Українська література - статті та реферати

Героїчна анархія у романі Василя Шкляра «Чорний Ворон»

Всі публікації щодо:

Історичний роман Василя Шкляра «Чорний ворон» належить до розряду масової і - головне - якісної літератури. Динамічний сюжет захоплює вже з перших сторінок, кожна колізія доведена до логічної розв’язки, композиція небанальна: художній матеріал переплітається із документальним. Відчувається, що автор дбає про свого читача. Якщо комусь така побудова видасться нудною, документальні сторінки, виділені курсивом, легко опустити. В. Шкляр поєднує у тексті історичну лінію із переживаннями епічного персонажа - класичною любовною історією, коли лицар готовий пожертвувати не тільки особистим щастям, а й життям заради свободи рідного краю. Якщо розв’язка любовної історії (принаймні, у романі про це заявлено на рівні чуток) щаслива - Чорний Ворон таки знаходить свою Прекрасну Даму (Тіну) на далекому вигнанні, щоправда, зрадивши її попередньо з козачкою Досею, то в історичному плані зазнає нищівної поразки.

Вибір героя драматичний та й за законами масового жанру кінець має бути оптимістичним.

В. Шкляр вдається у своєму романі і до засобів магічного реалізму (чорний ворон як свідок холодноярської історії на тлі української), і до гіперболи - усі москалі у прозаїка як не кацапи, то кацапидли, що налітають ордою - «дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами». Хотілося б, аби антропологічний портрет росіян був вишуканішим, не таким прямолінійним. Натомість холодноярських повстанців прозаїк романтизує в дусі Шевченкових гайдамаків, забуваючи, що досі відмінності між літературними родами ще ніхто не відміняв. У романі хронічно бракує психології: тут немає не тільки психологічного аналізу, навіть опису немає. У прозі (особливо епічній) психології не можуть замінити ані емоції, ані настроєвість. Особистість (особливо у переломні моменти) вибирає між білим і чорним, добром і злом, проте вибір передбачає безліч відтінків. Найтонші, майже невловимі зміни в людині відбуваються передусім у її душі. Про вибір літературного персонажа свідчить його погляд, жест, скупе слово - саме це ми знаходимо, наприклад, у психологічній прозі В. Стефаника і В. Портяка. «Чорний ворон» - роман пропагандистський, масовий, який, звичайно, не передбачає не тільки психологічної ускладненості характерів, а й наявності у героїв душі.

Неоднозначною є й інтерпретація В. Шкляром духу того історичного часу, який прийнято називати Українською революцією, або Визвольними змаганнями (1917-1921), його трактування ролі Холодноярської республіки (1918-1922).

Якщо говорити про філософію, то у романі «Чорний ворон» В. Шкляр, можливо, й без будь-яких впливів протиставив геройському життю лицаря («vita maxima») пристосоване життя плебея («vita minima»). Про це свого часу писав В. Янів. Видатному українському етнопсихологу належить й інше припущення щодо індивідуалістичної природи українського національного характеру. Недоформована українська нація на будь-які історичні стреси зазвичай відповідає анархією. Здається, В. Шкляр не помічає, що саме індивідуалізм на межі з анархією, недовіра українців до будь-якої держави, навіть своєї, що сприймається колишньою колонією як інструмент гноблення, відіграє в українській історії фатальну роль. Про це свідчить і наш, постпомаранчевий час. Адже найпростіше скинути всю провину за поразку на слабких провідників. Набагато складніше визнати, що саме суспільство, сама нація, яка цих провідників породила, виявилася не готовою, відтак й не здатною до реформ. Свого часу український письменник галицького походження Роман Купчинський (відомий його епічний роман «Заметіль» про Січових Стрільців) діагностував: «Ми здібний народ і тому в більшості випадків імпровізуємо: промови, імпрези і... державу»; «автор української конституції має простудіювати дві речі: організацію Запорізької Січі й армії батька Махна. Без того не дасть ради».

