Українська література - шкільні твори

Джерела і контекст романного мислення Василя Барки

Всі публікації щодо:
Барка Василь

Розглянуто особливості, шляхи й джерела формування світогляду митця, визначальні для осмислення основних рис його прози, на якій позначилася специфіка ліричного мислення, що вплинуло на жанрово-стильові пошуки автора “Жовтого князя”.
Василь Барка – невід’ємний від літературного життя материкової та еміграційної України. Його творча доля тісно пов’язана з добою “розстріляного відродження”, МУРом та Об’єднанням українських письменників “Слово”, з основними стильовими тенденціями та колізіями нашого письменства в ХХ столітті. Його небуденний талант розкривався багатьма гранями як у поезії, так і в прозі.
Звернення В.Барки до романної форми було невипадковим, адже вона давала можливість висвітлити характер персонажів на тлі зображення широких картин соціального життя, розкрити сутність конфліктів ХХ віку й відобразити найтонші порухи їхньої психіки.
Специфіка романного мислення як літературознавча проблема стала предметом наукової дискусії в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, а також з’ясовувалась у виданні “Дискурс сучасної історичної романістики: Поетика жанру”, що з’явилась в 2000 році в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Однією з відповідей на порушені питання й стало дисертаційне дослідження жанрово-стильової специфіки прози В.Барки, з’ясування її іманентних властивостей.
Романному мисленню В.Барки притаманна розгалужена мережа умовно-асоціативних зв’язків, зумовлена ліричним типом світобачення, виразними ознаками символізму, що сприяли йому в подоланні авангардистських та пролетлітературних стереотипів на ранньому етапі творчої еволюції, почасти наявних у його перших збірках “Шляхи” (1930) і “Цехи” (1932). Переживши добу репресій та голодомору, митець став глибоко віруючою людиною. Думка “Без Христа людське життя – помилкове, безвартісне” окреслювалася вже в повоєнних збірках “Апостоли” (1946) та “Білий світ” (1947). Лихоліття, репресії, війни та еміграції не зламали волі В.Барки до життя і творчості. У поезії письменник часто звертався до повістувальних прийомів, застосовував автоматичне письмо. Досвід Барки–поета позначився на прозі (як і в доробку Т.Осьмачки, І.Багряного та ін.).
В основу першого широкоформатного прозового твору “Рай” В.Барка поклав автобіографічні спогади перебування в Краснодарі. Напрошується думка: чи не сам автор став прообразом головного героя професора Антона Никандровича Споданейка? Звичайно, тут абсолютизація паралелей неприпустима, однак зв’язки між образом та прототипом цілком відповідні.
У романі “Рай” розкривається справжній стан радянського суспільства, спростовується міф про нього як про земний рай. В.Барці вдалося це зробити, показуючи всього дві доби життя багатьох людей (20 і 21 червня 1941), різних за характерами, поведінкою і долями. Реальні описи в романі переплітаються з фантастичними, навіть містичними картинами, що подеколи зображені в стильовому аспекті сюрреалізму. В.Барка визначив свій “Рай” за жанром як роман. Ю.Шерех назвав цей твір “сном”. Якщо продовжити міркування критика, то його спостереження стосувалося модифікації традицій жанру, освоюваного в українській літературі Т.Шевченком. “Рай” дуже подібний до викривальних різностильових творів У.Самчука (“Марія”), Т.Осьмачки (“Ротонда душогубців”, “План до двору”), І.Багряного (“Сад Гетсиманський”, “Тигролови”, “Людина біжить над прірвою”). Письменник піднімає лаштунки над забороненою в тогочасній радянській літературі темою правдивого змалювання життя в Україні, сміливо висловлює думки, як то робили більшість митців–емігрантів. Дослідник творів письменства в еміграції Л.Рудницький окреслює тематичну групу, до якої включає романи В.Барки “Рай”, “Жовтий князь”, твори О.Мак, що інтерпретували недавнє національне минуле з особистісного кута зору.
Кожен письменник наділений особливими принципами художнього світотворення, його творче мислення – процес індивідуально неповторний. Але й ця індивідуальна неповторність не статична. Вона змінюється, розвивається, вдосконалюється. Дослідження Г.В’язовського, Л.Новиченка, М.Наєнка та ін., присвячені питанню специфіки романного мислення, дають підстави стверджувати, що йдеться про специфічну категорію, котра поєднує в собі комплекс творчих завдань романіста, спрямування на художньоепічне освоєння багатогранної об’єктивної дійсності, осягнення її сутності крізь товщу позірних явищ, своєрідно відображених людською свідомістю.
