Українська література - статті та реферати

Критика «Чорного Ворона» Шкляра: роман шкодить українській справі

Нещодавно польський кінорежисер Єжи Гофман, котрий за словами письменника Василя Шкляра мав би працювати над екранізацією «Чорного Ворона», несподівано для багатьох українців заявив, що не буде цим займатися і пояснив відмову досить різко: «твір ксенофобський». Чи можна його таким вважати?

Одна читачка пояснила, що їй сподобалось у «Чорному Вороні» Василя Шкляра: «Книжка, де українці показані вояками, які мають природнє право... боротися за рідну землю і за волю. Те, що можна кожному народу, але українцям допіру, як правило, тільки рука об руку з росіянами або ще якимись братніми народами. Книга, де головний герой - українець - і ух, ти!... - не гине в кінці, а виходить до певної міри переможцем. Українець- переможець - справа теж незвична».

Справді, роками нам пояснювали, що Росія - «наше всьо». Образ українця у радянських фільмах - доброзичливий простачок зі смішним акцентом, завжди на других ролях. Україномовного не показували, припустимо, головним інженером заводу чи офіцером високого рангу. На війні він був, як правило, рядовим.

Виходить, будь-який твір, де «українці показані вояками», та ще й б’ються за незалежність проти Росії, приречений на успіх, принаймні у патріотичних колах. Головне, що ми - «не гірші від росіян» і можемо навіть дати московитам здачі. Усе, що починається зі слів «Слава Нації!», проходить на «ура». Ще б пак: людям, нарешті, кажуть, що вони герої, вояки, переможці та й взагалі чогось варті.

«Чорний Ворон» - не просто історичний роман, а маніфест на тему: хто такі українці і як їм жити. Так його і сприймає більшість читачів: і шанувальники, і ненависники. Але дуже часто автор використовує прийоми Тарантіно. Так, наприклад, за Шкляром, повстанці не стільки воюють, скільки вбивають полонених. Нападуть зненацька, обеззброять майже без бою, а далі - ріжуть. Різанина у ті часи справді була страшна, але Шкляр це подає, як якусь розвагу. Вбити купу неозброєних людей - річ легка і приємна. І ніяких тобі сумнівів. Нагадує фільми Тарантіно чи «Контроль» Віктора Суворова. Різанина полонених - річ суто позитивна, без нюансів. Де тут героїзм?

Окрім того, у Шкляра абсолютно усі «москалі» - окупанти. В Україні кілька мільйонів мешканців - російського походження (і не обов’язково українофоби). Називати їх всіх «кацапидлами» - все одно, що писати на паркані «Вася - дебіл». І сміливо і патріотично. Усі, хто не українець, - якісь дивнуваті: або жорстокі, або підступні, або смішні. Щоправда, є кілька добрих «жидів» (лікують повстанців і шиють їм кожухи, за що їх деколи вішають «москалі») - стареньких і горбатих. А хто з євреїв помолодше та погарніше - обов’язково негідник. Не-українець фізично не здатен бути водночас добрим, не старим і не карикатурним. Взагалі ж «не-етнічні» - переважно вороги.

Серед українців автор не помічає ані Хвильового, ані Скрипника, ані інших червоних українців. Він пише, що є «хохли» і є українці: справжній українець сидить у лісі або допомагає партизанам. Надійний українець - з села. Усе, що поза селом - чуже, усі неукраїнці - інопланетяни. Українські ж селяни справжніх українців не розуміють («пора б і вам братися до якогось діла»). Вся надія - на військо УНР з-за кордону, або ж на всенародне повстання. Але військо чомусь не приходить, а повстання чомусь не починається. Залишається сидіти у лісі і ненавидіти усіх, хто не з нами. Виходить, що українці - секта, меншина і від усіх відстрілюються.

Тепер головне: у якому контексті це писалося?

Чимало ідейних українців на Сході почуваються приблизно як ті лісовики. Україномовні у містах - як якесь підпілля. Усюди домінує російська. Навколо святкують радянські свята, шанують радянських та російських героїв. Нічим українським не цікавляться. На українську систематично відповідають по-російськи.

