі риси в творчості М. Старицького». - ЛНВ. - 1914. - IV.- С. 48.

Він указував на українську інтеліґенцію в російській Україні та в Галичині, наводив красномовні цифри. Ганьблені та помітувані книжечки поезій «З давнього зшитку» розходяться непогано, переклад Криловських байок розійшовся цілком, а хвалені-перехвалені критикою сербські пісні все ще лежать у книжній коморі. Йому майже очевидно, що переклади великих европейських поетів відповідають якійсь без порівняння поважнішій громадській потребі, аніж переспіви чужого народнього епосу. І Старицький посилається на приклад провінціяльних аматорів українського слова, що виписують по сотні примірників перекладної літератури19.

Питання, в якій мірі Старицький кував слова, надавав своїй мові штучних окрас, невластивого народній говірці букета, ніколи власне не піддавалось докладному дослідженню. Тільки побіжно в статті своїй про «Пушкіна в українській літературі» поставив його П. Филипович. Переглянувши тогочасні словники, він показав, що так звані «ковані» слова Старицького здебільшого зустрічаються у Недільського та Желехівського, Піскунова тощо, що він ніде не виходить за межі лексичного репертуару західноукраїнських авторів20. Отже, різниця між ним і Щоголевим, що теж любив словникові знахідки, хіба лише та, що Старицький волів одриватися від мови рідного йому Посулля задля подільських та волинських слів, на той час як Щоголів не відходив в основі від «чистого, ничем не испорченного языка» «смежных порубежий Харьковской и Полтавской губерний». Взагалі можна повторити з повною вірою (поки немає детального досліду) слова давнішої характеристики, що до «новаторства в мові» він «ставився дуже обережно, уважно зважуючи право на існування кожного нового слова, неодмінно ґрунтуючи його на народом закладених підвалинах»; а його репутація безцеремонного «коваля» була однією з тих репутацій, які формуються і живуть незалежно від їх носіїв і які звичайні в лінивому громадянстві, що любить ліпити «ярлички», боронячись ними від обов’язку думати та перевіряти.

Подібно як у справах мови, дуже обережно тримався Старицький і в справі перекладання. Воюючи за право української мови на літературне поширення, він не розривав різко з традиційними методами перекладання-переспіву. В перших із перекладних своїх речей він не від того, щоб зукраїнізувати побутовий антураж (ми вже бачили це в перекладі Лєрмонтовської «Родины»), використати образи та мотиви української пісні. В першій редакції перекладу Пушкінського «Зимового вечора» рядки: «Спой мне песню, как синица - Тихо за морем

жила - Спой мне песню, как девица - за водой поутру шла» - він переробляє так:

Заспівай мені про волю,

Що вже мохом поросла,

Що тепер, немов дитина,

В сповиточку спать лягла.

19 А. Пушкін. Вибрані твори. «Книгоспілка». - С. XXIII- XXV.

20 Там само. - С. XXX- XXXII.

Всупереч думці П. Филиповича, що бачив у цих рядках ремінісценцію з Шевченка, скажемо що нам чується тут скоріше відгомін популярної пісні: «Про ту волю козацькую - Що була-минула - Тепер вона, мов дитина, - В сповитку заснула». Безперечно, цей «Зимовий вечір» у перекладі Старицького - великий крок наперед у порівнянні до Руданського, що переказав Пушкінську «Песнь о вещем Олеге» коломийковим віршем, - але і він перебуває на тій самій стадії українського перекладу, вносячи народньопоетичну струю в чужомовний первотвір.

Зустрічаються у Старицького і переклади з інакшим топографічним застосуванням змісту, з переміною номенклятури. Такий вірш «До Сули», у виданні 1908 р., не зазначений переклад Міцкевичевого сонета «Do Niemna»21, але зазначений у бібліографічнім показнику П. Тиховського22. Цікаво зіставити обидва тексти.

Суло, моя рідна, прозорії, чистії води,

Там змалку мочив я долоні!

А потім і серцем гарячим шукав прохолоди

На срібнім хвилястому лоні.

