Українська література - статті та реферати

Міфосвіт Антонича

Всі публікації щодо:
Антонич Богдан-Ігор

Марина Новикова


Дотеперішні видання творів Богдана-Ігоря Антонича (1909 - 1937) - пряшівське (1966), нью-йоркське (1967) та обидва київські (1967 і 1989) висвітлили біографію поета, його найближчу та більш далеку літературну генеалогію, його стилістику. Вже існують серйозні критичні студії про Антонича - і в Україні, і поза нею. Що ж іще можна в такому разі сказати не про окремі тексти - поетичні, прозові, есеїстичні, - а про світ Антонича?

Можна спробувати вдивитися в нього на фоні не десятиліть, а тисячоліть: на тлі слов'янської і європейської духовної традиції від язичництва до християнства включно.

Видатних письменників ми охоче (і безтурботно) наділяємо титулом «письменник всеевропейського масштабу». Антонич право на такий титул заслужив усерйоз. Але що ми, власне, вкладаємо в це визначення? Славу? Новизну тем? Експериментальність стилю? Звичайно, і їх. Але передусім, мабуть, закоріненість у культурі: національній, європейській, світовій. У культурі не як «освіченості» (хоча і з освіченістю у Антонича, знавця декількох мов, філолога, есеїста, перекладача - все в порядку). У культурі як «образі світу», який відклався у найзаповітніших символах, сюжетах, духовних цінностях даного народу - або багатьох народів.

«Міфологізм» Антонича (про який одностайно згадують критики) - це не лише стиль. Це український «образ світу», що виходить до своїх європейських та індоєвропейських першокоренів. Сьогодні «в широкий світ» виходить сама Україна. І світові саме час, мабуть, побачити себе в українському світовидчому дзеркалі, а нам - українського письменника Антонича в контексті не лише європейської літератури, а й європейської «історії духу».

***

Істотна характеристика всякого культурного і художнього світу -його простір: як він організований? Чим виповнений? Для Антонича лейтмотивним, особливо значущим простором є ліс. За ступенем символічності цей ліс має декілька рівнів. Цілком конкретний: ліс Лемківщини і, ширше, Карпат. Рівень фольклорно-культурний: той образ лісу, який знайомий нам за українським фольклором і «лісовими» літературно-мистецькими мотивами. Проте з першопочатків язичницьким гомоном («прадавнім шумом загуло») озивається «міф про Ліс».

Ліс - полюс Антоничевої світобудови; його, Лісу, антипод - Місто. Інші ділянки «природного», «поганського» світу Антонича, Сад і Село, - це немов передлісся, підходи до лісу. Антоничеве село часто-густо прагне перелитися в Сад - або прямо в Ліс: «на схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село». А вже Сад - і поготів лагідне й радісне обличчя лісу. Його молодший, менш грізний, більш усмішливий брат.

Різні рівні символічності Антоничевого лісу відтворюють і загальну еволюцію його поезії. Перша книжка, «Привітання життя», ще втілює, сказати G, «особистий ліс» Антонича. Гімназійні спогади про рідні місця: «Запах води плив, гори нагадував й ліс» («Зелена елегія»). Ліс дитинства набуває виразної портретності в наступній книжці «Три перстені»: «Дрижать ялиці в вітру лапах», «течуть униз краплини шуму, немов з гарячих пнів смола. Сповитий в зелень і задуму, п'є олень воду з джерела». Але вже тут крізь ліс біографічний, ліс елегійний почнуть проглядати значно архаїчніші шари: ліс міфологічний, що сягає «в прапервісний природи морок».

Саме цей прапервісний ліс виповнить книжку «Зелена Євангелія». А книжка ця перетворить Антонича з поета талановитого, але цілком порівнянного з іншими «співцями Карпат», на унікального візіонера язичництва. Реставратора найглибинніших надр української, загальнослов'янської і навіть індоєвропейської міфосвідомості.

Міфологія народів світу (слов'янська зокрема) знає образ лісу від сивої давнини. Порівняно з нивою, пасовищем, тим більше селом, ліс - місце і більш дике, і більш можновладне. І більш небезпечне, і більш священне. Там живуть духи стихій, магічні володарі звірів. Туди відходять після смерті душі мертвих: одна з найархаїчніших форм поховального обряду полягала в тому, що тіло небіжчика залишали в лісі. Ліс лежить за межами обжитого, окультуреного Космосу - це пограниччя Хаосу, якщо не саме його царство. До лісу українські замовляння відсилають трясовиці й змій, напасті й біди. Ліс населений найдавнішою демонологією: лісовик і лісові мавки культурологічно давніші від біса; Баба Яга походить ще від жіночого божества матріархату, богині-шаманки, повелительки звірів і мертвих.

Відхід до лісу, поїздка крізь ліс, зустріч у лісі назавжди залишаться в людській культурі сюжетом про вирішальне випробування людини. Ці ситуації відтворюють «відхід у ліс» - елемент обряду посвяти («ініціації»), через який проходив кожний член роду, стаючи дорослим. А оскільки сам обряд зображував смерть колишньої людини і воскресіння-народження людини нової, то й сам ліс ставав символом одночасово смерті і чудесного відродження.

