Українська література - статті та реферати

«Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко як розповідь про нежіночу землю

Всі публікації щодо:
Забужко Оксана

«Казку про калинову сопілку» Оксани Забужко можна прочитати як модерну інтерпретацію фольклорного тексту, історію сестровбивства, у якій побутове тло служить для розгортання міфологічного сюжету, жіночої інверсії сказання про Каїна й Авеля, як розповідь про нежіночу землю, про мінус-простір чи про відсутність простору, котрий утікає жінці з-під ніг, цілковито позбавляючи - у тісному й ворожому світі - будь-якої можливості самоздійснення.

Ганна, відзначена з-поміж гречкосійського загалу небуденною вродою, аристократизмом духу й даром чи не містичного відання й провіщення, терпляче чекає своєї непересічної долі. Обраниця не повинна заскніти у хатніх клопотах сільської господині, вона не для сусідських парубків з їхніми грубими пестощами й почуваннями. Однак перелік ролей, пропонованих соціумом жінці, дуже обмежений. Дівчина захотіла порушити зокрема ті межі, що продиктовані походженням, і стала заручницею міфу про щасливе заміжжя як найвищий жіночий осяг, про прекрасну царівну на кришталевій горі чи недосяжній вежі, куди обов’язково прийде визволитель-принц. Мотив, що добре нам знайомий не лише з дитячих казок, але й з модерної літератури. Адже на нього вже якось купилася одна з найяскравіших героїнь Лесі Українки (згадка про Лесю Українку при аналізі «Казки про калинову сопілку», здається, таки не уникна) - донна Анна в «Камінному господарі», їй теж бачилося, як «вбиваються і лицарі, і коні», здобуваючи принцесу на кришталевому шпилі. Але вочевидь переконавшись, що «лицаря щасливого немає ніде на світі», цілеспрямована Анна натомість обирає надійного «чоловіка-гору», вельможного Командора, котрий і забезпечив їй безпросвітно нудне й комфортабельне хатнє існування, де всі турботи обмежуються церковним казанням і вбранням, для того випадку замовленим.

Наша Ганна-панна з повісті Оксани Забужко покірно чекає заморського принца, підносячись «на височінь царівни на стовпі, куди найкращі лицарі важать доскочити найбаскішими кіньми». Однак лицарі ще барилися, а горда красуня вже сіллю в оці заважала поспільству, землякам, «котрі вперто тислися міряти її на свою мірку, а як вона під цю мірку не стала, настерлися, в далебі що безмірному вбожестві своєму, її зневажати».

Нешеренгова жінка, котра хоче вивищитися над оточенням, неминуче наражається саме на зневагу й ненатле бажання повернути її в ряд, поставити на оте раз назавжди визначене місце, нав’язати звичні й зручні для оточуючих стереотипи поведінки. Лише та, що цим вимогам, хоч би про людське око, улягає, і може здобутися на спочутливе ставлення й визнання.

Ворогування між сестрами, Ганною й Оленою, і спричинилося різницею між цінностями шеренгової собі дівчини та гордої обраниці долі. Починалося все з дитячих кпинів: молодша шукала найменшої нагоди, «яку б устругнути капость, - звісно, невеличку, собі під стать», аби довести старшу до знавісніння. Ганнусі вже тоді найбільше боліла несправедливість батькового покарання, бо ж причиною й призвідницею сварки завжди була не вона. І так ця дитяча гостро пережита несправедливість пробуджувала найтемніші якісь сили в дівочому єстві. Ганнусі часом здавалося, що сестра й вигадувала свої дрібненькі образи для того, щоб мати задоволення «побачити Ганнусину злість, як виходить назверх, - тільки цього, й нічого більше, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти ... - от Оленка її й пасла, і гуска вигулювалася й напасалася - досхочу. І знай гладшала».

