Українська література - статті та реферати

Любко Дереш - чудесне «дитя» - Романи «Культ», «Поклоніння ящірці» і «Намір!»

Всі публікації щодо:
Дереш Любко

Л. Дереш народився у 1984 р. у містечку під Львовом. Закінчив економічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка. Перший його видавничий договір про вихід роману «Культ» підписували батьки, оскільки на той час він іще був неповнолітнім. Автор трилогії, що складається з романів «Культ» (2002), «Поклоніння ящірці» (2004), «Намір!» (2006), а також роману «Архе» (2005), «Трохи пітьми» (2007). Його твори перекладено польською, німецькою, італійською і сербською мовами. Творчість Л. Дереша отримала широкий розголос у пресі, зокрема німецькій та польській. Має власний сайт: http: // www.deresh.name

Романи «Культ», «Поклоніння ящірці» і «Намір!» становлять собою трилогію не тільки тому, що перебувають у спільному хронотопі - наші дні, Галичина, містечко Мідні Буки, а й тому, що репрезентують досі найповніший в українській літературі образ нового покоління. Подібна повнота образу сучасної молоді характерна хіба що для роману С. Ушкалова «ОБЖД» (2007). «Культ» містить у собі елементи трилеру, «Поклоніння ящірці» - детективу, «Намір!» - роман про подорож у пам’ять.

Центральні персонажі роману «Культ» - закохані одне в одного викладач Юрко Банзай і його учениця Дарця Борхес - уособлюють поколіннєву альтернативу. Ідеться не тільки про вільне кохання й розширення свідомості за допомогою куріння трави, а й про свободу мислення, нестандартне життя - ту життєву програму, що суперечить програмі стандартизованого суспільства. Саме тому і Дарця, і Банзай стають жертвами Йоґ-Сотота - причинного хробака, що біду накликає. Однак їхня смерть зображена в романтичному ключі, овіяна легендою про Волинкаря при Воротах Зорі, який насправді виявився Джимі Гендриксом. Після битви двох сил Банзай, а згодом і Дарця опиняються у прекрасній країні Утопії, до якої, як можна припустити, «гопнікам» шляху немає. Можливо, Л. Дереш вирішив не лише дещо переоблаштувати Рай, а й упровадити новий тип грішника. Ним є споживач масової культури.

У «Культі», як і в «Поклонінні ящірці», широко висвітлено проблему молодіжних субкультур, показано протистояння між формалами («гопи», «гопніки», «пацани») і неформалами, серед яких є й такі оригінали, як «синтетики», тобто ті, що слухають синтетичну музику й харчуються у «Макдональдсі». Описи молодіжних субкультур у романі, здається, дуже точні й колоритні. Хоча лише в «Поклонінні ящірці» між формалами і неформалами почнеться справжня війна, уже в «Культі» їх роз’єднує практично все, але найбільше все-таки музика: «гопніки» вчащають на «дзіска-party», неформали надають перевагу року й електронній альтернативі.

Л. Дереш начебто прирівнює неформала до партизана-бандерівця. Насправді ж, як зазначає О. Бойченко, пародіює відому партизанську пісню «Там під Львівським замком». Правда, О. Бойченко даремно стверджує, наче це пародія в дусі О. Ірванця, який свого часу переробив відомий вірш В. Сосюри «Любіть Україну» на «Любіть Оклахому». О. Ірванець пародіював нацреалізм і сентиментальний український національний характер, Л. Дереш використовує партизанську пісню з метою дешевого епатажу, що, звичайно, свідчить про невироблений смак автора й втрату ним відчуття міри. Так само, до речі, як і твердження, наче в церкві в Мідних Буках продавали порнографічну літературу. На Галичині, з огляду на релігійність населення, у жодній з церков порнографічна література продаватися просто не може.