Антоничів ліс певною мірою символічний, а з кожною наступною книгою - і все більш містеріальний. Лише недосвідчений читач здатний милуватися лісовими краєвидами Антонича як малюнками з натури, ба навіть малюнками з уяви. Чи не кожна деталь тут, попри свою фактурність, не «зображує», а символізує. Не всяке дерево, наприклад, допущене до цього лісу, а лише символічні: дуб, липа, явір, бук... Не всякий звір, тварина або плазун, а звір-міфознак: лис, олень, бик (вельми схожий тут на доісторичні символи потуги - зубра або «буй-тура»), змія... Не всяка година доби, а наймагічніша: ніч, полудень, або пограниччя дня і ночі - захід сонця, схід місяця.

Орнаментально-магічні і закони, згідно з якими сплітаються між собою окремі «лісові знаки». Помічено, що людина в Антоничевому лісі легко перетворюється на звіра, на рослину або камінь. Однак і зворотне відбувається так само легко. Якщо хлопці в цьому просторі - «джмелі на луках», дівчата -«хміль весняний» або «квіт», закохані - «два голуби», які «співзвучно й тужно затріпочуть», а сам поет - «звіря», «лис», - то дерева тут читають, корови моляться, липа грає на кларнеті.

Далі - більше. Звуки в цьому лісі мають колір, зате колір звучить. Запах може стати дотиком, а дотик звуком. Невидиме видно передусім, а звично помітне поглинасться або перетворюється нічною пітьмою, полудневим

маревом або призахідним полум'ям. Абстрактні поняття пульсують ярою кров'ю, відчуваються на дотик (такими є зростання, народження, смерть, туга, ляк, захват, шал і т.д.). Конкретні ж предмети розріджуються до повної фантастики.

Це не примха Антонича і навіть не чисто індивідуальна особливість його стилю. Саме таким, згідно з міфом, і є стан буття у найбільш переломні його моменти: коли стають на двобій сили Хаосу і сили Космосу. Смерть і життя. Розпад і новий устрій світу. Причому Хаос загрожує Космосові розпорошенням на роз'єднані форми і - в той же самий час - мобілізує життєві, плодющі потенції Космосу, «омолоджує» його в цій боротьбі.

Звідси поєднання ляку й захвату, з яким сприймається Антоничів ліс. Звідси ж і синтез «розсипаного» зображення (навіть граматично кожен рядок, будь-який образ прагнуть тут бути самостійними) з нашим читацьким відчуттям того, що все суще в цьому «неготовому» бутті якось взаємопов'язане. Не логічно, не причинно-наслідково, а «дологічно» (Л.Леві-Брюль): через співучасть у єдиній світовій містерії.

Ось чому перші християнські (але й перші радянські) рецензенти Антонича абсолютно даремно угледіли в язичницькому лісі поета лише біологізм, стихію та емоцію. Антоничів епіграф до «Зеленої євангелії» («Із всіх явищ найдивніше явище - існування») свідчив зовсім не про «натуралістичну свідомість», а якраз навпаки: про свідомість суціль символічну. Існування тут - не факт, а явище, і не просто явище, а диво: таємниця, космічний «обряд буття». Разом з тим ніхто з тих критиків не звернув уваги на разючу невідповідність: «дика» природа у Антонича постійно асоціюється з явищами культури.

Місяць тут ковалі перековують на підкови; сонце - таріль і годинник, але й хмари - гучні тарелі. Ніч - колесо, що його котить вітер, а вечір платить дневі червінцем зорі. Нічні голоси лісу - не просто пісня, але й концерт зі складною партитурою труб, скрипок, флейт... І щойно ми зануримось у, здавалося б, чисту емоцію, чи то буде «темний ляк», чи «екстазний шал», -як вірші видобувають нас із неї і раптом дають «формулу екстази» - чітку й афористичну. «В час, коли найтонша, роздерти вглиб свідомості запону» -може закликати лише той, хто сам аж ніяк не роздер у цю мить свою свідомість. «Де поза роздумом чуття провалля... незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить», - сказано якраз мовою дуже й дуже зрозумілою.

Тому не варто оманюватися. Коли поет, у свою чергу, бачить себе лисом, птахом, змієм, каменем чи вугіллям, коли він вгрузає корінням у землю чи то заростає листям, мов кущ, - він небагато чим «людським» поступається. Адже цей лис уже був «людинолисом», камінь - «людинокаменем», кущ - «людинокущем».

Антоничева «лісова» образність доводить щонайменше дві речі. Першу: природа у Антонича не так «біологічна», як саме людська - хоча б тому, що символічна і міфологічна. І друге: все-таки «бездомішкове» міфологічне мислення сучасній людині (навіть карпатському лемкові) вже недоступне. Вона може тільки «пережити» міф - але не жити ним. Що добре видно і на іншій ділянці Антоничевого художнього, простору: в його Селі.

Село Антонича також підсвічене пам'яттю тисячоліть, і всі його прикмети теж заломлюються крізь цю пам'ять. Хоча - не всякі сільські прикмети до Антоничевого світу допускаються.

