Українська література - статті та реферати

Критика «Чорного Ворона» Шкляра: роман шкодить українській справі

Всі публікації щодо:

Нещодавно польський кінорежисер Єжи Гофман, котрий за словами письменника Василя Шкляра мав би працювати над екранізацією «Чорного Ворона», несподівано для багатьох українців заявив, що не буде цим займатися і пояснив відмову досить різко: «твір ксенофобський». Чи можна його таким вважати?

Одна читачка пояснила, що їй сподобалось у «Чорному Вороні» Василя Шкляра: «Книжка, де українці показані вояками, які мають природнє право... боротися за рідну землю і за волю. Те, що можна кожному народу, але українцям допіру, як правило, тільки рука об руку з росіянами або ще якимись братніми народами. Книга, де головний герой - українець - і ух, ти!... - не гине в кінці, а виходить до певної міри переможцем. Українець- переможець - справа теж незвична».

Справді, роками нам пояснювали, що Росія - «наше всьо». Образ українця у радянських фільмах - доброзичливий простачок зі смішним акцентом, завжди на других ролях. Україномовного не показували, припустимо, головним інженером заводу чи офіцером високого рангу. На війні він був, як правило, рядовим.

Виходить, будь-який твір, де «українці показані вояками», та ще й б’ються за незалежність проти Росії, приречений на успіх, принаймні у патріотичних колах. Головне, що ми - «не гірші від росіян» і можемо навіть дати московитам здачі. Усе, що починається зі слів «Слава Нації!», проходить на «ура». Ще б пак: людям, нарешті, кажуть, що вони герої, вояки, переможці та й взагалі чогось варті.

«Чорний Ворон» - не просто історичний роман, а маніфест на тему: хто такі українці і як їм жити. Так його і сприймає більшість читачів: і шанувальники, і ненависники. Але дуже часто автор використовує прийоми Тарантіно. Так, наприклад, за Шкляром, повстанці не стільки воюють, скільки вбивають полонених. Нападуть зненацька, обеззброять майже без бою, а далі - ріжуть. Різанина у ті часи справді була страшна, але Шкляр це подає, як якусь розвагу. Вбити купу неозброєних людей - річ легка і приємна. І ніяких тобі сумнівів. Нагадує фільми Тарантіно чи «Контроль» Віктора Суворова. Різанина полонених - річ суто позитивна, без нюансів. Де тут героїзм?

Окрім того, у Шкляра абсолютно усі «москалі» - окупанти. В Україні кілька мільйонів мешканців - російського походження (і не обов’язково українофоби). Називати їх всіх «кацапидлами» - все одно, що писати на паркані «Вася - дебіл». І сміливо і патріотично. Усі, хто не українець, - якісь дивнуваті: або жорстокі, або підступні, або смішні. Щоправда, є кілька добрих «жидів» (лікують повстанців і шиють їм кожухи, за що їх деколи вішають «москалі») - стареньких і горбатих. А хто з євреїв помолодше та погарніше - обов’язково негідник. Не-українець фізично не здатен бути водночас добрим, не старим і не карикатурним. Взагалі ж «не-етнічні» - переважно вороги.

Серед українців автор не помічає ані Хвильового, ані Скрипника, ані інших червоних українців. Він пише, що є «хохли» і є українці: справжній українець сидить у лісі або допомагає партизанам. Надійний українець - з села. Усе, що поза селом - чуже, усі неукраїнці - інопланетяни. Українські ж селяни справжніх українців не розуміють («пора б і вам братися до якогось діла»). Вся надія - на військо УНР з-за кордону, або ж на всенародне повстання. Але військо чомусь не приходить, а повстання чомусь не починається. Залишається сидіти у лісі і ненавидіти усіх, хто не з нами. Виходить, що українці - секта, меншина і від усіх відстрілюються.

Тепер головне: у якому контексті це писалося?

Чимало ідейних українців на Сході почуваються приблизно як ті лісовики. Україномовні у містах - як якесь підпілля. Усюди домінує російська. Навколо святкують радянські свята, шанують радянських та російських героїв. Нічим українським не цікавляться. На українську систематично відповідають по-російськи.

