Українська література - статті та реферати

Марія Матіос як добровільний народознавець: «Людина завжди має вибір»

Всі публікації щодо:
Матіос Марія

Як писали в одній з газет, «спроба батога для нації - ось чим є книги Марії Матіос. Її книги... - це удар і виклик». На кредо Ліни Костенко «Шукайте цензора в собі» для Марії Матіос є одне табу - писати погано. Як зазначає сама письменниця, бути якісним у творчості - це професія.

Сьогодні Марія Матіос - авторка більше десяти книг. Вважає, що в житті стільки любові і страждань, що навіть три сучасних Достоєвських і два Стефаника не мають змоги осмислити їх. Вона лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Солодка Даруся», який з особливою силою збурив українську спільноту та став культовим для українського читача. Сама ж Марія Матіос про книжку каже, що ніколи не думала, що вона може так збурити суспільну думку.

Про своє ставлення до літератури письменниця говорить: «Не треба бути великим психологом, щоб зрозуміти, що моєму світогляду і уявленням про сенс літератури найбільше відповідають «Даруся» та «Нація». За словами Марії Матіос, читаючи російські відгуки та рецензії на видані у перекладі на цю мову двох епохальних творів «Солодка Даруся» та «Нація», вона зрозуміла, що її книга цікава і для росіян у пізнанні людини у ході часу.

Загалом же у творчості письменниця користується таким кредо: пошук украденого щастя нації і пошук украденого щастя людини. Її насамперед цікавить поведінка, мотивація людини у капканах, в які ловить її життя. «Людина завжди має вибір. Лабіринт пошуку цього вибору - він мені цікавий», - підкреслила Марія Матіос.

На її думку, усяка література має право на життя (і висока, і масова), бо саме тоді вона є повноцінною. І не треба будь-якому чи то письменникові, чи то поетові в усьому покладатися на державу. Вона повинна лише забезпечити можливість доступу автора книжки до вільної комунікації з читачем через мережу українських книгарень. Далі письменник повинен сам достукатися до читача. І це неправда, що сучасна людина не хоче нічого читати, стверджує Марія Матіос. Якби відповідне фінансове забезпечення було спрямоване на книгарні районних містечок та сіл, то всі б відчули повернення читача до української книги.

Упродовж останніх двох років Марія Матіос спромоглася на те, у чому з нею в Україні мало який письменник може змагатися. У 2001 році побачили світ три її книги: прози - «Життя коротке» і «Нація», а також «Жіночий аркан» поезій. У 2002 - другий наклад «Нації» і книга «рецептів на всі випадки життя» «Фуршет від Марії Матіос». Про неї і її книжки говорять. А це для письменника важливо.

Кор.: - Після «Нації» й «Життя короткого» про письменницю Марію Матіос згадували і як про Стефаника у спідниці, і як про послідовницю Кобилянської, казали про «ляпаси чоловічій зверхності й презирству». Після «Фуршету» закидають чтиво «жіночих журналів» чи весело діаґностують «літературне хуліганство».

М. М.: - А знаєте, що найбільше не люблю у критиків? Коли вони роблять неправильний наголос у моєму прізвищі. У наступній книжці, мабуть, доведеться зробити так, як зробив Прохасько в «НепрОстих» - позначати букву у власному прізвищі: МатіОс. А якщо серйозно... То критика в Україні - явище специфічне. Після «Нації» та «Життя короткого» я прочитала до сотні відгуків, і в дуже багатьох лейтмотивом був пошук там... сексу. Це стало величезною несподіванкою для мене. Як?! Ви, критико (прошу не плутати з журналом «Критика»), атрофувалися так, що у «Нації» не знайшли нічого, окрім. відсутності сексу?! Згодом я засміялася сама до себе: хочете сексу? Буде вам секс. Але секс. смачний. І написала «Фуршет». У цій книжці я люблю ту частину, яка позначена грифом «сТрави» (я б таки видавала їх окремо). Часом читаєш так звану критику, і замислюєшся: а на кого розраховане таке тлумачення письменницької праці? Мене іноді бісить, коли ми в навкололітературознавчих дискусіях так високо і туманно піднімаємо планку для сучасного письменника, що між творцем і читачем утворюється чи не Марсіанська западина відчуження. Мені здається, що українська література, у тому числі сучасна, довела, що має зразки класичного, чи близького до класичного, стилю письма. Але мало хто з нас, письменників, навчився писати хороші, якісні українські книжки не для літературознавців і критиків, а для тих, хто просто любить читати. В дорозі. Перед сном. У лікарні. На відпочинку. Під час депресії. Після розлучення. Йдеться не про попсу в гіршому її розумінні. Йдеться про книжки, які з однаковим задоволенням читали би і академіки, і домогосподарки. І що принизливого в тому, що тиражі Василя Шкляра більші, ніж тиражі Коельйо в Україні? А щодо порівнювання із Стефаником... Я не Стефаник у спідниці, я - Марія Матіос у спідниці. Кожен письменник має свій «город», який обробляє, як може, і говорити тут про конкуренцію немає сенсу. Чи змогла б я «змагатися» з тією ж Женею Кононенко? Ні, звісно. Ми - різні. Після «Зради» я сказала: Женю, ти так неощадливо використовуєш сюжет, одну твою книжку можна розтягувати на кілька. В «Ностальгії» цього значно менше. А ще за що я шаную Женю Кононенко, так це за те, що вона Київ знає і любить так, як я свої Розтоки. І хіба після цього я могла би претендувати на «київську» нішу Кононенко? А «Казка про калинову сопілку» Оксани Стефанівни? Це не книжка - єдине речення, написане на одному диханні. Вищий клас! Але так, як пишу я, не пише ніхто. І в цьому немає нічого дивного. Пишуть краще, гірше, вигадливіше, цікавіше чи нудніше, але не так. Проте я високо ціную прозу своїх колежанок - Софії Майданської, Теодозії Зарівної, Ірен Роздобудько, Галини Тарасюк, Галини Паламарчук, Люби Голоти. Але й вони між собою не є конкурентками, бо різні, і кожна має свого читача. Інша справа, чи елементарно доходять до читача їхні книжки?!

