Українська література - статті та реферати

Вивільнення жертви (Есей Євгенії Кононенко «Без мужика»)

Есей із досить симптоматично-викличною назвою «Без мужика» є спробою на просторі сучасної української літератури заявити текст «ризикованої» автобіографічності. Це - нарешті артикульоване замовчування, вихід за межі накресленої відповідним соціумом «пристойності». Авторка не вдається до прийому «вимислу» чи «перенесення», не ховається за «систему художніх образів і персонажів». Її стратегія надзвичайно проста: «так було», «груба, неприкрита правда», «я це пережила - і мушу виговоритися».

Оповідь ведеться від другої особи («ти», «тебе»). В есеї йдеться про два визначальних акценти: особливості формування в альтер еґо авторки жіночої ідентичності і відтак її стосунки з чоловіками. Специфіка обставин, що у яких вона формувалася, полягає в тому, що це - світ «без мужика». Тобто найближче оточення, мама та бабуся, намагалися відгородити дівчинку, потім - юнку від неминучої, на їхній погляд, драми стосунків із чоловіками. Вони поклали собі за завдання мінімалізувати її контакти із протилежною статтю, аби та не постраждала так, як свого часу постраждали вони. Усі повчання зводяться до того, що «коли виходитимеш заміж, дивись, з ким будеш розлучатися». Скривджені чоловіками жінки запрограмовують чергову дочку Єви на той самий алгоритм життєвих колізій, який вони пережили, хоча й намагаються убезпечити її від власних помилок.

«Всі думають, що в них буде не так, але в усіх усе те саме. Деякі жінки живуть із чоловіками. Але всі вони платять за одоробло в домі тяжким приниженням і жіночим хворобами». Мова сповіді, оскільки героїня вже так чи інакше перебуває поза кризовою ситуацією, може її осмислити, тобто дистанціюватися від неї, - насичена гумором, іронією та самоіронією. Це й рятує як сам текст, так і авторку. Іноді вона намагається подивитися з доброзичливим гумором не лише на себе, але й на своїх партнерів. Утім, із ними трохи складніше: місцями текст перетворюється на своєрідну словесно артикульовану помсту, від чого, до речі, застерігала свого часу Вірджинія Вулф. «Одоробло», «старий облізлий котище», «голомоза мавпа», «жеребець» - авторка есею не соромиться вживати ці та інші зневажливі номінації на позначення чоловіків, із якими зазнала найтяжчих моментів життя. Текст - як виправдання, «пояснення» себе, сублімація комплексів і травм, але в жодному разі - не демонстрація приреченості чи «покірливості долі». Навпаки.

Отож, начебто застережена родичами-жінками від усіх можливих і неможливих бід, героїня оповіді діє за принципом від супротивного. Вона йде навчатися до університету на математичний факультет - чи не з розрахунку, що там має бути достатній вибір особин протилежної статі. Соціум уже посіяв у юному створінні думку про те, що, попри небезпеку, яку несуть чоловіки, все ж необхідно вийти заміж. Статус заміжньої жінки набагато вищий, аніж неодруженої. І, зрештою, закономірність і притягальна «вічна таємниця» спрацьовують: героїня мріє про роман із представником протилежної статі. Принадливе «нове життя» може розпочатися на... зборі врожаю у колгоспі, куди примусово відсилали студентів вищих навчальних закладів радянських часів. «Але тебе не пускають до колгоспу, хоч ти трісни!» Як нині розуміє авторка, це робилося з метою - «щоб не посилати дитину в зону неконтрольованого блуду». З тієї самої причини не дозволяється вирушати ні до студентських туристичних поїздів і таборів, будівельних загонів тощо. «Жіночий» контроль за ближнім так само принизливий, як і «чоловічий», і може бути так само вмотивований турботою про ближнього.

Отже, всупереч настановам і залякуванню рідних, ведена природним інстинктом і вимогами соціуму, героїня уперто шукає особу протилежної статі. «На твою голову приходить перше лихо. Він дуже високий, носить окуляри, взимку зав’язує мотузки хутряної шапки на підборідді. І розмовляє дуже високим баб’ячим голосом». Перший сексуальний досвід виявися драматичним: «зараз ти згадуєш свого першого мужика із судомами огиди, зі здриганням нудоти. Проблема також у тому, що кавалер сподівався, переїхавши до Києва внаслідок одруження, знятися з психіатричного обліку. Так уперше пов’язалося: невдалий сексуальний досвід героїні і ставлення чоловіка до неї як до речі, об’єкта. Почуття дівчини (підігріті інстинктом, соціумом, потребою в родинному теплі, «жіночою жалістю») на підставі цілком тверезого розрахунку, корисливості виявилися елементарно зексплуатованими. Однак шлюб зареєстровано, таємно від мами й бабусі, за що перша «б’є тебе паспортом по обличчю. Вона здирає з тебе шлюбну обручку, яку ти, коли розпочався бешкет, із викликом одягла. Вона хапає тебе за підборіддя і б’є потилицею об кіоск «Союздрук». Отак, чи не вперше в нашій сучасній літературі, у тексті проговорено про те, що трапляється досить часто: материнське нерозуміння і жорстокість від безвиході. Замкнене коло насильства.