Марусе, ти тут любувала на власную вроду

І коси сплітала й квітчала,

А я ж то, бездольний, сльозами кропив тую воду,

Що образ твій ясний гойдала.

Куди ж ти, річенько, куди занесла оті хвилі,

Що літа пестили малії,

Куди занесла мої думи хороші та милі,

І щастя, і долю, і мрії?

Куди мого серця святе поривання майнуло?

Де постать Марусі літає?

21 «До Німана» (поль). - Ред.

22 Адам Міцкевіч в укр. перекладах // Наук. зб. Харківської н.-д. катедри історії України. - I.X.1924. - С. 99-122.

Де те товариство? Минуло, минуло, минуло... Чому ж та сльоза не минає?

Безперечно, Сула замість Німана, Маруся замість Лаври надають п’єсі специфічно «малоросійський» колорит. Але ми зазначимо друге, на нашу думку, не менш важливе - те, що Старицький перетворив сонет Міцкевича на звичайний собі чотирикуплетний романс з емоціональними «нажимами» (минуло, минуло, минуло...) та своєрідними епітетами (хороші та милі думи, святе поривання тощо), з нерівними рядками, п’яти- і тристоповими. Та й не тільки тут - взагалі еквіритмічність, додержання строфи, характерних синтаксичних особливостей оригіналу не зразу стають правилом для Старицького. Він ламає чудові Ґетеві октави в посвяті «Фавста» («Ви близитесь знову, хиткії постаті»); переробляє на анапести чотириударний вірш Байронового «Мазепи», вірш, що завжди перекладався чотиристоповим ямбом, інколи - з чоловіцькими тільки римами; спрощує взагалі, як це показав П. Филипович на перекладі Пушкінової «Деревни», ритмічний рисунок п’єси, занедбавши не тільки складність римового переплетення, але й характерні для п’єси анафори. Більше до теперішніх наших вимог наближається Старицький в перекладах поетів, ближчих йому внутрішньо і формально простіших: Лєрмонтова, Некрасова, Сирокомлі. Тут він уважно ставиться до ритмічно-синтаксичної фізіономії своїх первописів і часто підноситься над віршовою культурою як сучасних йому, так і пізніших перекладачів. Варт

порівняти, напр., його переклад Лєрмонтовського «Паруса» з перекладом Ів. Липи (П. Шелеста) або «Горных вершин» його і В. Мови-Лиманського.

М. Старицький:

В. Мова:

Темна ніч вершини

Сном оповила,

По німій долині

Морем стала мла.

Не курить за ставом,

Не тремтять листи.

Почекай: небавом

Одітхнеш і ти.

Гірські верховини

Сплять у темних млах,

Сплять тихі долини

В свіжих туманах.

Пилом шлях не вирга,

Листя не тремтить.

Гей, надходе черга

І тобі спочить.

У Старицького немає неналежне ужитих слів, що ведуть до неправильних уявлень («Пилом шлях не верга»), нема повторення раз ужитого в вірші образу («Верховини... у млах, долини... в туманах»), нема недоречного «гей», що різнить з усім задумано-споглядальним тоном поезії. Зберігає він анафоричний початок п’ятого та шостого рядків і, в міру можливости, віддає евфонію первотвору (По німій долині - Морем стала мла). Певне, це й мали на увазі автори пізніших статей, ставлячи переклади Старицького «понад усіма найновішими перекладами».

В найтіснішім зв’язку з переспівуваними російськими поетами стоїть і оригінальна громадська лірика Старицького. Молодість поета припала на 60-ті роки; на перші роки організації Київської громади припала і пора його громадської свідомости. В його пам’яті шістдесяті роки залишилися святою порою, життьовими святками. Розцвіт його творчости зійшовся хронологічно з реакцією 70-х рр., коли придбала велику популярність «муза мести и печали», здобуваючи собі й українського читача. Громадянська лірика російська поклала свою печать і на поезію Старицького, в якій, за висловом І. Стешенка, відбився «типовий настрій громадсько-розвиненої людини 70-тих років». Син поміщика, великою мірою декласований23, Старицький переймав голос не тільки Некрасова, але й другорядних російських поетів тих часів, радикальних «різночинців». Серед них чимало важив Олександр Боровиковський, син українського поета та байкаря 30-тих рр.

