Українська література - статті та реферати

Нова українська література в суспільно-історичному контексті. «Енеїда» І. Котляревського та традиції бурлеску в новій українській літературі

Всі публікації щодо:
Забужко Оксана

1.1. Суспільно-історичні обставини формування нової української літератури. Її генераційний поділ та специфіка.

У ХV — ХVІІІ ст. українська література створювалася українською книжною, російською, церковнослов’янською, польською, латинською, угорською, давньогрецькою мовами. Становлення нової літератури народною мовою співвідносилося з процесом формування модерної української нації наприкінці ХVІІІ — поч. ХІХ ст., що був зумовлений політичним фактором — опором етно-національній асиміляції колоніального українства та загальнокультурним — формуванням у Європі філософської концепції народу, народності (Й. Гердер).

Колоніальність негативно позначилася на:

‑ соціальній структурі українського суспільства, бо спричинила відрив від народу (селянства) еліти (нащадків козацької старшини) унаслідок їхньої русифікації (полонізації), зокрема, у навчальних закладах;

‑ суспільній свідомості, деформованій суперечливими почуттями «містечкового патріотизму» (сентиментальною теплотою до свого краю) та «імперських амбіцій» (бажанням реалізуватися в імперському центрі), що спричинило феномен «дводушшя» (яскраво втілений в особі М. Гоголя).

Унаслідок цих процесів українська мова стала сприйматися як а) провінційна — «містечкова», що не виключала, а «доповнювала» імперську — російську мову; б) мова простолюду, бо віддаленим від імперського центру, отже, зберігачем національного залишався простий народ; в) непрестижна, бо асоціювалася з політичною несамостійністю та соціальною дискримінацією простолюду. Маргінальність української культури викликала дискусії щодо статусу української мови («малороссийского наречия»). На кінець ХVІІІ — перші десятиліття ХІХ ст. існували такі погляди:

‑ «малороссийское наречие» не потрібне, бо є спотвореним татарським та польським впливом діалектом російської мови;

‑ «малороссийское наречие» ‑ колишня повноцінна мова, яка майже зруйнована внаслідок занепаду народу, що нею розмовляв;

‑ «малороссийское наречие» ‑ повноцінна мова, що засвідчено багатством фольклору, написаного цією мовою.

Маргінальність української мови та культури зумовили статус літератури, написаною цією мовою. Перший літературний твір народною мовою — «Енеїда» І. Котляревського — відкрив новий (але не кращий, ніж попередній) етап існування української літератури, став закономірним наслідком і компенсацією колонізації. Він породив літературну традицію, що на зламі ХVІІІ — 1-2 десятиліття ХІХ ст. закріплювала характер української літератури як а) провінційної («для любителей малороссийской словесности»), що легітимізувало використання української мови; б) простолюдинської (вважалося, що мовою простолюду можна писати твори про простий народ на рівні його «горизонту розуміння»), що дало поштовх для поширення бурлескного стилю; в) як доповнення до загальноросійської імперської літератури, що не заперечувала колоніальний статус, але водночас реалізувала сентиментальні почуття до «малої батьківщини». Такий характер української літератури в цей період зумовив домінування в ній сентименталістських (емоційність, розчуленість, що перемагає раціональність як прерогативу центру, ностальгія за минулим) та просвітницьких (увага до життя простолюду, пошуку в ньому природної моральності й краси, водночас дидактично-вихована позиція щодо нього, заснована на християнських ідеалах терпимості, покори, працелюбності) тенденцій. Щодо можливостей літератури українською (народною) мовою на початку ХІХ ст. точилися дискусії, де стикалися такі позиції:

‑ така література далека від художньо-естетичних ідеалів російської літератури, тому її створення не доцільне;

‑ така література може носити виключно бурлескний (розважально-низовий) характер, задовольняючи смаки простолюду (підтвердженням слугувала «Енеїда» та епігони І. Котляревського);

‑ така література має потенціал для універсальності й високохудожності (підтвердженням слугував фольклор, довести цю позицію збирався і Г. Квітка-Основ’яненко, задумуючи «Марусю»).

