Українська література - шкільні твори

На допомогу 11-класникам (підготовка до ЗНО-2020)

Всі публікації щодо:
ЗНО

Повний перелік творів з української літератури до ЗНО 2020:

Усна народная творчість

✵ «Віють вітри» (пісня Марусі Чурай).

ВІЮТЬ ВІТРИ, ВІЮТЬ БУЙНІ.

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;

О, як болить моє серце, а сльози не ллються.

Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,

Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу!

Не поможуть сльози щастю, серцю легше буде,

Хто щасливим був часочок, повік не забуде.

Єсть же люди, що і моїй завидують долі:

Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?

Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці…

Тяжко жити без милого на чужій сторонці!

Без милого долі нема, стане світ тюрмою,

Без милого щастя нема, нема і спокою.

Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!

Як без тебе я горюю, прийди подивися!

Полетіла б я до тебе, та крилець не маю,

Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю.

До кого ж я пригорнуся, і хто приголубить,

Коли тепер нема того, який мене любить?

Тема твору: зображення туги дівчини за своїм коханим.

Ідея твору: уславлення щирих почуттів.

Основна думка: захоплення силою почуттів та вірністю молодої дівчини у розлуці.

Рід літератури: ліро-епічний твір.

Жанр: пісня.

Художні засоби.

Епітети: «лютім горі», «тяжко жити»

Постійні епітети: «вітри буйні», «чорнобривий»

Метафора: «не поможуть сльози щастю», «серцю легше буде», «трачу літа».

Персоніфікація: болить серце.

Паралелізм:

«Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;

О, як болить моє серце, а сльози не ллються».

Зменшувальні суфікси: «часочок», «сторонці»

Анафора (єдинопочаток):

«Без милого долі нема, стане світ тюрмою,

Без милого щастя нема, нема і спокою».

Риторичні оклики:

«Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,

Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу!»

«Тяжко жити без милого на чужій сторонці!»

«Озовися!»

«Як без тебе я горюю, прийди подивися!»

Риторичні запитання:

Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?

До кого ж я пригорнуся, і хто приголубить,

Коли тепер нема того, який мене любить?

Звертання: «де ти, милий, чорнобривий»

Антитеза: «полетіла б я до тебе, та крилець не маю», «болить моє серце, а сльози не ллються».

Кількість строф — дев'ять.

Вид строфи: двовірш

Віршований розмір: семистопний хорей: у рядку сім повних стоп (/), закономірність - наголошений склад з ненаголошеним складом (_U).

Ві |ють |віт |ри, | ві |ють | буй|ні, | аж| де |ре |ва | гнуть |ся;

О, | як | бо |лить | мо |є |сер |це, | а |сльо|зи | не| ллють|ся.

Схема ненаголошених (U) й наголошених (_) складів, стоп (/).

UU/ _U/ UU/ _U/ UU/ _U/ _U/

_U/ _U/ UU/ _U/ UU/ UU/ _U/

Рими: гнуться — ллються, бачу — поплачу, буде — забуде, долі — полі, сонці — сторонці, тюрмою — спокою, озовися — подивися, маю — висихаю, приголубить — любить.

Римування: паралельне (АА)

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;

О, як болить моє серце, а сльози не ллються.

Сумна лірична пісня про вічні почуття кохання та розлуку, які завжди бентежитимуть людину

✵ «За світ встали козаченьки» (пісня Марусі Чурай).

ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ

Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі,

Заплакала Марусенька свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько, не плач, не журися

Та за свого миленького богу помолися.

Стоїть місяць над горою, та сонця немає,

Мати сина в доріженьку Слізно проводжає.

— Прощай, милий мій синочку, та не забувайся,

Через чотири неділеньки додому вертайся!

— Ой рад би я, матусенько, скоріше вернуться,

Та щось кінь мій вороненький в воротях спіткнувся.

Ой Бог знає, коли вернусь, у яку годину.

Прийми ж мою Марусеньку, як рідну дитину.

Прийми ж її, матусенько, бо все в Божій волі,

Бо хто знає, чи жив вернусь, чи ляжу у полі!

— Яка ж би то, мій синочку, година настала,

Щоб чужая дитиночка за рідную стала?

Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі,

Заплакала Марусенька свої ясні очі...

Тема твору: зображення прощання козака з рідними перед походом.

Ідея твору: уславлення козаків, для яких обов'язок перед Батьківщиною є вищим, ніж сімейне щастя, возвеличення подвигу матерів та дівчат у розлуці з дорогими людьми.

Основна думка: захоплення патріотизмом козаків й подвигом матерів та коханих у розлуці з дорогими людьми.

Рід літератури: ліро-епічний твір.

Жанр: літературна козацька пісня.

Композиція.

Експозиція: усі «засвіт встали», бо козак вирушає у похід

Зав'язка: козак заспокоює кохану Марусю.

Розвиток дії: мати просить сина повернутися «через чотири неділеньки», говорить про свої недобрі передчуття, бо кінь «вороненький в воротях спіткнувся».

Кульмінація: козак просить матір прийняти Марусю як доньку, мати журиться на таке життя.

Розв’язка: козак поїхав.

Художні засоби.

Епітети: «сльозно проводжає»

Постійні епітети: «ясні очі», «кінь вороненький»

Метафора: «ляжу у полі», «кінь спіткнувся»

Персоніфікація: «стоїть місяць», «година настала»

Порівняння: «Прийми ж мою Марусеньку, як рідну дитину»

Паралелізм:

«Стоїть місяць над горою, та сонця немає,

Мати сина в доріженьку слізно проводжає».

«Ой рад би я, матусенько, скоріше вернуться,

Та щось кінь мій вороненький в воротях спіткнувся».

Пестливі слова: козаченьки, Марусенька, миленького, доріженьку, синочку, неділеньки, матусенько, вороненький, дитиночка.

Звертання: «не плач, Марусенько», «прощай, милий мій синочку», «рад би я, матусенько», «прийми ж її, матусенько», «яка ж би то, мій синочку».

Анафора (єдинопочаток):

Прийми ж мою Марусеньку, як рідну дитину.

Прийми ж її, матусенько, бо все в Божій волі.

Рефрен (приспів):

«Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі,

Заплакала Марусенька свої ясні очі...»

Оклики:

«Прощай, милий мій синочку, та не забувайся,

Через чотири неділеньки додому вертайся!»

«Прийми ж її, матусенько, бо все в Божій волі,

Бо хто знає, чи жив вернусь, чи ляжу у полі!»

Риторичне запитання:

«Яка ж би то, мій синочку, година настала,

Щоб чужая дитиночка за рідную стала?»

Кількість строф — вісім.

Вид строфи: двовірш.

Віршований розмір: семистопний хорей: у рядку сім повних стоп (/), закономірність - наголошений склад з ненаголошеним складом (_U).

Сто |їть | мі |сяць | над | го| ро |ю, | та |сон |ця |не |ма | є,

Ма |ти |си |на | в до |рі |жень |ку | сліз |но | про |вод |жа |є.

Схема ненаголошених (U) й наголошених (_) складів, стоп (/).

UU/ _U/ UU/ _U/ _U/ UU/ _U/

UU/ _U/ UU/ _U/ _U/ UU/ _U/

Рими: полуночі — очі, журися — помолися, немає — проводжає, забувайся — вертайся, вернуться — спіткнувся, годину — дитину, волі — полі, настала — стала.

Римування: паралельне (АА)

Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі,

Заплакала Марусенька свої ясні очі.

ІІ варіант пісні.

ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ

Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі,

Виплакала Марусенька свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько, не плач, не журися,

Та за свого миленького Богу помолися!

Стоїть місяць над горою, а сонця немає.

Мати сина в доріженьку слізно проводжає:

«Іди, іди, мій синочку, та не забаряйся,

За чотири неділеньки додому вертайся!»

«Ой рад би я, матусенько, скоріше вернуться,

Та щось мій кінь вороненький в воротях спіткнувся.

Ой Бог знав, коли вернусь, в якую годину;

Прийми ж мою Марусеньку, як рідну дитину!»

«Ой рада б я Марусеньку за рідну прийняти,

Та чи буде ж вона мене, сину, шанувати?»

