Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Котляревщина. П. П. Білецький-Носенко
Українське письменство XIX ст.

Лекція VI

Поетична творчість 20-40-х pp. стоїть під впливом І. Котляревського. Вся літературна продукція початку XIX ст., що так чи інакше наслідувала чи копіювала «Енеїду», в історії української літератури має титул котляревщини. Спочатку термін цей уживалося в критичних оцінках: означали ним те, від чого відштовхувалися, всю немалу спадщину літературну початків XIX ст. Згодом він набирає історико-літературного значення.

С. Єфремов у своїй «Історії українського письменства» характеризує котляревщину як «обивательську літературу» «на всякі «злоби дня» та про біжучі справи». Це, на його думку, продукт обивателя, що «брався за перо, скоро що-небудь виводило його з рівноваги». «Взагалі, - пише далі Єфремов, - всі письменники, що силкувалися наслідувати автора «Енеїди», найбільш переймали його зверхню манеру й не дбали цілком про внутрішню вартість» (с. 186). «Не зрозумівши духу й напрямку «Енеїди», не маючи літературного хисту, саму лишень сверблячку до писання, вони копіювали саму зверхню сторону поеми Котляревського і вкинулись у надзвичайну утрировку й безглузду карикатурність» (с. 187).

Друге, пізніше, означення котляревщини належить І. Айзенштоку. Дано його, між іншим, у статті: «Изучение новой украинской литературы» («Путь просвещения». - 1922. - Ч. 6). Для Айзенштока котляревщина є типова література читача: «С точки зрения изучения истории читателя, яснее станут такие явления, как «Энеида» Котляревского, «Оды» Гулака-Артемовского, в особенности вся котляревщина (П. Кореницкий, П. Белецкий-Носенко, К. Думитрашко, С. Александров): все это... читатели, взявшиеся за перо».

Наведені означення доповнюють, як бачимо, одне друге, означаючи котляревщину як творчість епігонів автора «Енеїди», не так послідовників, як «последышей». Котляревський, при всій своїй бурлескній манері, причетний до ідейного життя доби: світла голова, пластичність уяви і мови. Котляревщина ніде не досягає ні ідейної, ні художньої височини Котляревського. Три риси визначають літературне обличчя епігонів Котляревського: 1) провінціяльно-обивательська природа письменника, 2) грубо-гумористичне трактування народного побуту і 3) образна, конкретна, з нахилом до вульгарности, мова.

Всю добу, коли котляревщина трималася на поверхні літературного життя, ділимо на три періоди: а) ранній - котляревщина однолітків Котляревського; б) середній - до нього зачисляємо Гулака-Артемовського і творчість інших авторів у 30-і pp.; в) пізній - творчість 40-50-х pp., в якій можна знайти стремління пристосувати стиль Котляревського, автора «Енеїди», до поважної літературної задачі.

До ранньої котляревщини зараховуємо:

1) «Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова» («К. Ст.»*. - 1890. - Ч. III). 1799 року Беклешов з адміністративним дорученням об’їхав Україну і, як ревізор, наробив у провінції великого переполоху та метушні, викликавши тим до життя «обивательську музу».

2) «Ода сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчення» штаб-лікаря Гр. Кошиць-Квітницького. Цей твір провінціяльного патріота має ту саму, що й у Котляревського, строфу (децима, тільки розмір «Оди до князя Куракина» - чотиристопний хорей) і ті самі вихватки проти французької революції (правда, в далеко карикатурнішій формі), які є і в «Енеїді». Наприклад:

Біг пустив на волокиту

Сих французів от за те,

Що не слухали совіту

Доброго, зробили зле.

Так собі компонували,

Що підряд всіх порівняли,

І вельможу, і псаря;

Підцьковали всю громаду,

Підкрутили свою раду

Та й забили короля.

Порівняйте у Котляревського: «Французи, давнії сіпаки, головорізи-різники...» Зустрічаємо місця, які мало не буквально спадаються з виразами «Енеїди». Наприклад:

У Кошиця:

Що вже знюхавсь він з султаном

І зробився отаманом,

* «К. Ст.» - «Киевская Старина» - головний українофільський журнал (1882-1906), друкувався російською мовою, але художні твори й етнографічні матеріали подавались українською мовою. - Ред.

Що йому і чорт не брат.

У Котляревського:

Там жизнь алтин, і смерть копійка,

Там лицар кожен парубійка,

Козак там чортові не брат.

Оду надруковано в «Вестнике Европы» (1807. - Кн. 9). Редактор журналу М. Т. Каченовський, вміщаючи її, зробив таку характерну примітку: «Просим извинения у некоторых читателей, что пять страниц отнимаем у них, желая угодить малороссиянам. Издателю известно, что многие жители Малороссии и Украины охотно читают «Вестник Европы». Правописание наблюдено в точности по выговору. Издатель».

