Українська література - статті та реферати

Валерій Шевчук про історичну прозу, малоросійство, ерзац-літературу та здеградованих інтелектуалів

Всі публікації щодо:
Шевчук Валерій

Біографічна нота

Шевчук Валерій народився 20 серпня 1939 року у Житомирі. У 1958 р. вступив на історико-філософський факультет Київського університету. 1961 року дебютував оповіданням «Настунька» про Тараса Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві». У 1987 році отримав Шевченківську премію за роман «Три листки за вікном». Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей із питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури. Шевчука вважають одним із найвизначніших письменників покоління шістдесятників.

Валерій Олександрович Шевчук - автор десятків книжок, із яких художньою прозою є хіба що третина. Він один із небагатьох направду популярних (хоч Шевчук цього слова й не любить) представників старої гвардії української літератури. І хоча цей письменник вважає, що література «не підлягає законам базару», його книжки запитують у книгарнях не рідше, ніж твори Андруховича й Карпи. Шевчук - людина сувора, зацікавлена тільки в одному - аби не заважали писати. Його кабінет на Солом’янці нагадує печеру самітника: стелажі з книжками від підлоги до стелі залишають досить вузький прохід і малесенький закапелок для письмового столу. Тут панує атмосфера творчості й родинного затишку: повсюдно десятки світлин - із дружиною, друзями, братом, дітьми, онуками... Проте домінують книжки - ретельно каталогізовані (це помітно за наклеєними на обкладинки папірцями) старовинні фоліанти. Літописи, хроніки, словники. Валерій Шевчук погодився поговорити з «Українським Тижнем» за умови збереження особливостей мовних норм, яких він дотримується.

Невпізнана історія

У. Т.: - Який період в українській історії є Вашим улюбленим?

Валерій Шевчук: - Загалом мене цікавлять усі періоди української історії - в кожному з них намагався щось пізнати непізнане і то чи зі спонук письменницьких, чи наукових історичних, адже за фахом я історик. Коли ж казати про літературне освоєння, то через оповідання, повісті, есе, романи намагався охопити всю нашу історію від дохристиянських часів до тих, у яких мені дав Бог жити. Навіть свідомо уладновував твори в різночасі так, щоб більше чи менше з’явити наше минуле, а це значить для мене - пізнати українську людину не в типовому, а в індивідуальному її зарисі. Нудно було б перераховувати ті твори, написано їх чимало, але творилися вони так. Найбільше однак уваги віддав епосові бароко, тобто XVI-XVIII століття, особливо як історик: тут у мене є і монографії, і розвідки, і збірки з перекладами пам’яток при їхньому науковому осмисленні, зрештою, маю немало й літературних творів своїх і зібраних антологічно чи в тематичних виданнях. Сучасна ж історична проза не вельми багата, але цікаві зразки творять Василь Шкляр, Галина Пагутяк та інші.

У. Т.: - Ви ґрунтовно вивчаєте пласти польсько-української культури XVI - першої половини ХІХ ст. Чому саме ця тема й цей період? І чим цей культурний шар відрізняється від українсько-московської культури XVII-XIX століть?

В. Ш.: - Тут є кілька причин. Річ у тім, що українська культура - багатопластове явище: крім питомих форм, будучи в колоніяльному становищі, має форми й міжнаціональні, яких також не можна оминати увагою, інакше своєї культури не збагнемо. Щодо польсько-української культури, мій інтерес, можливо, здобув стимул через голос крові: батько був українцем, а мати писалася полькою - за її лінією маю дотичність до шляхетства Речі Посполитої, але після повстання 1831 року мої предки Малецькі були шляхетського звання позбавлені. Не можу певно сказати: чи був це рід справді польський, чи полонізований український (через прийняття римо-католицької конфесії), певніше - останнє. Але стимул вивчати саме українсько-польські культурні чи історичні явища в мене є.

А чому саме цей період? Бо саме тоді українці входили в державне тіло Речі Посполитої, де керманичами були польські королі. З другого боку, саме українсько-польський культурний прошарок залишався досі мало вивчений, хоча його можна назвати якісно потужним, а кількісно витворив значну кількість пам’яток. І їх треба було, освоївши, повернути в контекст української літератури або ж розглядати як міжнаціональні явища.

Пласт українсько-московської літератури в XVII столітті був дуже невеликий, бо Росія тоді залишалася порівняно з Україною цілком дикою і замкненою перед Європою, хіба залітали в Московію нечисленні українські культуртрегери (Ісая Кам’янчанин, Славинецький, Сатановський, Полоцький) - усе це досить вивчено. За Петра І розпочалася геноцидна акція супроти України: окрім нищення фізичного (канальні роботи, далекі військові походи) до Московії було насильно вивезено основну освітню, культурну й церковну силу, яка зайнялася активним культуртрегерством (у позитивному значенні цього слова) і підтягла дику північну країну коли не до свого, то близького собі рівня. Цей процес тривав усе XVIII століття, переходячи поступово до культурної агресії Московії супроти України. Після знищення Козацької держави, а з нею української освітньої системи з русифікацією її в другій половині XVIII - першій половині ХІХ століть з’явилася досить сильна українсько-російська і російсько-українська, можна її назвати малоросійською, культура. Явище Миколи Гоголя - яскравий тому приклад, та й не тільки Гоголя тут можна назвати, а й десятки інших імен. Я цю проміжну культуру вивчаю також.

Культурна мімікрія

У. Т.: - В одному з інтерв’ю Ви порівняли громадян України з «радянським народом» і сказали, що «держави Україна» не існує. Це було ще за президентства Ющенка. Що скажете тепер?