Літературна генерація (протонаціональна) просвітницько-сентименталістського періоду розвитку нової української літератури (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський):

‑ поряд із україномовним мала й іншомовний творчий досвід, ніяк не пов’язуючи його з національною самоідентифікацією;

‑ не вважала україномовну творчість національною справою, бо зазвичай, відчуваючи сентиментальні почуття до «малої батьківщини», реалізувалася в імперській культурі;

‑ розглядала україномовну творчість вузько функціонально: не скільки як художньо та естетично самодостатню, скільки як твір «на випадок», з розважальною, етнографічною метою;

‑ імітувала народну культуру передусім через розмовну мову, стилізацію фольклору, наратора, який маскувався під «простолюдина», селянські образи й топоси, простоту проблематики, конфлікту та зумовлених ним почуттів, але не була однак і призначена для селян, а переважно для середньої верстви;

‑ мала проблеми з відсутністю художньої традиції (внаслідок тотального розриву з попереднім письменством), що зумовлювало крайню бідність на жанровому, стильовому, наративному, мовному рівнях, що закономірно долалася перекладацькою та переспівною творчістю (що пояснює наявність класицистичних елементів), а також спонукала наслідувати фольклорні зразки;

‑ демонструвала стильову еклектику класицизму, бароко, преромантизму, сентименталізму, просвітницького реалізму внаслідок форсованого розвитку, «рубіжності» літературної епохи, коли застарілі парадигми (бароко, класицизм) ще не відійшли, бо тиражовані освітніми програмами, а новітні (романтизм, реалізм) — ще не сформувалися.

У 20-х роках ХІХ ст. активізується процес формування національної свідомості як переживання своєї окремішності від імперії, а не підпорядкованості їй. Цей процесі стимульований формуванням національної інтелігенції (велику роль відіграв Харківський університет (заснований у 1805 р.) та друковані тут україномовні видання «Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Украинский журнал», а також Ніжинська гімназія (1820), Київський університет (1834)), романтичними віяннями. Усвідомлення неможливості політичного життя, творення незалежної держави в умовах імперії вилилося в компромісну потребу самостійного духовного життя: «жити духом, не жити царством». Україномовна література стала тереном національного відродження.

Генерація письменників (національна) романтичного періоду (20 — 40-х років ) (Харківський гурток на чолі з І. Срезнєвським, члени Кирило-Мефодіївського товариства):

‑ почала формування ретроспективної версії історії української культури, беручи за «точку відліку» «Енеїду» І. Котляревського як перший твір українською мовою;

‑ зосередилася на збиранні фольклорно-етнографічного матеріалу, даних з історії України з метою реставрувати культурне обличчя українського етносу, протиставити його імперському світу, отже, вносила історичну проблематику та фольклорну стилістику у творчість;

‑ вважала творчість українською мовою національною справою, тому подолала «дводушшя», хоча часто залишалася полімовною і творила, зокрема, російською мовою;

‑ актуалізувала романтичний історизм уведенням опозиції славного козацького минулого та ганебної сучасності з прихованими (або відкритими) вимогою повернення колишньої свободи й національної величі, протистоянням імперії;

‑ цілком подолала бурлеск, натомість підносячи естетику української літератури;

‑ зберігаючи елементи просвітницької дидактики та сентименталістської розчуленості, основним «художнім методом» культивувала романтизм у його національному варіанті;

‑ віддавала перевагу оригінальній творчості, сильно залежній від фольклорних зразків;

‑ розширила аудиторію україномовної літератури відмовою від простолюдинської риторики й тематики, варіативністю проблематики, уведенням психологічного конфлікту, складних (у плані внутрішнього світу) індивідуалізованих образів персонажів.

1.2. Творчість І. Котляревського. «Енеїда» та її ідейно-стильова специфіка.

Основні віхи життя Івана Петровича Котляревського (1769 ‑ 1838): характер отриманої освіти, сприятливий для творчості період роботи домашнім учителем на Полтавщині, перебування на військовій службі, громадська, театральна діяльність у Полтаві, участь у масонській ложі відіграли важливу роль у становленні й еволюції світоглядних переконань письменника.

Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда» (опубл. 1842), п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (1819), послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». О. Борзенко: Творчість І. Котляревського часто виноситься в приватну, побутову площину, у сферу розваги й дозвілля: дозвілля спонукало молодого домашнього вчителя взятися за переробку «Енеїди», «Пісня…» — приурочувалася до події, п’єси написані для розширення репертуару театру.

В оді «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» зафіксовано синтез класицистичної та бурлескної поетики. У перекладному творі «Ода Сафо» автор звертається до теми любові як нещастя, хвороби згідно з традиціями сентименталізму та преромантизму.

«Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» — під такою назвою побачили світ перші три частини епохального для української літератури твору. Специфіка бурлескно-травестійного жанру полягає в зниженому пародіюванні класицистичних зразків. Історія написання твору: три перші частини вийшли друком у 1798 p., четверта — у 1809, п'ята ‑ у 1822; твір завершено в 1825—1826 pp., а видано в 1842 р. після смерті письменника. Відзначають ідейно-стильовий перегук поеми Котляревського з іншими переробками «Енеїди» Вергілія в російській (Осипов, Котельницький) та світовій (Лалі, Скаррон, Блюмауер) літературах. Ідейно-тематичною основою поеми є бурлескне змалювання через травестований античний сюжет життя різних суспільних верств тогочасної України з використанням соціальних, патріотично-героїчних мотивів. Система образів «Енеїди» включає образи Енея і троянців ‑ представників українського народу, козацтва, образи царів, олімпійських богів, міфічних істот (Сивілли, Харона тощо), спрямована на зображення цілісної картини тогочасного українського суспільства та взаємин у ньому (зокрема в описах пекла і раю). Поетика бурлеску: зображення «серйозних» явищ «несерйозно» (контраст жартівливого тону й загрозливої ситуації, наприклад, руїни Трої описані «як скирта гною»), пародійність персонажів і ситуацій, зіставлення явищ із різних сфер життя. Засоби комічного зображення: ситуації, образотворення («перевдягання» персонажів, їх карикатурність, знижене мовлення з переважанням лайливої лексики), діалоги, тропіка (епітети та порівняння), розмовно-просторічна синонімія, латинсько-український жаргон. Спектр комічного в «Енеїді»: від гумору ‑ до іронії та сатири.

Оцінка «Енеїди» І. Котляревського його сучасниками, у радянському та пострадянському літературознавстві неоднозначна. Молодші сучасники, передусім П. Куліш, засуджували знижувальний пафос національного життя, відбитого в поемі, слушно фіксували загрозу «котляревщини» (породжена твором епігонська традиція, яка наслідувала вульгаризовану простонародну стилістику) для творення національної літератури. Оцінку «котляревщини» як «хвороби росту» українського письменства фіксував і М. Зеров. Водночас уже романтики І пол. ХІХ ст. назвали «Енеїду» першим твором нової української літератури, яка зображувала життя народу його ж мовою, отже закладала підвалини для відродження національної культури. Таке місце поеми в історії української літератури канонізувалося народниками та радянським літературознавством, яке віднайшло в поемі ідеологічно необхідний класовий зміст: викривання панського гніту. Сучасна інтерпретація «Енеїди» та започаткованої її автором традиції Т. Гундоровою, М. Жулинським, Г. Грабовичем та ін. зорієнтована на окреслення ролі поеми у формуванні моделі національного відродження. Тут «Енеїда» поставала як перша спроба розідентифікації з імперською культурою: через блазнювання, наратора-простака, знижений образ протагоніста (Еней — бурлака, п’яниця, гульвіса тощо), навіть сміх над власною (народною) культурою — були способом заявити про свою «інакшість», розпочати розбудову української національної культури, маскуючи свою підривну стратегію бурлескним блазнюванням. Незалежно від волі автора в «Енеїді» презентовано націєтворчий міф модерної України: архетипна фабула — Еней за волею Богів шукає нову землю для нового царства замість зруйнованої Трої, блукає світом, має численні випробування, проходить «ініціацію» спуском до пекла, після чого морально оновлюється, бо, усвідомлюючи своє державотворче покликання, віднаходить сили для подолання ворогів і здійснення покладеного завдання — символізує шлях до держаного відродження зруйнованої козацької України, нащадки якої втратили національну свідомість, але мають бажання й можливість відродити Україну — «збудувати сильне царство».

1.3. Бурлеск у силовому полі класицистичної естетики у творчості П. Гулака-Артемовського.

Основні віхи життя Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790 ‑‑ 1865): здобуття освіти, приватне учителювання, педагогічна, наукова діяльність у Харківському університеті, участь у громадському житті, адміністративна робота характеризують його як успішного службовця й засвідчують другорядність творчості в його житті.