Кор.: - Пані Маріє, Ваш доробок не можна назвати «рівномірним». Принаймні, коли зіставляти тексти історичних новел і сучасних жіночих історій, складається враження, що писали різні автори.

М. М.: - А хто сказав, що доробок письменника - це стала, рівномірна величина? Я, скажімо, відчуваю, що спроможна у творчості викинути іще якийсь коник! І може, навіть не один. Письменник - він винахідник-експериментатор. На мою думку, він не повинен бути передбачуваним. Це царина політиків - бути передбачуваними. Якщо ми хочемо, щоб нас читали, треба бути цікавим читачеві. А якщо хочемо чванитися своєю наделітністю, пишімо елітні речі. Най Бог помагає, як кажуть на Буковині. Кожну мою книжку можна вписати в малюнок кардіограми - малюнок гір, моєї малої батьківщини, малюнок мого темпераменту. Ось вершина - це «Нація», ось долина - то «Фуршет», наступна вершина - «Солодка Даруся». Маю перед собою єдину конкурентку - мову. Її можливості - невичерпні, оскільки це такий же живий організм, як сама людина. Він рухається, видозмінюється, відновлюється, старіє. Спробуй, устеж за таким гігантським рухом. Можна скільки завгодно експериментувати з нею, вихолощувати чи нарощувати, а потім твір читати буде неможливо... Я, написавши, мучуся тридцять три рази: чи говорять так у житті, чи повірить мені читач, чи зрозуміє? А «Фуршет» із «Нацією» порівнювати не слід. Це все одно, що порівнювати діловий костюм і вечірню сукню. У своїй «Нації» я так находилася зі зброєю в руках по криївках, а в «Житті короткому» - слідами смерти і скальпелем - по людській підсвідомості, що можу дозволити собі з не меншою ретельністю продефілювати міністровим кабінетом чи сімейною кухнею. Хоча. Свої «Детектор», «Поштовий індекс», «Учора нема ніде» із «Фуршету» я б не наважилась назвати легким чтивом.

Кор.: - А чи будете Ви повертатися до теми національного? Все-таки «Нація» витримала вже друге видання, хоча дехто й зізнається, що назва насторожує.

М. М.: - «Фуршет» - не менш національна книга, ніж «Нація». Доки формується свідома українська нація, доти моя «Нація» матиме попит, попри певне її іґнорування, кпини, скепсис. Ця тема невичерпна, власне, вона має стосунок не стільки до моєї біографії, історії моїх Розтоків, скільки до нашої контроверсійної історії, давнішої і зовсім новітньої, загалом. «Нація» бачиться мені як масштабне кінополотно, і я мрію, щоб знайшлася людина, яка могла б втілити це на екрані.

Зараз дописую третю драму для повісті «Трояка ружа», яка з минулого року друкується в журналі «Сучасність». У комп’ютері - незакінчений роман «А на Петра вода тепла». Там соціального і національного стільки, скільки завжди у Марії Матіос. Та час від часу потребую своєрідного intermezzo. Вважайте, що «Фуршет» - це виведення не лише читача з-під високовольтної лінії, але й моя утеча з-під неї. Бо одна «Нація» поглинає кілька років життя.

Кор.: - Сьогодні спостерігається яскравий вихід у літературу жінок. Як Ви ставитеся до «жіночої» прози?

М. М.: - Як до результату надзвичайної жіночої працьовитості. Я й близько не ночувала біля феміністок, але також вважаю, що тоді, коли чоловіки на дивані виношують плани на вічність чи глушать, пардон, горілку, жінки працюють. Ось і увесь жіночий феномен. Сьогодні українські письменниці дають неабияку фору колегам-чоловікам. В Росії це вже серйозний бізнес. Українським письменницям та російських би менеджерів...

Кор.: - Якою, на Ваш погляд, має бути сучасна книжка: дорогою, «для полиці» чи на одне читання?

М. М.: - Як мовиться, «мамы всякие важны, мамы всякие нужны». Так і книжки. Їх повинно бути багато і різних. Для полиці і для одноразового користування.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.