Українська література - статті та реферати

Три життєві уроки «Солодкої Дарусі» Марія Матіос

Всі публікації щодо:
Матіос Марія

«Солодка Даруся» - один з творів, які читаєш на одному диханні, а потім ще й ще повертаєшся до них. Це та річ, після якої довго не можеш сприймати нічого іншого. Марія Матіос нагадує, що всі ми - неповторні, зі своєю (не нами обраною) долею, що раз по раз повертається до нас різними гранями: «.. .життя - то ружа триколірна». Часом людина не витримує спокуси гріха, але за кожну солодку грішну (і не грішну теж!) мить на неї чекає спокута стражданням - ще з Біблії відомий шлях очищення душі: «.бо ніхто, навіть Бог, не любить, коли людина жиє - і лиш тішиться. Людина, поки на землі, мусить страждати».

Композиція твору незвичайна. Авторка поступово розкриває перед читачем трагедію Дарусі, починаючи з натяків-деталей, які змушують уже з перших рядків пройнятися долею героїні. Цілий ряд символічних образів («конфетки», револьвер, річка Черемош, церква, ружі) спонукають до глибоких роздумів. Особливе місце посідають діалоги-вкраплення. Це не просто сільські пересуди, а вічна суперечка доброго і злого начал у людині, пошук істини, спроба зрозуміти самих себе, осмислити сенс свого буття на землі, розмежувати гріх і кару, правду і кривду.

Хоча письменниця змальовує події ще минулого століття, проблеми «Драми на три життя» - вічні. Це й розгрішення через страждання, і спроба зберегти чистоту душі в нашому жорстокому світі, і зв’язок долі маленької людини з історією народу, і проблеми бездержавної нації.

Людське життя - мить. Ця думка не нова, та завжди актуальна. Отож, застерігає авторка, живи і пам’ятай про це, бо «ніколи не рано думати про завтра. Боятися Бога за щось друге треба.». За що ж? Можливо, за те, що наше життя не належить лише нам: воно визначає долю нащадків (кажуть, до сьомого коліна.).

Урок 1-й: «Нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре...». Давні варварські інстинкти, за твердженням З. Фройда, не зникають у небуття, вони лише переміщуються зі свідомості в несвідомість. І дрімають там, прориваючись назовні в екстремальних ситуаціях. Для селянина, з його розміреним ритмом життя, в якому все відомо наперед (коли порати худобу, садити, косити, коли й що святкувати, а коли йти до церкви), екстремальною стає кожна несподіванка, надто ж усе те, що важко зрозуміти. Ось тоді й прокидається у простій, загалом незлій, людині оте сатанинське начало. Хоча «.жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті й помсти». Марія Матіос розкриває і цей бік ментальності українця. За давнішні образи Параска Данилючка, «ласа на чуже добро», збирається відновити справедливість на світі: «...мало я через тих Куриків набідувалася? То чого їхнє добро мають розібрати чужі люди?».

Ніхто в селі не може пояснити, чому зло облюбувало рід Ілащуків: «Може, докладена стріха винна, а може, судьба так писана.». Та не простили люди щастя ні батькам Михайла, ні йому самому, ні його дитині, як не зрозуміли (чи не хотіли зрозуміти?) чистоти, щирості його стосунків з дружиною, хоча, радше, не могли повірити в них: «Між собою на «ви» звертаються». Це в їхньому селі не диво, коли б вона просто на «ви» казала, як усі інші ґаздині. А то ж говорить, ніби те «ви» смакує, і пережовує, і розгладжує, і перекочує між зубами, як солодку афинку чи ожину».

Усе розуміє Даруся, усе знає, що в селі відбувається («.у сільраді за таким розумом у книжку дивляться, а Даруся все у своїй голові тримає»), от лише люди цього не хочуть помічати. Мовчання - то її самозахист: «З курми вона говорить краще, ніж із людьми», «.з людьми вона не хоче говорити, бо тоді вони можуть дати їй конфету». «Конфета» - ось перший натяк на пояснення епітета солодка. Відразу ж це слово сприймається як символ неминучості, невідворотності й непереробності біди. Згадується, що цукерка часто уособлює підлість, нечисті наміри, сумнівні обіцянки. Вона стає символом зла стосовно довірливих, безправних істот (іноді й цілих народів). Відчуття це постійно наростає й міцніє, а тому, коли автор урешті доводить читача до вирішальної події в долі Дарусі, приходить усвідомлення святості її.

