Українська література - статті та реферати

«Мене сестриця зі світу згубила...» Фольклорна основа «Казки про калинову сопілку» Оксани Забужко

Всі публікації щодо:
Забужко Оксана

У повісті-інтермедії «Казка про калинову сопілку» розповідається, як у звичайній сільській родині з’явилася на світ дівчинка з маленьким багряним серпиком на лобі. Мудра баба-повитуха знала, що місяць-недобір - на біду, але матір уперто казала, що то молодик, і передбачала своїй дитині князівство, а може, й королівство. От і росла маленька Ганнуся принцесою. Для матері вона була справжнім скарбом, бо її власне життя не склалося. І тепер у дочці вона хотіла відтворити все те, чого їй бракувало. Незабаром народилася іще одна дівчинка - Оленка, хвороблива і плаксива. Її Марія віддала Василю «на відчіпного». Як батьки не мали між собою злагоди, так і діти не мали сестринської любові одна до одної.

Час ішов, дівчата підростали... Одного разу до їхньої хати завітала бабуся-прочанка. Вона й розповіла Марії вперше, що старшенька обдарована надзвичайними здібностями, але вони можуть їй зашкодити. Незабаром ці здібності й виявилися - дівчина стала відчувати воду. Багато хлопців сваталося до неї, та вона всім відмовляла, навіть багацькому сину, який потім, щоб помститися, засватав Оленку. Ганнуся знайшла втіху в обіймах нічного гостя - демона, але в душі її зростала ненависть до сестри. Опинившись серед перебірців і не витримавши напруги останнього передвесільного тижня, Ганна повела Оленку до лісу, нібито по ягоди, і вбила. Ніхто не знав, що сталося у лісі, та сопілка, вирізана з калини чумаками, розповіла всю правду.

Розпочинаючи свою оповідь, авторка вводить нас у світ традицій, пов’язаних з народженням дитини. Упродовж віків породіллям допомагали баби-повитухи. На них покладалася велика відповідальність: якщо баба відверталася, чортиця могла підмінити людське дитя на своє («а вона, либонь, таки одвернулась була, чула за собою гріх»). Баба-повитуха також вважалася посередницею між людьми і Богом, знала і розуміла всі «не-од-людей післані знаки». Отож, помітивши місяць на Ганнусиному лобику, вона добачила в ньому не що інше, як «бусурменське тавро, бо знала: недобір - на біду».

Ще один обряд, описаний у повісті - сватання. Старости приходять у хату до дівчини і просять батьків видати дочку заміж. Старостами обирали літніх поважних людей, котрі добре знали обряд, уміли гарно говорити: «вже ж, повагом кивали старости, убрані, здавалось, у всеньку мудрість світу нараз». Дівчина в цей час мусила колупати піч, якщо була згодна вийти заміж за парубка, якого розхвалювали старости. Якщо ж вона відмовляла йому, то виносила гарбуза.

Оленка теж, причепурена й уквітчана, підпирала собою піч і очей ні на кого не зводила. Але вона була молодшою дочкою, тому у відповідь старостам розгублено «замимрив батько, що наче ж не годиться, ловці- молодці, через голову скакати, і що в нього, мовляв, старша дочка на черзі, а меншій би не вадило й ще погуляти, дівоцький вік короткий... та кому б же то стало духа випустити з рук Маркіянів хутір!». Оленку засватали.

Для Ганнусі та її матері Марії це було справжнє нещастя. І мабуть, Марія його підсвідомо очікувала, бо «снився їй покійний батько, який лежав на лаві в їхній хаті, і вона так щоночі «зачиняла хату з мертвим тілом і йшла кудись на безбач - шукати помочі». Люди вірили у те, що сни можуть віщувати майбутнє, але правильно зрозуміти сон міг не кожен. За той сон Ганусина мати вже й у церкві була, і в знахарки питалася: та «зливала» на віск, тільки й віск показував на те саме - то гріб, то церква. «Маєте, Марійко, якийсь старий гріх у хаті», - ото й усе, що вона почула.

У «Казці» зображено також громадські стосунки між членами селянської общини, коли всі один одного знають і намагаються прищепити дітям загальноприйняті уявлення про життя. Усе це робиться для того, «аби дати дитині знати..., що негаразд, негоже бути такою пишною».

Важливу роль у повісті має образ місяця - мовчазного споглядача людських доль. Спочатку він став віщуном, пророкуючи Ганнусі незвичайну (особливу) долю, але яку саме - ніхто напевне й не знав. Пізніше місяць став її другом, бо саме до нього несла Ганнуся свою радість, коли була малою. Тоді він «стояв високо, світив на повну силу недужим горючим сріблом у синцюватих протінях угловин і, своїм звичаєм, мовчав їй просто в лице так, ніби обіцяв колись заговорити». І він заговорив, щоправда, Василевим голосом, переповідаючи легенду про двох братів: Каїна і Авеля, яких Бог «поставив угорі над Землею, щоб люди бачили й не забували гріха».

