Українська література - статті та реферати

Значення творчості Олександра Олеся в українській літературі

Творчість Олександра Олеся була непересічною, М.Сулима назвав його «найблискучішим з сучасних поетів». Син селян, Олександр Олесь, почав писати вірші ще у хліборобській школі у Дергачеві. Тематика того періоду в Олеся традиційна, що підтверджують і назви його творів: «Дівоча доля», «Сирітка», «Песня бедняка», «Мужицкая доля».

Хто знає, чи склався би Олесь, як поет, якщо б не його вступ до Харківського ветеринарного інституту (1903), де юнак поринув у вирій мистецького життя. Цей рік в історію української культури увійшов відкриттям у Полтаві першого пам'ятника І. Котляревському. Тридцятого серпня 1903 р. молодий (25 років) поет-аматор читав на святі свої вірші перед такими майстрами як Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко. Незабаром відбувається дебют Олеся у збірці «Багаття» (Одеса, 1904).

Цікаво прослідити зміну настроїв поета відносно першої російської революції на прикладі віршів («Коли нас сніг не зміг убить» і «Айстри»). Саме тоді кристалізуються основні теми творчості Олеся: любов, патріотизм, боротьба за краще майбуття. До них потім приєднуються філософські медитації та туга за Батьківщиною.

Часто Олеся називають символістом. Тут треба звернутися до Олесевої драматургії. Чи не споконвічні проблеми добра і зла, відповідальності людини за свої дії показані у драмі «Над Дніпром»? А ідея протистояння натовпу і особистості у «По дорозі в Казку», де в експозиції зазначено: «Убрання немає ознак нації і часу»? Це - чисті риси символізму.

Відомо, що символізм через прагнення досягти містицизму надавав велику увагу тонам і напівтонам - звідти любов до мряки, наявна і в Олеся. Верлен визначив принцип «музичності» поезії як необхідну рису символізму, і лірика Олеся повністю відповідає цій вимозі: чимало його віршів покладено на музику, а «Чари ночі» взагалі зараз вважаються народною піснею.

Нарешті, в Олесевій драматургії міфологічне джерело простежується досить виразно («По дорозі в Казку», особливо «Над Дніпром»). Це - також символістична риса, бо «символ і є міф».

Але все сказане стосується лише любовної лірики Олеся та драматургії, а значну частину його творчості складає громадянська лірика, яка ніяк не відповідає символістичним вимогам чистої краси. У ній трапляються поодинокі образи символістичної забарвленості, та значні труднощі становить їх визначення як символів чи алегорій. Алегорія має лише одне розшифрування, яке закладене автором та повністю зрозуміле читачам. У такому разі чим є образ айстр («Айстри») - символом чи алегорією? Це майже недосліджене питання, і його наявність тільки підкреслює непослідовність літературної діяльності Олеся в символістичній течії, мінливість, неодноманітність сприйняття ним навколишнього світу.

Зовсім інша картина спостерігається у вже згадуваній драматургії письменника: тут чіткими є риси саме національного, українського символізму: апокаліптичність, трагізм світовідчуття, пошуки гармонійної людини, постійні думки про індивідуальній громадський обов'язок - тобто, громадянська тематика у символістському оформленні.

Найбільша частина спадщини Олеся - саме поезії патріотичні і любовні. Щодо оцінки їх немає єдиної думки: більшість дослідників відзначають майстерність любовних віршів, за які М. Грушевський назвав Олеся «найбільшим з нині живущих поетів України». Чітко простежується залежність його музи (у цій галузі) від історичних подій.

Очікування щасливих змін, чогось кращого характеризують поезії 1904-1905 рр. Типовим для того часу є вірш «Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь рясні...».

Поразка революції приносить з собою розгубленість: поет вагається між песимізмом з приводу втрати надій та оптимістичними сподіваннями на майбутнє

Вся рання патріотична поезія Олеся наскрізь традиціоналістська: він використовує форму закликів до боротьби («Сонце на обрії»), але до кого - до «братів», що надто абстрактно. Він благає: «Не слів мені, а стріл крилатих вогняних!», але й це - наслідування. Саме тому Зеров писав: «Олесь прекрасний лірик, поки він зостається в сфері особистого».

