Українська література - статті та реферати

Світлана Поваляєва - мізантропія як форма протесту

Всі публікації щодо:
Літературознавство

С. Поваляєва народилася у 1974 р. у Києві, закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т Шевченка. Працювала у різних ЗМІ, тепер здебільшого пише прозу. Дебютувала, як і Л. Де

реш та І. Карпа, у «Четверзі» Ю. Іздрика. Авторка романів «Замість крові» (2003), «Ексгумація міста» (2004, 2006), «Оріґамі-блюз» (2005), «Сімурґ» (2006), «Лярви. Небо кухня мертвих» (2007). Спільно з В. Наріжною видала поетичну збірку «Камуфляж в помаді» (2006).

С. Поваляєва пише молодіжні субкультурні романи. Дебютний роман під назвою «Замість крові» - про київських гіпі-наркоманів. Критика зазначає, що основною ознакою її творчості є невідповідність авторського стилю предмету оповіді: «Замість бруду, сукровиці і сперми» - відчуття ніжної чистоти, замість декларативної скандальності та цинізму - глибока рефлексійність і тонкий психологізм, замість кондової гіпівської безнадії - щемка пристрасть» (А. Бондар). У «Замість передмови» до роману Ю. Іздрик імітує обурення тим, що на його «останню територію» посягають «якісь малолєткі», котрі чогось шукають у «поколінні квітів». Насправді він появі цих «малоліток» безмежно радіє. Хоча, як відомо, сам Ю. Іздрик критично ставиться до «вільного духу Європи», вважаючи, що гіпі принесли у світ чимало бруду й горя, у цьому разі він виступає адептом їхнього свободолюбства. Він дивується, наскільки природно С. Поваляєвій вдалося вжитися в образ чоловіка - адже оповідь у творі ведеться від імені Дреда, помічає чимало посилань на «бітників» Вільяма Берроуза і Дж. Керуака. Є там і ремінісценції, алюзії на М. Булгакова і з Л. Подрев’янського. А в романі «Оріґамі-блюз» К. Москалець помічає впливи давньої японської прози. На його думку, С. Поваляєва користується одним із правил дзуйхіцу - відсутність сюжету, імпресіоністське письмо.

Роман «Замість крові» не є маніфестом покоління. Швидше, це книга мемуарів, що має на меті зафіксувати гіпівську Толоку, а на ній - головну солодку парочку - Дреда і Джанніс, Джона (жива ікона а ля Берроуз), Аркашу (адепт амфетаміну), Майка (біблійний профіль), Ципу (крихке створіння), Лі (янголоподібний покидьок), Данила-Мухомора (олдова - жива на той час легенда), Марго (має дитину, народжену за ґратами), Пашу-піаніста (мажор-невротик), Тараса Ліпольца (просто поет). Авторка з великою теплотою описує ті Сходи, і той Київ, які любили її ровесники- гіпі. Так вона виливає свою ностальгію за юністю. Сходи дещо змінилися, Київ теж, а більшість гіпі, яким так і не вдалося відмовитися від наркотиків, - давно вже у кращому зі світів.

С. Поваляєва саме про цю правду воліє не писати. Безперечно, вона смілива авторка, вдається до експерименту - намагається романтично писати про антиромантичну тему: наркотики, занедбані квартири, психози й депресії. Щодо цього Ю. Іздрик оптимістично підсумовує, це - пронизлива й світла історія усе-таки кохання, yes-таки-життя. Однак ні оптимізм Ю. Іздрика, ні романтична екзальтованість С. Поваляєвої не переконують, бо там, де починаються наркотики, закінчуються дружба, любов, саме життя. На тему наркотиків світла книжка можлива (сьогодні можливо все, межі мистецтва, зафіксовані Лессінгом, знівельовано), але її світло фальшиве. Про депресію і дно можна писати «чорно», тобто так, як пише О. Ульяненко, а можна іронічно і з «чорним» гумором, як це робить Ірвін Велш у романі «На голці», але в жодному разі не романтично. У С. Поваляєвої досвід смерті виглядає непереконливо, тобто читач не відчуває моторошного, холодного чи, навпаки, обпікаючого й електризуючого подиху смерті, коли людині ставлять остаточний діагноз або коли вона обирає його добровільно. Саме про це, здається, йшлося у Б. Матіяш, яка писала про штучність досвіду смерті, продемонстрованого С. Поваляєвою у «Ексгумації міста».

