Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Місія неокласики

Всі публікації щодо:

(До історії формування естетичної концепції Миколи Зерова)

Творчість Миколи Зерова мала два магістральні спрямування: літературознавчо-критичне і поетично-перекладацьке. В обидвох цих царинах він відкрив нові епохи, заклав найважливіший принцип, вдихнув дух повноцінного ХХ-го сторіччя. Попри те, що суспільні умови не були сприятливими, що особиста доля складалася так, що він майже ніколи не міг вдихнути творчого натхнення на повні груди і вільно творити, зроблене назавжди поставило його біля джерел новочасної української культури.

Почав друкуватися М. Зеров як критик 1910 року, виступивши як представник нового покоління, розбудженого демократичними змінами в Російській імперії після революції 1905-1907 рр. Тоді українці вперше за кілька десятиліть заборон здобули право вільно, без обмежень друкувати книжки і часописи українською мовою, швидкими темпами почала формуватися модерна українська культура, з’явилися українські легальні політичні партії і громадські організації. Це привело до того, що на кін історії вийшла політична українська нація, тобто нація організована в громадсько-політичні структури, об’єднана єдиною національною ідеологією, відкрита до широкого засвоєння віянь світової культури, з ідеєю-візією своєї самостійної держави як найвирішальнішого середовища реалізації її національних інтересів. Ця дивовижно активна і коротка доба (1907-1914 рр.) прийшла на заміну довготривалому періодові розвитку українства в рамках і за принципами народництва (приблизно 1860 - початок 1900-х рр.). Народництво сформувалося в умовах надзвичайного імперського тиску з боку Росії, коли самий натяк на можливість розвитку українців як нації вважався злочином, відбувалися систематичні й різноманітні заборони української мови і культури: мова офіційно визнавалася якимось неповноцінним діялектом російської, а культуру штучно і примусово замикали в межах селянсько-етнографічної тематики та естетики. У цьому була певна державна рація з погляду національних і геополітичних інтересів Російської імперії: українці були найбільшою нацією в її складі, їхню історію і культуру до XVIII ст. великою мірою росіяни зробили «своїми», територія України з її надзвичайно важливим геостратегічним розташуванням і багатствами (вихід до Чорного моря, шлях до Середньої Европи і на Балкани, морський потенціал, цивілізаційна роль Києва та ін.) перетворювали Росію на супердержаву, яка домінувала над цілою Східною Европою і Північною Евразією. Тож допустити існування незалежницького українського руху означало підважувати могутність і цілісність імперії. На офіційному рівні в Росії уникали навіть понять «Україна», «Малоросія», щоб самим фактом визнання якоїсь окремішности українців не стимулювати їхнього сепаратизму, використовувалася формула «Юго-Западный край». Закономірно, що будь-які спроби українців, навіть найневинніші, як організація культурницьких часописів чи товариств, розглядалися в імперії як «злочин», «замах на священні основи існування єдиної російської нації». На рівні суспільної психології і культурно-моральних орієнтацій до українців зумисне сіялася недовіра і презирство як до якогось «приреченого», «назавжди відкинутого, відсталого» етносу, що не знайшов свого місця в історії, народна культура якого є геть примітивною, майже патологічною. Систематично зневажливо писала про українців російська преса, українців висміювала або демонізувала російська художня література (наприклад, у знаменитій поемі А. Пушкіна «Полтава» гетьман Мазепа - символ незалежницьких устремлінь українства - показаний як втілення містичного зла).

У такій ситуації, коли до всього українського в країні ставилися з підозрою, українській інтелігенції не вдалося створити організований національно-культурний рух, типи якого існували в усіх інших народів, які не мали своєї держави (чехів, словаків, угорців, румунів, сербів, хорватів, словенців, болгарів, фінів, литовців, латвійців, естонців, ірландців, шотландців та ін.). Як і в сусідів білорусів, в Україні сформувався рух з мінімалістичною програмою, тобто із завданням і стратегією лише зберегтися в Історії, не зникнути назавжди під пресом асиміляції. Дві спроби налагодити систематичний рух опору та культурно-ідеологічної діяльности - організація Кирило-Мефодіївського братства (1845-46 рр.) і журналу «Основа» (186162 рр.) - закінчилися розгромом і викликали лише ще більший тиск імперської системи проти української національносте. На жаль, відважитися на підпільний революційний рух проти Російської імперії українські громадські активісти не змогли (відомий «Відгук з Києва» 1862 р., написаний українськими культурниками, в якому засуджувалися революційні дії і методи боротьби), тому їхня програма обмежилася на довгі роки лише культурницькими завданнями, а радикальна і дієва молодь масово почала переходити до російських підпільних революційно-соціалістичних середовищ на зразок «Народної волі». Українська свідома інтелігенція обрала шлях поступової праці, спокійного нагромадження сил та знань, просвіти народу.

Народницький український рух існував до 1906 р. у вигляді «Еромад». Перша «Еромада» була заснована у 1861 р. в Києві, до неї увійшли етнограф П. Чубинський, історик В. Антонович, мовознавці П. Житецький і К. Михальчук, етнографи Т. Рильський і Б. Познанський, В. Торський, В. та Є. Синєгуби та ін. Вони взялися за збирання фольклорних та історичних матеріялів, організацію недільних шкіл для народу, друкування в російській пресі матеріялів про Україну і українців, але без політичного акценту. Невдовзі «Громади» з’явилися у Полтаві (О. Кониський, М. Жученко та ін.), Харкові (П. Лобко, О. Потебня, Ф. Павловський, В. Мова та ін.), Чернігові (Л. Глібов, С. Ніс, О. Маркович та ін.). Багаті поміщики та підприємці українського походження («українофіли» - як їх було узвичаєно називати) - B. Тарновський і Й. Ґалаґан, потім В. Симиренко і Є. Чикаленко - фінансували видання творів українських письменників та писемних пам’яток української історії та культури.

У 1870-і роки до Київської «Громади», яку пізніше називали «Старою Громадою», долучилися такі знані культурники, як І. Левицький (Нечуй), Ф. Вовк (Волков), М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, М. Драгоманов, C. Подолинський, О. Русов, Є. Трегубов, В. Науменко, І. Рудченко (Білик) та ін. Головними російськомовними виданнями, де вони друкували свої праці, були газета «Киевский Телеграф» і журнал «Киевская старина» (18821906). Гуртувалися громадівці навколо «Юго-Западного отдела Русского географического общества», що дозволяло їм проводити наукові пошуки і дещо друкувати переважно російською мовою (українською дозволялося друкувати лише фольклорні та етнографічі тексти як цитати живої мови).