3) Найвиразнішою авторською індивідуальністю ранньої котляревщини був Павло Павлович Білецький-Носенко.

Народився він 1774 року в Прилуцькому повіті. В 1794 р. під командою Суворова штурмував Прагу; 1798 р. в чині капітана вийшов у одставку і став за «штатного смотрителя» в Прилуцькій повітовій школі. Деякий час утримував приватний пансіон для дворянських дітей, де викладав усі предмети - риторику, поезію, мітологію, гражданський та військовий устави, старі й нові мови, історію, географію, фехтування та фортифікацію. Живучи в провінціяльному закутку, Білецький-Носенко з великою охотою на дозвіллі займався наукою, підтримував зносини з ученими установами, писав цілі наукові трактати на найрізноманітніші теми: з історії літератури, філософічні, богословські, економічні, з історії права, етнографії і навіть сільського господарства. Але треба думати, що у всіх цих працях він був тільки дуже пересічним дилетантом, і трактати його проходили непомічені. В питаннях суспільних він людина старосвітська, консервативна. Непохитно й твердо стояв на сторожі основ тодішнього суспільства, обороняючи законність і державну рацію кріпацтва. До української мови, до «малороссиянизму» під час військової служби - та й довго після - ставився неприхильно. Тільки згодом, уже в Прилуках, пристав він до гуртка прихильників українського слова.

Літературна робота була для Білецького-Носенка «од безділля лиш забава». Він, наслідуючи Котляревського, травестує російський твір «Похищение Прозерпины» Котельницького (1795). Українська переробка Білецького-Носенка має три розділи: у першому розповідається про гулянку Горпини в гаю, у другому - про виїзд Плутона з підземного царства, зустріч з Горпиною і мандрівка в пекло і рай, у третьому - про журбу Церери, її примирення з Плутоном та Горпинине весілля. Залежність цієї поеми від «Енеїди» відразу впадає в вічі. Як в «Енеїді», так і тут, усі ймення переіначуються.

Піп дав їй ім’я Прозерпина.

Що ж? Люди звикли лицювать,

Переіначили: Горпина,

І мні нельзя вередувать.

Образи-порівняння теж залежні -

У Білецького-Носенка:

Буває інколи, з дороги

Заверне в хутора москаль.

У Котляревського в характеристиці Енея:

Мутив, як на селі москаль.

І багато іншого.

В описі пекла виявилася цілковита безталанність Білецького-Носенка. Ні єдиної живої сценки, брак етнографічної та психологічної правдивости. Мова «Горпиниди» не має ні музичности, ані пластичности. Крім невластивих українській мові усічених форм (з тобой, з ней, мні), трапляються гріхи проти найосновніших законів української фонетики, яких не знайти в Котляревського («Нажерся блискавок і гріма», «Насупився чорніше нічі» і т. п.).

Одночасно з «Горпинидою» Білецький-Носенко заходжується коло своїх приказок-байок. Всі жанри українська література XIX в. бере з літератури XVIII в. Улюбленим жанром псевдокласичної літератури XVIII в. була байка. Отже, не дивно, що Білецький-Носенко теж переймає її.

Серед українських байкарів він визначається широким використовуванням джерел західноєвропейської байки. У передмові до своїх «Приказок» (чотири томи, Київ, 1871) він посилається на джерела німецькі, французькі, російські та інші. Ці «Приказки» Білецького-Носенка, як перекладні, так і власного утвору, складають 16 книг приблизно по два десятки в кожній (риса байкарської традиції) - всього 333 байки.

Крім чужоземних байкарів, він широко використав дидактичні оповідання з античної мітології, історичні анекдоти і навіть українські перекази й легенди («Три гайдамаки». - XI, 21; «Сковорода». - XII, 12; «Бурсак та владілець сада». - XV, 6). «Задля Вкраїни річ з колодця дідовського я мусив черпати, щоб тямили мій глас», - промовисто писав він. На свої «Приказки» він покладав великі надії. Вони мали створити йому славу («Мене поймуть в землі веселой і родючой»). Але їх художня блідість не відповідала широким претензіям автора. Характеристика дійових осіб мало зв’язана з народними уявленнями. Перерядити героїв у «плахту», «підголити чуприни» Білецькому-Носенкові не вдалося. Переобтяжено байки і греко-латинськими іменами та ремінісценціями.

Найдокладніше Білецький-Носенко використав Лафонтена. Перша й друга книжки його байок заповнені перекладами з Лафонтена і навіть за таким порядком, як у того. Тільки в третій та четвертій книгах знаходимо переклади лише на останніх місцях.

Перекладав Білецький-Носенко також Бюрґерову «Ленору», назвавши її «Івгою». Пробував свої сили і в романсах, але цим він випадає з котляревщини. Умер він 1856 року. «Горпинина» та «Приказки» вийшли друком через 15 років після його смерті.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.