В. Ш.: - Не треба перекручувати того, що я сказав насправді. Не міг я казати, що держави Україна не існує, бо її існування - загальновизнаний у світі факт. Я ж казав, що не існує Української держави в Україні, тобто держави українського народу, а не населення України. Не всі в ній українці, є немало представників інших етносів, під час українцям ворожих. Навіть за правління Ющенка українськість держави була більше декларативна, ніж реальна. Вважаю головною вадою попереднього правління його яловість у національному питанні та культурній політиці. Нічого не було зроблено, щоб засоби масової інформації стали справді, а не видимо, українські, так само і при творенні культурних фондів - не як фінансових організацій, а у формі систематичних видань української літератури, пропаганді власного образотворчого, музичного мистецтва, домінування українських театрів, творення національного кіно, а не поодиноких

жахливих російських мульок, сприяння музеям, бібліотекам, які, за допомогою держави, мали б стати українськими. Все нікчемно животіло, тиражі наших книжок стали смішні. Не освоєно достатньо радіо (один лише канал «Культура», який можна назвати справжнім), а телевізійні засоби допущено в чужі для України руки. Таким чином, упровадження української культури в народ творилося на мімікрійному рівні, а отже, не було й упровадження в життя української національної ідеї, хоч кожна нормальна національна держава свою національну ідею кладе в основу основ, адже без цього будь-яка держава буде слабка. Результат уже маємо: саме така ялова політика й посприяла приходу до влади відверто антиукраїнських сил, що сповідують малорусизм і готують нашому народу нове поневолення. Перспективи сумні. Й жодних нових вартостей, ідей, принципів нова влада не несе, бо її ідеї і принципи - повернути Україну в позавчорашній день, а це вже загрожує існуванню й тієї аморфної держави Україна, яку творили попередні її керманичі.

У. Т.: - Чому, на Вашу думку, література української діаспори досі не стала популярною в Україні? Меншовартісна? Не дотягує до нашого рівня? Чи просто чужа для сучасних українців?

В. Ш.: - Література української діяспори, що тільки частково твердо ввійшла в загальноукраїнський культурний контекст, попри свою потужність мало відома через недостатнє освоєння. А в кращих своїх зразках вона цілком сягала світового рівня, має свої шедеври, при тому справжні, а не дуті, особливо в прозі. Вважаю, саме ця література заповнила зяючу порожнечу в питомій літературі, тобто твореній на власній землі, що утворилася після фізичного знищення творців літератури 1920 років. На моє переконання, тоталітарна, соцреалістична література з її стовпами і стовпчиками творилася, як і наука історія чи літературознавство, на фальшивих, псевдоестетичних та псевдонаукових підставах і її інакше, як ерзац-літературою не назвеш; оця література і є меншовартісна. Частина діяспорної літератури в Україні перевидана, а певною мірою й ні - навіть у своїх шедевріяльних зразках. А чому не здобула, як Ви кажете, «популярності»? А тому, що не було проведено усвідомчого акту через засоби преси, яка в нас переважно російська і антиукраїнська, телебачення (також переважно російське) та інші засоби культурної пропаганди. Отож і стався парадокс недооцінення. І це в той час, коли маємо в діяспорній літературі видатних, ба великих письменників, не слабших світових (Т. Осьмачка, У. Самчук, О. Теліга, О. Лятуринська, Н. Лівицька-Холодна, Л. Мосендз, О. Ольжич, Г. Журба, І. Багряний, Д. Гуменна, С. Гординський, В. Домонтович, І. Качуровський, Ю. Косач, Ю. Шевельов-Шерех і В. Державин тощо). Немало є письменників середнього рівня, але цікавих, бо справжніх. Для українців ця література не чужа, хоча для малоросів і їм подібних таки чужа, бо українська в дусі.

У. Т.: - Чомусь щоразу, як українська інтелігенція йде в політику, це обертається або посміховиськом, або зрадою інтересів України - і жодної користі для батьківщини... Може, політика - це не справа інтелектуалів?

В. Ш.: Не треба аж так узагальнювати: не вся інтелігенція, а окремі її представники. А погляньмо, хто в політику йде? Не люди типу Франка, Гру- шевського чи Хвильового, для яких ідея була понад усе, а здебільшого дрібнота, типу Мороза (навіть українські вірші пише, хоч і погані), які хочуть щось для себе урвати, ще й значне. А отже, це люди морально неповноцінні. З письменників визнаних сяк-так (принаймні вони члени Спілки письменників) ідуть малі особистості типу Мовчана чи йому подібні. То що Ви від таких здеградованих чекаєте? Справжньому митцеві там нічого робити, бо то не його сфера, його призначення - творити мистецтво. Отож знову згадаю приказку «швець знай своє шевство». А загалом у політику часто йдуть не люди духу, а авантюристи, відповідно така в них мораль. І нічого дивного тут не бачу. В політику мають іти не інтелектуали (хіба як дорадники, без здобуття матеріяльної користі), а ті, хто народився бути суспільним діячем, адже й такі таланти є. Окрім того, тут діє ще один цікавий закон: у політику часом ідуть люди, які, перебуваючи на своєму питомому місці, жили б як нормальні, чесні, навіть добрі люди, а вступивши в той кагал, поступово тратять ці якості: обличчя їхні стають бетонні, погляд важкішає, людина надувається, ніби пухир, і стає така, як інші в цьому загадковому середовищі. Але ця сфера для мене темна, хоча річ певна: політика псує і достойних людей.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.