Незабаром така ситуація призвела до певної стаґнації та обмежености українського культурницького руху. Його учасники так звикли були до селянсько-етнографічної тематики (в дослідах, художніх творах, звичаях), до провінційносте проблематики (ідейна орієнтація на щось дрібне, вторинне, бо ж все призначалося для «простого люду»), до ідеологічної аморфности (люди, які не борються, а лише пристосовуються, приречені на ідейно-моральну деґрадованість), що міцно повірили у правоту своєї тактики, ментально прийняли безвольність як засаду. У підсумку український рух самообмежився ідейно-психологічно програмою автономізму, тобто вищою метою собі поставив здобуття етнографічних прав для свого народу, прав мати початкові школи, проповідувати культурну відмінність у рамках Російської імперії і остерігатися радикальних політичних дій. Пізніше цей ідейно-моральний комплекс Дмитро Донцов дуже влучно назвав «провансальством», а виразників народництва (які перейшли були і в ХХ ст.) - «провансальцями». Як і мешканці французької провінції Прованс на півдні країни, українці переважно не ставили собі завдання здобути власну державу, створити повноцінну національну культуру, піднятися до вищих рівнів світового інтелектуального та мистецького поступу. Вони завжди завдовільнялися тільки меншим. Теорія і тактика «малих діл» призвела до здрібніння самих людей. Бо так влаштовані людна і соціюм: щоб здобути щось якісне і високе, треба горіти нестримним і героїчним, ставити собі цілі «поза межами можливого» і «проти рожна перти, проти хвиль плисти» (І. Франко).

Дещо інша ситуація склалася в Галичині і на Буковині. Там в умовах напівдемократичної Австро-Угорської імперії українцям вдалося здобути ліпші політичні і культурні можливості. Від кінця 1860-х рр. вони сформували якісний громадський рух «народовців» (С. Качала, Д. Танячкевич, В. та О. Барвінські, О. Огоновський, Ю. Романчук, О. Партицький, А. Вахнянин та ін.), потім (від кінця 1870-х рр.) розвинувся радикальний соціалістичний рух (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, Ю. Бачинський, В. Охримович та ін.), широка і різноманітна українська періодика, наукові і громадські інституції. Українці краю в багатьох аспектах національного відродження дорівнялися до інших бездержавних народів Европи. Хоча загалом галицько-буковинська література і культура до приходу Івана Франка розвивалися у народницьких параметрах: ті ж етнографізм, дрібнопроблемність, описовість, відірваність від европейських передових естетичних критеріїв, що частково продовжувалося й у Франків період (1870—1900-і рр.) як потужна тенденція. Лише «інтелектуальна революція» кінця ХІХ - початку ХХ ст. (творчість В. Щурата, О. Маковея, Н. Кобринської, О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Черемшини, П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, А. Крушельницького та ін.) якісно змінила ситуацію в напрямку до засвоєння европейських модерних віянь та естетичних відкриттів.

Отже, на початок ХХ ст. народництво, просвітянщина були своєрідним тягарем для України, вони обмежували інтелектуально-художні можливості нації, деформували громадсько-політичні уявлення, залишали осторонь українське активне громадянство від передових історичних процесів. Попри все, в українській літературі і культурі Наддніпрянщини визріли такі таланти европейського розмаху і рівня, як Леся Українка, Михайло Коцюбинський, художники Сергій Васильківський, Микола Пимоненко, Олександр Мурашко. У літературну критику прийшли Василь Горленко, Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Олександр Грушевський, Агатангел Кримський, Микола Вороний, які надали їй більшого естетизму, фахової освічености, бойовитости і наступальносте. Ці критики вже мислили параметрами нації, не етнографічної групи, аналізували здобутки української літератури в европейському контексті, а не тільки в межах російської як її своєрідний «підвид» чи відгалуження (Див., для прикладу, працю Михайла Драгоманова, типового народника-автономіста, «Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873 р.). Вони підтримали той струмінь національної культури, який наполегливо утверджував і пробивав йому шляхи до розвитку великий галичанин І. Франко.

І все ж справжній переворот у національно-культурній свідомості українства, докорінний і багатовимірний, прийшов внаслідок всеросійської демократичної революції 1905 р. Саме тоді згуртувалися перші українські політичні партії і набули справжньої масовости, Україна вкрилася мережею громадських і культурних організацій, зокрема осередками «Просвіти», з’явилися десятки друкованих україномовних видань, поширилася українська книжка і т. ін. Словом, український рух на Наддніпрянщині почав набувати повновартісних націотворчих форм - легальної агітаційности, політичної структурованосте, ідеологічної наступальносте, культурно-естетичної багатогранносте і широти.

З’явилися українські видання, які гідно презентували національні ідеї та домагання перед світом: щоденна газета «Рада», журнал «Літературно-науковий вісник» за ред. М. Грушевського (переведений у 1907 р. зі Львова до Києва), літературний журнал «Українська хата» (редактор П. Богацький), який відстоював модерністську орієнтацію літератури, часописи «Україна», «Дзвін». Зав’язалися вільніші і якісніші стосунки Наддніпрянщини з Галичиною, що само собою зробило українське суспільство більш мобілізованим, впевненішим, дало йому відчуття національної місії.

Особливо виділялася літературна лінія журналу «Українська хата», де регулярно публікувалися критики нової хвилі - Павло Богацький, Микола Сріблянський (Микита Шаповал), Андрій Товкачевський і галичани Микола Євшан (Федюшка). Саме вони привнесли в українську культуру здоровий критицизм, стратегію переосмислення засад розвитку національної літератури, широту проблематики, европеїзм в орієнтації, критеріях і оцінках, зробили першу велику спробу критичного переосмислення народництва в культурі, з наголосом на тому, що воно вже стало гальмом для повноцінного й по-модерному сформованого розвитку літератури. Паралельно в Західній Україні від 1905 р. з’явилася нова тенденція модерністського спрямування: заява молодих авторів про орієнтацію на естетизм в альманаху «За красою», присвяченому О. Кобилянській (1905 р.), поява програмної статті в журналі «Світ» (1906 р.) як трибуни нової течії і «Маніфест «Молодої Музи» О. Луцького в г. «Діло» (1907 р.). Ця тенденція об’єднала групу молодому- зівців - письменників В. Пачовського, П. Карманського, Б. Лепкого, С. Чарнецького, М. Яцкова, С. Твердохліба, М. Кічуру, критиків О. Луцького, М. Рудницького і близьких до них В. Панейка, А. Крушельницького, С. Балея. Ця генерація сповнила українську літературу найрізноманітнішою тематикою, вибагливістю жанрів і поетичних форм, подолала буттєвий песимізм просвітянщини веселковістю своїх настроїв і почуттів, активно включилася у західноевропейський модерністський і філософський дискурс, чим зруйнувала будівлю відчутно застарілих українських світоуявлень.

