Українська література - статті та реферати

Валерій Шевчук: «Мовивши слово, треба бути паном»

Всі публікації щодо:
Шевчук Валерій

Роман «Срібне молоко» (Л. : Кальварія; К. : Книжник) - 86-та книжка Валерія Шевчука (коли рахувати не лише прозу, а й антології та літописи, ним упорядковані й відкоментовані). Щойно новинка була презентована в Києві, й ми пропонуємо фрагменти відповідей письменника на зацікавлення авдиторії.

Кореспондент: - Яким є портрет читача такого популярного автора, як Валерій Шевчук?

Валерій Шевчук: - Перепрошую, я ніколи не був популярний. Так, я завжди мав свою читацьку авдиторію, маю і зараз. Я ставив собі засновок бути елітарним. Через те ніколи не шукав успіху, а намагався шукати самовисловлення, самозаглиблення і заглиблення в природу і складності людського життя. Автори не дуже уявляють собі свого читача. Та коли є резонанс, є, вочевидь, і своє читацьке коло. За моїми творами захищалися десятки дисертацій в різних кутках України, і поза нею: в Австралії, США, Швеції; минулого року вийшла ціла монографія у Польщі. Там мене досить багато перекладали - можливо, найбільше мене перекладали саме в Польщі. Остання книжка вийшла там - «Око прірви» - 2000 року і, як казали видавці, миттю розійшлася, за кілька місяців. У Кракові був випадок: польські друзі завезли мене до якихось своїх знайомих, щоб я там переночував. І виявилося, що вони прекрасно мене знають, як автора. А коли їздив на театральний фестиваль до Любліна, то до мене підходили такі дуже симпатичні дівчата і представлялися як читачки цього роману.

Кор.: - Отже, портрет Вашого читача складається і з приємних дівочих облич?

В. Ш.: - Дуже рідко. Мій читач мудрішає разом зі мною. Таким чином, у мене не може бути широкої кількості читачів, а тільки освічені, розвинені естетично й інтелектуально читачі. Як я казав, я взяв собі за принцип у літературі шукати серйозності, а не засобів популярності. Публіка, яка читає книжки у метрі, - не моя публіка.

Кор.: - Але ж доводиться чути, що «новий» Шевчук - то вже не Шевчук часів «Дому на горі»; що він форсовано експлуатує тематику «чоловік і жінка»; що такі речі, як «Жінка-змія», писані саме на догоду тим, хто читає в метрі...

В. Ш.: - На жаль, читаючи у метрі, важко дійти тих ідей, які закладені у творі. А там - глибини. З іншого боку, перед митцем завжди стоїть величезна проблема зберегтися. Коли він обертається в одному й тому сюжетно-характерному колі, виникає серйозна небезпека самоповторів; - письменник втрачає самокритичність і втрачає розуміння, що він вже ніщо. Він продовжує варгать слова, які вже не мають ніякої естетичної вартості.

Кор.: - А як же відомий закон-парадокс: кожний письменник все життя пише одну книжку?

В. Ш.: - Це правильно тільки для поетів. Кожен поет за своє життя може написати тільки один том. Грубший, тонший - але тільки один том. Згадайте всіх великих поетів світової літератури і ви побачите, що вони не спромоглися на більше, ніж один том. Справа в тому, що про поета тільки тоді можна говорити як про закінчену письменність, коли він свій єдиний том, єдину книжку написав. Тобто, пішов з життя. Тільки тоді можна зібрати все разом і зрозуміти, чи він був великим, чи ні. От візьмемо, наприклад, одного з найбільших поетів українських XX століття - Володимира Свідзинського. За життя на нього абсолютно ніхто не зважав. І лише той том, який вийшов у 80-х роках, з’явив чудо поезії. Закінчене.

У прозаїків не так. Прозаїки, як правило, пишуть у тривимірному естетичному просторі. Це - високе письменство естетично витонченої якості; середня белетристика, коли люди середнього таланту творять цікаву літературу - для середнього стану; є й низька література або недолітература. Інколи ці шари з’єднуються. Наприклад, митець високої літератури може використовувати поетику літератури низької. Візьмемо «Енеїду» Котляревського - це класичний зразок з’єднання: високого мислительного шару і низького бурлескного. А є прозаїки, як Ви сказали, однієї книжки. Стефаник. Чи Ви мислите Стефаника, який би написав сто томів?

