Українська література - статті та реферати

Оксана Забужко: Я приблизно знаю, які книжки хочу написати, але ж, холєра, як довго треба жити!

Всі публікації щодо:
Забужко Оксана

Про одну некруглу дату

- Нині виповнюється 11 років з моменту виходу «Польових досліджень з українського сексу». Після цього ви не написали більше нічого, що мало б таку ж пронизливість. Чому? Ви досягли свого інтимного Евересту і почали сходження з нього?

Оксана Забужко: Я так не вважаю... До «Досліджень» в Україні взагалі не було такої книжки, яка б отримала хоч трохи подібний суспільний резонанс. Відбувся пробій на рівні чуттєвості - і це при тому, що книжка ця дуже по-різному прочитується і сприймається. Словом, вона вже давно не моя. Я її сприймаю відсторонено і можу говорити про неї відсторонено. Це був незвичний голос, перший направду потужний жіночий голос, який змінив і канони літератури, і спосіб буття в літературі, і тематично заявив про нові напрями... Знаєте, Юлія Тимошенко у нас з’явилася вже потім, а те, що жінка має свій власний голос, вперше прозвучало саме в цій книжці... Що вона для мене? Відмінність її героїні у тому, що вона - поетеса. Відповідно, її мова відрізняється від того, як би подібну жіночу історію оповідала б бухгалтер, чи менеджер, чи журналістка, чи будь-яка інша жінка. Власне, її несамовита мова - напластування неологізмів, архаїзмів, вплетення віршів абощо - працює на оту рольову маску, з якою вона говорить від імені України, з якою перепускає через власне тіло українську історію і трагедію української історії. Скажу словами одного шведського рецензента: ця книжка про поразку і про те, як культура робить з цієї поразки - проговорюючи вустами героїні - особисту трагедію, і як з цієї трагедії героїня виходить - виходить саме мовою, саме мова її витягає! Зрозуміло, що вдруге я такої книжки не писатиму. Але я на ній дуже багато чого навчилася.

Про те, як жити і не покінчити з життям, не тупати на Творця ніжкою і не робити з любові ковбасу

- Ви маєте рацію у тому, що «Польові дослідження» - вже не Ваші. Як жінка зі своєю часткою власності у цьому романі, який я прочитую як історію великої пристрасті й великих страждань, я не можу збагнути, чому в нього такий слабкий фінал? Як може жінка, розірвавши себе навпіл і залишивши одну половину біля чоловіка, якого вона продовжує кохати, кинути інший свій шмат у літак і цим кривавим обрубком посміхатися до якоїсь дитини і казати цій дитині: «Хай!»?

О. З.: А дехто, між іншим, сприймає цей фінал як промінчик світла у всьому тому бруді, який складає наше життя загалом і жіноче зокрема... Хоч дехто не приймає його, як Ви, наприклад. Для мене такий кінець був дуже логічним і зрозумілим. Можливо, найвища мудрість - і жіноча, і людська - у тому, щоб приймати і любити життя таким, яким воно є. Страждання походять від невідповідності реальності ідеалу - класична ситуація, в яку потрапляє кожна жінка. Саме тому мої читачки й казали, що ця книжка - про них, бо говорить вона універсальною мовою конфлікту між тим, чого ти хочеш від любові, і тим, що ти від неї отримуєш. Це одвічна проблема журавля в небі і синиці в жмені, коли більшість жінок сходить з дистанції і навчається любити те, що має, якщо не виходить мати те, що любить. Хоча у моїй книжці йдеться про трохи інше - побачити і зберегти життя таким, яке воно є, і сказати маленькій дівчинці: «Хай!»... І в цьому теж є подвійна гра. Бо оте американське «хай!», тобто «привіт!», яким героїня відповідає дитині, українською прочитується і як «нехай» - let it be... «Най буде все як є...» І це все-таки не визнання поразки. Це доходження до справжнього жіночого пекла, коли розхитане усе твоє життя і твоя ідентичність, і виходу з цього пекла по ниточці любові до світу... Це роман про те, як не покінчити із собою. От одна польська журналістка мені говорила, що її моя книжка дуже підкріпила на духові.

- А одна веронська аристократка після втрати коханого зарізалася ножем...

О. З.: Приклад Джульєтти не найкращий. Це таке собі щеняче тупання ніжкою і казання: «Я так хочу!». А як мені нема по-моєму, то - як там у Цвєтаєвої? - «пора Творцу вернуть билет...». Нє-а! «Хай» - це продуктивніше. Хоча врахуйте й те, що моя героїня старша від Джульєтти. Взагалі, давайте розширимо тему: любов як певна якість душі, як певний стан душі значно більша за конкретний об’єкт любові. Ми цей стан переважно вішаємо на чоловіка. І розучуємось любити. Цей величезний запас любові в душах потроху міліє, міліє і міліє. Тут криється велика проблема. Скільки на світі жінок, які не люблять своїх чоловіків, які живуть з ними тільки тому, що так треба!.. А все, що ти любиш без любові, це - панщина. Скільки є людей, які відробляють своє життя, як безлюбовну панщину! А дар любові, якщо він тільки є в людині, покриває собою весь світ. І не треба шинкувати любов, як ковбаску, - чоловікові шматочок, дитині шматочок... І я знаю, і Ви знаєте жінок, які цю велику любов випромінюють, тільки зауважте, що їх стає все менше. Але така любов - це те, чому треба вчитися, і це те, що дає життю смак.