Романтизуючи отаманів Холодного Яру, В. Шкляр трактує їх у своєму новому романі не тільки як найвитривалішу, а й як найпозитивнішу силу Української революції 1917-1921 років. Хоча у романі армію УНР називають нашою (Холодноярська республіка була територією УНР), проте між рядків читається нехіть не тільки окремих персонажів, а й самого автора до Петлюри і його уряду. Одначе хіба міг Петлюра із такими «національно свідомими» отаманами, як Григоріїв (саме йому безпосередньо підпорядковувався Василь Чучупака, а останньому - Чорний Ворон (Лебединський, Черноусов), що повсякчас переходив з одного боку на інший, добитися бодай найменшого успіху?

Нагадаю, отаман Григоріїв спочатку воював на боці Скоропадського, потім Петлюри, після арешту Петра Болбочана перейшов на бік більшовиків. Саме Григоріїву належали слова про «отаманію в Києві», «австрійських фендриків», «сільських вчителів, кар’єристів і авантюристів» в уряді Петлюри. За іронією долі, отамана Григорієва убив хтось із махновців - ще однієї «конструктивної» сили Української революції, під прапором якої дехто ще й нині воліє святкувати українську Незалежність. Можливо, С. Петлюра мав повестися зовсім інакше: захищати ЗУНР, спиратися саме на галичан, тоді принаймні можна було б врятувати бодай цю українську територію, організувавши на ній хай малу, але Українську Державу (тим паче, що західні уряди тривалий час трактували територію ЗУНР як окуповану Польщею). Одначе такий хід думки - не для В. Шкляра. Недаремно у його романі населення за Збручем (йдеться, звичайно, про галичан) різко протиставляється добрим і щедрим українцям з Великої України. Перейшовши кордон, Чорний Ворон із Тіною й малим Ярком ніде не можуть знайти собі прихистку - такі ці галичани недобрі й підозрілі.

Правда, у романі питання про рівень національного самоусвідомлення населення в Галичині й на Великій Україні в часи Визвольних змагань також не дискутується. Зрозуміло, що жоден з отаманів (не тільки холодноярських; чого вартий той таки Махно, якому на кожному кроці ввижалася тінь українського шовінізму!) не був таким національно свідомим, як це прагне показати В. Шкляр. І саме в цьому, на мою думку, роман звучить фальшиво. Адже в українських умовах література, зокрема історична, не тільки розважає, а й продовжує формувати «молоду» націю, наше ставлення до певних історичних подій і явищ - у даному разі до отаманщини. Замість того, щоб поборювати в собі індивідуалізм - українську нездатність піднятися вище свого інтересу: власного «я» і своєї родини, свою схильність до анархії, яка, як відомо, ніколи не стане матір’ю порядку, ми вкотре чуємо про героїчну анархію як останній аргумент. І не варто тут згадувати «Гайдамаків» Т. Шевченка, бо то був зовсім інший історичний час, час, коли в українців не було й натяку на свою державу чи свою армію, коли захищати українців не було кому, окрім Залізняка й Гонти.

Переважно всі військові операції у романі виглядають як вистава, іноді - як концерт. Такий підхід прийнятний для масової літератури, коли автор задовольняє очікування читачів, що прагнуть розваги. Однак у такому випадку не варто говорити ані про історичну правду, яка зазвичай є надто складною, ані про уроки історії, що передбачають критичне ставлення, а не глорифікацію, ані про трагічну долю людини, у жилах якої тече реальна кров, а не чорнило чи томатний сік. Цього разу В. Шкляр у романі «Чорний ворон» адаптує без перебільшення трагічну історію Української революції (1917-1921) до масового сприйняття, скріплюючи, за рецептом Г. Сенкевича, українські серця. На жаль, за такого підходу ми, втішаючись своєю славою, приречені залишатися збунтованою масою, що гине від власної героїчної руки.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.