Відтак з’явилися цілком новаторські твори В. Винниченка, М. Чернявского, С. Черкасенка, О. Плюща, Г. Чупринки, М. Філянського, Я. Мамонтова, далі - П. Тичини, В. Свідзинського, М. Рильського. «Українська хата» і «Молода Муза» сміливо запровадили в українську літературу поетику неоромантизму, символізму, зробили рішучу спробу подолати етнографічний сентименталізм, соціяльно-побутову тематику і проблематику, відкрили нові ідейні та естетичні простори для художнього переосмислення буття.

Ці автори передусім поставили в епіцентр зображення Особистість, химерний світ складних психологічних переживань людини, переплетення в її світовідчутті ірраціональних та естетичних уявлень.

Інша частина українського письменництва, очолена видатним критиком Сергієм Єфремовим, побачила в цій тенденції певний морально-духовний занепад, відрив від національних основ, хаос ідей та естетичних положень. Розпочалася боротьба двох таборів: «хатян» і «радян» - «консерватори» об’єднувалися довкола газети «Рада». Полеміка принесла позитивні результати: українські інтелектуали осмислили цілу панораму проблем та ідей, привчили громаду до гострого критицизму, до самоаналізу, що завжди приводить до прогресивних стимулів, поширили почуття і свідомість національної відповідальности, розвинули відчуття соборости українства (саме відтоді етнонім «українці» увійшов у широкий вжиток), привчили інтелігенцію жити в колі світових культурних та філософських тем, подолали фатальну провінційність мислення. Всі суспільні тенденції в Україні вказували на те, що незабаром постане нова українська нація: міцно об’єднана власною ідеологією, з високим почуттям національної гідности, з розвиненими формами культури, зі стратегією свого цивілізаційного і міжнародного розвитку. Нація, яка претендуватиме на визначну роль у просторі цілої Середньо-Східної Европи. Не випадково саме на цей період припадає новий виток скаженої шовіністичної нетерпимости з боку російських політичних кіл, поява цілої низки спеціальних видань, в яких доводилося, що української нації і мови «нє била, нєт і нє можєт бить нікагда».

Фатально цей плідний і яскравий період обірвався у 1914 р. з початком Першої світової війни. Російська влада скористалася цим, щоб заборонити всі українські громадські і культурні організації. І тут знову виявилася слабкість українського табору: провідні українські діячі підписали низку публічних звернень до російської влади, в яких заявили свою повну лояльність, підтримку імперії у війні, вірнопідданість. Тобто знову спрацювала психологія народництва-провансальства: замість того, щоб розгорнути тотальний опір, іти в підпілля, критикувати вияви великодержавництва та асиміляторства, шовінізму, українська еліта взялася вичікувати, випрошувати, торгуватися. Зрозуміло, що ніяких значних результатів це не могло принести. Настав період культурного і політичного застою - аж до 1917 року.

* * *

Перші публікації Миколи Зерова 1910-1914 рр. з’явилися у часописах «Світло», «Літературно-науковий вісник» і «Рада». Цікаво, що він, спеціялізуючись у той час як історик літератури (написав університетську курсову роботу на тему «Літопис Граб’янки як історичне джерело і літературна пам’ятка»), у своїх рецензіях охоплював видання різної тематики: загально- наукові, історичні, політологічні та культурологічні, дитячі видання. Так, він відгукувався на появу книжки «Івасик-Телесик»¹, «Історії України-Руси» Миколи Аркаса², «Записок Українського Наукового Товариства в Києві»³, «Записок Наукового Товариства імени Шевченка»⁴, збірки полемічної публіцистики з російськими антиукраїнцями С. Єфремова «Новий документ до старих позвів»⁵, брошури Д. Донцова «Модерне москвофільство»⁶, в якій засуджувалося модерне українське малоросійство, схиляння перед російською культурою, ідеологією та політикою та ін. М. Зеров виступив не тільки як уважний аналітик важливих здобутків національної думки і культури, фаховий критик, а й як виразник нової естетичної програми українства, як продовжувач принципово національної, проевропейськи зорієнтованої, естетської літературно-критичної традиції П. Богацького, М. Сріблянського, М. Євшана, А. Товкачевського, М. Вороного. Він продовжив їхню лінію критики народництва, культурної провінційносте, дріб’язковосте і непрофесійности в літературі. Ось, наприклад, як він оцінював здобуток свого улюбленого автора, Михайла Коцюбинського, з яким довелося й познайомитися особисто вже в останні місяці життя письменника: «Вихований на кращих зразках чужомовних літератур, Коцюбинський рано увільнився од всіх смертних гріхів української прози. В його новелах ви не знайдете ні традиційних типів нашої старої белетристики (мошеникуватих писарів, глитаїв, волосних старшин), ні сентиментального бідкання над селянським горем, ні того, що зветься страшним словом - етнографізм. Коцюбинський легко, на самім початку літературної роботи вводить в круг своїх художніх спостережень інтелігента, котрому так мало уваги віддали попередники; не обмежується селом, торкається міста і міського життя; нарешті, виходить за межі України і - кажучи влучним словом Франка - поширює географічні обрії української літератури, вводячи в поле обсервації життя молдаван, татар, італійців, природу Криму, Бессарабії і того «острова», враженнями якого дише останнє його оповідання.

¹ «Світло». - 1911. - № 4.

² Там само. - 1912. - № 1.

³ «Рада». - 1913. - 30 березня.

⁴ Там само. - 1913.- 31 травня.

⁵ «Світло». - 1912. - № 3.

⁶ Там само. - 1913. - № 9.