Звичайно, що Олесь прогресував як поет. Безперечно, це відбилося і на громадянських поезіях: з'являються оригінальні образи і асоціації - «Три менти» (1906 р.) - образ вампирів і «Над трупами» - картина плачу жінки і матері. В ці роки знаходять своє відображення в олесевих віршах і нові мотиви; один з них - зради рідної землі:

Ця ж тема звучить у вірші «В міщанській одіжі», де виведена постать молодої нерозважної дівчини, повністю захопленої новомодним танком «Кек-вок», і поєднання його з вінком на голові розуміється як знущання. Можлива й інша трактовка сюжету - ця дівчина - Україна, що забула про власну гідність. Це підтверджується і подальшими рядками, де з неприхованим болем поет продовжує, пишучи про рідну землю:

Реальне сприйняття, і головне, показ речей є заслугою Олеся. Неодноразово з'являється в його віршах епітет «раби» відносно своїх співвітчизників:

... народ твій - раб з рабів,

Чужими і рідними забутий...

Олесь постійно намагається осмислити роль поета у суспільному житті. Типовим є вірш «Народ, як мертвий, спить без снів». Перша строфа носить роздумливий, тужливий характер і тому так контрастує з нею друга, що починається: «Ганьба мені! Ганьба мені!» Знов з'являється «спадщина» революції - «мерці і труни», і поет докоряє собі за гру на лірі. Це той самий мотив «громадянськості» поета, про який вже йшла мова. Поет, що хоче «узяти сурму мідну», дотримується тої самої думки, що звучить у романі А. Кримського «Андрій Лаговський»: праця пасивних учених, поетів, художників - дуже велика підпора деспотизмові проти тих, хто бореться за волю... Така тотожність у висловах свідчить про розхожість поданої думки у мистецьких колах того часу, і це знов демонструє намагання Олеся стати «поетом народу», провідником нових ідей, вважати себе Мойсеєм рідної землі:

з гір високих понесу

Народові скрижал.

Отже, Олесь вважає, що місце поета - вир боротьби, а його призначення - бути керманичем народних мас. Цей вірш виразно продемонстрував можливість такого припущення.

Як поет, Олесь не міг не звертати уваги на стан рідної культури і рідного слова: так з'явилася його знаменита поезія «О слово рідне! Орле скутий!», де знов проявляється непевність поета у призначенні своєї музи: то він благає слово стати мечем, то сонцем. І остаточне поєднання цих двох символів тільки поглиблює конфлікт: автор хоче злити те, що не спроможне не сумісне життя, а тому і в подальшій творчості Олеся спостерігається дуалізм: полум'яні заклики до повстання («Прокляття, розпач і ганьба!») і скарги на жахливе становище народу («О правда! Мій народ смішний безкрає...») змінюються зовсім іншими за духом риторичними питаннями («Хіба не бачите, що небо голубіє») і оспівуванням радощів життя («Яка краса: відродження країни»).

У період між двома війнами патріотизм Олеся нарешті вибирається з пут войовничості і починає зливатися з лірикою. Так народжуються вірші «Моїй матері», «В степу», де ключем б'є туга за рідними площинами. Звертається поет і до національної самосвідомості: «Рідна мова в рідній школі...», «Українська пісня», де нарешті виводиться правило: народ, щоб залишитися народом, повинен пам'ятати свої коріння - традиції, фольклор, мову.

На цей час припадає і написання драми «Над Дніпром», яка прекрасно ілюструє ці положення, базуючись на національній міфології.

Такий відступ від усталених правил прояву патріотичних почуттів викликав у критиків обурення, з приводу чого Олесь писав: «О вузьколобі патріоти! Вища любов до народу їм незрозуміла, вище розуміння мистецтва для них недоступне! Хто знає, якою була б доля громадянської музи Олеся, якби не почалася І світова війна. Поет повертається до старих образів, тем. Так, він спочатку каже, ніби відповідаючи на свої ж твори десятирічної давності:

До цього ж періоду творчості поета належить і вірш «Лебідь». У проекті шкільної програми його рекомендується подавати дітям з позиції, нібито Лебідь - символ незламаності духу. Але нам здається, що у вірші наголос ставиться на взаєминах натовпу і героя, який його пробудив до дій - це ті стосунки, що показані в «По дорозі в Казку» і «Старухе Изергиль».

У словах:

... Зграє лебедина!

Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

явно відчутний зв'язок зі сценою загибелі Його та того, як «один осторожный человек наступил на сердце ногой». Всі вірші з щоденника 1917р. - радісні, натхненні, але незабаром цей настрій зникає. У зв'язку з відомими подіями деякий час Олесь віршів не писав, але вже поезії 1919 року зі збірки «Чужиною» переповнені мінорними нотами:

Ти ж бачиш сам небесними очами:

Не ми йдемо, - на нас йдемо з мечами, -

Чому ж мовчиш?!