Наприклад, його Село мало «соціологічне». Йдеться, само собою, не про «відтворення класової боротьби» і не про «розшарування селянства у Західній Україні 1930-х років». Таких вимог тепер, слава Богу, ніхто не поставить. Проте інші запитання існують. Чим, наприклад, пояснити, що Село у Антонича, за нечисленними винятками, не оре? Не сіє? Не косить? Не пече хліба? Навіть корови блукають тут немов самі по собі, не відаючи ні пастуха, ні господарки-доярки. Або ж прогалина ще більш помітна: чому з міфо-язичницьких вірувань повністю «зник» у Антонича культ предків? Поховальні обряди? Колядування як прихід прадідів, гостей з того світу?..

І знову простежується знайома закономірність. Чим більш рання Антоничева книжка, тим «біографічніше» його село, і так само тим «соціологічніше» (як «географічніший» його ліс). Мало хто з тих, хто писав про Антонича «на цьому березі», в 60-70 роках, - не цитував рядків із «Трьох перстенів»: про змучених працею селян, які просять у Бога «на хліб, на сіль і на сивуху». Антонич справді жалів цих людей. Але скільки таких рядків ми наберемо у Антонича в цілому? І чи багато їх у пізніших книжках?

Антонич дедалі рішучіше віддає перевагу міфології над соціологією. І ситуації з людського життя обирає саме такі, що стоять на грані між «побутом» і містерією: ярмарок, весілля, похорон. Причому і те, і друге, і третє взято радше в плані космічному, аніж соціальному. Ярмарок у Антонича, наприклад, не місце звичайної, «господарської» торгівлі, а місце, де продають сонце. Діє та сама логіка, що й у суцільно залитому сонцем «Сорочинському ярмарку» Миколи Гоголя. Всякий ярмарок - свято життя та його щедрого достатку, «день» буття; він і має бути позначений сонячною символікою.

А як же з культом предків? Тут ситуація інша. Культ предків та обряди, пов'язані з ним (поховальні, поминальні, колядні, ворожильні) - це, як показали історики культури, перший місток людини від міфу космогонічного до міфу родового, тобто вже власне соціального. Далі стародавня язичницька космогонія переходить в етику. Ось перед цим містком від Космосу до Соціуму Антонич і затримує крок.

Характерно: та сама логіка пояснює і професії Антоничевих сільських персонажів. З усіх сільських занять найчастіше в його світі згадуються ремесла. Втім, і ремесла переважно обираються ті, які й донині ближче стоять до магії, до сстворення речі яко «сотворення світу». Та й тут іде відбір. Антоничеві теслі споруджують храм охочіше, аніж стіл, а стіл - імовірніше, аніж вориння (загорожу). Принцип зрозумілий. Чим скмволічніший, сакральніший предмет, тим швидше візьмуться його виготовляти Антоничеві майстри-маги. Якщо вже тесати сани, то не прості, а срібні, щоб їхала ними Ясна Пані - Божа Мати...

Так що селян Антонич жаліє не дуже часто - не через брак сердечності, а тому ж, чому не подоба жаліти Іллю Муромця або Микулу Селяниновича за їхні труди. Самі ж ці труди ще напівмагічні... А етичних норм села митець не відтворює не через абстрактну нелюбов до етики. А через те, що магія давніша від етики: вона ще «доетична». І саме «прапервинні» взаємовідносини людини і світу ваблять Антонича.

Ще одним міфологічним простором у світі Антонича є Місто - від «Мурашника» в першій книжці «Привітання життя» до посмертно виданої книжки «Ротації».

Місто за ступенем символічності також багаторівневе. Є в нього рівень конкретний, географічний: місто Львів. Є рівень вищий: львівський «культурологічний краєвид» немов підсумовує аналогічні краєвиди Ваймара, Варшави, Праги, Відня - стародавніх центрів європейської культури. Сама «міська оптика» Антонича також спирається на впливові художні традиції європейської урбаністики, від імпресіонізму до сюрреалізму. Проте найвищий (або найглибший) рівень - це Місто-міф.

Для глибокої архаїки всяке земне місто мислилося відбиттям свого прототипа та істинно реального взірця - міста небесного. Вавілонські міста вважалися «двійниками» сузір'їв. їхній план був відкритий людині богами уві сні. Згідно Біблії, Бог на початку часів сотворив небесний Єрусалим, накресливши його «на долонях Своїх» (як скаже пророк Ісайя). Тому місто -це ще й модель раю. Недаремно і в язичницьких міфах, і в християнських видіннях, і в ренесансних утопіях рай нерідко постає у вигляді чудесного Міста.

Втім, і поцейбічне, земне місто є для архаїчного мислення віссю світу - центральною віссю, яка пов'язує верхню, середню і нижчу зони світобудови: Небо, Землю і «преісподняя землі». Інакше кажучи, це вертикальний канал космічного зв'язку всього сущого. Але й по горизонталі Місто є центром світу, а значить - це осереддя священної сили. Концентричне планування Стародавніх міст недаремно перегукується з концентричною ж «топографією» магічних замовлянь: море - на ньому острів - на ньому гора - на ній священний камінь-вівтар - при ньому володар стихій, що допомагає від хвороб та бід. Місто - свого роду кам'яне замовляння і оберіг наших далеких предків.