Поруч з новим матеріалом ми бачимо в Коцюбинського нові методи художнього зрозуміння дійсносте: автор не просто пробує запротоколювати все, що кинулося йому в вічі, а вглядається в речі уважно і пильно; місце поверхового натуралізму заступає, так мовити б, психологізм; психологічний інтерес виступає вперед, витісняючи етнографічний, і в цьому розумінні Коцюбинський являється піонером нової літературної школи, на чолі якої тепер сяють імена Кобилянської та Стефаника»⁷. Наприкінці статті М. Зеров акцентує, використовуючи як метафору давньогрецький міф про лото-фагів, які заманювали до своєї країни чужинців солодощами лотосу, що Коцюбинський не спокусився чужою російською культурою, «в ньому знайшлось досить сили лишитися на рідному грунті і ні разу не зійти з нього, щоб, зазнавши могутнього впливу сусідніх культур, не піддатись їм, вернутись на свій корабель і в рідну Ітаку привезти зерна «солодкого» лотосу». Естетизм М. Коцюбинського послужив загальному піднесенню українства, коли щораз більше інтелектуальних, сказати б, елітарних, культурно рафінованих людей під його впливом ставали до розбудови рідної нації і культури. У рецензії на книжку С. Ефремова про творчість І. Франка «Співець боротьби і контрастів»⁸, загалом позитивно оцінюючи працю, М. Зеров зауважує, що згідно зі своїм значною мірою народницьким світоглядом С. Ефремов підніс і уважно проаналізував ті мотиви та ідеї у творчості І. Франка, які були близькими йому самому, - соціальної боротьби, побутових контрастів, пересічного трударя на ниві соціяльного і національного поступу. Натомість автор замало уваги приділив великому психологізмові у пізній ліриці І. Франка (зб. «Зів’яле листя», «Із днів журби», поеми «Поєдинок», «Похорон» тощо), не розкрив неоромантичних настроїв у збірці «Semper tiro», поемі «Мойсей» та інших творах, коли у великого галичанина з’явився новий - вольовий, вождівський - тип героя замість колишнього рядового поступовця. Вже тут проглядає те поглиблене прочитання творчости І. Франка і загалом модерної української літератури, яке ми побачимо у прекрасних, класичних нарисах М. Зерова «Леся Українка» (1924) і «Франко-поет» (1925).

Надалі у творчому житті М. Зерова настає тривала павза: до 1917 р. він надрукував лишень дві невеличкі статті в російськомовній газеті «Труд» міста Зінькова, що на його рідній Полтавщині, деякий час проживаючи у провінції, у м. Златополі, де вчителював. Очевидно, що це було пов’язано з загальним малотолерантним, підозріливим офіційним ставленням до свідомих українців в Російській імперії під час війни. Тоді російська армія окупувала Г аличину і розгромила там всеукраїнське політичне і культурне життя, проводилися систематичні репресії проти українського населення краю, людей вивозили до Сибіру. До речі, на засланні опинився і редактор «Української хати» П. Богацький як своєрідний символ модерного націоналізму для російської влади. Багато патріотів-українців вимушені були емігрувати за кордон. Там, у Відні, у 1914 р. група найрадикальніших і прагматичних емігрантів-наддніпрянців (Д. Донцов, В. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк, А. Жук, М. Меленевський) створили «Союз визволення України», метою якого було пропагувати можливу самостійність України, вести видавничу і культурно-національну справу серед полонених українців на теренах Австрії і Німеччини. Це згодом принесло великі результати у напрямку ширшого проростання національно-самостійницьких ідей в українському громадянстві.

⁷ Пам’яті М. Коцюбинського // «Світло». - 1913. - № 8. Див.: Зеров М. Українське письменство. - К: В-во Соломії Павличко «Основи», 2003. - С. 141.

⁸ «Світло». - 1913. - № 3.

У революційному 1917 році М. Зеров спочатку активно залучився до вчительського руху, який на початках став важливим фактором українського національного піднесення. Він переїздить до Києва, виривається із задушливої і мілкоплинної для нього провінції. Викладає у 2-й українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, бере участь у вчительських з’їздах, нарадах, друкується у часописі «Вільна українська школа», публікує аналітичний звіт «З виступів у дебатах на Всеукраїнському учительському з’їзді». У № 4 за грудень 1917 р. з’являється його перша стаття в журналі «Книгар» - рецензія на книжку О. Олеся «З журбою радість обнялась». Так розпочався особливо цікавий період у житті М. Зерова. Його співпраця із цим критично-бібліографічним часописом тривала до січня 1920 р. Тепер Зеров зміг заявити про себе як фаховий критик, достеменний бібліограф, знавець світової літератури. Невдовзі він стає редактором журналу, де працювали чудові фахівці - П. Стебницький, В. Королів-Старий. Ось як про цей час згадував Віктор Петров: «Можливо, що саме тут слід уже було б говорити про стиль роботи Зерова, про його увагу до деталей, де дрібне карбовано з однаковою чіткістю, як і поважне, перший план і задій виконувано з однаково графічною, кресленою ревністю. В праці для нього не було важливого і незначного; все було гідне праці. Зеров ніколи не передоручав роботи іншим, усе він робив сам. Він робив навіть те, що він цілком міг би не робити... Довершеносте Зеров прагнув у всьому: у роботі над віршем, в застругуванні олівця, правленні коректи, заварюванні чаю. джерелом ревности було любовно пристрасне ставлення до всього довкола»⁹.

У «Книгарі» Зеров надрукував свій перший ширший огляд «Українське письменство в 1918 році»¹⁰. У ньому він підтримує новаторські і талановиті кроки П. Тичини і М. Рильського, виявляє елементарні недоладності у бурхливій творчості «поетів-революціонерів» - М. Семейка, Д. Загула, Я. Савченка, з якими йому потім доведеться полемізувати упродовж років.

⁹ Петров В. Спогади про Миколу Зерова // Родинне вогнище Зерових. - К.:

«Гелікон», 2004. - С. 176.

«Книгар».- 1919. - № 3.

Вони «битимуть» його з «гарантовано правильних» позицій большевицької революційносте за «буржуазність», «націоналізм» і т. ін., і така «літературознавча» полеміка більше нагадуватиме систематичний присуд, бо опоненти Зерова не будуть сприймати аргументи, вникати в тонкощі поетики, задумуватися над питаннями органічносте культури і мистецтва, а будуть лише звинувачувати, оббріхувати, підігрувати загальній кампанії антиукраїнства в радянській державі. А тоді про Тичину він писав: «...природжений і щирий поет. Се помітно з його вірша - мелодійного, простого, несилуваного, оригінальних ритмів, тонкости звукової інструментовки... Тонкий обсерватор, Тичина справді має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути. Він може дати враження руху (ритмічне хитання соняшника), докинути кілька нібито незначних, випадково схоплених зорових і слухових деталей, і ви мимоволі, всім єством відчуваєте вітер в ясний сонячний день... Без сумніву, Тичина має ключі од якихось схованих таємниць українського слова, - такі несподівані і свіжі бувають у нього сполучення слів. Часом не вповні з’ясовуєш собі його думку, почуваєш, що він і сам не зразу б у ній розібрався, а збіг звуків, образ відчутний нутром, а то й просто епітет примушує вібрувати уяву»¹¹. І тут же зазначав, ніби передбачаючи майбутню деградацію і самопародіювання лірики геніяльного автора: «Не розумієш кінець кінцем тільки одного, нащо здався Тичині той поверховий футуризм, з усіма його фокусами і словесними новотворами?.. Нащо здалась йому футуристична марка і всі ті незграбні, немов синдетиконом склеєні вирази? Чи не здається, нарешті, самому поетові, що його найхимерніші речі разом з тим і найгірші?»¹² Це передбачення того, що будь-яка гонитва за модою, за «прогресивністю», догоджання смакам тих, хто нагорі, неодмінно призведе до зіпсуття таланту, навіть такого великого, як у Тичини.

