Українська література - статті та реферати

Період творчості Тараса Шевченка 1857 — 1861 рр. Рецепція творчості митця в сучасному літературознавстві

1.1. Специфіка зрілої творчості Т. Шевченка

Зумовлена обставинами його життя: поверненням до Петербурга, мистецькою діяльністю, тяжким душевним станом ‑ і виявляється в переосмисленні ним ключових тем: так, звернення до теми минулого України, пошук причин її історичної поразки відходять на другий план, хоча болісне усвідомлення колоніальності України, імперського царського гніту залишається актуальним і викривається з соціально-революційною гостротою (поема «Неофіти» (1857), «Юродивий» (1857), «Хоча лежачого й не б’ють» (1860)); тема жіночої недолі фактично зникає, образ покритки в поемі «Марія» (1859) переосмислюється в християнському ключі, хоча і не тотожний біблійному. Роль біблійного інтертексту на рівні мотивів, образів, риторики суттєво зростає («Подражаніє 11 псалму», «Ісаія. Глава 35» та ін.). Зазвичай біблійний інтертекст підсилює ідею «месійності», «пророчості» поетичного слова. Домінантними для цього періоду є: а) рефлексія екзистенційного зла, уособленого в російському імперіалізмі, царизмі, що деформує духовність, національну свідомість українців («Якось-то йдучи уночі» (1860), «Бували войни й військовії свари» (1860), «О люди! Люди небораки!» (1860)); б) переживання самотності, що актуалізує інтимні мотиви, переважно нездійснення мрій про родину й кохання («Л.» (1860), «Якби з ким сісти…» (1860)).

1.2. Національне й світове значення творчості Т. Шевченка

Полягає в а) матеріалізації в слові національної української сутності, що зняло дискусії про існування нації, утвердило її ментальну самобутність;

б) активізації процесу пробудження національної свідомості, що згодом уможливило повернення української нації на історичну арену, зрештою, здобуття державності;

в) стрімкому еволюційному зрушенні української літератури в аспекті художності, онтологічної, аксіологічної, екзистенційної, духовної смислової глибини, що одразу вивело її з ряду «наслідувальних», творчо «несамостійних» літератур;

г) формуванні традиції (на рівні змісту й форми), що стимулювало подальший успішний розвиток української літератури, що в короткий період вивело її на передові світові позиції.

1.3. Оцінка творчості митця шевченкознавством

Залежить від ідеології епохи. Рецепція «Кобзаря» 1840 р. його сучасниками зумовлена їхньою національною належністю: дуже висока оцінка української інтелігенції контрастувала з оцінкою проімперських критиків, які закидали використання української мови, обмеженість селянською тематикою, водночас усі фіксували народність як чільну рису творчості Т. Шевченка. Шевченкознавство суттєво розвинулося після смерті поета в ІІ пол. ХІХ ст.: у підросійській Україні інтерпретація його творчості здійснювалася в соціологізованому народницькому ключі (І. Франко, С. Єфремов та ін.), що сприяло канонізації постаті поета й унеможливлювало альтернативні інтерпретації його творчості; у Західній Україні домінувало теж ідеологічно обмежене націоналістичне розуміння поезії Кобзаря. У 20-х роках ХХ ст. на хвилі модернізації української літератури народницькі стереотипи трактування творчості Т. Шевченка намагався подолати, зокрема, М. Зеров, однак усі спроби унеможливив ідеологічний диктат радянської влади впродовж 30 — 80-х років ХХ ст., який витворив офіційний канонізований образ митця, ґрунтований на спримітивізованих концептах класової боротьби в його творах. У цей період у діаспорному шевченкознавстві робилися поодинокі спроби адекватного дослідження творчості митця, які, зрозуміло, стали доступними на материковій Україні лише зі здобуттям незалежності. Вони сприяли бурхливому розвитку пострадянського шевченкознавства, яке представлене іменами академічних учених, вітчизняних молодих дослідників, діаспорних фахівців (Є. Сверстюк, Ю. Барабаш, Н. Чамата, М. Коцюбинська, В. Шевчук, І. Дзюба, Г. Грабович, О. Забужко, В. Смілянська, В. Пахаренко, Г. Клочек та ін.) і має на меті пошук адекватних інтерпретацій Шевченкової творчості, застосування до неї новітньої літературознавчої методології, деідеологізацію його постаті тощо.