«Ой не плачте, не журітесь, в тугу не вдавайтесь:

Заграв мій кінь вороненький, назад сподівайтесь!»

✵ «Ой Морозе, Морозенку» (історична пісня).

ОЙ, МОРОЗЕ, МОРОЗЕНКУ

Ой, Морозе, Морозенку, ти, славний козаче,

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.

Не так тая Україна, як та стара мати,

Заплакала Морозиха, та стоячи біля хати.

Ой з-за гори та з-за кручі буйне військо виступає,

Попереду Морозенко сивим конем виграває.

То не грім в степу грохоче, то не хмара світ закрила, -

То татар велика сила козаченьків обступила.

Бились наші козаченьки до ночі глухої, -

Полягло наших чимало, а татар утроє.

Не вернувся й Морозенко, голова завзята -

Замучили молодого вороги прокляті.

Вони, ж його не стріляли і на чверті не рубали,

Тільки з нього, молодого, живцем серце виривали.

Поставили Морозенка на Савур-могилу:

«Дивись тепер, Морозенку, та на свою Україну!»

Вся ти єси, Україно, славою покрита,

Тяжким горем, та сльозами, та кров'ю полита!

І поки над білим світом світить сонце буде, -

Твої думи, твої пісні не забудуть люди.

Тема твору: розповідь про героїчну боротьбу та загибель народного героя Морозенка та невмирущу славу народного героя в пісні.

Ідея твору: уславлення подвигу героїв, котрі віддали життя за визволення народу.

Основна думка: подвиг героїв житиме вічно.

Рід літератури: ліро-епічний твір.

Жанр: історична пісня.

Композиція:

Пролог: заспів про Морозенка.

Експозиція: погані передчуття матері.

Зав'язка: «військо виступає, попереду Морозенко».

Розвиток дії: «татар … сила козаченьків обступила», Морозенка захопили в полон.

Кульмінація: страта Морозенка.

Розв’язка: сум та гордість матері України за свого мужнього сина.

Художні засоби.

Епітети: «буйне військо», «сивим конем», «велика сила», «ночі глухої», «голова завзята»

Постійні епітети: «славний козаче», «стара мати», «білим світом», «вороги прокляті»

Метафора: «славою покрита»

Персоніфікація: «вся Вкраїна плаче», «хмара світ закрила»

Порівняння: «Не так тая Україна, як та стара мати».

Гіпербола: «... татар велика сила козаченьків обступила».

Антитеза:

Полягло наших чимало,

А татар утроє.

Пестливі слова: козаченьків, козаченьки

Риторичні оклики:

Вся ти єси, Україно,

Славою покрита,

Тяжким горем, та сльозами,

Та кров'ю полита!

Паралелізм:

«То не грім в степу грохоче, то не хмара світ закрила, -

То татар велика сила козаченьків обступила».

Анафора (єдинопочаток):

То не грім в степу грохоче, то не хмара світ закрила, -

То татар велика сила козаченьків обступила.

Кількість строф — десять.

Вид строфи: двовірш.

Віршований розмір: силабічний у чергуванні 8-складових і 6-складових рядків з двома постійними наголосами у кожному рядку, що закінчується словами з жіночою римою (наголос на передостанньому складі)

Ой /Мо / ро/ зе,/Мо /ро/зен/ ку, /

Ти //слав/ний/ко / за /че,/

За / то / бо/ ю, /Мо /ро /зен/ку,

Вся//Вкра/ ї /на /пла/ че!/

Не/так/ та/я / У /кра/ї/ на,

Як// та/ ста/ра /ма/ти,

За/пла/ ка /ла/Мо/ро/зи/ха,

Та//сто / я /чи/ бі /ля/ха/ти

(знаком / ділимо на склади; // - цезура, або пауза в рядку; жирним шрифтом виділили віршовий наголос)

Рими: козаче — плаче, мати — хати, виступає — виграває, закрила — обступила, глухої — утроє, рубали — виривали, Савур-могилу — Україну, покрита — полита, буде — люди.

Будь уважним до слова.

Савур-могила — височина в східній частині Донецької області

✵ «Чи не той то хміль…» (історична пісня).