Будучи консерватором в аспекті розуміння вартости культури в суспільному розвитку, розуміння її органічносте, аристократичности і потреби збереження парнаської складности та вишуканосте, М. Зеров радо вітав і завжди був відкритий до справжнього талановитого новаторства в літературі. Водночас він надзвичайно принципово ставився до графоманії, різноманітного штукарства, беззмістовного експериментування, які масово вибухнули спочатку під впливом модерністських ідей про природний егоцентризм мистця, пізніше під впливом анархістських за духом теорій і практик авангарду (приблизно від 1910 р.) та загальної революційної атмосфери в Европі. Тому, для прикладу, він ніколи не сприймав футуризму з його епатажністю стилю, плиткістю переживань та ідей, відірваністю від національних традицій. У цьому була одна з центральних засад неокласицизму, який поетикальні пошуки в добу Модернізму (1870-1920 рр.) адаптував, інтерпретував і творчо засвоював, але тут же постійно наголошував на потребі відчуття вічної класики, розумінні законів вічної краси, потребі систематичного вдосконалення естетичного смаку й переживання духовних субстанцій світової культури.

¹¹ Зеров М. Українське письменство. - С. 256-257.

¹² Там само. - С. 257-258.

Так, М. Зеров привітав двома статтями «Володимир Кобилянський»¹³ та «З літературної спадщини В. Кобилянського»¹⁴ творчість молодого буковинського поета-символіста Володимира Кобилянського, що пішов з життя у віці 24-ох років, написав передмову до книжки його віршів «Мій дар»¹⁵. В усіх цих публікаціях він цінує його новаторство, свіжість настроїв, експерименти в мові. І майже одночасно пише статтю «До 25-літнього ювілею С. О. Єфремова»¹⁶, де є такі слова: «С. О. являється одним з найкращих українських стилістів. Його літературний стиль виріс з образної і докладної манери популяризатора, зразки якої знаходим у Куліша та Грінченка. Характеристичні її ознаки - багатство словника, досвідчене і зручне користання архаїзмом і провінціалізмом, і нарешті - синтаксис, що всі свої ресурси черпає з укладу народної мови... Язик Єфремова - органічне кільце в розвитку українського слова. Прекрасний і поважний зразок для кожного, хто пише по-українському»¹⁷. Оце поєднання тонкого відчуття художніх відкриттів з глибоким розумінням органічности розвитку літератури -найприкметніша ознака літературно-критичних інтерпретацій М. Зерова.

У бурхливі революційні і воєнні 1917-20 роки М. Зеров загалом тримався поза політикою, цілковито віддався культурницькій роботі. Зрозуміло, що ідейно він підтримував Центральну Раду, політику УНР, але, напевне, від прямої участи в політичних процесах його відвертав загальний хаос, нестійкість і незавершеність політичних платформ українських партій і рухів. Такий висновок можна зробити на основі аналізу світогляду М. Зерова: крізь літературознавчі статті і поезію проглядає життєва позиція людини виваженої і глибокої, з чіткими принципами національної вкорінености і державницького перспективного мислення, европейського рівня освіти і мудрого історіософа, який розуміє неуникненні закони розвитку суспільства і культури. Тож прийняти соціялістичний хаос і демагогію періоду УНР він не міг. До того ж, його так сильно вабила академічна праця, викладацтво. У цей час М. Зеров почав викладати у різних вищих навчальних закладах, зокрема у Київському університеті, що в радянські часи почав називатися Київський інститут народної освіти (КІНО). У викладацтво він вкладав усю душу, безмежно кохався в літературі, класичних мовах - грецькій і латинській, любив творчу молодь, книжки, знання, силу і виразність слова.

¹³ «Книгар». - 1919. - № 25-26.

¹⁴ «Промінь». - 1919. - 2-9 грудня.

¹⁵ Кобилянський В. Мій дар: Посмертна збірка творів. - К.: «Друкар», 1920.

¹⁶ «Книгар». - 1920. - Січень-березень.

¹⁷ Там само. - С. 316.

Однак не можна представляти М. Зерова якимось «відстороненим, само- заглибленим інтелігентом», цілком байдужим до суспільно-політичних процесів, замріяним у бібліотечному «емпіреї», як це іноді трапляється в літературознавстві. М. Зеров завжди, у найскрутніших і непевних ситуаціях, залишався Громадянином. Відчував велику відповідальність за долю української культури, літератури, національної інтелігенції. Про це свідчать і публікації у «Книгарі» статей і некрологів про безневинно убитих інтелігентів та діячів культури - А. Пінчука, В. Петрушевського, П. Дорошенка, Г. Михайличенка, В. Чумака, - де він виступав із осудом політичного терору, в тому числі большевицького, і мужня та принципова критика тих письменників, які підігрували владі (Я. Савченка, Д. Загула, О. Слісаренка), і тверде дотримування національної лінії в літературознавстві, коли вже «передовою» і «модною» ставала лінія «класово-соціяльна», і пізніший виступ проти масовізму та ідеологічного профанаторства в знаменитій літературній дискусії 1925-28 рр., захист позиції Миколи Хвильового і т. ін. 1919-го року М. Зеров сміливо виступив проти «новаторського» вияву російського шовінізму в статті дуже модного прокомуністичного російського письменника Іллі Еренбурга «Об украинском искусстве», надрукованій в газеті «Киевская жизнь». У «Книгарі» він опублікував¹⁸ короткий, але влучний відгук на цю зверхню статтю автора, який, з одного боку, видавав себе за друга нової української культури, використовуючи облудно-інтернаціоналістську фразеологію соціалізму, а з іншого, демонстрував все ту ж зневагу, замасковану нетерпимість і підозру до всього українського. М. Зеров писав: «Проти висновків д. Еренбурга говорить не будемо... важливо для нас не що, а як він говорить.... «До українського мистецтва д. Еренбург підходить звисока, як повноважний представник «русской музы», «старшої і багатшої від своєї південної сестри», як високорозвинений «литературных дел мастер», як людина вищої культури, як вельможний, але ласкавий чужоземець... Розуміється, при таких умовах поставити нове українське мистецтво в зв’язок з його українським корінням, зрозуміти його в органічнім процесі його росту д. Еренбург не має змоги. Як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі - без грунтовного ознайомлення з нею.