Визначальна риса творчого мислення В.Барки базується на його розумінні трагічної дійсності 32-33 рр., особистих естетичних уподобаннях та ідейних, християнсько обарвлених переконаннях. Водночас письменник зважав на досвід літературної класики. Ю.Шерех, І.Костецький не випадково порівнювали його прозовий доробок з епічними творами Данте, В.Шекспіра, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Л.Толстого, Ф.Достоєвського та ін. Особливо впадає у вічі спорідненість письменника з попередниками в розбудові космогонічної архітектоніки, у драматургічному сюжетоскладанні, християнському світорозумінні.
Тема голоду не нова в історії світового письменства, оскільки йдеться про трагічне явище, що постійно повторюється з віку у вік. Цей сумний мотив відомий українським письменникам (Т.Шевченко, Панас Мирний, І.Франко, В.Стефаник та ін.), які змальовували голодне нещастя людей як наслідок посухи, неврожаю, соціального чи воєнного лихоліття. Інша справа – художня рецепція катастрофи штучного голодомору, табуйована радянським режимом. Події 1921-1922 рр. все-таки знайшли своє відображення в деяких творах, зокрема в п’єсі М.Куліша “97”, оповіданнях В.Підмогильного “Собака”, “Проблема хліба”, “Син”, у вірші П.Тичини “Застукало в двері прикладом”, поемі М.Драй-Хмари “Поворот” та ін.
Ще жахливішого, цинічнішого розмаху набув спроектований комуністичною системою голодомор 1932-1933 рр., який під виглядом колективізації спрямовувався на знищення селянства, до руйнування традиційної, віками випробуваної культури. Згадки про голод не дозволялися в радянській пресі чи деінде . Ті, що порушували цей неписаний закон, підлягали репресіям за “антирадянську пропаганду”. Незважаючи на всілякі обмеження, з’являлося чимало об’єктивних свідчень про голод. Праця д-ра М.Галія “Голод в Україні в свідченнях чужинців”, “Жнива скорботи” Р.Конквеста, документальна повість “Мор” Б..Хандроса, “Голод-33” В.Маняка й А.Коваленко та ін. приголомшують страшною правдою сталінського етноциду, безпрецедентного в історії людства за своїми масштабами і метою.
Коли підрадянські письменники, налякані обвалом репресій, обійшли мовчанкою трагедію власного народу, то українська літературна еміграція відгукнулася на страшні події 1932-1933 рр.
Першим художнім твором про лихо стероризованої України була повість У.Самчука “Марія” написана 1933 р., згодом – поема “Прокляті роки” Ю.Клена (1937). До теми голодомору зверталися у своїх творах В.Чапленко “М’ясозаготівля”, “Зойк”, Т.Осьмачка “План до двору”, “Ротонда душо-губців”. Різножанрова українська еміграційна література спромоглася сказати художню та історичну правду про голодомор: вірші О.Веретенченка, поема “Село” Ігоря Качуровського, поема І.Багряного “Антон Біда – герой труда”, розділи “Голод” і “Повстання” в поемі “Моя доба” Яра Славутича, “Темнота” (ІІ-ий том роману “Ост”) У.Самчука, “Діти Чумацького Шляху” Докії Гуменної та ін. Фрагменти-епізоди із селянського життя в голодний тридцять третій трапляються у російськомовному романі І.Стаднюка “Люди не ангели” (1964). Намагався висвітлити цю чорну сторінку національної історії М.Стельмах (“Дума про тебе”, 1969) тощо. До теми голодомору звертаються й сучасні драматурги. Показова в цьому плані п’єса О.Зайвого “Голод”, яка пролежала в шухляді автора 25 років і в червні 1988 р. її видрукувала обласна газета “Прапор юності”.
Коли про трагедію 1933 р. наприкінці 80-х заговорили як про штучно організований геноцид, тема голодомору набрала в художній літературі нового осмислення – ця подія класифікується як закономірне явище тоталітарної доби з її аморальними чинниками: жорстокістю, антилюдяністю, руйнацією духовності, ідеологічним фарисейством.
Найповнішу картину голодомору 1932-1933 років розкрив В.Барка в романі “Жовтий князь” (1963). Одержавлений злочин 33-го висвітлюється письменником скрізь призму біблійного пророцтва як результат запрограмованого етноциду, що його здійснювала партія більшовиків та її вожді, асоційовані з фатальним диявольським знаком “666”. У центрі
твору - страдницький шлях однієї родини, сім’ї Мирона Катранника. Усі випробування, страждання, що випали на її долю, набувають у творі символічного значення. Роман Василя Барки слід сприймати як неперебутнє явище художнього генія, як літературний документ про безпрецедентне лихо в історії людства – етноцид, що вимагає безкомпромісного суду над комуністичною партією, що, на превеликий жаль, так і не відбувся. Попри неприховану ідейну заангажованість, цей твір, як і “Сад Гетсиманський” І.Багряного чи “План до двору” Т.Осьмачки, сприймається феноменом високого мистецтва, розкриває природну схильність автора поетично мислити в просторі широкоформатних прозових жанрів, нюансованих ним принципів християнської етики. Лірична стихія В.Барки віднайшла своє гармонійне поєднання з епічною нормативністю, що і засвідчив роман “Жовтий князь” (а також “Рай”), водночас епічна проекція позначилася на його монументальних віршованих творах “Океан” та “Кавказ”.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.