ЧИ НЕ ТОЙ ТО ХМІЛЬ (пісня про Богдана Хмельницького)

Чи не той то хміль1, що коло тичин2 в'ється?

Ой той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.

Чи не той то хміль, що по пиві грає?..

Ой той то Хмельницький, що ляхів рубає.

Чи не той то хміль, що у пиві кисне?

Ой той то Хмельницький, що ляшеньків тисне.

Гей, поїхав Хмельницький к Золотому Броду3, —

Гей, не один лях лежить головою в воду.

«Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води, —

їде ляхів сорок тисяч хорошої вроди».

«А я ляхів не боюся і гадки не маю —

За собою великую потугу я знаю,

Іще й орду татарськую за собой веду, —

А все тото, вражі ляхи, на вашу біду».

Ой втікали вражі ляхи — погубили шуби...

Гей, не один лях лежить, вищеривши зуби!

Становили собі ляхи дубовії хати, —

Ой прийдеться вже ляшенькам в Польщу утікати.

Утікали вражі ляхи, де якії повки4, —

їли ляхів собаки і сірії вовки.

Гей, там поле, а на полі цвіти —

Не по однім ляшку заплакали діти.

Гей, там річка, через річку глиця5 —

Не по однім ляшку зосталась вдовиця...

Тема твору: зображення перемоги козаків під проводом Богдана Хмельницького у битві під Жовтими Водами.

Ідея твору: уславлення винахідливості та мужності талановитого полководця Богдана Хмельницького.

Основна думка: народ не забуває та оспівує в піснях своїх героїв.

Рід літератури: ліро-епічний твір.

Жанр: історична пісня.

Композиція

Експозиція: Богдан Хмельницький воює проти ляхів.

Зав’язка: Хмельницький з військом прибуває до Жовтих Вод.

Розвиток подій: до Жовтих Вод «їде ляхів сорок тисяч», Хмельницькому допомагають татари у битві проти ляхів.

Кульмінація: перемога над ненависним ворогом, бо «утікали вражі ляхи».

Розв’язка: «не по однім ляшку зосталась вдовиця».

Художні засоби.

Епітети: «хорошої вроди», «великую потугу», «сірії вовки»

Постійний епітет: «орду татарськую», «вражі ляхи»

Метафора: «становили дубовії хати»

Персоніфікація: «хміль грає», «хміль кисне»

Гіпербола:

«Гей, поїхав Хмельницький к Золотому Броду, —

Гей, не один лях лежить головою в воду»

Риторичне запитання: «Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється?», «Чи не той то хміль, що по пиві грає?..», «Чи не той то хміль, що у пиві кисне?»

Звертання: «Не пий, Хмельницький, …»

Пестливі слова: ляшенькам

Оклики: «Гей, не один лях лежить, вищеривши зуби!»

Рефрен (повтор) : «Чи не той то хміль…», «Ой той то Хмельницький…».

Паралелізми:

«Гей, там поле, а на полі цвіти —

Не по однім ляшку заплакали діти».

«Гей, там річка, через річку глиця —

Не по однім ляшку зосталась вдовиця...».

Вигук: «гей»

Кількість строф — дванадцять.

Вид строфи: двовірш.

Рими: в'ється — б'ється, грає — рубає, кисне — тисне, Броду — воду, Води — вроди, маю — знаю, веду — біду, шуби — зуби, хати — утікати, повки — вовки, цвіти — діти, глиця — вдовиця.

Римування: паралельне (АА)

Чи не той то хміль, що по пиві грає?..

Ой той то Хмельницький, що ляхів рубає.

Будь уважним до слова.

1. Хміль — однорічна або багаторічна витка рослина, яку використовують у пивоварінні

2. Тичина — довга палиця, жердина для підтримування витких рослин, підпирання гілок плодових дерев

3. Золотий Брод. Золота Вода — поетичні назви урочища Жовті Води

4. Глиця — листя деяких дерев у вигляді голок, шпильок; хвоя

5. Повк — тут полк

Поділ пісні за змістом

План

1 Хмельницький під Жовтими Водами

2 Велика битва

3 Вороги розбиті

✵ «Дума про Марусю Богуславку».