Наступний роман героїні - з «класичним чистопородним мамієм». Чи не іронія долі? Але душевні її поривання в тому й полягають, аби... вдатися до самообману чи самоілюзії: «Ти переконуєш себе, ніби це незвичайний чоловік, мужній, розумний. Просто в нього життя не склалося. Ти пишеш йому свої перші вірші. А він панічно боїться свого почуття до тебе, якому не може опиратися». Нині, з дистанції часу, героїня не може пробачити чоловікові, який був набагато старшим за неї (різниця - 25 років!), безвідповідальності у стосунках. Це вона формулює тепер. А тоді була чиста, наївна віра в нарешті зустрінутого «мужчину з тонкою душею». Але він не лише не оцінив, а навіть висміяв її відкритість, нестандартність, покепкувавши над поетичними рядками, що були присвячені йому. Власне, це подвійна тяжка образа. Коханець повсякчас повчає, якою господинею мусить бути вона: все має бути так, «як це робить моя мати! Ось за що чоловік любить жінку!» Другий приклад ставлення до жінки як до функції, «обслуговуючого персоналу», безоплатної домогосподарки, з яким зітнулася героїня есею.

Нині, навздогін, авторка дорікає самій собі, але також артикулює власний гнів стосовно колишнього обранця: «Тепер, коли все відгоріло, на довгий спомин лишилась тільки огида. До нього. Чого, старий обліз- лий котище, поліз до молодої кішечки? Чого не сидів зі своєю мамою? І до себе. Чого кадрилась з тою голомозою мавпою? Чого цінувала себе так низько? А тоді все боліло так нестерпно, так гірко, і видавалося наповненим таким глибоким змістом, і нуртували такі могутні підземні води, і вже не мама, а сама доля так боляче била по пиці».

Черговий етап інтимного життя утілюється в образі «психічно здорового лупоокого жеребця». «Прогресивний мужик», який здійснює різноманітні статеві акти за «дивовижною в радянські часи книгою кохання», не мамій, - чи не подарунок долі нарешті? Та героїню переслідує трагічна іронія. «Із вагітністю прийшла прогресуюча байдужість до сексу. У тебе росте живіт, але в нього не спостерігається ні найменшого трепету перед тендітністю нового життя. Ти просиш дати тобі перепочинок, а він обурюється. Одружитись для більшості мужиків означає купити задешево живий матрас». Узагальнюючи набутий досвід спілкування і стосунків із протилежною статтю, авторка есею констатує: «Ось вони, витоки твого фемінізму. Ти фізично відчуваєш гноблення своєї жіночої сутності. Взяли й зіжмакали твою ніжну поетичну душу, відкриту до кохання, підтерлися нею й викинули до кошика із зужитим туалетним папером».

Який вихід? Суспільство, котре запрограмовує жінку, ніби лише в шлюбі і в материнстві вона може бути повноцінною, у випадку нереалізації нею цих ролей бачить у ній психологічного інваліда, недолюди- ну. Воно не залишає їй шансів на самоповагу, бо в атмосфері соціуму не може бути навіть думки про альтернативне втілення успішної «жіночої долі». Героїня есею - як певну компетенцію «ходіння по муках» у стосунках із чоловіками - з часом утверджується в житті в інший спосіб. Вона пише вірші, перші спроби створення яких припали були на нещасний роман із «мамієм». Написане, зафіксоване - вищий рівень самоусвідомлення: і свого місця у світі, і, зрештою, як це сталося з героїнею есею, національного становлення. Героїня готова перейти черговий життєвий риф. Писати, творити текст - це її відповідь на дорікання чоловіка: «У тебе є все! І чоловік, і дитина! Вірші пишуть невлаштовані, статево невдоволені баби!» Відтак «він іде від тебе, залишивши тебе БЕЗ МУЖИКА з двома дітьми, мамою, бабусею і поезією без найменшої надії бодай колись мати іншого мужика. Ти щаслива відіспатися на самоті, коли ніхто не матрасить. І досі, коли тебе раптом почне мучити жіноча самота, ти згадуєш ті роки, коли була жінкою-матрасом під батьком своїх дітей, і тобі відразу стає добре, і жіноча самота вмить стає благословенною.