23 І. Стешенко визначав його, як великого пана, але, здається, більше має рації В. Коряк - пор. «Етапи» в книзі «Організація жовтневої літератури». - 1925. - С. 20-23.

Учений юрист, викладач цивільного процесу в Ново-російськім університеті, пізніше сенатор, він лишив по собі пам’ять поезіями, які свого часу не могли з’явитися в легальній пресі і з приводу яких він сам себе іронічно запитував: «За свои стихотворенья - Ты куда же мнишь попасть - В Олимпийские селенья, - В полицейскую ли часть?»24Його не раз перекладали українською мовою: Грінченко («Про пшеницю»), Франко («Царь природы» - цитата в «Перехресних стежках», «Думи пролетарія»)25. З Боровиковського Старицький переклав, між іншим, «К судьям»:

Мой тяжкий грех, мой умысел злодейский

Суди, судья, но проще, поскорей,

Без мишуры, без ласки фарисейской,

Без защитительных речей.

Переклад (у вид. 1908 р. непозначений) дуже близький до оригіналу, як це можна побачити з першої строфи:

Мій гріх тяжкий, мій домисел злочинний

Суди, суддя, та напрямки, хутчій,

Без вигадок, без хитрої личини,

Без фарисейських лицедій.

Пропущена у Старицького одна строфа оригіналу - і то, здається, не на гірше для цілої речі («Тяжелою работой я разбита - Но знаешь ли, в душе моей на дне - Тягчайшая из всех улик сокрыта - любовь к родимой стороне»)26. Взагалі в перекладах анонімів та другорядних поетів Старицький виявляє літературну виразність, що значно переважає аматорську техніку первотворів. От його «Потайні ученики»:

Мы были там. Его распяли,

А мы стояли в стороне

И осторожно все молчали,

Свои великие печали

Храня в душе своей на дне.

Его враги у нас спросили:

«И в вас должно быть тот же дух, -

Ведь вы его друзьями были!..»

Мы. отреклись, нас отпустили,

А вдалеке пропел петух.

Нам было слышно: умирая,

Он все простил своим врагам.

Он умер, их благословляя,

Открыв убийце двери рая, -

Но он простил ли и друзьям?

Ми там були... Його розп’яли,

А ми дивились оддалі

Та обережливо мовчали

І в глибині душі ховали

Свої незважені жалі.

До нас присікались словами:

«Повинно й ви тії ж руки,

Аджеж були його друззями».

Ми відцуралися з клятьбами,

І півень крикнув здалеки.

Вони замучили Месію...

Усе простив він ворогам,

Він душогубу, лиходію

В раю зустрітись дав надію,

Та чи простив же він друззям?

24 А. Ф. Кони. На жизненном пути. - СПб, 1912. - Т I. - С. 506.

25 П. П. Филипович. Шляхи Франкової поезії // З новітнього українського письменства. - К., 1929.

26 До речі, в хрестоматії В. Бонч-Бруєвича «Избранные стихотворения русской поэзии». - СПб, 1909, цей вірш, приписуваний С. Бардіній, поданий в числі «произведений неизвестных авторов». Франкові він відомий з женевської брошури Драгоманова «Детоубийство, совершаемое русским правительством». Взагалі з’ясування поетичної спадщини О. Боровиковського та його ваги для українських авторів є одно з чергових завдань.

Можна думати, що такі й подібні поезії визначили другий великий (поряд з перекладами) відділ віршованих творів Старицького - його монологи на громадянські теми, заклики, віршовані тости і таке інше. Сюди належать: «На проводи» (М. П. Драгоманову), «Нива», «Учта», «Хай тепер рида моя кобза сумна», «Редакторові», «До молоді», нарешті, «На страстях» із звичайним тодішнім трактуванням Христа, як соціяльного реформатора27. Той же характер мають поезії, писані на випадок, - віршовані некрологи, ювілейні згадки: «На смерть Ковалевського», «На смерть Кониського», «На спомин Котляревського» (століття українського письменства).