Зауваження Л. Дереша щодо релігії наштовхують на думку про особливий різновид атеїзму, притаманний неформалам. Бути неформалом означає сповідувати певні норми, манеру поведінки і мораль, тобто можна сказати, що у цьому разі маємо справу зі своєрідною псевдорелігією. Проте неформалів передусім не влаштовує не закостеніла галицька традиція з її надмірним патріотизмом і релігійністю, а масова культура. Перформенс, що його влаштовує Банзай, символізує розправу над цінностями масової культури - шматуються журнали «Ліза», «Атдухні», «Вот так!», «Тєлєнідєля», «Наталі», розбиваються магнітофони, з яких ллється музика «Атпєтих машенніков», «Запрєшшьонних барабаньшьшіков» і «Рукі вверх», а телеекран, на якому з’являлися клапті мильних серіалів, Банзай розбиває кувалдою у той момент, коли на ньому проскакує кадр з їхньої ж вистави. На цьому самому перформенсі Юрко читає поезію Покальчука, Антонича й Андруховича.

Нове покоління, за Л. Дерешем, намагається триматися якомога далі від політики і країни, які уявляються «квінтесенцією театру абсурду, де ніколи не з’явиться Ґодо» (ремінісценція з п’єси С. Беккета «В очікуванні на Ґодо»). Саме Юрко Банзай, викладач коледжу в Мідних Буках, разом зі своєю подружкою Дарцею має стати тим, хто чинить опір Сатані, який, якщо вірити «Культу», є тотальним. У кожного коледжу, як і в кожного Юрка, є свій Корій - колишній моряк далекого плавання, актуальний сторож, а насправді диявол.

У «Культі» вдалим є не тільки вибір жанру - трилер з елементами магії, а й реалістичні характеристики вчителів, які зазвичай дають дотепні й талановиті учні. Ось лисий старий чоловік з молочною куцою борідкою Дмитро Дмитрович Хорса, якого називають «психо-хологом». У його кабінеті висів плакат із Джоном Ленноном і відчувався гострий аромат трави. Хімік - пан Ярослав - просто не вилазив з комп’ютера, зате вчитель української мови і літератури пан Лісун мав вигляд стовідсоткового гомика, а його дружина пані Полісунка, теж мовниця, - стовідсоткової лесбійки. Найсимпатичнішою виглядає маленька, засушена, наче мертвий горобець на стриху, старушенція Держислава Черевуха - викладачка світової культури. Образ Юрка Банзая, здається, можна трактувати як автобіографічний, якби не одне «але». Якщо Юрко вважає, що краще вже бути сільським учителем біології, ніж нотаріусом чи ще якоюсь потворою, то його автор Л. Дереш набагато практичніший - він усе-таки обрав банальну бухгалтерію. У житті, на жаль, усе зовсім не так, як у літературі, тобто все набагато гірше. Якщо в «Культі» неформали перебувають у романтичній фазі свого становлення, виявляючись жертвами, то в наступних романах перетворюються на переможців - цинічних пофігістів.

Роман «Поклоніння ящірці» порівняно з «Культом» відверто не містичний. У ньому йдеться про аутсайдерів з містечка Мідні Буки: Гладкого Гіппі, Дзвінку Олелько й Крвавіча Михайла. Це погана компанія, що називає себе «цвітом нації», «цвіллю нації», «насправді ж вони просто є». Вони боготворять погляди Джека Керуака, Джонна Леннона, котрі любили критикувати порядок і засуджувати владу. Компанія слухає Джима Моррісона та дотримується гасла - «все життя втікати від мудрості натовпу і порад родичів». Автор зазначає: «І було так: були ми, була причина, не вистачало лише приводу, дрібнички, щоб ми зайнялися, немов просочені напалмом». Згодом така дрібничка все-таки знайшлася. Нею стали гопники, а саме Фєдя Круговий із друзями і псом Дюком, які не давали життя неформалам, знущалися з них, вселяючи непоборний страх.

Неформали повинні були свій страх подолати. Саме тому між молоддю розгорілася справжня війна, яка почалася вбивством Дюка, а скінчилася вбивством Фєді Кругового. Напевно, Ф. Достоєвський дуже помилявся, стверджуючи, що для злочину ніколи немає виправдання, а вбивця приречений на муку. Л. Дереш виправдовує вбивство, вчинене з метою самооборони. Дивує, що, вбиваючи, герої так нічого й не відчувають. Адже, як зазначає Л. Дереш, це покоління байдужих, покоління «пофігістів», які ні про що не шкодують, яких убивство й ненависть зовсім не зачепили. Прикметно, що сам автор прагне, щоб цю книжку сприймали без огляду на його вік, що, звичайно, неможливо. Адже тих висновків, яких дійшов автор роману, могла дійти лише людина з мінімальним життєвим досвідом.