- Але в Оксани з «Польових досліджень» з цією всесвітньою любов’ю не дуже складається.

О. З.: Так, вона сама про себе далеко не найкращої думки. Вона чекає любові, вона шукає любові. І, безперечно, любить... І бореться за любов у собі, яка часто зникає після таких-от травматичних стосунків, коли людина закривається, замикається... Незважаючи на те, що її любов «обламалась» на конкретному мужчині, вона бореться за здатність любити. Вона дуже жіночна, але при цьому в романі обігрується крах багатьох традиційних українських стереотипів жіночності. Героїня щиро вважає коханого мужчину геніальним художником і готова заради нього пожертвувати своєю творчістю - а дєвушка вона при цьому амбітна... Вона постійно вишукує оті точки, де живе любов, згадуючи своє дитинство, наприклад...

- Пані Оксано, тема жіночої дружби, сестринства, жіночого суперництва, виписана у Вашій прозі - чому вона Вас так тривожить? Ви недоотримали чогось подібного у житті? Чи «переотримали»?

О. З.: Ну як сказати... У «Сестро, сестро» я виписала те, що мене цікавило, - жіночу дружбу, зовсім непроговорену, в яку жінки, начитавшись різних написаних чоловіками дурниць, перестають вірити. А річ у тім, що ревність чоловіка до подруги і породжує міфи про те, що жіночої дружби не існує. Бо в кожному разі чоловік почувається випханим за двері... А я вважаю, що не можна мати повноцінного життя, коли нема з ким суто по-бабському, на кухні, «у штири ока» переговорити про те, що не можна проаналізувати з чоловіками, - бо в них немає на те точки зору, немає потрібного ракурсу... Я думаю, що кожна жінка підтвердить: у найтяжчі хвилини життя тобі допомагали словом, розумінням, потраплянням у точку саме жінки. І «тєм дєвушкам», які кажуть: «А в мене муж - подружка», я просто не вірю.

- А Вам є з ким переговорити «у штири ока»?

О. З.: Мені везло на жіночу дружбу і на прекрасних жінок. Смерть Соломії Павличко - царство їй небесне! - була для мене однією з найбільших життєвих катастроф. Ми дуже багато часу проводили разом, і навіть якщо не зустрічались, то по телефону зазвичай ішло проговорення по дві-три години тих речей, які ця людина просто з ходу ловила, підхоплювала тощо... У моєму досить широкому колі знайомих є насправді дуже вузьке коло близьких мені людей, яких я завжди вважаю кращими за себе. Дружбою з ними я пишаюся, і Соломія була однією з них - надзвичайно шляхетною, кришталевої структури людиною, яка абсолютно безоглядно інвестувала себе в інших... Як писала Еріка Джонг, більшість жіночого життя проходить з іншими жінками, а нас переважно просять писати про любов до мужчини, і створюється таке враження, що поза тим усе наше життя є непроглядною темрявою і мороком. Цікаво, що на «Сестро, сестро» найбільше відгуків я отримувала саме від чоловіків, які бралися за цю повість, щоб краще зрозуміти жінку. І це я вважаю однією з найбільших своїх перемог у сенсі діалогу з читачем. Бо ми, жінки, саме ТАК читаємо літературу, написану чоловіками, - бо коли ми читаємо «Гамлета», то хто до холєри хоче бути Офелією? Все одно всі уявляють себе Гамлетом... І ще щодо дружби: у жінок вік емоційної ініціації починається перед першим коханням, коли кожна має подружку, - саме на ній йде розучування тієї партитури, яка потім переноситься на чоловіка. Життя жінки не зводиться лише до любові до чоловіка, стверджувати так є дискримінацією, обтинанням душі... Перед віком Джульєтти обов’язково йде вік жіночої дружби.

Про мистецтво ревнощів, поганські печери і крики по ночах.

- До речі, у Джульєтти подружки не було. Скажіть, а як щодо жіночої ненависті? Ганна з «Калинової сопілки» не з Вас списана?