«Дума про Марусю Богуславку» є перлиною українського народного епосу.

У ній йдеться про те, як у турецькій неволі уже тридцять літ перебуває сімсот козаків. Одного разу до ув’язнених прийшла «дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка» і запитала, чи не знають вони, який сьогодні день «в землі християнській».

Невольники, які тридцять літ «Божого світу, сонця праведного» не бачили, звісно, знати не могли. Тоді Маруся повідомила, що «завтра святий празник, роковий день великдень». Вона просила козаків не лаяти, не проклинати її за те, що нагадала про празнМаруся сказала, що «як буде пан турецький до мечеті від’їжджати», то віддасть їй ключі, от тоді вона й визволить невільників. У святу неділю Маруся Богуславка визволяла невольників, але з ними не тікала, а просила передати її батькам, щоб вони не збирали великих скарбів на викуп доньки, бо вона «вже потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного!»

Маруся Богуславка — не історична особа, а узагальнений образ жінки-полонянки, яка, потрапивши в турецьку неволю і ставши дружиною турецького султана, не забуває рідної землі і намагається хоч щось корисне зробити для неї. Не маючи змоги повернутися в Україну, вона допомагає невільникам-козакам зробити це.

Тема: розповідь про те, як українська дівчина, яка стала дружиною турецького султана, допомагає своїм полоненим землякам повернутися до рідної землі.
Ідея: засудження поневолення, страждань, яких зазнали українці під час нападу турків, віра у щасливе вільне життя.

Художні особливості думи
Епітети:

  • «білий камень»
  • «бідні невільники»
  • «святий день»
  • «тяжка неволя»
  • «розкіш турецька»
  • «лакомство нещасне»
  • «тихі води».

Метафора: «сльозами проливали».
Повтори:

  • «…стояла темниця кам’яная»
  • «…козаки, ви, бідні невольники»
  • «Словами промовляли, Сльозами проливали»
  • «…дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка».

Риторичні оклики:

  • «Козаки, ви, бідні невільники!»
  • «Гей. Козаки, ви, бідні невільники!»
  • «Як ти нам святий Великдень і сказала!»
  • «Тільки города Богуслава не минайте!»
  • «…Между мир хрещений!»
  • «Пошли, Боже, на многая літа І до конця віка!».

Риторичне запитання: «Чи ви знаєте, Що в нашій землі Та й день затепера?

✵ «Ой летіла стріла» (народна балада).

Балада «Ой летіла стріла» змальовує історію загибелі сина вдови від стріли.

Тема балади: оспівування суму за вбитим стрілою вдовиним сином.

Ідея: висловлення співчуття до загиблого.

Основна думка:

Ой матінка плаче,

Поки жити буде,

А сестриця плаче,

Поки не забуде;

А миленька плаче,

Поки його бачить…

Композиція

Експозиція: діалог про причину смерті вдовиного сина.

Зав’язка: приліт трьох рябеньких зозуль. Кульмінація: оплакування матері, сестри, миленької, смерть героя.

Розв’язка: смерть рідної людини — одвічна пам’ять про неї.

Горе рідних — безмірне. Вони, як зозулі, прилетіли та й плачуть над убитим. Де мати плаче — там «Дунай розлився», де сестра — там «слізок криниця», а де миленька — «земля сухенька». Сестра й мила скоро забудуть про втрату, а мати страждатиме довіку.

Художні засоби

У баладі є гіпербола, метаморфози (перетворення), трикратність.

«Ой летіла стріла»

Ой, летіла стріла

З-за синього моря.

Ой, де ж вона впала?

На вдовинім полі.

Кого ж вона вбила?

Вдовиного сина,

Немає нікого

Плакати по ньому.

Летять три зозуленьки,

І всі три рябенькі:

Одна прилетіла,

В головоньках сіла.

Друга прилетіла,

Край серденька сіла.

Третя прилетіла

Та в ніженьках сіла.

Що в головках сіла —

То матінка рідна.

Сіла край серденька —

То його миленька.

А в ніженьках сіла —

То його сестриця.

Де матінка плаче,

Там Дунай розлився.

Де плаче сестриця,

Там слізок криниця.

