Українська література - статті та реферати

Тарас Прохасько: «Від того, що і як ми говоримо, залежить наше життя і то, що залишається після нього...»

Всі публікації щодо:
Прохасько Тарас

У його прозі багато важить місцевість, географія розповіді. Отож, місце для розмови обирав він. Ми зустрілися в одному із занедбаних Івано-франківських двориків, встелених свіжоопалим листям. Довкола нас незворушно стояли польські будинки з позаминулого сторіччя, облуплені стіни яких обплетені довгими, майже безкінечними балконами. Мох, пліснява, квадратик неба, позеленілий від часу мур, здавалося б, абсолютно тут зайвий. Амбасада осені...

- Розпочнемо, певно, з роману «Непрості». Може скажеш, чому він у тебе такий інцестуальний?

Т. Пр.: - Дуже дивно: за останні дні, відколи книжка з’явилася у продажі, виявилося, що це найважливіше питання, з якого починаються усі розмови. І я не зможу відповісти на нього інакше, як одною фразою, що видається мені дуже правдоподібною. Інцестуальний, бо в ньому йдеться передовсім про таке поняття, як рід, родина. Те, що біологи називають genos, а італійці означують як мафія. Якась спадкоємність. Ну, а, крім того, питання любові між чоловіком і жінкою, от воно разом і поєдналося у таку дивну інцестуальну річ. Стосовно роду - це тому, що мені хотілося довести до абсурду його закритість, його нерозмивання, утримання його в якихось межах, кордонах. І в любові йдеться про любов не випадкову і не швидкоплинну, а про тривалу, про тривале доживання жінки і чоловіка до такої любові. Це те, що мене цікавить. Тому співіснування батька і доньки є дуже добрим прикладом, воно передає ситуацію. От ці дві речі: замкненість родини, ізоляція родини і доживання, доісновування, співіснування до того пункту, коли його інакше, ніж у якійсь статевій, тілесній любові далі вже розширити нікуди.

- «Непрості» якийсь аж надто «гірський» роман...

Т. Пр.: - Мені було дуже прикро з того, що цей дивовижний регіон, неймовірно цікавий і дуже багатий на різні події та явища: природні, метафізичні, лінгвістичні, якось однобічно етнографічно висвітлений у літературі. Сучасні спроби потрактування Карпат також фрагментарні, пов’язані переважно з подорожами. Мені хотілося спробувати відтворити напругу настрою того гірського життя, гірського народу. Це, можливо, не дається до передачі етнографічним, фольклорним стилем. Про то потрібно зараз поговорити якоюсь сучасною мовою. Вловити дух. Це була моя спроба створити сучасне прочитання того регіону.

- Може, то моє суб’єктивне враження, але етично твоя проза справляє враження світу, де нема нічого неправильного. Все допускається...

Т. Пр.: - Дійсно. Хтось писав про мої оповідання: цих людей навіть важко назвати героями. Персонажі так виписані, поставлені в таку ситуацію, нібито їх веде якась віра, якесь чітке уявлення про добро і зло. Просто вони дивляться наче з гори чи вверх, щоб дійти до іншої гори. А чистота чи легкість, простота цього шляху їх не цікавить. Вони просто йдуть собі з верха на верх, з долу в діл... І все, що вони роблять, вмотивоване їхньою безвихіддю... У мене є свій погляд на етику і мораль. Мені здається, що є такі верховні засади, яких неможливо дотримуватися, зважаючи на дрібніші, актуальніші, що виникають щодня. І навпаки: якщо дотримуватися цих щоденних вимог етики, можна, зовсім того не бажаючи, зробити зло, а не добро...

- Про тебе хтось сказав: поет-бармен...

Т. Пр.: - Підозрюю, що ця особа просто побувала у Франківську в той час, коли я займався барменством і навіть була відвідувачем закладів, де я працював. Туди приходило дуже багато якихось літераторів, якоїсь богеми... Але я, на відміну від німця Вальграфа, який часто змінював спосіб життя, щоб набратися вражень для нових книг, просто мусив прогодувати родину. А барменство з усього, що я вмів і міг робити, видавалося мені найкращим, бо приносило добрі гроші. Чотири роки я був барменом. Виявилося, що ця робота відповідала моїй суті: приймати людей, гостити їх, говорити з ними, намагатися їм щось розказати. З іншого боку - постійне напруження, хвилеві небезпеки... Може, єдине, що лишилося з цих років у книзі - бар на колесах... Але воно було би написане і без цього досвіду, то така вигідна модель...

- А як ти взагалі ставишся до богеми?