Для раннього доробку митця («вільні» й «наслідувальні» російськомовні переклади Ж.-Ж. Руссо, Д. Мільтона, Ж. Деліля, Расіна) характерне домінування класицистичних традицій: уживання старослов'янізмів, релігійні мотиви. У вірші-посланні (адресованому Г. Квітці-Основ'яненку) «Справжня добрість» (1817) поєднано елементи класицистичної поетики (алегоричність, морально-дидактичний елемент) та бурлеску (несумісний контекст епітетів і порівнянь, узятих зі сфери побуту, знижено-розмовна лексика тощо).

Список рекомендованої літератури

Возняк, М. С. Історія української літератури [Текст]: у 2 кн. / Возняк Михайло Степанович. — 2-ге видання виправлене — Л.: Світ, 1992. — 560 с.

Історія української літератури ХІХ ст. [Текст]: навчальний посібник у 3 кн. / за ред. М. Т. Яценка. Кн. 1. — К.: Либідь, 1995. — С. 137 — 151, 212 ‑ 312.

Історія української літератури ХІХ ст. [Текст]: підручник у 2 кн. / за ред. акад. М. Жулинського. Кн.1. — К.: Либідь, 2005. — С. 11 ‑ 63; 127 — 141, 204 ‑ 285.

Історія української літератури та літературно-критичної думки першої половини ХІХ ст. [Текст]: підручник / за ред. О. А. Галича. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — С.59 — 96, 133 ‑ 167.

Волинський, П. К. Теоретична боротьба в українській літературі (І пол. ХІХ ст.) [Текст] / П. Волинський. — К.: Держполітвидав, 1959. — 338 с.

Грабович, Г. До історії української літератури [Текст]: дослідження, есе, полеміка / Грабович Григорій. — К.: Основи, 1997. — 604 с.

Єфремов, С. О. Історія українського письменства [Текст] / С.О. Єфремов — К.: Femina, 1995. — 687 с.

Чижевський, Д. І. Історія української літератури: від початків до доби реалізму [Текст]/ Чижевський Дмитро Іванович. — Т.: Феміна, 1994. ‑ 478с.

Дігтяр, С., Сидоренко, Г., Скрипник, І. та ін. Історія української літератури: І пол. ХІХ ст. — К., 1980.

Волинський, П. К. Іван Котляревський: життя і творчість [Текст] / П. К. Волинський. — Вид. 2-ге доп. і перероб. ‑ К.: Державне видавництво художньої літератури, 1955. — 201 с.

Кирилюк, Є. П. Іван Котляревський: життя і творчість [Текст] / Є. П. Кирилюк. ‑ К.: Дніпро, 1981. — 287 с.

Хропко П. Становлення нової української літератури. — К., 1988.

Хропко, П. П. Іван Котляревський [Текст]: біографічний нарис / П. Хропко. ‑ К.: Дніпро, 1969. — 101 с.

Котляревський Іван: у документах, спогадах, дослідженнях [Текст]: збірник / упор. А. Залишко. — К.: Дніпро, 1969. — 630 с.

Бурлеск і травестія в українській літературі першої половини ХІХ ст. [Текст] / передм. Г. А. Нудьги. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1959. — 278 с.

Борзенко, О. Сентиментальна «провінція» (Нова українська література на етапі становлення). — Харків, 2006.

Зеров, М. Котляревський і Осипов. З лекцій «Українське письменство ХХ ст.» [Текст]: у 2 т. / Зеров Микола. — Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці ‑ К.: Дніпро, 1990. — С. 10 ‑ 24.

Нахлік, Є. К. Творчість Івана Котляревського: замовчувані інтерпретації, дискусійні проблеми, спроба нового прочитання (з погляду літературних напрямів і течій) [Текст] / Є. К. Нахлік. — Л.: «ОЛІР», 1994. — 68 с.

Ткачук, М. Естетична концепція людини в «Енеїді» Івана Котляревського [Текст]: посібник / М. Ткачук. — К.: Вища школа, 1995. — 55 с.

Бовсунівська, Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини ХІХ ст. (в аспекті функціонування комічного) [Текст]: навчальний посібник / Бовсунівська Т. В. — К.: Вид.-полігр. центр «Київ. ун-т», 2006. — 178 с.

Зборовська, Н. В. «Енеїда» І. Котляревського [Текст] / Ніла Зборовська // Код української літератури: проект психоісторії новітньої української літератури: монографія / Ніла Зборовська. — К.: Академвидав, 2006. — С. 59 ‑ 76.