Де плаче миленька,

Там земля сухенька.

Ой, матінка плаче,

Поки жити буде.

А сестриця плаче,

Поки не забуде.

А миленька плаче,

Поки його бачить…

Давня українська література

✵  «Повість минулих літ» (уривок про заснування Києва, уривок про помсту княгині Ольги).

На початку XII ст. за князювання Володимира Мономаха на основі попередніх зведень монах Києво-Печерського монастиря Нестор створив «Повість минулих літ», довівши записи до 1113 року. Оригінал цього літопису не зберігся, але до нашого часу він дійшов у списках XIV—XV ст. Найдавнішими вважають список Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (XV ст.). Перший здобув свою назву від імені переписувача ченця Лаврентія, а інший було знайдено у костромському Іпатіївському монастирі.

Літопис створювався впродовж тривалого часу багатьма митцями, але на початку XII ст. завершив, упорядкував і дав назву літопису київський монах — чернець Нестор. Існують також ще дві редакції «Повісті…»: одну з них зробив ігумен Сильвестр на замовлення Володимира Мономаха, іншу редакцію було здійснено для сина Володимира Мстислава Мономаха. Найвдалішою прийнято вважати саме редакцію Нестора Літописця.

«Повість минулих літ» називають ще «Початковим літописом».

Жанр: літопис (хронологічний виклад важливих подій із історії Київської Русі)

Автор: Нестор Літописець (чернець Києво-Печерського монастиря, бл. 1055-1113)

Основні мотиви: заклики до єдності Руської землі, любов до неї, занепокоєння через князівські усобиці та напади кочових народів.

Особливості літопису:

  • перший літописний твір про історію й витоки Київської держави, що зберігся. Літописець розповідає напівлегендарну версію заснування Києва, про початки Київської держави, її перших князів тощо;
  • побудований на особистих спостереженнях автора й розповідях, які він почув;
  • містить не тільки розповідь про історичні події, але й оповідання, перекази, байки, використовує художні засоби, має художню цінність.

Уривок «Про заснування Києва»

«…Поляни жили особно і володіли родами своїми,.. І було між них три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони тут звірину. Були ж вони мутами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому й казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, щоправда, до якого, а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од того цесаря… А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян».

Уривок «Про помсту Ольги»

У рік 6453 (945) князь Ігор «пішов у Деревляни по данину… А взявши данину, він пішов у свій город Київ. Та коли він повертався назад, він роздумав і повернувся до древлян з невеликою дружиною, «жадаючи більше майна». Древляни попередили його, що данини більше не дадуть, але Ігор не послухав їх. Тоді древляни зі своїм князем Малом, «вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря…»«І сказали древляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава візьмемо і зробимо йому, як ото схочем». І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим узвозом у човні, бо тоді вода текла біля Гори київської і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі».Розповіли древляни Ользі, навіщо вони приїхали. «Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не воскресити, вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. Тож нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я почилю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки не підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі тюремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. Коли древлян несли у човні, вони «сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигороджуючись». «І принесли їх на двір до Ольги, і вкинули з човном у яму. І, приникнувши до ями, Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.І пославши Ольга до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліть до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські».Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи так: «Помившись, прийдіте до мене». Вони (слуги) тоді розпалили мийню, і ввійшли деревляни, і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла Ольга запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.А ще двічі Ольга помстилася древлянам на їх землі. Перший раз з невеликою дружиною пішла Ольга справити тризну на могилі чоловіка, пригостила древлян, а коди ті упилися, звеліла їх убити. «І посікли їх п’ять тисяч». Наступного року (у рік 946), зібравши військо, пішла на древлян війною, перемогла та взяла в облогу Іскоростень. Але ціле літо «не могла вона взяти города». Тоді, нібито на знак примирення, Ольга запропонувала, щоб замість звичайної данини, їй від кожного двора дали по три голуби і по три горобця. Древляни з радістю погодилися. «Ольга тим часом, роздаючи воякам кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла їм кожному голубові й горобцеві прив’язати трут… . І звеліла Ольга, коли смеркалося, воям своїм пустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли. І не було двора, де б не горіло…».Так помстилася Ольга за вбивство свого чоловіка — князя Ігоря.

