Українська література - статті та реферати

Юрій Андрухович: «Хрестоматійна модель неминуче передбачає наперед встановлену ієрархію»

Всі публікації щодо:
Андрухович Юрій

Минулорічний Форум видавців у Львові означився скандалом. Роману Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» закинули «вільне» обходження із біографією Б.-І. Антонича. Kr вирішив поцікавитися в самого автора прецеденту.

Kореспондент: - Чи є, на Вашу думку, межі - ідеологічні, етичні тощо - інтерпретацій так званої «національної» літературної спадщини?

Юрій Андрухович: - Здається, питання треба ставити ширше - чи можливі загалом інші, відмінні від «хрестоматійної», моделі викладання літературної спадщини в освітній системі. «Хрестоматійна» модель неминуче передбачає наперед встановлену (ким? - державою, офіціозом, «компетентними органами», «групою товаришів») ієрархію, а відтак і спосіб інтерпретацій, і - відповідно - заборону на інші інтерпретації, якщо вони здатні цю ієрархію похитнути чи й завалити. Отже, «право на хрестоматійну спадщину» зберігатиметься за державно-офіційними чинниками так довго, як довго не матиме альтернативи традиційна і «єдино правильна» модель викладання і вивчення літератури.

Kор.: - Чи не було у Вас під час роботи над біографією Б.-І. Антонича в «12 обручах» мотиву похитнути цю «модель»?

Ю. А.: - Пишучи роман, я не працював над біографією Антонича - я вигадував йому фіктивну біографію, намагаючись відшукати якусь іншу, романну, істину. Я не писав розділу для підручника з історії літератури на замовлення міністерства освіти, я писав розділ роману. Даруйте, що акцентую на таких банально-самозрозумілих речах: роблю це під впливом кількох вельми гострих атак, які, зрештою, я навіть не збирався відбивати. Єдиний мотив, яким я при цьому писанні керувався, це мотив внутрішньої романної необхідности - без такого Антонича не було б такого роману, от і все. А я хотів написати саме такий роман.

Kор.: - Чому значно більше, порівняно з Україною, за кордоном популярні ті ж Ґете, Гайне, Шекспір тощо? Чи взагалі коректне подібне порівняння «нашого» з «їхнім»?

Ю. А.: - Наважуся припустити, що літератури класичного (себто передмодерного) і модерного періодів ще поділялися на «великі» й «малі». Усі перелічені Вами письменники - Ґете, Гайне, Шекспір - є представниками «великих» літератур. Але що відомо нам і світові про, скажімо, швайцарську, фінську, словацьку чи албанську класику? Так і з нашою, українською. Вона невідома світові, її знаки, коди і мотиви не стали частиною певної універсальної системи, вона не цитується, не читається, а отже й не перечитується, не переосмислюється. Це, звісно, ніяк не свідчить про її об’єктивну слабкість. Вона локалізована й обмежена передусім тими суспільно-історичними обставинами, в яких поставала - звідси її сьогоднішня, умовно кажучи, «непопулярність» і серед своїх, українських читачів. Постмодернізм зайнявся руйнуванням згаданого поділу на «великих» і «малих», виходячи із засади найвищої цінности різноманіття як такого. Іншими словами, постмодерна інтерпретація цілком допускає, що як письменник Панас Мирний значно вищий за, скажімо, Флобера. Або - що він і не вищий і не нижчий, а рівноцінний Флоберові, тому що інакший. Тобто подібне порівняння цілком коректне саме в постмодерній (і заразом антиімперіалістичній) системі координат.

Кор.: - Те ж питання - щодо Росії, де культ Пушкіна значно відрізняється «форматом» від культу Шевченка?

Ю. А.: - Російська література, безумовно, теж належала до «великих». Але для культу Пушкіна цього пояснення, звісно, замало. Суттєвим є ореол блискучости, що супроводить сприймання Пушкіна фактично з моменту його смерти: легкість, радість, віртуозність. Пушкін - це російський Моцарт, а Моцарт обов’язково породжує саме такий культ. На створення й удосконалення саме такого його образу самовіддано працювала вся російська культура ХІХ - ХХ ст., бо вочевидь саме цього вона потребувала, саме такого «культурного героя». Пушкін є наслідком «національно-культурної нормальности». Шевченко ж є наслідком «національно-культурної екстреми». Російська нація у ХІХ ст. перебувала в нормальних умовах, а українська - в екстремальних, на ґрані зникнення. Тому історично на Шевченка звалено так багато місій і функцій, що про легкість, радість і віртуозність не може бути й мови, а замість ореолу блискучости маємо вінець мучеництва. Зрозуміло, що в нинішньому суспільстві, зорієнтованому на поп, розважальність і «нестерпну легкість буття», мучеництво не може бути притягальним. Воно видається щонайменше анахронічно- незрозумілим. Висновок із усього цього передусім такий, що нам треба шукати іншого Шевченка. Я певен, він існує.