27 Пор., напр., Боровиковського «Ессе homo!», Франка «Христос і хрест» (із книги «З вершин і низин»).

Треба думати, саме цей відділ поезій і зважився на характеристику Старицького як поета молодої української інтелігенції 70-80-тих років, що знайшла в нім «найкращий вираз своїх задушевних ідеалів» у добу найбільшого лихоліття українського слова28.

Нарешті, третя царина поетичної діяльности Старицького - його інтимна лірика. Франко у своїй статті висловив був думку, що в ліриці Старицького переважає «злоба дня» і дуже мало матеріялу можна знайти для характеристики «власної душі поета та його безпосереднього оточення». Інші критики про особисту лірику навіть не згадують. На думку Ів. Стешенка, в усіх поезіях Старицького особистого змісту знати громадсько-елегійну ноту; породжені вони «чутливою душею поета, що не могла бути байдужа до громадських страждань»29. Але тим часом цих непомічуваних звичайно поезій особистого змісту у Старицького не так мало: «Чому не весел, мій соболю», «У пишному салоні», «Сльоза», популярний «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна»), «Ждання», «Зорі, зорі, ясні очі», «Мій рай», «Мов бачу тихую оселю» (дуже подібну до Фетової «Деревни» - «Я помню приют ваш печальный»), «Як часом у тебе заграє», «На озері» і т. ін., не переглядаючи поезій, друкованих по галицьких виданнях 60-тих рр. і не запроваджених до збірки поезій 1908 р.

З погляду стилю особиста лірика Старицького показує ту саму картину, що і його переклади. Спочатку в ній видно стремління використати ритми та мотиви народньої пісні («Ох, і де ти, зіронько та вечірняя», «Вечір», «Бажання», «Де мені подітись з лютою нудьгою»). Проте коломийка «виходить у нього незграбна» (спостереження Франкове); природність словника та складні то там, то тут розбита інтелігентською фразеологією; емоції не мають зв’язку з світовідчуванням селянським30. Потім на зміну цим пісням - імітаціям народньої лірики - приходять два ліричні жанри: романси, подібні до тих, які траплялися і в попередній українській творчості: «Ніч яка, Господи», «Не сумуй, моя зоре кохана», «Стою я похмурий і думку гадаю» (з використанням перших рядків давнього Петренкового вірша) та ліричні мініятюри, на зразок Гайнівських з їх парадоксальними закінченнями - несподіваним жартом, дотепною грою слів, взагалі якоюсь pointe. Взагалі Старицький виразно «держав курс» на Гайне: у виданні 1908 р. знаходимо сім зазначених, «явних» перекладів із нього. Але, крім того, є там і переклади замасковані, варіяції Гайнівських тем. Така, напр., поезія «У пишному салоні - Круг чайного стола». Ліричний момент той самий, що і в Гайне: серед пустої розмови одна тільки молода дівчина - обраниця, вона компетентна в тій справі, яку обговорюють; тільки у Гайне ця справа - кохання, у Старицького - громадські настрої молоді.

28 Д. Д-ко, «Рада». - 31.1.1908. - Ч. 26; Д. Дорошенко, «Рада», 17.IV 1908.- Ч. 88.

29 Це слушно стосовно таких поезій, як «О дякую, що ти прийшла таки» (С. 192 у вид. 1908 p.).

30 Приклади в статті Франка (ЛНВ. - 1902. - V. С. 55).

Горіли то шалено

Їй очі-зіроньки...

Я знаю, що про мене

Не ті в тебе думки.

В дусі Гайне написано і декілька, здається, оригінальних поезій Старицького: «Чому не весел, мій соболю», «Як з тобою ми спізнались». Надто друга з цих поезій, що намічає ту акліматизацію Гайне, що на українському грунті так тонко проробив Олесь31.