Багато хто почувається емігрантом у власній країні. На їхні почуття усім плювати («А какие проблемы? Им же никто не запрещает говорить по-украински»). Патріоти-східняки - як і шклярівські повстанці - у меншості, а меншиною бути не легко. Справжні емігранти хоча б знають, що вони на чужині. Але наші, «внутрішні», - у власній країні, а іншої в них немає. По ідеї, всі мали б бути як вони - чи, як мінімум, відповідати українською. Але це не так. І що робити? Русифікуватися чи бути «останнім героєм» (до тебе російською - а ти йдеш проти течії)?

Ситуація досить стресова. Не дивно, що декому інколи хочеться стиснути кулаки і лупасити усе навколо - від офіціанта, що не переходить на українську, до радіоприймача, з якого лунає шансон. Саме цим і займаються герої «Чорного Ворона». А Шкляр, «за кадром», коментує: молодці, добре б’ють «кацап’юг»!

Ці обставини обумовили те, що «Ворон» став бестселером. Головний промоутер «Ворона» - це Віктор Янукович. Щодо цього правильно підмітив дослідник української літератури з Кембріджу Уїаллем Блакер: «Коли минуле опинилося під загрозою з боку влади, пам’ять знову стає щитом, чи навіть зброєю».

Коли керівники держави вихваляють СРСР, з провідних каналів раптово зникає українська мова, а кількість фільмів, котрі вихваляють російську армію різко збільшується, коли зростає розчарування в «патріотичних політиках», тоді художній твір, котрий заперечує офіційну ідеологію «дружби зі старшим братом», стає не просто літературою, а політичним маніфестом. Під час промо-туру Шкляр збирав зали, яким би позаздрив будь-який опозиційний політик.

А тепер уявімо на хвилину, аби сталося неможливе і на другий термін було обрано Ющенка. Чи став би «Ворон» аж такою літературно-політичною подією? Навряд чи, скоріше б автора звинувачували у тому, що він прогнувся «під лінію партії».

«Ворон» вийшов у 2009 році, він відразу почав гарно продаватися, але культовим став тільки у 2011, коли тиск влади на українськість став доволі відчутним. Атмосфера «back to the USSA», котру створив Янукович, унеможливила і критику роману. Будь-хто, кому не подобався роман, мовчали, щоб не виглядати, як прислужники нового режиму. Але чи це забороняє критику Шкляра? Однозначно ні.

Який ефект викличе книжка? «Скажіть, як нам загинути за Україну?», - якось запитали Шкляра на зустрічі студенти. Здається, він і сам не був готовий до такого ефекту і порадив їм кохати, а не гинути.

Але реакція багатьох російськомовних (проплачених русофілів не рахуємо), зокрема й патріотів, залишилася невідомою. Не важко здогадатися - книжка викличе відразу до українства. Зрозуміло чому: повстанці ніби уособлюють український народ, мову та культуру. Виходить, ніби це український народ ненавидить усіх росіян; ніби це український народ бачить неукраїнців ворогами; ніби український народ - виключно сільський і агресивний, а усі російськомовні для нього - зрадники. Важко не заразитися алергією на все українське.

Наостанок про кінець роману. Кінець та початок книжки - повна протилежність. Чи то поразки пішли героям на користь, чи то автор змінився... Повстанці стають людянішими. Якщо вбивають українських міліціонерів, то жалкують. Іноді взагалі вбивають лише чекістів, а решту не чіпають. Перед тим, як повісити чиновників-росіян, спершу поговорять. А міліціонерів та комсомольців інколи навіть відпускають на волю.

«Москалі» вже не такі огидні. З’являється й гостинна, але не карикатурна єврейка. А от українці стають складніші. Спочатку всі вороги говорили російською, а під кінець з’являються перевербовані УНР-івці з бездоганною українською і патріотичною риторикою: видають себе за своїх і здають червоним. Виходить, не все у світі чорно-біле.

Якби видали лише кінець книжки, то критикувати її було б значно важче, й ідеологічних причин для відмови в екранізації в Гофмана не зайшлося б.