Кор.: - Наскільки спроможна сьогодні класика бути комерційною, модерною, чи то пак - модною?

Ю. А.: - Я уникав би поняття «комерційности», натомість я цілком переконаний у тому, що класика може бути й «модною», і «культовою» і що в цьому сенсі її «модернізація», або краще сказати - «постмодернізація» абсолютно потрібна. Особливо в нашому українському випадку, коли вона, класика, існує (десь у хрестоматіях) сама по собі, а суспільство з його катастрофічно низьким рівнем авторефлексії - само по собі, тож знаходити/ створювати в цьому вельми розрідженому «культурному просторі» площини їхнього пристрасного перетинання - напрочуд захоплива справа.

Кор.: - Мені здається, чи насправді за останні роки Андрухович у літературі посерйознішав? Менше стало іронії, більше - метафізики, я би навіть сказав - суму...

Ю. А.: - Можу це підтвердити. Може, не стільки поменшало іронії, скільки побільшало того, що ти окреслив як метафізика. Передусім це пов’язано з тим, що в останні роки я пережив загальновідоме психологічне, фізіологічне й суто індивідуальне в кожному випадку явище, яке умовно називають кризою середнього віку і асоціюють з межею сорокаліття. До неї я наблизився трохи раніше - приблизно з 36-37 років почав це усвідомлювати дуже боляче. І сталося так, що саме на цьому відтинку одну за одною я переживав смерті близьких людей: друзів, батька. Воно поєдналося в моєму світовідчутті, у моєму ставленні до світу. Ці речі сплелися в цілісність, яка вимагала пошуку певних метафізичних основ, із якими можна було б цю кризу подолати.

Кор: - Тож наступне питання стосуватиметься інфернального у Вашому житті й творчості...

Ю. А.: - Якщо окреслити інфернум як сили неґативні, як те, що приходить ізнизу, з підземель буття, то я говорив би про сталий вияв цього саме в творчості, але не в щоденному житті, Боже-збав. Фактично всі мої романи, за винятком «Московіади», яка не вписується в цю парадигму, - не інше, як історії про появу диявола в нашому реальному світі. У «Рекреаціях» це втілено через доктора Попеля, у «Перверзії» - ціла розгалужена мережа. Пояснення цьому, якщо вони потрібні, мають характер передусім літературно-естетичний. Поклавши руку на серце, можу сказати, що це пов’язано, безумовно, з моїм особистим досвідом, але це досвід більшою мірою моїх улюблених письменників і моїх улюблених книжок - того ж Гоголя, того ж Гофмана, Булгакова. Деякі латиноамериканські автори: наприклад, Фуентес, у якого містичне начало виявлене в багатьох романах і повістях. На мій погляд, це вічна тема. Дотепер мені було цікаво про це писати.

Кор.: - Якщо існує якесь протиставлення минулого й майбутнього, їхня віддаленість у свідомості, то у Вас, здається, прихильність викликає більше минуле, аніж теперішнє...

Ю. А.: - Щодо есеїстики - важливо відстежити еволюцію. Перші есеї я писав на початку 90-х років із безумовним однозначно виявленим сентиментом у бік цього мітологізованого світу, умовно кажучи, Габсбурзької монархії чи Дунайської імперії - світу, уламком якого є місце, де живемо ми. Поступово я змінював своє ставлення, піддавав ці речі ревізії. Прикро, але враження про мене як про такого собі австро-угорського ностальгіка превалювало і, здається, превалює до сьогодні. За великим рахунком, ця версія була симпатичною мені років тому десять, а на сьогодні вичерпана й неспроможна. Зараз цю частину світу я все одно проектую на минуле, але на минуле набагато ближче. Тобто я схильний розглядати все це як посткомуністичний, постсоціалістичний світ. І тут, на мій погляд, криється найбільша інтриґа цієї частини світу: країни на південь від Естонії і на північ від Албанії мають дуже близький недавній історичний досвід, а Габсбурзький комплекс лежить десь глибоко на споді.