Лише одна людина - Іван Цвичок - «Чудний та дурнуватий, ...чоловік-зайда» - зміг знайти шлях до Дарусиного серця, викликати в неї знову довіру до людей. Їхні стосунки розвиваються так стрімко, що вже забриніла тоненька надія побачити Дарусю щасливою: ось веде вона Івана на цвинтар до тата, а згодом - найгучніший резонанс у Черемошнім: «Цвичок вів попід руку солодку Дарусю на автостанцію». Ці двоє, відштовхнутих громадою, бо були не такі як усі, змогли порозумітися. Але. Не чужа влада чи зайди-завойовники, а свої ж таки люди, сусіди, вбили навіть надію на щастя. «Людська зависть - гірша, як слабість.».

Урок 2-й: «Життя, мабуть, як і люди, - мстиве за радість». Змалку ми чуємо, що Бог усе бачить. Він є свідком наших добрих справ, знає й про негідні вчинки. От тільки карає не завжди безпосередніх винуватців. І не розуміють тоді люди, чому світ такий несправедливий. А може, щасливе життя взагалі неможливе на землі? Інакше, чому в очах старих людей з’являється чи то осуд, чи то співчуття, коли вони бачать безтурботне щастя молодих? І от ще одна символічна деталь постає в романі - танець «гора-маре»: «Ні, це не весільний танець - це жорстокий, нелюдський припис всевишніх сил про неможливість вийти на лінію наперед визначеної тобі долі»... І здається людям, що «...Бог не любить, коли людина жиє - і лиш тільки тішиться».

Справжній відчай чуємо у словах Матронки: «Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката? Я думала, що за мої муки мій кат давно зогнив, а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив?...».

Несправедливість світу породила несправедливість матері у ставленні до рідної дитини: «Краще би я була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою. - зло сказала увечері Матронка...». Чи не це материнське прокляття матеріалізувалось: «Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити?». З якої страшної миті в дитинстві, котру Даруся ніяк не може пригадати, в її голові закарбувалося, що «слова можуть робити шкоду».

Запізнилося й покарання за мародерство: «Калиняка годованці чужі - крадені - сорочки у віно дала, думала, що люди забули, чиї то сорочки. Люди, може й забули. Але Бог усе видить і все пам’ятає. То та годованка- приймачка скидала всі свої діти ще до трьох місяців.». По-дитячому невинно звучить Михайлове зізнання: «Я перший раз у житті крав. - Я став злодієм - і Бог мене не карає. Чому?».

Та жоден гріх легко не минається, навіть вимушений. Гріхи доньки й батька мали одне покарання - смерть матері. Але спокутувати ті гріхи довелося дитині: «Відтоді Даруся втратила голос». Ні, не дурною була Даруся, а аж занадто розумною на 10 рочків! Покірно несла свій хрест усе життя, очищала душу в стражданні: і тілесному, і душевному. Але біль фізичний вона намагалася долати (можливо, для того, аби він не міг заглушити страждання душі): закопувала себе в землю, заходила у воду, лікувалася травами.

Мовчання Дарусі - це спокута за дитячий гріх: «Це ж які муки треба витримувати, щоби таке життя жити. Не могли заплакати-заридати, викричатися, засміятися, а бути живою мумією і мати в голові велику, як від кулі, рану і не могти про неї говорити, а лише думати, думати. Другий би давно забув, а вона бідна карається, як та великомучениця Катерина.».

А їй же «.над усе хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному». Даруся була залюблена у життя. Вона не лише вміла бачити прекрасне, а й намагалася зробити світ привабливішим: вирощувала квіти, плекаючи їх, як малих дітей, перев’язувала весільними стрічками гілля груші... Саме все життя страждаючи, переймалася чужим болем: «Дарусі стало шкода Славка, що міг від гори ліки згоріти ні за цапову душу, і вона увечері віднесла останнє червоне яблуко із своєї пивниці і мовчки подала Марії».

Важко не погодитися з думкою критиків про те, що Даруся є майже біблійним образом, варіантом Христа та його Голгофи.

Урок 3-й: «Надійшли такі часи, що колісниця їде - і людини не бачить»

Душа де? Душі нема.

Її розірвали гноми.

Край церкви сидить сатана

На поржавілім дзвоні.

А в пеклі, в магнітних кругах.

Він бродить і душу збирає,

Збирає її по шматках —

Одної шматинки немає.