Багато хто почувається емігрантом у власній країні. На їхні почуття усім плювати («А какие проблемы? Им же никто не запрещает говорить по-украински»). Патріоти-східняки - як і шклярівські повстанці - у меншості, а меншиною бути не легко. Справжні емігранти хоча б знають, що вони на чужині. Але наші, «внутрішні», - у власній країні, а іншої в них немає. По ідеї, всі мали б бути як вони - чи, як мінімум, відповідати українською. Але це не так. І що робити? Русифікуватися чи бути «останнім героєм» (до тебе російською - а ти йдеш проти течії)?

Ситуація досить стресова. Не дивно, що декому інколи хочеться стиснути кулаки і лупасити усе навколо - від офіціанта, що не переходить на українську, до радіоприймача, з якого лунає шансон. Саме цим і займаються герої «Чорного Ворона». А Шкляр, «за кадром», коментує: молодці, добре б’ють «кацап’юг»!

Ці обставини обумовили те, що «Ворон» став бестселером. Головний промоутер «Ворона» - це Віктор Янукович. Щодо цього правильно підмітив дослідник української літератури з Кембріджу Уїаллем Блакер: «Коли минуле опинилося під загрозою з боку влади, пам’ять знову стає щитом, чи навіть зброєю».

Коли керівники держави вихваляють СРСР, з провідних каналів раптово зникає українська мова, а кількість фільмів, котрі вихваляють російську армію різко збільшується, коли зростає розчарування в «патріотичних політиках», тоді художній твір, котрий заперечує офіційну ідеологію «дружби зі старшим братом», стає не просто літературою, а політичним маніфестом. Під час промо-туру Шкляр збирав зали, яким би позаздрив будь-який опозиційний політик.

А тепер уявімо на хвилину, аби сталося неможливе і на другий термін було обрано Ющенка. Чи став би «Ворон» аж такою літературно-політичною подією? Навряд чи, скоріше б автора звинувачували у тому, що він прогнувся «під лінію партії».

«Ворон» вийшов у 2009 році, він відразу почав гарно продаватися, але культовим став тільки у 2011, коли тиск влади на українськість став доволі відчутним. Атмосфера «back to the USSA», котру створив Янукович, унеможливила і критику роману. Будь-хто, кому не подобався роман, мовчали, щоб не виглядати, як прислужники нового режиму. Але чи це забороняє критику Шкляра? Однозначно ні.

Який ефект викличе книжка? «Скажіть, як нам загинути за Україну?», - якось запитали Шкляра на зустрічі студенти. Здається, він і сам не був готовий до такого ефекту і порадив їм кохати, а не гинути.

Але реакція багатьох російськомовних (проплачених русофілів не рахуємо), зокрема й патріотів, залишилася невідомою. Не важко здогадатися - книжка викличе відразу до українства. Зрозуміло чому: повстанці ніби уособлюють український народ, мову та культуру. Виходить, ніби це український народ ненавидить усіх росіян; ніби це український народ бачить неукраїнців ворогами; ніби український народ - виключно сільський і агресивний, а усі російськомовні для нього - зрадники. Важко не заразитися алергією на все українське.

Наостанок про кінець роману. Кінець та початок книжки - повна протилежність. Чи то поразки пішли героям на користь, чи то автор змінився... Повстанці стають людянішими. Якщо вбивають українських міліціонерів, то жалкують. Іноді взагалі вбивають лише чекістів, а решту не чіпають. Перед тим, як повісити чиновників-росіян, спершу поговорять. А міліціонерів та комсомольців інколи навіть відпускають на волю.

«Москалі» вже не такі огидні. З’являється й гостинна, але не карикатурна єврейка. А от українці стають складніші. Спочатку всі вороги говорили російською, а під кінець з’являються перевербовані УНР-івці з бездоганною українською і патріотичною риторикою: видають себе за своїх і здають червоним. Виходить, не все у світі чорно-біле.

Якби видали лише кінець книжки, то критикувати її було б значно важче, й ідеологічних причин для відмови в екранізації в Гофмана не зайшлося б.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.