Лише одне місто у Антонича цілком відповідає «райському місту» стародавніх людей - «неземний царгород - Чаргород над заливом». У ньому, як і в раю, «тече дванадцять рік»; у ньому на варті стоїть сама повітряна стихія - «вітрів дозорець»; його хранить незримий магічний «музики білий мур»; у ньому дружно мешкають «достойний лев, слаба людина й вірні зорі». Знаменною є назва цього вірша: «Чаргород, або як народжуються міти».

Всі інші лики і втілення міста можуть лише наближатися до свого вічного прототипу. Так, при заході сонця «монументальний краєвид» Львова відступає з побутової конкретики в сяйливі височіні та в сутінкову далину міфу: «Герої сходять з п'єдесталів, сиплються з пузонів іскри, і сонце на гарматі, й прапори з музеїв у вогні, і леви з прапорів рядами йдуть маєстатично містом, і їде мармуровий вождь на кучерявому коні». Те ж саме вібувасться у «Площі янголів»: «Коли з наказу ночі стануть веретена» завмерлих фабрик-ткалень, «господар міста - лев, що спить під арсеналом, підводиться поволі, йде в пустиню площ».

Однак нічне (найчастіше) місто Антонича - це не місце, де «народжуються міти». Вірніше, це - місце, де народжується «міт» особливий: він будить тугу і навіть «стародавній жах».

Справа в тому, що в цьому місті ми не знайдемо ні священного центру, ні світової осі, ні трьох зон світобудови, сполучених між собою. Нічгород Антонича - децентралізований «мурашник», що розпався на окремі предмети і постає в невірному світінні ліхтарів, у сполохах автомобільних фар, у зламах пітьми. На кожному кроці тут зустрічається смерть. Від самогубства закоханих («Балада про блакитну смерть») - до цвинтаря автомобілів («Мертві авта»). Від уже готової «шовкової кулі горлорізів» - до глобального і тотального Апокаліпсису : «Гримить підземний лоскіт здаля, вдаряє в мури буря дзвонів, і місто котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів» («Кінець світу»).

Над цим містом царює - і загадково ним володарить - місяць. Причому також особливий. Він миє обличчя в'язнів «синім і холодним сяйвом». Він -«білий птах натхнення злого». Він - «розп'ятий на антенах» і «рудий лоб обмотав шматками міді».

Щоб зрозуміти роль місяця у Антонича, знов доведеться зазирнути «у дно» міфу та фольклору. В українських замовляннях місяць - «нічне сонце», «князь» ночі. А ніч - це «потойбічний» день, «день навпаки». Але й простір мертвих - це протилежний, «інший» стосовно живих світ. Тому місяць - це і сонце мертвих. З їхнього магічного світу він приносить свої чаклунські - лікувальні та ясновидчі - властивості. Проте дволикі, амбівалентні чари місяця можуть бути й небезпечними, бо нічне царство - це «другий берег» упорядкованого людського Космосу. Володіння Хаосу, який ще не відає ні людської етики, ні - взагалі - розмежування добра і зла.

Але Хаос (за уявленнями стародавніх людей) лежить не тільки поза Космосом-простором. Точнісінько так само він розташований і поза Космосом-упорядкованим часом: до «початку часів» і після їх кінця. Так вибудовується ланцюг уподібнень: царина Хаосу - царина «сплутаного», або скасованого, або «навиворітного» часу і простору - царина мертвих - царина ночі. І, таким чином, нічне місто Антонича стає водночас «допотопною», доісторичною «камінною пущею»: «Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто, примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони. - О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?» («Сурми останнього дня»).

І воно ж стає містом «кінця світу», Апокаліпсису, вторгнення у світ живих. Тепер нам зрозуміліше, чому таке дволике місто Антонича. Денне і нічне. Сонячне і місячне. Радісне і страшне. Одним своїм боком воно тяжіє до Чаргорода, міфологічного рай-города, що лежить у до-історії: у ранковому, сяючому, гармонійному початку буття. Другим - і найрізкіше виявленим - боком воно поринає в такий же міфологічний Нічгород: у нічний хаос після-історії, кінця буття, розпаду всіх і всяких моральних норм і міжлюдських зв'язків.

Характерним є те, які саме міські ситуації потрапляють до поля зору Антонича. Соціальні? їх практично немає. «Верблі по казармах» вояків? Вони виявляються «бубном ранку», «круглим сонцем», це, виявляється, «прикази радісні й крилаті нестримних перемог, осяяних оман». Тюрми? Вони теж не так соціальні інституції, як матеріалізований простір неволі, загальної байдужості, смерті: «Спротив розбився безсило об мур, ніч залила камеру вщерть. Виповз із темряви чорний щур - смерть» («Остання ніч»). Трудові, робочі ситуації? їх також дуже мало. «Дівчата від станків», наприклад, з'являються у віршах лише тоді, коли «вертаються додому і мріють в сласних снах»; «робітник в блузі, наче блиск пожеж» - це не робітник, а західне сонце. З другого боку, і «антибуржуазні» пасажі Антонича, що їх з таким ентузіазмом ще недавно було цитовано нашою критикою, також мають досить далекий стосунок до соціології. Читаємо: «Церкви, цукерні, біржі - духові і тілу. Для зір і для монет», - і готові вже повірити, що це Антонич «викриває» буржуазне місто. Почасти воно й так. Але тільки в тому сенсі, що Антонич показує неістинність механічного, утилітарного, «рахункового» життя («коли міщанський бог» - підряд, через кому, - «рахує зорі, душі і монети»).