* * *

Отже - а) переклади чужомовних авторів, задумані, як засіб вишколення українського слова, в) реторично-піднесені монологи на громадські теми, тости, заклики, підказані здебільшого російськими поетами - такими, як Лєрмонтов, Огарьов, Некрасов та другорядні автори 70-80-тих рр., і с) особиста лірика, що, відірвавшися від народньо-поетичних форм, прямує до романсу («слова для музики» - називав такі речі один російський поет тих часів) і до Гайнівської ліричної мініятюри, - так виясняється перед нами поетичний доробок Старицького. Він, цей доробок, став поетичною програмою молодого покоління 90-тих рр., покоління нащадків, про яких так дбав і якими так захоплювався експансивний старий поет. Так відчувало вже само те покоління. Леся Українка заявляла, що на українському грунті вона мала двох учителів - Куліша і Старицького. Стешенко в «Літературно-науковому віснику», розповівши про самотність Старицького серед його сучасників, закінчує: «І врешті колесо повернулося на бік Старицького та його однодумців, правда, більш молодого віку». Що Старицький і молоде покоління тісно між собою зв’язані, відчуває і запізнений прихильник Костомаровського погляду на українську літературу - В. Горленко: йому не до Густу «убийственная, фальшивая школа Старицкого, Пчилки, Украинки, Черняховской и др. горожан»32.

31 «На сірій скелі мак цвіте», «Гори дикі і суворі», «Кожний атом, атом серця», «З серцем, повним смутку-горя», «Порвались струни на арфі» etc.

32 Листи В. Горленка до П. Мирного. - К., 1928. - С. 77.

Молода школа Старицького завзято працює в трьох напрямках: вона систематично перекладає, по-перше. «Літературне коло (молодих авторів), - спогадує Л. Черняхівська, - мало завдання збагатити рідну літературу перекладами з світової літератури. Самійленко перекладав Данта, Мольєра, Беранже, Леся (Українка) - Гайне, Славинський - Ґете і Гайне, І. Стешенко - Жанну д’Арк (тобто «Орлеанську дівчину» Шіллера) і «Подорож на Гарц» Гайне, Є. Тимченко - «Калевалу» і т. д.»33. Громадянська лірика Старицького дала другий напрям поетичній творчості молодої генерації. Вслід за нею пішли, головним чином, Самійленко та Леся Українка. Тільки розпочавши від Старицького та його улюбленого Лєрмонтова, Самійленко піднявся до верхоріччів громадянсько-деклямаційного жанру, до Барб’є, а потім під впливом другого улюбленого свого поета, Беранже подався в бік сатиричних куплетів (жанр, у патетичного Старицького репрезентований однією річчю - «За лихими владарями»). Леся Українка повела лінію громадської лірики свого учителя вгору. На думку новішого дослідника, у Старицького «переважає ораторство», натомість у Лесі Українки «патос громадянських дум полягає не в ораторських формулах, а в їх хвилюючому ліризмові»34, їх емоційній схвильованості. Нарешті поворот до романсових форм та до Гайне, як до головного дороговказа в розробленні особистої лірики, позначився на поезії 90-тих рр. чи не найбільше. Його знати і в сухуватій ліриці Самійленка, і в яскравих та сильних романсах Л. Українки, в поезіях Славинського, Старицької-Черняхівської, Кримського і багатьох інших. Через покоління безпосередніх учнів Старицького, як і через доробок інших, суголосних йому авторів (Володимир Олександрів, Грінченко), культура цих малих ліричних форм дійшла і до поетів українського (досить сумнівного, сказавши по правді) модерну 1900 та 1910-тих років.

В роботі своїх наступників Старицький майже цілком потонув, розпустився. Далеко не всі його речі витримали сувору пробу часу. Але історичне значення його поетичної роботи від цього не зменшується, а його постать не тратить свого інтересу. Чутливий і експансивний, громадськи активний та несамолюбно щирий у своєму захопленні літературними нащадками, він відограв в організації літературного життя 90-тих рр. таку ролю, на яку не мали сили ні Куліш, ні Щоголів, може, й обдарованіші від нього як поети та стилісти.

1929

33 ЛНВ. - 1913. - X. - С. 17.

34 Б. Якубський. Лірика Л. Українки на тлі еволюції форм української поезії // Леся Українка. Твори. - «Книгоспілка». - Т. II. - С. XXV







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.