Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - статті та реферати
М. Вороний — один із зачинателів модернізму в українській літературі
Всі публікації щодо:
Вороний Микола
Микола Вороний, за належав до того покоління української інтелігенції кінця ХІХ — першої третини ХХ ст., яке було підготовлене епохою І.Франка до створення нових національних і загальнолюдських культурних цінностей якому в нашій свідомості судилося стати «білою плямою» Феномен Миколи М.Вороного необхідно розглядати у тісному взаємозв’язку зі світовою літературою того складного періоду. Він творив на зламі двох століть, коли духовна криза усього світового суспільства спонукала шукати нові теми і шляхи втілення вражень від навколишньої дійсності. М.Вороний прагнув відійти від народницької традиції, що довгий час панувала в українській літературі, та вивести її на нові висоти художньо-поетичного мислення.
Маніфестом українського модернізму критика назвала надруковану в «Літературно-науковому віснику» 1901 року «відозву» поета, у якій він звертався до «красного письменства» із закликом укласти «русько-український альманах, який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новіших течій та напрямків в сучасних літературах європейських»
М.Вороний застерігає письменників від творів грубо-натуралістичних, брутальних і закликає їх відійти від шаблонів, що склалися в літературі, відкинути сталі теми, відмовитись від тенденційності. Наголошує автор на тому, що головним у творах альманаху має бути їх естетичність.
У кожному пункті своєї програми він застерігається від надмірностей. Заклик М.Вороного хоч і набув статусу своєрідного маніфесту модернізму, але не справив ефекту вибуху в літературі через поміркованість висловлюваних у ньому намірів.
М.Вороного неодноразово наголошував, що втілював власні прагнення нового мистецтва із цілком певною метою — вивести українську літературу на європейський рівень Разом із маніфестом існував ще й «неофіційний дискурс» модерністських намагань М.Вороного. Ним були надіслані листи до провідних українських літературних діячів із запрошенням подавати до альманаху власні твори, в яких М.Вороний більш докладно і відверто пояснює свої естетичні позиції.
Такі листи — з більшим чи меншим уточненням вимог до творів — були розіслані М.Вороним практично усім поважним українським літераторам тієї доби. У них автор чіткіше окреслював напрями ідейно-естетичних пошуків та власні орієнтири.
Взагалі М.Вороний вважав себе учнем І.Франка, завжди з повагою ставився до його думки. Але в оцінці модерністських шукань М.Вороного їх думки розходились. М.Вороний створив поезію «Іванові Франкові» де у художній формі задекларував принципи власної поетичної творчості: інтуїтивне, позараціональне осягнення краси, вільний політ фантазії, розкуте вираження душевних переживань. Для митця домінуючою стає ідея не тільки виходу поезії на новий етап естетичного розвитку, а й утвердження цілісної особистості поета-громадянина, що в умовах тогочасного стану українського самоусвідомлення було особливо цінним. Поет є у нього борцем, воїном, що закликає до бою «всіх тих, хто мляві чи недужі, / Чи під укриттям сплять байдужі». Життя він повинен охоплювати в усіх його проявах — «радощі і жалі», «боління і надії».
Але у віршах самого М.Вороного часто проглядають мотиви народницької поезії, за що йому Франко не раз докоряв. У цілому власне поетичні поривання Вороного, за модерністською традицією, «ins blau» («у блакить») були багато в чому ще затиснутими в межах народницької свідомості, несміливими.
М.Вороний, слідом за одним із своїх найулюбленіших поетів французького символізму, Полем Верленом, обстоював перш за все красу поезії, її естетику. Адже ж поезія римами, ритмами, зворотами милозвучної мови близько стосується до музики, а музика раз-у-раз дає нам такі зразки. І коли се вільно допускати в одній сфері штуки, то чому ж не вільно допускати в другій?
Загалом Вороний визначав яскраві випадки впливу символістської поетичної традиції на свої поезії «Тіні, «Вечірні акорди», «Я її в домовину живу поховав», «Інфанті» тощо, а також на цикли «Осокорі», «Рубіни», «Лілеї», «Разок намиста», «Гротески».
Хоча в поняття краси М.Вороний вкладає набагато ширше поняття. Він, слідом за Ш.Бодлером, П.Верленом, парнасцями вводить в українську лірику філософію краси страждання. Також він проголошує девіз «мистецтва для мистецтва». Але це не означає у поета перехід до «ніжноголосого» оспівування краси природи та кохання. Мистецтво М.Вороний ставить на службу загальнолюдським ідеалам. У свої поезії він вкладає і філософські міркування, роздуми над недосяжними таємницями буття. І це також ріднить його твори з поезією французьких символістів.
Микола Вороний сповідує «чисте мистецтво», постійно намагаючись примирити його зі «служінням громаді», активною громадською позицією. Творча позиція М.Вороного часто непевна, характеризується спробами поєднати ідеалістичні та матеріалістичні погляди, кохання до жінки та любов до Батьківщини, верленівську «естетику страждання» та епікурейство.