Ось тому й типові міські ситуації, міські деталі у Антонича завжди є вивернутими, знеціненими, позбавленими сенсу уламками священних діянь. Найважливіших людських обрядів. Найсимволічніших речей.

Вулична катеринка була колись не органчиком, а справжнім органом, - музикою меси. Корчма у «світі недійсному» - трагічна пародія на родове застілля: ритуал єднання роду. П'яний плач «горлорізів» і' «касопорців»-Зломщиків - профановане таїнство сповіді («знічев'я плачуть горлорізи і сповідаються горілці»). Лотерея з папугою - спустошена травестія стародавнього вивідування долі. Навіть запах міського бензину дурманить, ніби слабка пам'ятка про пахкі речовини, вживані колись із ритуальною метою.

Апогей цієї профанації священного - сценка на міській площі («Весна»). Один тільки раз змирщене сучасне місто у Антонича цілком вкладається у модель міста-міфу. Але як іронічно (хоча й незлобиво) змальовує Антонич їхній позірний збіг! Магічний круг-оберіг міста зробився круговертю,

«каруселлю летючих площ». У центрі його не святилище, не вівтар, а полісмен, «капельмейстер авт». І функцію жрецького жезла, цього варіанту світової осі, спрямованого від землі до піднебесся, виконує «полісменська палка».

Воістину перед нами «недійсний світ». Він виповнений уламками тисячолітніх міфів і символів, але вони в ньому не діють, оскільки сам цей світ уже не відчуває священності та взаємопов'язаності всіх елементів буття.

***

Отже, новітню «рахункову» цивілізацію Антонич не приймає. А новітню історію? Які взагалі стосунки Антонича з історією?

Це питання нерідко підмінялося іншим: як ставився Антонич до сучасної йому політики? Відповідь коротка: ніяк. На «аполітичність» Антонича вказували вже найперші його рецензенти. Таким він лишався до кінця своїх днів, твердо заявляючи: «Я не мандолініст ніякого гурта». Чим, зрозуміла річ, дратував різні тодішні та прийдешні «гурти», провокуючи їх на відповідні соціальні оцінки. Не забудемо до того ж, що оцінки завжди давалися в певному - так само соціальному - контексті. А нерідко просто диктувалися тактичними міркуваннями моменту. Наприклад, перші публікації поетичної спадщини Антонича в радянській Україні не могли б побачити світ, якби у вступних статтях не наголошувались обов'язкові «номенклатурні» чесноти: оптимізм, співчуття простому людові й ненависть до обивателів - або ж не критикувалися «окремі хиби» поета.

Номенклатурні міркування відійшли, але проблема залишилась. «Гуртовий» її аспект сьогодні можна проминути. Проминути ж Антоничеве ставлення до історії не можна: надто багато воно визначає в його творчому світі.

Концентровану відповідь на «виклик історії» містять дві поезії Антонича, які в радянських передмовах згадувались обов'язково. Одна - як максимально «правильна». Друга - як та сама «окрема помилка», промовчати про яку було ідеологічно неможливо. Перша — «Слово про чорний полк» -присвячена абіссинському опорові інвазії італійського фашизму. Друга -«Слово про Альказар», завершальна частина диптиху «Слово про золотий полк» - навіяна епізодом громадянської війни в Іспанії, затятими боями за фортецю Альказар (причому події зображено аж ніяк не очима республіканців).

Щоправда, оцінка «Слова про Альказар» зазнавала змін. Спочатку воно правило за сухе дерево в саду Антоничевої поезії. Згодом акцент перейшов на протест проти братогубства, взагалі - проти воєнного безуму. Що є, те є: жахів кровопролиття у «Слові про Альказар» задосить: «трава колюча - ворса на кожухах скель, слизька від крови», «лежать покошені тіла - рясні джерела з них булькочуть, джерела струменів червоних». Але хіба менше жахів у «Слові про чорний полк»? їх навіть більше: «у черепах почавлених булькочуть мозки, як олива жовта», «слизька смертельна піна з уст, розтерзаних, гарматним поцілунком», «хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить...»

Збентежити критиків мусило б і саме місце двох «Слів» у «Книзі Лева». А включені вони обидва в єдиний цикл. Туди ж увійшли й інші поезії, адресовані «усім, що з пристрастю цілують сестру-смерть на бойовищах», кому «у серці, мов зоря, застрягла біла куля».