О. З.: Завжди, коли щось пишеш, вкладаєш у написане свої почуття та емоції. Інша справа, що потім ти доводиш у героїні ці почуття та емоції до тієї «кондиції», якої у своєму власному житті не взялася б розвивати. Якщо говорити про автобіографічний механізм, то мала місце, скажімо так, боротьба з Ганною у собі. Я б не принизилася до помсти (це щось дуже страшне і дуже архаїчне - щось таке від поганської печери, щось дохристиянське), до всепрощенства я теж не доходжу, усі урази і образи відчуваю, але на них просто треную душу. А людей, які мене по-справжньому ображали чи зраджували, я просто викреслювала. Хоча й тут бувало по-всякому - бували примирення, повернення, з’ясування стосунків... Але якби я кому-небудь по-справжньому мстила, то, повірте мені, я б не написала «Калинової сопілки».

- Там зі знанням діла описано, яка то розкіш «вгородити ножа просто в дишуче теплом тіло» суперниці... Ревнощі не є образою, то зовсім інше відчуття. Це бій за своє. Було у Вас бажання знищити іншу жінку, яка ставала на Вашому шляху?

О. З.: Знищити - не знищити... Ревнощі - це тінь, яку відкидає любов... Я не вірю, що може бути любов без ревнощів, але ревнувати теж треба вміти. Мої ревнощі, коли вони навіть і були, проектувались не на суперницю, а на нього, на чоловіка. Це хіба що зовсім молоденькі дівчата можуть вірити, що «з нею він був поганим, а зі мною буде хорошим». Насправді чоловік з усіма жінками у своєму житті повторює одну й ту саму модель. Вважати, що поганою є суперниця, дуже наївно...

- А чому Ви, до речі, так не любите Вашу «Калинову сопілку»? Мені, наприклад, вона подобається значно більше, ніж «Сестро, сестро», «Мілена», «Дівчатка»...

О. З.: Вона тяжка... Нещодавно перечитувала - Господи, думаю, що це таке? Gothic story... Мрак... Причому найстрашніше там те пекло, в яке люди самі себе заганяють, а не диявол - він якраз найсимпатичніший з усіх вийшов. Тепер сама не розумію, як я це написала... Я тоді сиділа поза Україною, у Німеччині, у такій собі казці братів Грімм, там було відчуття великої психологічної захищеності, й тому писався такий фантасмагоричний текст. А насправді там закладені страшні речі...

- Не погоджуюсь... «Сопілка», як на мій хлопський розум, сповнена дуже тонкого і дуже красивого еротизму. Бо з «Польовими дослідженнями» Ви читача, власне, надурили - сексу там немає. Є «налупцьована матка», «вивалені цицьки», візити до гінеколога, згадка про болісні злягання, але жодного коїтусу. Це як у збірці О. Генрі «Королі і капуста», де є все, крім королів і капусти... А у «Казці про калинову сопілку» все оте статеве дозрівання Ганни, її ексгібіціонізм, її «перший раз» з інкубом і всі її наступні «рази» описані так збудливо і так оргаїстично, що забуваєш про всі жахіття з зарізаною сестрою...

О. З.: О, так! Секс з дияволом - це щось... Що є, то є... Зараз, до речі, чехи по «Сопілці» мюзикл готують, і я від багатьох уже чула, що це - дуже кінематографічна річ. Мовляв, це вже готовий кіносценарій... Але в кожному разі це досить «смурна» штука. Історія гріха, історія падіння, історія гордині... До речі, «Сопілку» теж по-різному сприймають. Один мій читач казав, що як прочитав, то кричав по ночах. Тут чіпляє саме це - гординя, я вважаю... А моя перекладачка з фарсі просто «лащилась» від «красоти слога», ще й дитину народила, поки перекладала... Тобто жінка з мусульманської культури, яка на гординю не страждає, не мала зі спокійним сном ніяких проблем.

Про найближчі плани і головне кредо: бути не щасливою, бути - живою...

- З дияволом небезпечно, а з Богом нудно, чи не так? А що у Вас у творчих планах - макабричного і не тільки? Я багато чула про Ваш іще недописаний роман «Музей покинутих секретів»...

О. З.: Я приблизно знаю, які книжки хочу написати, але ж, холєра, як довго треба жити! Життя коротке, і от з «Нотр-Дам» я сподівалась впоратись за рік, а витратила три. Я не люблю просто розповідати історії, мені цікаві почуття, і тут література незамінна. Бо історію на подієвому рівні - він її любив, а вона його покинула - вже перебрало на себе кіно і навіть телебачення у вигляді серіалів. У добу візуальної культури література вже може передати історію телебаченню, але в тому, що стосується почуттів, з літературою ще ніхто не змагався...

- Розкрийте Ваш секрет: Ви - щаслива жінка?

О. З.: Як казав Кузьма Прутков: хочеш бути щасливим - будь ним! Моє життя не було і не є легким. І я думаю, що це, мабуть, правильно. У повноцінному людському житті має бути все. Треба звідати життя по всьому діапазону з усією можливою інтенсивністю. Ще Берберова колись дуже гарно сказала: я ніколи не хотіла бути щасливою, я хотіла бути живою. От у цьому сенсі - бути живою - я дуже старалась...



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.