Вузол конфлікту затягся у цьому жахному сюжеті на гріхові й спокуті, безвинній вині й такій самій карі. Ганна, материна пещена улюблениця, мусила віджити не лише своє життя, але й материне - занапащене, знівечене, збудоване на озлобі й силуванні. Батькова заборона вийти за єдиного й жаданого змушує непокірну Марію хоча б і розбитим життям своїм таки довести неправоту батькового присуду - «якщо не за ним, то от вам моє життя, нате, - як мискою об долівку, розіб’ється - чорт із ним, заціліє забирайте собі, бо мені вже однаково». З того герцю між батьком і дочкою постало невдатне й нещасливе Маріїне подружжя (в якому покірний її Василь, Ганнин батько, був лише несвідомим заручником) - «на зло», «ото щоб знав». Цим «ото щоб знав» ще не раз і не два керуватимуться тут героїні Оксани Забужко у різних життєвих «тарапатах». Отож на Ганнину долю тисла й вагота материного гріха і водночас материнських неприховуваних сподівань щодо доччиної винятково щасливої долі, яка мала б стократ відшкодувати недодане самій Марії. Ганні було вділено ніби й щедрий завдаток, тоді як її сестра, така непомітна й зниділа поруч зі старшою, усе шукала чийогось співчуття. Так вони й поділилися: материна гідна панна та батькова на позір тиха й скромна мізинка, їй старалися вгодити люди, бо ж не щедро вділено Богом. Оксана Забужко намагається підважити ту саму заповідь, яку оскаржувала століття тому й Леся Українка (скажімо, в «Одержимій», у драмі «В катакомбах») - постулат в богодухості якнай- щедріше винагороджуваної чесноти. Якщо царство земне й небес не належиться лише вбогодухим, тоді спервовіку немає в ньому місця виборним таланам. Ганнусі судилося стати у ряд цих не піддатливих бунтарів. Прочитана з тіней на місяці історія гордого Каїна викликає в неї бажання й тут допевнитися справедливості. Чому ж тоді вони обидва виставлені перед очі людські, чому ж покарано смертю й смиренного Авеля: «Якщо їх виставлено там на кару, то чому обох скарано однаково?».

А Ганнине життя виявляється попри сподівання якось зовсім не казковим/королівським. Світ сей належить-бо покірним, звичайним, не об- тяженим шуканням високих осягів. Героїня «Калинової сопілки» мусила переконатися, що дозволено їй небагато, що «я всього тільки й можу, що винести на тарелі гарбуза, та й то коли самі по нього прийдуть». Порив у височінь і бунт проти того, що здається несправедливим, - гріх. Такий гріх бунту проти батька тяжить над Марією. Його десь успадковує й первістка-донька, але це вже бунт проти Всевишнього Батька. Карою за гріхи має, зрозуміло, стати нещаслива доля. Але - і тут, можливо, маємо ще один перегук з Лесею Українкою - щастя шукають лише пересічні натури, точніше, такі, як Ганна, трактують щастя інакше, ніж загал.

Узвичаєно-доступне щастя - це, швидше, стан незрілої, нечулої душі. Леся Українка у листі до Ольги Кобилянської 1901 року пише про вищість таланту, «іскри в серці» над тим, що називають щастям: «Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище од щастя» (XI, 267). Те, що Оленці, всім односельчанам видається жар-птицею, - маловартісне для Ганнусі. І у зв’язку з цим також постає проблема нежіночої землі. Щоб існувати інакше, не тим буденним жіночим щастям між колискою й господарством, Ганна потребує життєвого простору. Але сестра позбавляє її навіть найзвичайніших побутових можливостей розширити життєві обрії. То примудрялася застудитися серед літа - «і акурат тоді, як Ганнусю мали виряджати з іншими жінками й дівчатами не куди-небудь, а до самого Києва - з гаптованими рушниками на продаж до монастиря: вишивала Ганнуся лепсько». То Оленка хворіла, як раз коли старша була запрошена на весілля... «Виходило геть по-дурному, а скабка, відчуття, немов сестра її не пускає, - не від себе не пускає, бо заміж, либонь, віддала б її дуже радо ... не пускає у її, Ганнусину, власну долю - ніби ревне пильнувала якоїсь межі, за котрою й мало починатися для Ганнусі щось своє, осібне ... тягла її назад, у непролазні хатні будні, як корову за налигач». Єдиним способом уникнути буденного жіночого приділу для Ганнусі міг би стати монастир. І вона не раз шкодувала, що цим шансом знехтувала. В ідеальній монастирській спільноті жінка мала шанси майже необмеженої реалізації своїх саме жіночих якостей, «адже в християнській громаді, - писала Джин Бетке Елштайн, - жінки стали громадянами. У тій новій спільноті, жінок вітали, й вони поділяли норми, заняття й ідеали, що були її живою тканиною. Жінка переконувалася (спробуйте-но самі призупинити часопростір, уявивши себе жінкою першого сторіччя після Христа в Іудеї - жінкою, котра якраз чує цю благовість»!), що тут звеличують якості, котрі найчастіше пов’язуються з її діяльністю як матері: етику відповідальності перед безпомічними, уразливими, слабкими; лагідність, милосердя й співчуття. Царство необхідності породило свою власну святість. Жінок, як і чоловіків, можна було закликати вмирати за справу: не як гомерівських героїв, що вимахували величезними мечами, а як свідків сили їхньої внутрішньої переконаності й живих жертвоприносин злу, що його волочить за собою абсолютна політична влада».