Тобто, виходить, що вірші циклізуються не політично (або далеко не тільки політично). Хто ж адресати циклу, ці «всі»?Це і розстріляні у грудні 1934 р. українські письменники - жертви сталінського терору. Це й загиблі у війні проти іноземного фашизму. І загиблі під час громадянської війни від рук співвітчизників. І загиблі взагалі, невідомо від чиїх рук, - відомо тільки, що про них «телефонує з поля бою янгол перемоги». І «наші», що тріумфально входять у місто - от тільки місто принципово не назване, а «наші» не розшифровані. І навіть те, що над містом «у куряві на синім небі сяє майбутньої Республіки планета» (також улюблена цитата радянських видань), не робить цю республіку менш узагальненою.

Що ж дало поетові можливість циклізувати такі різні вірші - без того, щоб цикл викликав у читачів почуття політичної нетактовності? (А такого почуття він не викликає). А якраз те саме, що й споріднює всі ці,вірші. Вони - не про «політику». Точніше, «політика» - їхній зовнішній, ледве накреслений (з підказом заголовків) шар... Але якщо не про політику, то про що ж вони? Про героїку. З них і близьких до них поезій (навіть таких, приурочених до конкретних історичних подій, як «Крутянська пісня» або «Листопад», що лишилися поза збірками) складається ще один поетичний міф: міф про Велику Битву. І не лише в «Книзі Лева», але й повсюди у Антонича в переживанні цієї міфобитви сусідять священний жах - і священний захват. Катастрофізм - і непереможність. А головне: незмінним лишається вселенський розмах цієї битви, хоч би до яких «земних» перипетій вона була приурочена.

Історія віднаходить доступ у лірику Антонича лише крізь браму міфології.

Первісно міфомотив битви означав космічну «війну богів»: сил Хаосу і Космосу. Відтак він переходить у героїчний епос, де «заземлюється»: божественні персонажі стають людьми (хоч і людьми надзвичайними); місце дії переноситься з небесних висот на землю (хоч на землю умовну, легендарну). Відбувається (за формулою Є.М.Мелетинського) звуження космічних масштабів до соціальних, а одвічні магічні властивості героя перетворюються на бойовий «нестрим».

На цій погранічній смузі між історією та міфом, між земними координатами і космічним пафосом битви саме й перебуває «героїчний цикл» Антонича. Ближче, до власне історії Антонич іти не хоче. Там уже починається щось чуже його поетичному світові - політика.

Тому марно запитувати: чиїх «бійців незламно вірних» оспівує «зухвала пісня» («Слово про золотий полк»)? Важливе тільки те, що бійці - «незламно вірні», а слово цієї пісні - «вогнепальне». А ще важливіше те, що й битва, і пісня про неї овіяні «вищим вітром» міфологічної епохи, протиставленої «віку володіння букви і пожитку», «здрібнілому віку» неіснуючих і неістотних цінностей: «хитрих передбачень», «кволого розпачу», «гнучкої ліри». Тим самим «Слово» Антонича аналогічне «Слову про Ігорів полк», де перемога Ігоря - перемога не власне історична, а й міфологічна. Адже і в тому «Слові» крізь видиму «історичність» приховано мерехтить міф про «сонячного героя».

Героїку «Слова про Ігорів полк» принципово не можна ні адекватно зрозуміти, ні «дезавуювати», звіряючи її з реальною політикою Київської Русі. К.Маркс угледів у «Слові» заклик до єднання князів перед чужинною навалою. О.Сулейменов прочитав «Слово» очима історичного Степу і знайшов у ньому віроломний, здійснений з порушенням угод і самої архаїчної етики, похід проти сватів-половців. Обидва підходи невірні. І не тому, що неісторичні, а якраз саме тому, що надто історичні. А «Слово про Ігорів полк» подібного історизму не допускає.

Досить підставити до Антоничевої Битви точні відомості, адреси, імена, а тим паче партії, ідеології, доктрини, - і ми здобудемо всі підстави звинуватити поета в тих або інших «мінусах». Але здійснити це в принципі неможливо: Антоничів міфосвіт цього не дозволяє.

Проте історія все ж наздоганяла поета. Причому в його ж коронній царині - «екстази» й міфу. Політичні реалії свого часу Антонич обминув без особливих складнощів. Обминути християнську традицію він не міг і не хотів.

Ідеться не лише про книжку «Велика гармонія». Вся Антоничева творчість - драматичне зіткнення «поганського» міфу з християнським світовідчуванням.

Християнство - це передусім особа. Особиста - неповторна - душа. Особиста - унікальна - біографія. І тому християнство - це завжди і всюди історія. Історичний шлях, а не природний круговорот. Блискуче-точно зауважив М.Еліаде: історія-шлях починається з «особистого Бога». Бога-особистості (не просто людиноподібного втілення природних стихій). Але й Людини, яка здатна, зобов'язана, жадає спілкуватися з Божеством так само особисто (не лише в колективному, багаторазово повторюваному ритуалі). Щойно постає цей особистий діалог, як негайно, неминуче й необоротно, кожна подія людської історії робиться єдиною в своєму роді «реплікою» Бога. Репліка може бути батьківськи-напутливою, гнівною, підбадьорливою. Чого вона не може, так це просто ритуально повторюватись.