Кор.: - А Підмогильний?

В. Ш.: - Ні, це зовсім інше. Не забувайте, що Підмогильному було тільки тридцять три роки, коли його знищили. За 33 роки, цей чоловік видав близько 30 томів перекладів вишуканої французької літератури, видав два свої романи і ще три книжки оповідань. Поет здійснюється з юності до того часу, коли раціональне начало його душі перемагає емоційно-інтуїтивне. А прозаїк починає розвиватися в зрілому віці: що більше накопичується його життєвий досвід, то глибше він бачить і розуміє життя; що більше він углиблюється в людину, то вище він піднімається як письменник. Таким чином, коли б Підмогильний дожив до нашого часу, - це був би талант, твори якого ми б сьогодні видавали у тридцяти томах.

Я не належу до тих письменників, які пишуть один том. Я належу до письменників, які мусять весь час змінюватися, весь час тікати від себе, заперечувати себе, весь час різноманітитися. Ніщо так не вбиває митця, як його естетична застиглість. Справа в тому, що за кожним великим митцем, який витворив свою естетичну ауру, іде юрба плагіаторів, наслідувачів і переспівувачів, тобто паразитів. Вони здійснюють своє самовідкриття через копіювання взірців, які надаються на повторюваність. Тому варто писати так, щоби це не піддавалося на копіювання. Я завжди казав: єдине мистецтво, якому не можна навчити, це мистецтво слова. Через це я ніколи не прагнув мати учнів. І це не зоряна хвороба. Просто я все життя ставив перед собою єдину мету: бути собою завжди, за всіляких обставин і незалежно від будь-якого тиску.

Кор.: - Хотілося б знати Ваше враження від сучасної української літератури.

В. Ш.: - Повноцінна художня проза має п’ять неодмінних ознак. Перша: історія - те, що зветься сюжетом, - з початком, розвитком, довершенням і закінченням. Друга: все це мусить бути зв’язано міцним мовним матеріалом, тобто митець повинен бездоганно володіти мовою. Третя: доскональна пластика зображень - кольори, звуки, пахощі, атмосфера спілкування, події повинні відчуватися як жива присутність самого життя, а не як декорації та манекени. Четверта: яскраві характери, які дають змогу бачити людей вигаданих на рівні людей живих. П’ята: інтелектуальний стрижень. Отож, коли тих принципів не дотримано, проза буде неповноцінна. Ну от, візьміть для прикладу бестселер Оксани Забужко «Польові дослідження...». Є там добре розроблена історія? Є там добра мова? Є там характер? Нема. Як на мене, то такі твори з розшарпаними структурами, без якогось естетичного мислення, без вишуканої естетичної гри впливають як снодійне. Бо належу до людей, яких можна захопити лише досконалістю, шляхетністю, красою.

Кор.: - Може, це на Вас впливає якась неґація до фемінізму?

В. Ш.: - Ні. Я дуже люблю жіночу прозу. Жінка через свою природу помічає такі речі, які чоловік не помічає. І через це жіноча проза дуже багата своєю сутністю. Серед моїх учителів завжди була Леся Українка, я дуже люблю прозу Ольги Кобилянської, захоплений творами Галини Журби. Тож вважаю, що жіноча проза, особливо в українській літературі, - на дуже високому рівні. І вона - для серйозних людей. А коли жінка свою природну ліву частину спішно перемонтовує на правий бік - що виходить? Фемінізм. Коли жінка-феміністка втрачає жіночу природу, вона не здатна до високої творчості. Це реґресуюча жінка. Бо все, що виходить за межі природи, - виходить за межі Бога.

Кор.: - То що, серед сучасних письменниць немає яскравих талантів?

В. Ш.: - Чому ні? Софія Майданська - не можна сказати, що це проза добра, але це проза добротна, нормальна, доброго рівня. Євгенія Кононенко - теж цікава письменниця. Але такої якоїсь вищої словесної гри, якихось несподіваних ракурсів, чогось естетично невідкритого їй також бракує. Кожен митець мусить відкрити щось своє - тільки тоді він може називатися іменем Справжнього.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.