...Як не хоче Еренбург одмежуватись од політики і політиканства, а проте, заговоривши про українське мистецтво, ніяк не може, щоб за кожним словом не згадати «коновальцовских маляров» або ненависних йому «самостийников»...¹⁹ М. Зеров наводить кілька цитат із статті І. Еренбурга, як то: «Украинский язык вырос и жил в деревне; пересаженный в кабинет философа или на улицу современного города он поблек и зачах»; Українське слово, навіть в руках мистців, ще безсиле переказати «усложнённые и утончённые чувства современного человека»; а український театр при тому «отравлен невзыскательным модернизмом и совершенно чужд национальному началу». Тобто виходило так, що Еренбурт нібито співчуває українській культурі, вболіває, що вона втрачає національне обличчя.

¹⁸ «Книгар». - 1919. - № 28.

¹⁹ Там само. - С. 305-306.

Це була витончена фальш, цинізм великодержавника, який тут же вдавався до саркастичного тону, порівнюючи вимогу офіційного вживання етноніма «українець» із аналогічними бажаннями кубинських негрів, які нібито вимагали, щоб їх називали «брюнетами»²⁰.

Стратегічним завданням, яке ставив М. Зеров перед молодим поколінням митців, була орієнтація на достеменне вивчення основ світової художньої класики і уважно-проникливе відчуття нових віянь сучасної літератури, пройнятих високоякісним естетизмом, духовною глибиною та майстерністю слова. Тому від 1920 року він систематично і багато перекладає, готує антології зі світової літератури, сучасної української літератури, пише узагальнювальні статті і більші праці про українських письменників чи цілі періоди з історії української літератури. У 1920 р. виходить упорядкований М. Зеровим збірник «Нова українська поезія», того ж року з’являється «Антологія римської поезії», до якої він подає грунтовні примітки. У 1924 в київському видавництві «Слово» виходить знаменита «Камена», збірка перекладів з римської поезії і власні вірші М. Зерова - своєрідний маніфест неокласицизму, появу якої можна вважати етапною подією, оскільки вона вийшла у час повної згуртованости письменників-неокласиків (М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, О. Буртгардта, М. Драй-Хмари та їхніх однодумців - літературних критиків Б. Якубського, М. Могилянського, А. Лебедя) і викристалізовувала естетичні засади неокласицизму. Перед тим, у 1923 р., В. Петров, який, можливо, вже тоді стежив за цією групою «ненадійних» літераторів за завданням совєтської влади, використав слово «неокласицизм» як естетичне поняття, і воно зажило як назва літературної течії.

Паралельно М. Зеров пише два цікаві огляди: «Українська література в 1922 році»²¹ і «Українська література в 1923 році»²², в яких уболіває за відсутністю професійної майстерности у багатьох письменників, котрі більше віддаються великим емоціям і проблемам, але слабо володіють формою і словом. Іронізує над революційністю футуристів (М. Семенка, О. Слісаренка, Г. Шкурупія) та авантардиста В. Поліщука, над їхнім «деструктивізмом» і епатажністю, із яких часто випирає звичайний перебільшений етоцентризм і прискорене бажання виконати ідейно-політичне замовлення пануючої моди, що йде від влади. М. Зеров делікатно і точно вловлює справжні новаторства в ліриці М. Рильського (зб. «Синя далечінь» і поема «Чумаки»), П. Филиповича (зб. «Земля і вітер») і М. Драй-Хмари, підкреслює витончену стилістику цих авторів, європейську школу художнього мислення. Правда, він залишився скептичним щодо спроб Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки і Михайла Івченка, не розгледівши справжнього таланту цих майстрів, які невдовзі відчутно оновили українську прозу.

²⁰ «Книгар». - С. 306.

²¹ «Правобережний кооператор». - 1923. - № 1-2.

²² «Нова громада». - 1924. - № 13-14.

Перші сторінки обкладинок збірок М. Зерова та автограф сонета «Чистий четвер». (Збірка «Сонети і елегії» була виконана тільки в рукописному варіянті)

М. Зеров завжди прагнув підтримати ті тенденції в українській літературі, які розширювали межі її світогляду, розвивали інтелектуалізм, увиразнювали формально-стильові можливості. Він уважав, що якісно новий тип українського діяча культури і читача з’явився близько 1910 року. Відтак українська авдиторія змогла по-справжньому оцінити значення творчости найбільшого свого модерного автора - Лесі Українки - тільки після 1917 року. У цьому питанні він великою мірою перегукувався із Д. Донцовим, з його думками, викладеними у статтях «Поэзия индивидуализма»²³, «Леся Українка»²⁴ і «Поетка українського Рисорджимента»²⁵, хоч в окремих моментах і розходився з ним в оцінках великої поетеси. У передмові до збірника «Нова українська поезія» М. Зеров узагальнював, коментуючи еволюцію естетики української лірики в добу модернізму: «Вже перше покоління, покоління Л. Українки, Чернявського і Кримського (1867-1872 рр. - йдеться про роки народження. - О. Б.), так чи інакше увільняється од старо-сентиментального стилю, що був панував в українській поезії. Друге покоління - покоління «Молодої музи» в Галичині, Олеся та Філянського на Україні (1878-1885 рр.) - вносить артизм в оброблення вірша й підносить його культуру. Але справжнє піднесення української поезії з’являється з третьою і наймолодшою генерацією (1890-1900 рр.). Ця генерація, без всяких сумнівів, уважно й серйозно береться за студіювання багатої і різноманітної російської поезії без 1890-х та 1900-х рр. Од Бальмонта до сучасного Блока і акмеїстів, захоплює в своє поле зору і російський футуризм з Сєвєряніним та Маяковським, виробляє на російських поетах нову й химерну віршову техніку, поширює ідейні обхвати української поезії. Спочатку поезія її з’являється в світ вся позначена російськими настроями (ранній Семенко), але згодом вона спромагається на свої власні ходи, аж поки не появляє П. Тичину, що зумів поєднати і водно переплавити технічні тонкості чужої школи і своєрідні особливості українського поетичного мислення».²⁶

Пряма неучасть М. Зерова в бурхливих подіях періоду Революції врятувала йому життя, але водночас зробила його внутрішнім емігрантом в СРСР. Він не приймав большевицької демагогії і диктатури, йому чужими були ідеологія марксизму і соціалістичний всеохопний настрій «виробничого оптимізму», нова, хитріша і витонченіша хвиля зросійщення та пропаганда примітивної культурницької теорії Пролеткульту, що вихлюпнула масу руїнництва і профанації в українське життя. Він бачив розпаношену нову несправедливість комісарщини, брутальність і цинізм тоталітарної влади, відчував власну ізольованість у суспільстві загального пристосуванства та фарисейства і від цього переживав тяжку особисту драму. Ось як вона передана у знаменитому сонеті «Чистий четвер»:

Свічки і теплий чад. З високих хор

Лунає спів туги і безнадії;

Навколо нас - кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде архиєрейський хор.