У «Поклонінні ящірці» панує сюжетний наратив, у якому чимало діалогів і внутрішніх монологів, часто пафосних, які нерідко заперечують громадську думку або усталені смаки. Автору вдалося передати різні типи мовлення: гопників, наркомана з Гіацинтового Дому, альтернативників, галичан-патріотів і діаспорних українців (листи заокеанської цьоці). В’їдливо висміює він галицьку, переважно містечкову, традицію.

Героєм роману «Намір!» є наділений феноменальною пам’яттю Петя П’яточкін, який також живе у Мідних Буках, але змушений після закінчення школи їхати до Хоботного, що під Тернополем, доглядати свою бабу. Як і в попередніх творах, тут зустрічаються досить точні описи галицького побуту і атмосфери галицького містечка, а також Львова, де Петя працює офіціантом у барі «Російська книга». П’яточкін захоплений ідеєю телепортації. Саме цим він шокував свою подружку Гоцу Дралу, яка вирішила, що Петя божевільний. Гоца, «кидонувши» П’яточкіна, вірогідно, потрапила під авто. Наш герой знову повертається до баби, яка збирається помирати, замовляє їй труну й викликає електрика, аби той полагодив перегорілу проводку. Електрика, який був алкоголіком (на думку Л. Дереша, алкоголізм сильно підриває авторитет людини, алкоголіків люди зазвичай взагалі не шкодують), убило струмом, баба дійшла фінішу через вік. Це означало, що між двома смертями третій може прошмигнути непоміченим. Петя приймає просте рішення - відкручує газ, будинок з трупами вибухає, а П’яточкін втікає в туман. Його намір - намір Нескінченності.

У постскриптумі до роману йдеться про невідому роботу К. Малевича, знайдену в Чернівцях. Кінцева цитата з того ж К. Малевича, очевидно, співзвучна автору - людина створює реальність зі своїх уявлень аналогічно до того, як Бог створив світ. Людина й Бога створила як власне уявлення. Зрозуміло, що християнство дивиться на цю проблему зовсім інакше: людина - це образ Божий. Інша справа, що людина, це найрозумніше Боже творіння, часто зовсім не відповідає своєму призначенню, тобто розчаровує свого Творця.

Як і компанія альтернативників із попереднього роману, Петя П’яточкін виявляється пофігістом. Хочеться вірити, що пофігістична доктрина, яку пропагує Л. Дереш, усе-таки імпонує читачеві менше, ніж легкість, з якою написані його твори. Письменник зізнається, що «пише в кайф», задля власного задоволення і щоб його книжки було приємно читати. Література Л. Дереша - це, звичайно, сублітература, розрахована на освічену молодь, так званих неформалів або тих, хто хоче ними бути, кого не влаштовують стандарти масового або попсового суспільства.

Яскрава поколіннєва альтернатива Л. Дереша, як і І. Карпи, спрямована проти різного роду «рагулів», «жлобів», «гопників» і т. д. Цій альтернативі передував трактат Ю. Іздрика «Про мудаків». До того ж Ю. Іздрик не заперечує, що й сам іноді поводиться «як мудак». Альтернативники до подібної самокритики досі не доросли. Крім того, створені Л. Дерешем персонажі «неформалів-пофігістів» викликають не меншу огиду, ніж «гопники», - недаремно М. Цуканова пише про культивування Л. Дерешем «паростків фашизму в собі», хоча в даному разі доречніше було б стверджувати про банальну ненависть. Псевдорозумування автора, наприклад, на тему новітньої «насильницької українізації» в «Архе» чи на тему патріотизму в «Поклонінні ящірці», не можуть не дратувати і свідчать не так про його молодість, як про низький культурний рівень. Письмо Л. Дереша попри задекларовану альтернативність, насправді, не виходить за межі масової літератури.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.