Галя Мазуренко

Річка Черемош, по обидва боки якої «гніздилися двоє гірських сіл з однаковою назвою - Черемошне», - ще один сумний образ-символ у романі. Символ вікової роз’єднаності України, наслідки якої ми пожинаємо й сьогодні. «Споконвіків мешканці обидвох Черемошних говорили майже однаковою материнською мовою, і однаково складали руки до однакового «отче нашу», в один і той же день святкували Різдво і Великдень, і навіть одяг у них був схожий, і клятьби, і подяки, лиш віталися люди по два боки ріки трохи інакше, ото майже і вся різниця.

Але час від часу їхня дідівщина переходила від однієї держави до іншої, мовби безвольна жінка в руки більш удатного чоловіка». Хто тільки не топтав українську землю: і румунські «грубі свинські постоли», і «наваксовані до блиску німецькі чоботи та найболючіше вдавлювали її московські «розбиті чоботи» й «постоли з березової кори».

Від румунів терпіли «букові палиці-сороківниці» за непослух і небажання «ворбешти романешти». «Німці стояли в селі недовго і великої шкоди людям не зробили». Після приходу і перед відходом збирали людей коло церкви. Відразу ознайомили з новими порядками: священик щонеділі правитиме службу, людям повернуть право раз на тиждень легально спілкуватися зі своїми родинами з другого боку ріки; у село приїжджатиме німецький лікар. Кожен завойовник відкривав свою школу, розуміючи важливість «правильного» виховання молоді для утвердження своєї влади.

Совіти «...ще не встигли прийти, а слава іде перед ними. Тамто на Україні який голод був, а вони нам про це сказали? Не сказали. Переказували люди з Ґаліції, що стільки звідти самих ґаздовитих людей забрали у світ, і навіть фамілія не знає, де вони й що вони. То хто буде дихати на них рівно?».

Радянські комісари не збирали людей біля церкви. Діяли своїми, безвідмовними, методами: «У неділю, коли люди виходили з церкви, їх півколом оточили військові зі зброєю. Від дзвіниці де самого ґанку сільради на другому боці дороги також стояли озброєні солдати, утворюючи живий коридор». «Доправляли людей у сільраду, не випустивши ані одну душу». Так проводилася колективізація. Нова влада не гаяла часу на умовляння. Вибір був «великий»: або колгосп, або виселення.

Як колись румуни, заборонили «Просвіту». Невільно було навіть рідної пісні заспівати. «Іванна з Василем доспівалися про червону калину такої, що у Сибір їх вивезли і дотепер їх там тримають». Чи не з тієї ж причини, з якої замовкла вся Україна, перестала говорити й Даруся? Недарма ж Гершко був переконаний, що в такі часи «ніж говорити, що думаєш, краще у дримбу грати».

Небагатослівно, але вкрай виразно подано образ представника влади - уповноваженого від районного МДБ майора Дідушенка. Ось кілька промовистих деталей, які створюють перше (й остаточне) враження про нього: «Кімнатою ходив старший офіцер, перекидаючи з руки в руку револьвер»; «...показав револьвером на стіл з єдиним листком»; «...погладив дитину револьвером по голові». Револьвер, цей невід’ємний атрибут нової влади, - основний засіб впливу на свідомість мас. Який цинізм, зневагу чуємо у словах Дідушенка: «...люди добровільно побажали йти до колгоспу».

«Терпляча» радянська влада жорстоко карає всіх непокірних, називаючи народних месників бандитами. Пекучим болем озиваються в душі рядки «дехто здався з людською поміччю». Яка сила примушує людину віддавати на поталу чужинцям своїх односельців, сусідів, знайомих з дитинства? Чи не все та ж чорна сатанинська заздрість, мстивість? Підступність, обман, нечувана жорстокість - ось три кити, на яких трималася радянська влада. За рік перебування в Черемошному совіти в невідомому напрямку вивезли десять родин. Куриків забрали вночі, як злодіїв. І ніяких пояснень. Мимоволі селяни вдаються до порівняння: «Та румуни наперед би злодія перед людей вивели, та вибили би добре, а потому в тюрму би брали. А Курики ж нічого не крали, лиш вірно їм служили».

На зміну одній владі приходила інша, мирні дні збурювала війна, та основа життя залишалася непідвладною нікому: люди народжувались і вмирали, садили і збирали врожай. Бо, напевне, саме це і є основним призначенням людини на землі...



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.