Симптоматично, що після визволення від патріархального полону, на новому етапі життя у героїні з’являється і відповідний сексуальний партнер. Жіноче самоствердження і самовдосконалення в творчості віднині відбувається паралельно. Героїня есею нарешті відчуває твердий ґрунт під ногами: він здобутий винятково власними зусиллями. Підросли діти, у світ виходять книги, реалізуються плани, які забезпечують більш-менш непогане економічне становище - чудова історія успішної «жіночої долі», витвореної самостійно. Чи не історія саме з новим коханцем підкреслила базовий момент у стосунках жінки й чоловіка. Авторка есею таким бачить «справжнього чоловіка» з позицій жінки: «Ідеал мужчини - це той, з ким не страшно мати багато дітей.

Дискурс есею позбавлений метафоричності, будь-якої образності. Це - пряме, іноді занадто пряме, називання стану речей. Висновки подані в плані констатації як підсумок, результат тривалих роздумів і «первинного», часто моторошного досвіду. Саме письмо, літературна праця над словом і дала поштовх реальній героїні, самій авторці есею, збагнути свій стан і статус. Тим-то публіцистичні пасажі набувають у тексті форми констатацій: про те, що мірою життєвих досягнень жінки не може бути чоловік, що причиною кризи сучасного світу є зокрема елементарна безвідповідальність чоловіків, то насправді нещасні ті жінки, які, тягнучи на собі всю повноту відповідальності за елементарне виживання родини, досі вважають, ніби немає більшого горя, як бути без чоловіка. Усі ці «феміністичні роздуми», «вторинний фемінізм» - наслідок життєвого досвіду, підсумки певного етапу, ціна самозростання.

Навіщо пишеться автобіографія такого плану? По-перше, це наслідок тривалих самофлексій над сюжетом власного життя. Жінка-автор прагне з’ясувати, у чому її сила. Бачимо, як героїня самотужки на власному прикладі збагнула, що «мірою життєвих досягнень жінки не може бути мужик». На прикладі власної життєвої історії авторка змальовує зокрема і реальний статус жінки в українському суспільстві, і неписані закони патріархального соціуму, й боротьбу особистості за самоствердження. «Без мужика» - сучасна оповідь жінки, яка відкрила в собі прагнення, за Кобилянською, «бути собі ціллю».

Історія героїні есею - типова й нетипова водночас. Вона виростала в атмосфері специфічної психосексуальної ідентифікації, під жорстким контролем інших жінок. Контролем, який, власне, нічим не відрізняється від батьківського або чоловічого контролю загалом. Запрограмованість, викликана впливом рідних - бути обережною з чоловіками, бо вони приносять жінкам нещастя, - обернулася зворотним ефектом: героїню таки притягують чоловіки, від яких вона має лише проблеми. Постійно контрольована особистість протестує проти контролю тим, що встрягає в недозволені історії. А від чоловіків зазнає і буквального, і символічного насильства: над тілом, над самовиявленням у творчості тощо.

Про що також дає знати цей автобіографічний текст? Чоловіки, чоловіче суспільство користають із того, що жінки непоінформовані, як саме їх намагаються перетворити на об’єкт споживання. Текст демонструє на конкретному життєвому матеріалі, як чоловіки в різний спосіб само- стверджуються за рахунок жінки: чи стосується це її почуттів до них, чи певних матеріальних вигод. Цей есей - повновартісний людський документ. Це також документ часу - з його патріархальними комплексами і свідчення гендерного дисбалансу.

Героїня есею починає глибше усвідомлювати себе саме через творчість, власне письмо. Саме текст творить поглиблену автобіографію і стає адекватним способом культурного опору чоловічому наглядові та контролю над життям. У цьому - найбільша перемога авторки над собою і обставинами. Текст дає їй можливість дооформити власну індивідуальність, не змирившись із накиненою роллю розчинення. Бачимо, як можна обернути несприятливі життєві обставини на користь власного розвитку. Почати писати - відтворити «тиск нагромаджених не від ображених життів» за Вірджинією Вулф («Власний простір»). Цей автобіографічний текст іще раз нагадує, мовлячи словами тієї-таки англійської письменниці, елементарну істину: «жінки, так само, як і чоловіки, мають й інші інтереси, крім традиційних сімейних». Банальні речі доводиться нагадувати, як вищу істину.

У викладі життєвої історії трапляються моменти артикуляції жіночого гніву (вперше до цього, зафіксованого в тексті, вдалася Оксана Забужко). Та головне. Вірджинія Вулф застерігала жінок-авторів від зловтішання й помсти чоловікам у літературі. Євгенія Кононенко, авторка есею «Без мужика», подолавши етап гніву й розчарувань, опинившись якийсь час між Сціллою зневаги до чоловіків і Харібдою нереалізованого лібідо, пішла далі. Її героїня не збирається нехтувати чоловіками, а, утвердившись у творчості, вибудовує власне життя на інших засадах.