І темний ряд євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі

Весна і дзвін, дитячі голоси

І в вогкому повітрі вогкі зорі.

²³ «Украинская жизнь». - 1913. - Кн. ІХ-Х.

²⁴ ЛНВ. - 1918. - Кн. IV-VI.

²⁵ Там само. - 1922. - Кн. І-ІІ.

²⁶ Там само. - С. 324-325.

Вірш написаний 29 червня 1921 року. З тяжким передчуттям розправи з боку «катів і кустодіїв» Зеров прожив до 1935 року, коли його заарештували за фальшивими звинуваченнями в антирадянській діяльності. Майже з кожним роком, особливо від 1926 р., коли в СРСР остаточно зміцнилася при владі кліка Сталіна і морально-ідеологічний тиск та загроза репресій зростали щодня, зокрема й проти нього особисто, у Зерова посилювалося відчуття власної приречености і відкинутости, щораз більшої обмежености творчих можливостей і вимушеної самоцензури. Однак Зерова не можна уявляти таким собі «бібліотечним» інтелігентом, «кабінетним книжником», закоханим у «вроду слів» та античну літературу, з якої він із таким захопленням постійно перекладав, навіть в ув’язненні на Соловках. Ні. Це була людина великого національного сумління, відповідальносте перед національною культурою і наукою, людина великої сили волі, великої любови до мистецтва слова і краси. Тому він завжди, у найнесприятливіші моменти життя, обминаючи цензуру, писав грунтовні студії з історії української літератури. За відносно короткий час з’явилися книжки «Нове українське письменство» (1924), де досліджував початки літератури XIX ст. - від Котляревського до Квітки, «Леся Українка. Критично-біографічний нарис» (1924), збірник «До джерел» (1926), у якому подав оригінальні нариси про творчість П. Тичини, В. Сосюри, П. Копиленка, В. Самійленка, О. Олеся, М. Рильського і В. Блакитного, збірник «Від Куліша до Винниченка» (1928), підготував книжки з власними передмовами і примітками «Поети пошевченківської доби» (1930) і «Байка і притча в українській літературі XIX-XX ст.» (1931), десятки фундаментальних передмов до видань творів П. Куліша, І. Франка, М. Черемшини, С. Руданського, А. Свидницького, Г. Квітки-Основ’яненка, Ю. Федьковича, П. Кузьменка, М. Коцюбинського, Л. Мартовича, Лесі Українки, Ю. Яновського та ін; укладав антології, декламатори української поезії, перекладав твори улюблених давньоримських поетів Лукреція, Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, Тибулла, Проперція, Доміція, Папінія, Лукана, Ювенала, Марціяла, Авзонія, Клавдіяна, Сульпіція Луперка, Пентадія, Наміціяна, особливо шанованих ним французьких ліриків - Ронсара, дю Белле, Беранже, Леконт де Ліля, Ередія, Бодлера, Вергарна, Реньє, Пегі, Герена, Дюамеля та ін; з польської літератури - твори І. Красіцького, А. Міцкевича, Ю. Словацького, А. Сови, Б. Залеського, Міріяма, багато перекладав з російської літератури: твори А. Пушкіна, М. Лєрмонтова, І. Буніна, В. Брюсова. Його переклади п’єс Ю. Словацького «Мазепа» і А. Пушкіна «Борис Годунов» уважаються шедеврами. Усіма цими перекладами М. Зеров заклав основи сучасного перекладацтва, створив вершинні його зразки, розробив теорію і принципи українського художнього перекладу²⁷.

Водночас М. Зеров залишався принциповим патріотом і культурником, виступивши проти радянських вульгаризацій української літератури. Він на високому фаховому рівні літературознавця і критика, делікатно обминаючи пастки комуністичної цензури і вимоги офіційної марксистської ідеології, іноді вимушено переймаючи їхню фразеологію і термінологію, викривав новітнє профанаторство, побудоване на фальшивій класовій теорії (нібито нове «пролетаське» мистецтво є «справжнім мистецтвом для народу»), жахливе неуцтво радянських вискочнів, антиукраїнську спрямованість різних ідейних атак і заборон у культурі, пояснював загрозу відривання національної культури від світового контексту і джерел високої естетики художнього слова, розвінчував облудство кар’єристів від культури типу В. Коряка, С. Щупака, С. Гаєвського, П. Кияниці, Я. Савченко, Д.Загула, С. Пилипенка, О. Дорошкевича та їхніх партійних покровителів, імена яких він здебільшого не називав, але робив зрозумілі для всіх натяки. Це бачимо у сміливих статтях, надрукованих якраз у розпал літературної дискусії 1925-28 рр., яка мала дуже помітний політичний підтекст, - «Наші літературознавці і полемісти»²⁸ та «Перед судом методолога»²⁹. У трьох статтях - «Европа - Просвіта - Освіта - Лікнеп», «Евразійський ренесанс і пошехонські сосни» та «Зміцнена позиція», які склали окрему книжку «Ad fontes» (1926 р.), він мужньо став на захист Миколи Хвильового, коли той розгорнув широко закроєну ідейну боротьбу з російським імперіалізмом в іпостасі сталінізму в культурі. М. Зеров відчув, що саме тепер, у 1925 році, настав вирішальний момент: чи виживуть молода українська література і нація, перейдуть у вищу, якіснішу фазу розвитку, чи знову залишаться скаліченою периферією російського світу? Тому так наполегливо він доводив, що треба якнайширше засвоювати европейську культуру і літературу, вбирати найрізноманітніші їхні подихи та ідеї. Він збагнув, що нова українська інтелігенція під проводом націонал-комуністів М. Хвильового і О. Шумського вступила у нерівний, але життєво потрібний бій з тоталітарною системою і большевицькою інкарнацією російського імперіялізму і треба підтримати ці зусилля, навіть ризикуючи життям, ризикуючи бути запідозреним у «націоналістичній змові» і «контрреволюційності», що само собою ставило людину поза радянські рамки, поза право на життя. І Зеров, на відміну від багатьох інших національно свідомих і, здавалося, бойовитіших письменників, відважився на цю боротьбу, спаливши за собою всі мости до відступу. У цьому сенсі він явив приклад кришталево лицарського служіння національному ідеалові, ідеалові збереження унікальности і свободи національної культури.