У наступному романі С. Поваляєвої «Оріґамі-блюз» поколіннєвий досвід подано через досвід головної героїні з дивовижним і дещо претензійним іменем Мрія. Звичайно, цей образ є автобіографічним, хоча авторка, може, соромлячись, а може, задля більшої відстороненості, вдається до оповіді від третьої особи. У цьому романі письменниця прямо стверджує: є «ми», а є «ви» (міщанство, мажори, батьки) - між двома цими полюсами зберігається постійна напруга. Вона навіть виразно артикулює відмінність між «вами» і «нами». Якщо «ви» змирилися з тим, що істинний протест перетворився на лицемірство, то «ми» ні. Протест, за С. Поваляєвою, - це остання й остаточна вартість цього світу. Якщо протест нівелюється, якщо можна вкотре знищити в людині найкраще, тоді дозволено все: секс, алкоголь, наркотики, обсценна лексика.

У книзі «Сімурґ», зробленій за принципом диска, на якому 11 сінґлів, портрет покоління конкретизується. Закохана парочка Фес і Андрій із оповідання-сінґлу «Зміст апельсина» декларують: ми не альтруїсти, ми навіть не знаємо, що таке кохання, ми просто зустрілися, пристали на пересічний секс, ми прогнозовано розбіжимося через два роки - ось вам, хавайте.

К. Москалець має рацію, що С. Поваляєвій «добре в своєму брутальному, неохайному, хтивому тексті - і що ти їй/текстові за це зробиш, коли чужа самодостатня насолода не потребує коментарів, виправдань чи засуджень, вона, власне, засадничо не потребує свідків або причетних».

Отже, К. Москалець пророкує С. Поваляєвій відсутність читача. Проте читач все одно буде у неї і не тільки з цільової аудиторії, оскільки людей, навіть дуже правильних (у них теж жевріє прихований протест), завжди цікавить все заборонене, неординарне, зокрема постінтелігентська, тобто люмпенізована, свідомість, наркотичні сни і глюки, бунт проти споживацького суспільства і масової культури, боротьба зі стереотипами й табу.

Людину, на щастя, влаштовано так, що її завжди щось не задовольняє, навіть тоді, коли у неї є все. Саме цього, здається, й не розуміє С. Поваляєва. «Хлопчики-мажори» починають співати протестних пісень, бо теж потребують бунту. Взагалі, напруга, про яку вона пише, існує не тільки між різними соціальними прошарками, працедавцями й робітниками, верхами й низами, партіями чи поколіннями, а й всередині кожної людини. Ця напруга тим вища, чим людина культурніша, чим тонша її організація.

С. Поваляєва, безперечно, наділена тонкою організацією. Крім того, вона справді «надзвичайно обдарований мовець» (К. Москалець). Можна сказати, що С. Поваляєва є збирачем сучасного фольклору. Вона фіксує ту мовну ситуацію, в якій усі ми сьогодні перебуваємо, не облагороджуючи її, навпаки, точно копіюючи: розповідає анекдоти, вживає сленг та обсценну лексику. Однак В. Матіяш, на відміну від К. Москальця, вважає, що мовні пропозиції С. Поваляєвої більш ніж нецікаві, оскільки наділяють мову універсальною безликістю. Напевно, з цієї причини вона узагалі пише про прозу С. Поваляєвої й І. Карпи так, наче перед нею про- за-сіамські близнючки: обидві пишуть альтернативну сублітературу, хоча С. Поваляєва вдається до романтичного письма, а І. Карпа - до інфантильного говоріння. Найбільшим недоліком цієї прози, на думку Б. Матіяш, є те, що авторки позбавляють читача приємної можливості, відгадувати, звідки походить та чи інша алюзія, ремінісценція. Та література все-таки не кросворд і не чайнворд для інтелектуалів. Література свідчить передусім про людину, її внутрішній світ, переживання і навіть страждання, які, можливо, мало кого приваблюють, адже співстраждати з кимось - приємність сумнівна. Тому катарсис як спосіб лікування душі не надається для реклами. Існує мало підстав для того, щоб категорично стверджувати, що письмо С. Поваляєвої чи І. Карпи катарсичне. Однак у їхній прозі відчутні людські, може, дещо екзальтовані, але, попри все, не паперові переживання і почуття. Обидві письменниці, здається, прагнуть, щоб література була тим, чим вона має бути в першу чергу, - джерелом емоцій, а не збіркою цитат, істин чи інших правд.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.