Так нове уявлення про історію як особистий діалог Бога з Людиною оформилось у Старому Заповіті і відтак осінило собою християнську культуру. А вже наслідком стало все, що ця культура відкрила і утвердила у внутрішньому світі людини. Для початку - сам цей внутрішній світ, якого язичництво зглибока ще не знає і через те зсередини описати не вміє: досить порівняти з давньогрецькою трагедією християнську містеріальну драму або міракль. Або сповідь, щоденник - літературні жанри, для язичництва немислимі, зате такі поширені в «нову еру», від блаженного Августина і Петрарки до того ж тгаки Антонича (особливо в ліриці поза збірками). Далі: совість і, взагалі, підвищена, загострена чутливість на «гріх». Чи була совість у стародавніх греків? - напівжартома запитував еллініст В.Ярхо. Відповідь самоочевидна: не було. Не могло бути - ні у греків, ні у скіфів, ні у русичів до хрещення Русі.

Чи не можна, однак, примирити християнство з язичництвом на чомусь спільному? Стосовно Антонича - на екстазі. Тому самому, який зарівно панує в таких полярно протилежних книжках, як «Зелена євангелія» і «Велика гармонія».

Справді, «Велика гармонія» повна екстатичної музикальності, екстатичної напруженості, екстатичного вживання в небо і «занебо». Назви її поезій, почерпнуті з церковних гімнів і псалмів, писані врочисто-таємничою латиною, самі звучать «формулою екстази». Без сумніву, в поезіях відчутний і вплив Р.-М.Рільке (Антонич, до речі, його перекладав). Але й ширше: школа візіонерської поезії Європи, від середньовічних містиків і св.Терези Авільської - через релігійний досвід контрреформації та барокко, через патетичні переспіви псалмів, такі популярні навіть у глухуватому до всього «горнього» XVIII столітті, - і далі, аж до метефізики Клоделя або Гопкінса. Українська ж література веде свою генеалогію такої традиції ще від славетного «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона.

Отже, чи не «екстаза» є спільним знаменником поганської та християнської ліній у творчості Антонича?

Там - найімовірніше, так. У канонічному ж християнстві - ні. Екстаз у ньому (без сумніву, успадкувавши багато що з містерій пізнього язичництва) грунтується на інших основах.

Ось зразок християнського екстазу на одному полюсі - великопісний покаянний канон: «Воспом'яни, окаянний человіче, како лжам, клеветам, разбою, немощем, лютим звірем, гріхов ради порабощен єси; душа моя грішная, того лі восхотіла єси? «Трепещут ми уди, всеми бо сотворих вину: очима взираяй, ушима слишай, язиком злая глаголяй, всего себе геєнні предаяй; душа моя грішная, сего лі восхотіла єси?» А ось екстаз на другому полюсі -великодні стихири: «Пасха! Радостію друг друга обимем! О Пасха! ізбавленіє скорби: ібо із гроба днесь, яко от чертога, возсіяв Христос(...) Воскресенія день! і просвітимся торжеством, і друг друга обимем! Рцем: братіє! і ненавидящим нас простим вся воскресенієм(...)».

Контраст цей сам по собі показовий. Полюс захвату без полюсу страдницької «недостойності», який його доповнює, для християнства неможливий: він ввергнув би людину в самовпевнену і самодостатню гординю. Полярність християнського екстазу випливає, як бачимо, з його «полум'яної етики». Позаетичним, «позаблагим» (М.Цвстаєва), поза добром і злом сущим такий екстаз бути не може. Так само не може він - навіть у пориванні «за межі» - виключити з круговиду «я» інших людей, «ближнього», «брата твого». Ані у варіанті покаянному («Почто убогаго обидеши, мзду наємничу удержуєши, брата твоєго не любиши?..»). Ані у варіанті святочному.

Етичний підхід до екстазу змушував подвижників (хоча б Іоанна Ліствичника) постійно нагадувати, як необхідно розрізняти «захват духовний», що йде від Бога, - і «захват»-принаду для гордині, спокусу самовільного перенапруження духу.

По-різному співвідносяться обидва екстази і з історією. Язичницький екстаз її вимикає. Скасовує минуле як людини, так і роду. Невипадково підвищено екстатичні всі обряди «стирання» старого часу на його границі з часом новим (ритуали кожного Нового року, нового аграрного сезону, нового вікового та родинно-соціального статусу людини тощо)... Екстаз християнський історію собою вінчає. І «малу історію» окремої особи: історію подоланих помилок, спокутуваних гріхопадінь. І «велику історію» всього людства: як у перспективі вічного райського екстазу, так і в щорічному великодньому переживанні «раю на землі».

Антоничева «екстаза» повертає еволюцію європейської містики назад. У його екстатичних строфах море для Бога «грає осяйний,, палкий псалом», «вітер громові, лункі пісні співа», «ліс розказує чудову, дивну, тиху повість». Перед нами Бог романтиків-пантеїстів. А ось Бог давньогрецьких платоніків: «Ти не скрегіт і не дисонанс, Ти акорд дзвінкодзвонний, єдина гармонія світа». Ще далі - «щаблями пройденими» ми занурюємося у старозавітний екстаз першого розділу «Книги Лева», в «палючу ніч пророків», де «ніч - мов Біблія червона й чорна». При цьому і біблійний світ, яросно-щедрий на візії, повернутий Антоничем назад: до язичницьких праджерел.