Але якого саме гріха - Ганнуся тоді не зрозуміла. Не зрозуміла вона того й потім, коли прийшла за порадою до панотця, а місяць нагадав їй запитання, відповідь на яке вона не отримала в дитинстві. Щоправда тепер він був «повний..., жовтогарячий, як жар», неначе на себе перейняв усю ту жагу справедливості, яка сповнювала Ганнусю. І хоча місяць тут виступає і окремим персонажем, він, насамперед, є часточкою Ганнусиного образу.

У повісті всі події подаються через внутрішнє сприйняття головної героїні, тому з портретних характеристик найчастіше трапляються опис очей, адже саме вони розкривають внутрішній світ і стан душі людини. От наприклад, очі прочанки здалися Ганнусі глибоко запалими, неначе вуглиною обведеними, наче мило їм було власної колодязної чорноти». Та й очі героїні повісті змінюються так само, як змінюється її душа. Коли вперше прокинулася ота сила, що спочивала в Ганнусиній душі, очі її «горіли, як дві жарини», а коли вона віддалася силам зла, під очима з’явилися чорні «підкови», та й самі вони потемнішали. Але ця темнота свідчила не про мудрість (як у прочанки), а про те, що почала чорніти її душа. Коли вбивала Оленку, останнє, що побачила, був Оленчин погляд... такий поблажливо- зверхній, як звичайно до сестри, такий невразливо здивований, мовляв, ще чого? І Ганнуся спостерігала, як оцей Оленчин погляд поступово повнився жахом. Незабаром Ганнуся стояла з тими ж «чорно запалими вглиб очима», з яких тепер «аж немов потріскав жар», бо вона чула пісню, призначену саме ту пісню, яку їй обіцяв «суджений».

Пісні, використані у творі, відіграють значну смислову та композиційну роль. Вони підкреслюють емоційний стан героїв, поглиблюють внутрішню напругу характерів. У кожного з персонажів була своя пісня: Маріїна - виплеском усього її життя, яке розвалилося на крихти через нещасливе кохання: «Ой піду я не берегом - лугом, та зустрінусь з несудженим другом... бувай здоров, несуджений друже, любилися ми з тобою дуже». Виливав свою журу в пісні і Василь: «Любив дівчину півтора року, поки не дізналися вороги збоку». Почуття усіх споневажених парубків розкриває пісня: «А я з сестрою вечір постою, не та розмова, що із тобою».

Про Ганнусину спорідненість із надприродними силами свідчить епізод зустрічі з русалками. Русалки - це переважно духи померлих дівчат, які пішли з життя передчасно і аж ніяк не вважалися «добрими». Найстрашнішими для людей були ті з них, які померли ображеними або мали злий характер. Вони могли залоскотати до смерті, тому від русалок носили обереги: полин, часник тощо.

Ганна дуже любила купатися в річці і часто розмовляла з русалками: «з очерету їй підухкували дражнячись русалки - ух-ух, солом’яний дух, - і вода скипала довкруги тіла білою піною, ніби од розжареного заліза, коли виринала на поверхню, - ба, брешете! - закинувши голову в плавуче небо, відгукувалась до русалок, голос розлягався далеко над водою: бо й насправді брехало чортове насіння, дух од неї був не солом’яний - хатній, - а якраз навпаки, полиновий, вона давно взяла собі за звичку натиратися всюди полином, і при поясі носила пучечок, тим-то вони, відай, і сердилися, і навіть на очі ніколи не показувалися, тільки ото пугукали з очерету, - але незло, скоріше навіть сумовито - ніби теж, на свій спосіб, її вітали - віддаючи данину її непереможеності». Саме вітали, можливо відчуваючи, що і в Ганнусі є «чортове насіння».

Ганнуся весь час ніби стоїть на перехресті і є героїнею одразу кількох казок, що, органічно переплітаючись, утворюють основу сюжету повісті. Одна з них - казка про Ганну-панну, «яка тричі приїздила на королівський банкет - спершу четвериком, тоді шестериком, а тоді восьмериком вороних». Цю казку часто розповідала дівчинці матуся, і пізніше Ганнуся стала уявляти себе цією чарівною Ганною-панною: «Вербо яра, відчинитися, Ганна-панна йде, - шепотіла, заходячи в берег і розпускаючи пояса до купелі, а в думці маючи - відчинися, крутий бережечку, розкрийся, жовтий пісочку, розступися, глибока річко, все, все довкруги мало податися їй назустріч, розгортаючись на всю шир, сміючись-вітаючись, плескочучи в долоні, берег - листом, ріка - хвилею, птахи - щебетом...».