Вся емігрантська поезія Олеся - туга за втраченою Батьківщиною. Зникає войовничість, ніби її ніколи не було. Любов до України дзвеніть в кожному рядку багатьох поезій. Книга «Княжа Україна» - це також сум за своїм краєм. Змальовуючи героїчне минуле, поет зливається душею з далекою домівкою. В пізніх поезіях автор звертається думками до свого дитинства:

Згадую: так я в дитинстві любив

Вибігти вранці із хати:

Тільки послухати шелести нив,

З вітром пісні поспівати і т. п.

Найкраще характеризує ці настрої вірш «Коли я вмер - забув, не знаю...», де Олесь однозначно називає життя на чужині «страченим». В елегійному смутку Україна представляється поетові в образах природи: море, сині волошки, цвіт вишні, гуси. Олесь відкрито страждає від розлуки з рідною землею. Цей настрій зберігався в його творчості до самої смерті.

Отже, впродовж творчого шляху, войовничий патріотизм Олеся змінився елегійним смутком. Від традиційних образів він поступово відходить у пошуках власного стилю. Постійно непокоїло поета питання ролі митця у суспільному житті, остаточний вибір письменником не був зроблений. Визначальний вплив на патріотичну лірику мали перша російська революція, перша світова війна, події 1917 року та еміграція.

Образний світ любовної лірики Олеся

Вище згадувалась критична оцінка Франка, який після виходу збірки «З журбою радість обнялась» відгукнувся статтею, де все ж зазначив: «Виступає молода сила, в якій можна повітати майстра віршової форми»

Любовна лірика Олеся - справжній шедевр української літератури. Він виступає у них типовим романтиком («неоромантиком») з характерною для цієї течії любов'ю до сутінків, магії, таємничості (такі ж прикмети має і символізм). Про цю любов говорять назви творів письменника: «Чари ночі», «Казка ночі» і т. п.

Ніколи не називаючи імені своєї коханої, не даючи її портрета, Олесь створює лірично-радісний настрій завдяки силі почуття, висловленій у віршах, і чудовій грі кольорів:

Характерною рисою Олеся-коханця є поєднання стану душі з пейзажними замальовками. В початківських поезіях Олеся панують гедоністичні настрої, він прагне найповніше прожити життя, не пропустити жодної його миті. Він впивається коханням, поки є час, і радить це ж робити своїй коханій:

... І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас - богі скупі,

Над нас - глухі й нечулі...

Є і мотиви нещасливого кохання (вірш «Хвиля»), але вони за силою виразу явно поступаються попереднім зразкам. Тим не менш, поет виступає майстром персоніфікації природи:

...В'ється вітер, шепче: «Хвиле!»

В'ється вітер, шепче: «Люба!»

Покохай мене, вродлива:

Смілий, буйний, вільний я! [1,69].

Ця ж тема розгортається у поезіях «Нарцис, закоханий в лілею», «Ти зовсім мене не кохала», «Поглянь у душу...»

Іноді з'являються тихі, елегійні рядки («Твої очі - тихій вечір...»). В них, як не дивно, нема ідеалізації коханої: вона - звичайна дівчина, в якої на очах «спинились сльози», яка плете вінки в степах і т. п. В деяких віршах Олесь прямо каже про перевтілення у рослини:

... Ти лоза, а я - комиш,

Будем дихати вільніш... [1,137].

Мало кому вдавалося так безпосередньо-просто казати слова про кохання і виливати всю насолоду його - це, мабуть, і спричинило популярність Олеся-лірика. Поодиноко трапляються у спадщині Олеся переробки фольклорного матеріалу: «І нелюба свого теплом я обливаю...», «Стань, дівчино, стань!» Їх характеризує небагатослівність, образність, широке використання епітетів.

Поступово тема кохання починає зникати з творчих обріїв Олександра Олеся, і сліди колишнього таланту лише поодиноко трапляються в еміграційній спадщині - у віршах, присвячених Марії Фабіановій - останньому коханню вже немолодого Олеся.

Отже, кохання в поезій Олеся носить гедоністичний характер. Використовуються фольклорні джерела. Найтиповішим є поєднання любовної колізії з пейзажною замальовкою.

Окремою темою виділяються вірші Олеся, написані в Криму. Їхні особливості - лаконізм, інформативність, екзотизм.