Але монастирська цнота означає зречення власної тілесності. Хоч якась жіноча свобода уможливлюється лише через заперечення статі.

Юлія Крістева писала, що відповідати жіночому ідеалу у патріархальному суспільстві може лише черниця або заміжня жінка, якщо вона поставлена чоловіком, родиною у виняткові обставини, що визволяють від «земних» умов і готують до «найвеличнішої сублімації відчуження від власного тіла». Жіноча унікальність, вважає Крістева, аналізуючи різні християнські концепти жіночості, можлива лише через мазохізм. Але навіть і цим запропонованим долею шансом вирватися з буденщини ціною зречення статі й тілесності Ганна скористатися не насмілилася чи не змогла (до речі, саме монастир став у схожій ситуації порятунком для небуденної героїні Марка Вовчка - Катрі з психологічної повісті «Три долі», так що жіноча ситуація вочевидь повторювана, а варіативність життєвого вибору завжди мінімальна). Натомість, зоставшись у грішному світі, Ганна, вкотре повторивши досвід безлічі жінок, мусила переконатись, що її врода пробуджує лише чоловічу жадобу, провокує насильство як найпевніший (з погляду сильної статі) спосіб заволодіти жінкою.

Магічні знаки, явлені дитині з народження, з перших літ життя, віщували таки виняткову долю, тільки Ганна (чи її мати) спершу помилилися в трактуванні тої винятковості. Дівчина, повторюся, стала заручницею уявлень про щасливе одруження, про принца-благодійника як єдиний шанс, гідний жінки та доступний їй. Однак Ганнина виняткова доля - це не доля прекрасної царівни. Та й хіба, врешті, так різниться, чи твоя свобода й самодостатність нищаться в отуплюючому хатньому клопотанні, «щоденному поранні-шпортанні, хата-поле-город-кури-гуси-свині-корови», чи в не менш згубному, тільки що по-іншому, безпотрібному нидінні в палацовому інтер’єрі.

Загнана у найглухіший кут, Ганна прагне усправедливити світобудову. Якраз на це її, мабуть, і було помічено/обрано. Але вона, можливо, знов- таки помилилася у виборі засобів - проте чи ж той вибір був?! Бо усправедливлення світу через нищення зла здебільшого те зло у світі й примножує. Дійсність таки справді творила найсприятливіші умови для розростання Ганниної озлоби, найтемніших «первнів» її душі. Надусім її єством запанувала ота, якщо процитувати «Польові дослідження з українського сексу», «лотра», що в душі-в’язниці «мешкала десь у найдальшій камері». Убивство, вчинене Ганною, можна потрактувати як повторення того давнішого материного жесту: коли не можна жити, як хочеться, - «то от Вам моє життя, нате ... бо мені вже однаково». Тільки жест ще крутіший і безповоротні- ший, жест, який довів вину цілого світу перед цією героїнею, жест, адресований самому Всевишньому. Світ таки винен. Але чи кара його змінить і очистить? Чи недосконалість світобудови й незгода з її законами знімає з самої людини потребу власного вибору між добром і злом? Нас тисячі разів переконувано, що зло незнищенне, що відрубані голови змія множаться стократ. Для Ганни шлях помсти видався безальтернативним. Вона не лише для себе, але й для тої стражденної істоти, яку вона, може, породить на світ, обрала шлях бунту, кривавої помсти й ще глибшого западання у лячну безодню й безвихідь. Вибір вочевидь не найкращий. Свідків своєї трагедії Ганна звинуватила у тому, що вони світові «всю неправду розкажуть». Може, трагедія і була спричинена цим прагненням утвердити власну правду як одну-єдину, всупереч неправді усіх. Може, таким винятковим, безоглядно грішним жестом Ганна-панна хотіла вирватися з жіночого, сказати б, семантичного простору, що завжди інтерпретується як побутовий. Жіночий-бо вчинок за будь-яких обставин страктують як приземлено-дріб- ний, спричинений хатнім егоїзмом і бажанням вивищитися з-поміж своєї статі. До шляхетніших мотивацій жінка ніби й не може бути причетною. Ймовірно, якраз у цьому й Ганнин найвищий - через трагедію - осяг: вона ціною злочину, ціною найстрашнішого гріха поставила себе у ряд богоборців, - поза побутом, поза всім тим приватним світом, за межі якого так рідко вдавалося будь-коли вийти жінці.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.