Його зіґнорувати не можна, але його значення не є визначальне й тим більше - не вирішальне. Повертаючися до географічного окреслення цієї частини світу, Австрія, скажімо, до нього не належить. І тут уже хитається у своїй основі Габсбурзька версія. Натомість сюди належить Східна Німеччина, колишня НДР. Відбуваються усілякі зміни: щоразу повертаюся до якихось стійких категорій, але щоразу їх переглядаю. Проект із «Потягом», зокрема, так само присвячений не стільки копирсанню в мітах Габсбургії, чи як там ще її називали - Каканії, скільки в пошуку відповіді на те, із чого ти починав: а власне, що сьогодні? Чим є ця Центрально-Східна Европа тепер? І одна з можливостей відповідей на це запитання - редакційна концепція: тобто публікування нових текстів, які пишуть у цих країнах сьогодні, теперішні автори. І тільки один «вагон» - спальний - має місце для класиків, де можуть бути Бруно Шульц, Рот, автори першої половини ХХ століття, у кожному разі, автори, яких немає серед живих зараз. Натомість у всіх інших вагонах представлено тексти абсолютно актуальні - написані буквально сьогодні, у ці дні, у цей час...

Кор.: - Наступне питання стосуватиметься Вашого зацікавлення геополітикою: Центрально-Східна ревізія, Центральноєвропейський часопис... Чому це для Вас актуально?

Ю. А.: - Я би говорив радше про геопоетику в моєму випадку. Із точки зору якогось стратеґа загальнонаціонального значення, яким я,

безумовно, не є, можу окреслити так: цей терен, ця частина світу була й залишається абсолютно недооціненою з українського боку. По-моєму, досі майже ніхто не зрозумів, що це було й залишається для такої країни, як Україна, прекрасним шансом регіонального лідерства. Якби ми (наші державні мужі) від самого початку розробили таку центральноевропейську концепцію для України, то я впевнений, що сьогодні ми перебували би в значно кращій ситуації, ніж є. Переконаний, варто приєднуватися до Європейського Союзу, а можна творити тут регіональну альтернативу йому. Упевнений, наші західні сусіди чекали на початку 90-х певного діалогу в цьому сенсі - і поляки, і угорці, і румуни, і болґари, і чехи. Могла постати якась цікава конструкція, та менше з тим. Це я говорю з точки зору стратеґа, яким я не є. З іншого боку, я маю свій письменницький досвід, який мені підказує, що цей орієнтир - правильний. Цього року відбувся мій реальний прорив на серйозний західний книжковий ринок. В одному з найбільших, найвідоміших німецьких видавництв «Suhrkamp» вийшла моя збірка есеїв «Остання територія». Цей факт був би абсолютно неможливим, якби протягом майже десятиріччя - вдамся до цинічного слова - не відбувалося «розкручування» мене й моєї творчости в Польщі. І критерій того, що мої твори в Польщі сподобалися, був абсолютно вирішальним для німецьких видавців. Жодного разу ніхто зі світових видавців не зреаґував на російські переклади моїх романів.

Кор.: - Може, Ви би хотіли бути міністром культури чи віце-прем’єром із гуманітарних питань...?

Ю. А.: - Добре, що ми це спростуємо. Я не хочу про речі, пов’язані з якимись офіційними посадами, навіть думати, бо мені подобається той статус, який маю сьогодні. Я не знаю, що буде через кілька років. Поки що тенденція останнього десятиліття була така, що я, може, навіть на рівні підсвідомости, відмежовувався від речей, пов’язаних із офіціозом. Останній варіант - із тим же «Потягом 76». Була така пропозиція з боку польських менеджерів проекту: якщо колись існуватиме польська версія сайту, вони запропонували безпрограшний шлях до його леґітимізації й отримання серйозних ґрантів. Просто треба було створити щось на зразок редколеґії й включити туди кілька поважних, дуже старих людей. Якого-небудь Бжезінського тощо. І ґранти попливуть. Але я собі уявив ситуацію, що в такому разі я як головний редактор буду страшенно дискомфортно себе почувати й не зможу давати якихось цікавих мені хуліґанських текстів. Під тиском цих авторитетів я не зможу робити живий часопис, а муситиму робити часопис правильний.

Кор.: - Фінішне, традиційне питання: що далі? Що на обрії?

Ю. А.: - Один із перекладацьких планів: я хотів би зробити «Ромео і Джульєту» і разом із «Гамлетом» видати однією книжкою. Є кілька романних задумів на дуже-дуже початковій стадії. Знаю лише, що з цього може бути роман, але реального наповнення ще не бачу.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.