²⁷ У справі віршованого перекладу // «Життя й революція». - 1928. - № 9.

²⁸ «Червоний шлях». - 1926. - № 4.

²⁹ «Життя й революція». - 1926. - № 7.

Розбиваючи смішні, абсурдні, але агресивні і деструктивні аргументи своїх опонентів, Зеров, цей метр філології, літературної поетики, рафінованої культурологічної думки, змушений був опускатися до їхнього примітивного рівня мислення, доводити, що література - це не звичайна агітація, що не можна забувати класичну культуру Европи, що недоцільно лише калькувати російські зразки і т. ін. Ці істини доводилося пояснювати з допомогою сотень аргументів, щоб було зрозуміло навіть ідіотові, наводити елементарні приклади, цитувати якісь простацькі пропагандистські формули большевиків і европейських марксистів. Сьогодні, читаючи ці полемічні статті М. Зерова, стає болісно і ніяково, що цей велетень думки і духу мусив дискутувати із злобними пігмеями лише тому, що вони стояли на боці грубої імперської сили. Це був єдиний їхній аргумент та «інтелектуальний» козир, і з ним вони перемогли.

Після того, як у 1926-27 рр. літературну позицію Зерова нещадно розкритикували комуністичні посіпаки за нібито «реакційне куркульство», «буржуазність», «фашизм і націоналізм» та подібні безглузді звинувачення, йому з кожним роком ставало важче надрукуватися. Тому він більше займається перекладацтвом, готує до друку твори інших письменників, співпрацюючи переважно з видавництвом «Сяйво», яке займало відносно незалежну позицію і провадило важливу культурницьку лінію. У 1930 р. його штучно притягнули до фальшивого судового процесу над нібито підпільною антирадянською «Спілкою визволення України», на якому звинувачувалося понад 60 осіб, здебільшого інтелігентів, відомих діячів української культури С. Єфремова, Л. Старицьку-Черняхівську, В. Голоскевича, Й. Гермайзе та ін. Це морально і психологічно надламує вченого. Він розуміє, що «недремне око партії» вже намітило собі його. До 1931 р. він друкує свої останні кілька статей і дві книжки - «Поети пошевченківської доби» та «Байка і притча в українській літературі XIX-XX ст.». Так само він не може друкувати свої вірші і переклади. Поступово змушений працювати в російській науці: готує деякі російськомовні переклади, розвідки. Але й це, як і переїзд з України до Москви у 1934 р., щоб не підозрювали у націоналізмі, не рятує. У 1935 році його заарештовують за фальшивим звинуваченням в організації терористичної групи, провадять принизливі і жорстокі допити і висилають на Соловки. 3-го листопада 1937 року, до двадцятиліття «Великої Жовтневої Революції», Миколу Зерова разом із сотнями українських культурників і патріотів розстрілюють в урочищі Сандормох, що в Карелії.

Цікаво, що коли М. Зерова, найпопулярнішого й улюбленого серед студентів викладача, звільняли у 1933 з Київського університету з формулюванням «за націоналізм», одночасно влада звільняла іншого викладача, Михайла Калиновича, за «великодержавний шовінізм»³⁰. Большевицька система, на відміну від царської, із зумисним бузувірством, із зухвалою єхидністю розправлялася з українською культурою, розігруючи комедію «інтернаціоналізму», вдаваної боротьби з домінуванням російської великодержавної ідеї. Це, щоб задурманити суспільну масу, відвернути увагу від головної стратегії сталінського імперіалізму.

* * *

Літературознавча і літературно-критична творчість Миколи Зерова і його друзів та колег по перу - Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Бориса Якубського, Ананія Лебедя, Михайла Могилянського, Освальда Бурггарда, - означала великий перелом, нову добу в українській науці про літературу. Ці автори напрочуд вдало поєднували вивчення соціяльно-історичного та формально-естетичного аспектів художньої творчости, поглибили культурологічне осмислення літератури. Володіючи іноземними мовами, чудово орієнтуючись у світовій літературі, вони уміли, коли аналізували українську літературу, зіткати багатобарвний контекст розвитку світової поетики та естетики. Ненав’язливо, без менторства неокласики пояснювали органічну потребу пізнання духу історичної епохи, щоб зрозуміти логіку творчости письменника, поглиблювали тему психологічного тлумачення творчої індивідуальности, демонстрували літературний процес як невпинну течію змін і розвитку жанрів, художніх форм, тропіки, мови і стильових спроможностей літератури. Без надмірної патріотичної патетики, без взаємоузалежнення розвитку нації і літератури вони доводили унікальність кожної національної ментальности, тлумачили проблему неодмінної націленосте кожної літератури на вершинні здобутки світового мистецького генія. Велика філологічна скрупульозність, уважність до деталей, майстерність мікроаналізу, поєднані з широкою ерудицією, з умінням розібратися у світогляді досліджуваного автора, відчути епоху, з тонким естетичним смаком - ось головні ознаки і засади неокласичного літературознавчого методу. Значення і місія неокласиків полягала не тільки в тому, що вони, як могли, і в тоталітарних умовах рятували українську літературу і науку від профанаторства і деестетизації, а й у тому, що ця невеличка група скромних працівників пера, «бібліофагів», як вони себе називали, зуміла винести українську культуру на вершини світової естетичної думки у тому сенсі, що вони мали Божий дар і фахову компетентність відчути вічні струмені прекрасного. Вельми точним є визначення неокласичної естетичної доктрини як «консервативної модернізації»³¹: в епоху лавинного поширення модернізму і бурхливих поривів різних течій авангардизму неокласики залишилися чужими до їхнього експериментування та надмірного індивідуалізму, водночас вони дуже професійно відстежували, інтуїтивно вловлювали і відсіювали усе випадкове, штучне, поверхове в літературі. Це було глибоке відчуття і розуміння органічносте культурної традиції, її ваги і сили.

Олег БАГАН

³⁰ Брюховецький В. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис. - К.: «Радянський письменник», 1990. - С. 135.

³¹ Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: «Либідь», 1998.- С. 191.