Т. Пр.: - Вона повинна бути у кожному розвиненому суспільстві. Її формують кілька шарів... Одні просто так проводять свій вільний час. Є люди, які нічого не роблять, тільки богемують. І їх можна зрозуміти: їм це подобається, це їхня стихія. Зрештою, вони створюють середовище перших акцепторів, людей, на яких ті, що щось роблять, випробовують зроблене. Але для себе я зрозумів, що перебування у богемі як спосіб життя є таким самим нудним і одноманітним, як і перебування у будь- якому іншому замкненому середовищі. Незважаючи на предмет розмов.

Це група, яка вариться в собі, і там все те саме. Тому я не прагну бути постійно в богемі. Але якісь контакти приємні... Постійно ж бути серед богеми так само нудно, як... не хочу нікого ображати, але як, скажімо, працювати на заводі...

Хотів ще кілька речей сказати про «Непростих». У цій книжці я зробив так, щоб її можна було читати по-різному... Це ніякий не постмодернізм, не кілька рівнів, не Умберто Еко... Йдеться передовсім про лексику і вкраплення історичних постатей та персонажів серед придуманих. Якщо все це знати і враховувати, то можна відчути додаткову іронію, гумор чи серйозніші речі. Те саме з лексикою. Якщо докопуватися до того, що значать якісь гуцульські слова, то можна відкрити додаткові значення. А якщо читати їх просто як мелодію, звуки, то також нічого не втрачається, бо на них не заплутується якась лінія сюжету...

- А що тоді визначальне?

Т. Пр.: - То кілька речей, до яких постійно повертається оповідь... Поняття місця (рідного чи не рідного, але в яке вкорінився), поняття роду і поняття оповіді, бесіди, розмови. Це ті три важливі речі, про які йдеться. Для доброго самопочуття мені необхідне «українське середовище» і неминущість таких простих речей як пиття води з відкритих водойм, відсутність боязні вірусів і т. д.

Стосовно оповіді. Значна частина всього життя і справжньої біографії, виявлення людини, її місця у світі, і того, що вона робить, усе це викладено в словах, у розповідях... І від того, як ми говоримо і що ми говоримо, страшно залежить все життя і потому те, що лишається після життя...

- У твоїй прозі присутня так звана «концепція родинності». Що є для тебе відчуття родини?

Т. Пр.: - Є такий дуже хороший польський анекдот, коли синок питається у тата: «Тату, а хто для нас є Радянський Союз, приятель чи брат? Тато думає-думає і потім каже: Напевно все-таки що брат, тому що приятеля можна собі вибирати, а брат, який вже вродився, такий і буде, поки його шляк трафить». Тобто родина, крім того, що це є якийсь абсолютно очевидний спосіб тривання у часі і просторі, це ще є ті люди, з якими ти є пов’язаний і тому найкраще бути з ними пов’язаними в найкращий спосіб. Ми іноді говоримо собі такі речі, що можна все залишити і поїхати десь від родини, але образ мами, чи образ тата, чи феномен брата чи сестри, чи поняття дітей є настільки глибоко підсвідомим, що навіть якщо кудись втекти, то вільним від цього не можна стати. Тобто це є основою якихось найглибших підсвідомих речей і тому найкраще перетворити їх у ідеальні стосунки.

- Розповідають, що в тебе вдома є величезна колекція старих листівок із зображенням Станіславова, старі родинні фото. Ці фотографії якось впливають на таку «концепцію родинності»?

Т. Пр.: - Так, це дійсно є серйозним. Відчуття крові, відчуття якихось спогадів і приватних, родинних контактів є, на мою думку, найкращим уочевидненням того, що ми є істотами в часі і просторі. Тобто воно показує цю біографію, воно показує плинність часу, спадковість і так далі. Що ми є особами історичними і ми є особами, прив’язаними до певного місця.

- Ти є автором серії «Інший формат», навіщо ти розпочав цей проект, чи ти ним задоволений?

Т. Пр.: - Я дуже задоволений тим, як він відбувається. Інша справа, що мені не надто подобається те, що він не здобув масової популярності, запиту у людей, хоч видавництво встановило ціну символічну - 5 грн. Але, як кажуть, помалу вода камінь точить. В українській літературі, в українському суспільному говоренні і в суспільній риториці дотепер відчутний брак такого жанру, такого способу розповіді про своє життя, коли люди можуть собі вільно розказати про щось своє, при тому з користю для когось іншого. І це, власне, було основним спонуканням. Є цікаві, мудрі, непересічні люди, а про їхнє життя, про їхні погляди на найпростіші речі ніколи ніде не говориться. Тобто це не є пошук сенсацій, чи якихось одкровень. Я справді вважаю, що в українському суспільстві бракує такого простого, відкритого, ненапруженого способу говоріння. І от, скажімо, у наших сусідів середньої Європи, чи в чехів, чи в поляків таке вже є дуже давно, це вже десятиліттями культивується і видно навіть по розмовах між людьми, наскільки позитивно впливає цей культурний досвід на звичайне спілкування. Там люди вміють спокійно говорити один з одним про своє життя. І для цього не потрібно напитися, проспівати пару пісень тощо. Просто якесь таке осмислення власного життя, відкритість до інших життів.