Мрія Ганнусі про чудового принца пов’язана з казкою про дівчинку - золотоволоску, яку князенко підгледів у березі, коли купалася, а потім посватав.

У сюжет вплітається також «Казка про дідову й бабину дочку», що часто сварились між собою: «звичайно, як зведенята, - у них ніколи ласки нема». Так і Ганнуся з Оленкою. Спочатку Оленка доводила сестру до знавісіння, потім Ганнуся, відома на весь повіт і красою, і здібностями, стала зневажати сестру, а, зрозумівши, що саме Оленка, «ніяким світилом небесним не означена», виявилась обдарованою Божою ласкою, вбила її.

«Казка про дідову й бабину дочку» перегукується з біблійною легендою про Каїна і Авеля. Уперше про двох братів розповів Ганнусі батько: «то брат брата підняв на вила...». «А чому він його підняв на вила, ...чи ж йому не болить? <...> Чому обох скарано однаково?» - питала Ганнуся, бо це питання їй дошкуляло, але батько не зміг нічого їй сказати.

Удруге це ж питання виникло у зв’язку з Оленчиним майбутнім заміжжям. Тепер вже Ганна звернулася до панотця: «...було собі два брати. Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж їм було приділено, одному статися жертвою, а другому вбійником?». «Панотченьку, мій солоденький, скажіть же мені, чому зглянувся Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову не зглянувся?» - благала вона, але пояснення панотця так і не зрозуміла.

Ще одна легенда, описана у творі - це оповідь про Перелесника - літаючого духа, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними вночі й забирає їх силу і вроду. У «Казці» поява «судженого» Ганни супроводжується містичними дійствами: «До неї обізвався незнайомий голос, владний і ніжний, до кісток пройманий золотим приском». «Одчини, Ганно-панно, оддай мого пояса, а коли не оддаси, мусиш мені за дружину стати». Ганнуся «затремтіла цілим тілом», хоч у глибині душі твердо знала: «хто б не був, то й є її доля». Вікно розчинилося навстіж, і «ту ж мить гарячий вихор підхопив її, обпалив - заполонив усеньке тіло», і «вже її не було, тільки замерехтіли довкола зірки, переплутуючись, як світляне волосся, вогненими хвостами», а вранці сусідський хлопець прокричав через тин: «Тітко, а до Вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!».

І нарешті, наприкінці твору починається власне «Казка про калинову сопілку». Сестри пішли в ліс по ягоди, а коли поверталися додому, бабина дочка вбила дідову та й поховала. На тому місці виросла гарна калина. Одного разу їхали чумаки, вирізали вони з тієї калини сопілку, та й став один чумак грати, а сопілка говорить:

- Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,

Та не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця з світу згубила —

Ніж у серденько та й устромила.

Розповіли чумаки про це диво дідові з бабою. Тоді всі дізналися, що воно є.

«Молодий музика <...> щойно притулив до губ сопілку» - вона заспівала Оленчиним голосом: «помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай...» Водночас зойкнули батько з матір’ю, Василь, «тремтячи на тілі, як старий дід», взяв сопілку, і знову вголос заплакала Оленка: «помалу- малу, батеньку, грай, не врази мого серденька вкрай...» Тепер уже нікому не випадало «сумніватися, що тоді між сестрами в лісі направду сталося».

Надзвичайно мудро використала письменниця народний символ калинової сопілки. Адже в давнину калину завжди саджали на могилах загиблих, її червоні ягоди нагадували краплі крові. Про сопілку ж створено безліч легенд, переказів, пісень, у яких оспівується краса й емоційна сила сопілчиного голосу, який «розтинає білі груди, серденько виймає...». Є цікаве повір’я, що сопілка, зроблена з дерева, яке не чуло шуму води й крику півня, буде чарівною, під неї всі танцюватимуть і навіть мертві встануть з могили. Так і в «Казці» калинова сопілка не тільки розповідає про смерть Оленки, а й символізує «голос правди», який обов’язково всі почують, який прозвучить, як би його не приховували.

Повість-інтермедія Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку» - це один з найкращих зразків сучасної літературної казки. Багатство мови, фольклорні елементи, використані письменницею, створюють неповторну атмосферу української старовини. Легендам і переказам, що переплелись у цій казці, «ані ліку, ані віку», та у творі Забужко вони знов ожили й розквітли.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.