Так, наприклад, пророк Йона у Біблії - передусім проповідник покаяння, викривач нечестивого міста Ніневії. Лише короткий епізод відведено у Біблії мандрам Йони в череві чудо-риби - безсумнівний релікт язичницьких міфів про героя, тимчасово поглинутого потворою. Який же епізод обирає для переспіву Антонич? Звичайно, саме цей. Його Йона також проповідує, але не людям, а морським рибам і гадам. І, природно, не про гріхи та покаяння, а про Бога-велителя стихій: «Це Той, що створює й винищує світи...»; «це Той, що із долоні кидає вітри...»; «це Той, що сонце звільнює від ночі криг...»

Коротше, це Той, хто в іншій біблійній книзі говорить з Йовом, який вимагає відповіді: чи є на світі Божа справедливість?3амість відповіді етичної Бог дає відповідь космогонічну: показує Йову космічний обшир, і зокрема потвор Бегемота й Левіафана як зриме втілення таємниць буття -несповідимих, таких, що не піддаються моральним людським оцінкам...

Глибоко архаїчна вставка, - коментують цей фрагмент вчені-біблеїсти. Тим-то й притягальна вона для Антонича, - могли б відгукнутися вчені-антоничезнавці.Християнський або навіть старозавітний Бог історії, Бог етики поступається у нього місцем прадавньому, доетичному Богові космогонії.

Проте сам Антонич живе в іншій е}рі. Не можна зробити невидимим те, що було раз побачене, - афористично сказав Б.Брехт. Безмаль дві тисячі років європейська душа і культура «бачи|ла» християнство. Зробити його невидимим для людини цієї культури вже неможливо. Залишається спокуса «неоязичницького» християнства. Але йому також не дано втамувати тривогу душі, яка усвідомлює, що означає ця спбкуса в християнських духовних вимірах. В палкі псалми «Великої гармонії» помалу вплітається «солодка пісня», що її співає небезпечний голос, «|пепіт, повен туги, болю, ляку»: «Ходи, ходи - тут розкіш жде, шалена та гаряча...»; «прийми, прийми поета бунту, розкоші й розлуки...» (Apage satanas!). І на відповідь - нещадно-розпачливий вигук поета: «...Передчасна радість є моя, і нетривала, і оманська, бо раптом розум зашепоче, мов змія: «твоя любов була поганська» («Advocatus diaboli»).

Єдиний шанс подолати цю роздвоєність, перебороти незнищенність етики полягав у тому, щоб хоч поетично вирушити туди, де ні історії, ні етики справді ще немає: в «незнищенність матерії». До пралісу першобуття, в долюдське існування планет, мінералів, рослин, тварин.

Наївні хвалителі оптимізму Антоничевої «Зеленої євангелії» забувають: на її дні таїться глухий біль від іншої, нереалізованої «великої гармонії». «Зелена» гармонія виявилася легше досяжною, грузька сконденсована енергія доісторичного «біосу» - більш стерпною, аніж християнський «етос» і «хронос». Особиста відповідальність і особиста путь крізь історію до Бога - «я співав боготворення тіла та благав Його: визволь мене від душі...». Рідко коли вся півтисячолітня новоєвропейська поезія висловлювалась так прямо і так страшно про болючий тягар духовності.

Визволитися від душі не вдавалося. В чомусь екзистенціальна драма Антонича перегукується тут із драмою Ф.Гарсія Лорки. І той, і другий були наділені феноменальним міфо-чуттям і, що важливіше, - міфопочуттям. І той, і другий заглибились у міфологічний прасвіт майже до межі, яка тільки приступна сучасному митцеві. І той, і другий відтворили той самий розлам свідомості, яка переживає зіткнення історії та міфу.

Позаісторична людина з архаїчної, «природної», фольклорної культури робить крок в історичне існування. Язичницька модель буття як надособистого космічного круговороту і християнська модель буття як особистого історичного шляху не синтезувалися ні у Лорки, ні у Антонича. Тому що вони й не могли синтезуватися. Кровоточивий розрив між ними і є «свідоцтвом істини», що його обидва поети несуть світові. І в тому ж свідоцтві, в його мужності та відвертості, в самозреченні його носіїв захована надія на продовження пошуку. А надія, - казав сам Антонич, - то є «дочка Бога».

Людині нашого століття нікуди вже не подітися від історії. Але в цьому ж столітті, в радіоактивному промінні Хіросими й Чорнобиля ми вочевидь побачили й дещо інше. А саме: історія також приречена, якщо вона не вкорінена у вічності.

Міфотворчість Антонича, отже, має великий і далеко не суто літературний смисл. «Зелена утопія» виявилась історично й духовно нездійсненною. Але погляд з точки зору вічності, яким Антонич бачить кожен порух душі, кожну подію життя - цей погляд нам саме й належить засвоювати в майбутньому. Якщо ми хочемо, щоб воно, це майбутнє, відбулося.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.