- Володя Єшкілєв свого часу придумав визначення «Станіславський феномен». Як ти себе відчуваєш в контексті цього феномену. Що це для тебе таке?

Т. Пр.: - Для мене передовсім це молодість, це початок, це справжня літературна революція, це просто сукупність часу, місця і осіб, про яких тільки можна мріяти і вважати, що життя вдалося. По-перше, я розумію, що це вже є історичний феномен, тобто він був і він вже ніколи не повториться, тепер він вже не може якось доповнюватися, тому що це просто було. А по-друге, це було страшенно важливо для нас і важливо, я думаю, для літератури, якій ми тоді з усім молодечим запалом віддавалися. Це найкращі, найнадійніші друзі - Юрко Іздрик, Юрко Андрухович, Володя Єшкілєв, Лєна Рубановська. Це дійсно окрема історична епоха і в українській літературі, і в нашому житті. У кожного з нас.

- Як створювалася твоя остання книжка «З цього можна зробити кілька оповідань», чи думаєш ти з тих окреслених в ній сюжетів ще щось робити?

Т. Пр.: - Ясно, що такого механістичного розвитку тих сюжетів не буде, тому що в значній мірі я її написав для того, щоб звільнитися від постійних приватних споминів і якихось історій, але, з іншого боку, я не роблю собі ілюзій з того, що кожен автор не може вийти поза межі якогось певного власного способу говорення, способу мислення, поза власний досвід і тому я знаю, що так чи інакше, я ще буду щось писати і де-не-де ці мотиви, ці факти, ці намацальні речі будуть виринати. А створювалася вона дуже тяжко і дуже легко одночасно. Тяжко тому що мені ще хотілося поза всім іншим, літературним, досягнути абсолютної свободи письма. Але коли людина вільно пише, тоді література переважно виходить не дуже добре, але принаймні не зле. І я хотів досягти цього. І тому довго доходив до цієї вільності писання. А легко, тому що вона була написана за три ночі.

- Я знаю, що твою творчість вивчають і досліджують, що написана магістерська робота по твоїй прозі, що твої твори є обов’язкові для вивчення в контексті сучасної української літератури на філологічних факультетах. Тобі це приємно?

Т. Пр.: - Сказати, що мені це приносить усвідомлену радість я не можу, але мені приємно, що ми всі разом, українці, Україна дійшли до того рівня змін стереотипів, що у вищій школі вивчаються сучасні і актуальні речі, мені приємно, що вища школа не відмежовується від того, що відмежовується в літературі. І мені справді не приносить особливого задоволення, що це саме я, але я дуже тішуся, що взагалі такі зміни відбулися.

- Як ти думаєш, в сучасній українській літературі є автори, які могли б претендувати на Нобелівську премію?

Т. Пр.: - Так, звичайно. В українській літературі є дуже багато авторів, це я говорю абсолютно відповідально, які є кращими ніж багато людей, які отримують Нобелівську премію. Передовсім це стосується поезії, тому що українська поезія є дійсно чи не найкращою в світі поезією. В Україні живе багато поетів, які заслуговують на це. Серед сучасних - Ліна Костенко, Голобородько, Герасим’юк, Мідянка. Україна не має дотепер цієї премії ще тому, що Нобелівська премія не є чисто літературною. Вона завжди повинна мати якийсь присмак ситуації, політичної, суспільної. І дотепер ще ці карти не лягали в такому розкладі, щоб українець отримав цю премію. І думаю, тепер до неї найближчим є Андрухович. Є ще такий письменник, як Олег Лишена, який абсолютно за всіма показниками, як і Андрухович відповідає Нобелівській премії.

- А в тебе були колись такі мрії, що ти отримаєш Нобелівську премію?

Т. Пр.: - Ні, таких мрій не було, тому що якось дуже скоро, дуже рано після того як я почав писати, а писати я почав порівняно пізно, я довідався таку річ, що в теперішньому світі є, скажімо, десять тисяч претендентів на неї, є десять тисяч людей, яким можна цілком просто, за лотереєю давати Нобелівську премію. Цих письменників, дуже добрих, які відповідають вимогам Нобелівської премії, є так багато, що мріяти про таке просто смішно.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.