Грабович, Г. Семантика котляревщини [Текст] / І. Г. Грабович // Сучасність. — 1995 ‑ №5. ‑ С.65 — 78. Або: Грабович, Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К.: Основи, 1997

Сверстюк, Є. Іван Котляревський сміється [Текст] / Є.Сверстюк // Слово і час. — 1990. ‑ №9. — С.29 ‑ 44.

Лагода, В. Невідомий Іван Котляревський [Текст] / В. Лагода // Вітчизна. ‑ 1994. ‑ № 9 ‑ 10. ‑ С.134 ‑ 136.

Шевчук, В. «Енеїда» І. Котляревського в системі літератури українського бароко [Текст] / В. Шевчук // Дивослово. — 1998. — № 2,3 — С.55 ‑ 61.

Окара, А. Творчість І. Котляревського та нова парадигма української літературної мови [Текст] / А. Окара // Слово і час. — 1999. ‑ №9. — С.22 — 25.

Микитенко, Ю. Антична спадщина і становлення нової української літератури. — К., 1991.

І. Котляревський — перший класик нової української літератури: Зб. наук. статей. — Полтава: ПДПІ, 1998.

Спадщина І. Котляревського в українському і світовому культурному контексті. Матеріали наукової конференції до 225-річчя з дня народження І.П.Котляревського. — Полтава, 1994.

Павлишин, М. Політика і риторика в «Енеїді» Котляревського // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. — К., 1997.

Жулинський, М. Міфологема «Нового Риму»: Петрарка і Котляревський [Текст] / М. Жулинський // Київ. —2002. ‑ №9. ‑ С.143 — 151.

Сивокінь, Г. І. Котляревський на тлі сучасної йому європейської літературної думки [Текст] / Г. Сивокінь // Дивослово. — 2003. — №12. — С.2‑4.

Гундорова, Т. «Малоросійський маскарад»: колоніальний дискурс в «Енеїді» І. Котляревського і навколо неї [Текст] / Т. Гундорова // Українська мова та література. — 2004. — Число 25 ‑ 28. — С. 9 ‑ 16.

Шевельов, Ю. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І.П.Котляревського. — Чернівці, 1998.

NB

Бароко — (з італ. «дивний», «химерний», з португ. «перлина неправильної форми», з лат. — «складний висновок») — напрям у мистецтві (передусім в архітектурі, малярстві, літературі) ХVI — ХVIII ст., якому притаманні алегоричність, парадоксальність, гіперболізація, контраст, поєднання непоєднуваного, химерність, нагромадження образів, часто змішування античних і християнських, світських та релігійних естетико-культурних елементів, націлене на ефект здивування, приголомшення реципієнта. У літературі барокові тенденції виявляються в складній метафоричності, емблематичності, барвистій мові, красномовстві героїв, стильовій розмаїтості.

Бурлеск — (з італ. «жарт») 1. Тип комічної стилізації, що полягає в імітації певного поширеного стилю або у використанні стильових ознак відомого жанру та застосуванні їх до невідповідного тематичного матеріалу. 2. Різновид європейської комічної літератури з ХVII ст., зближений з пародією, але без прагнення дискредитувати оригінал.

Вірш-послання — віршований твір, написаний у формі звернення до конкретного адресата.

Класицизм ‑ (з лат. «зразковий») — напрям у європейській культурі та мистецтві, що сформувався в Італії у ХVI ст. і досяг найвищого розквіту у Франції ХVII ст. Для класицизму характерні орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, гідною наслідування, раціоналізм, нормативність, аристократизм.

Комічне — (з грецької «смішний») — естетична категорія, веселе висміювання у художніх творах алогічних явищ, вад характеру тощо, заснована на невідповідності між формою і змістом, наявним і очікуваним, метою і засобами її досягнення.

Нова українська літератураумовно визначений історичний період розвитку українського письменства ХІХ ст., основою якого стала народна мова (його відправною точкою вважається видання «Енеїди» І. Котляревського у 1798 р.).

Травестія — (з італ. «перевдягати») — різновид жартівливої, бурлескної поезії, що передбачає переробку («перелицювання») твору із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою у твір комічного характеру.

Сатира — (з лат. «суміш», «усяка всячина») — форма комічного, спосіб художнього відображення довкілля, який ґрунтується на гострому, дошкульному, осудливому висміюванні негативних, потворних явищ.

Фольклор — (з англ. «народна мудрість») — усна народна поетична творчість груп чи індивідів, заснована на традиціях, націлена на вираження культурної самобутності спільноти, розрахована на усну передачу (імітацію).



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.