✵ «Слово про похід Ігорів».

У «Слово про похід Ігорів» присутні елементи двох жанрів: прози й поезії. Перші видавці визначили його як героїчну пісню, сучасники — як поему (поетичність метафор і порівнянь, ритмічна будова значної частини тексту, багата символіка) або повість. Сучасні вчені відзначають, що тут наявні яскраво виражені епічні елементи, сильний ліричний струмінь, ритмізована мова, своєрідна композиція, що дає підставу вважати цей оригінальний високохудожній твір героїчною поемою.

Думки вчених розійшлися: одні вважають, що твір написаний кимсь із тогочасної феодальної верхівки (може, самим Ігорем чи його сином Володимиром), інші — незнатною людиною, вихідцем з Чернігово—Сіверщини, одним із учасників походу, який повернувся на батьківщину. Деякі вважають автором Бояна.

Віднайдений текст «Слова…» був написаний скорописом без проміжків між словами, з надрядковими літерами і знаками (титлами), що для економії дорогого пергаменту ставилися замість пропущених літер. Згодом О.І. Мусін-Пушкін поділив текст на слова, речення, абзаци. Було зроблено копії.

  • 1792р. — час відкриття рукопису;
  • 1800р. — перше видання «Слова…».

Тема твору: зображення невдалого походу князя Ігоря проти половців 1185 р. (у вузькому розумінні); історична доля Руської землі, її минуле, сучасне й майбутнє (у широкому розумінні).
Ідея твору: заклик до єднання, любові до рідної землі.

«Слово про похід Ігорів» — не тільки найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури, але й зразок героїчного епосу народу. Невідомий автор закликає берегти й любити Русь-Україну, примножувати її багатства.

Характерні риси:

  • проводиться тема захисту рідної землі від народу-агресора;
  • історичне тло створюється у протистоянні ворогу;
  • у центрі боротьби стоїть держава;
  • епічні герої орієнтуються на верховного правителя, який уособлює народну єдність; .
  • з повагою мовиться про родоначальників;
  • герої проявляють небачену сміливість і в бій за рідну землю йдуть, як на свято.

Історична основа

Невідомий автор розповідає про похід новгород-сіверського князя на половців 1185 р.
Міжусобні змагання князів Київської Русі за землю призвели до жахливої руїни: пограбування міст, спалення сіл, захоплення полонених, убивства родичів. Ситуацією скористалися половці, які з 1061 р. нападали на східнослов’янські землі.

Керуючись головним завданням (захист Руської землі), у 1183 р. Великий князь київський Святослав з допомогою ще кількох князів переміг половців. Князь Ігор також вирішує завоювати половців: перший похід — вдалий, другий (через 2 роки, у 1185 р.) — закінчився поразкою у битві на р. Каялі.

Композиція

  • вступ (пісня Бояна) — роздуми автора над манерою описування подій;
  • Основа частина (кілька оповідань):

1. виступ Ігоревої дружини;

2. похід;

3. битви з половцями;

4. сон і «золоте слово» Святослава;

5. «плач Ярославни»;

6. втеча Ігоря з полону;

  • закінчення (величання Ігоря, князів і дружини).

Центральні образи: Руська земля, Ігор, Святослав, Ярославна, Всеволод, автор та ін.
Людські характери змальовано скупо, але в кожному підкреслено найприкметнішу рису: в Ігоря — хоробрість, у Святослава — мудрість, у Ярославни — вірність.

Руська земля: Дніпро, Дон, Волга, Рось, Сула, Донець, Дунай, Чорне й Азовське моря, міста Київ, Корсунь, Чернігів, Новгород, Галич, Путивль, половецькі степи, тощо — усе набуває людських рис, оспівується з використанням мотивів давньої слов’янської міфології. «Криваві зорі світ провіщають; чорни тучі з моря ідуть… Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають».

Автор «Слова» відроджує героїчний образ Ігоря — полководця, вождя, який вийшов у похід за землю Руськую.

Затемнення сонця — авторський поетичний прийом, за допомогою якого повністю реабілітується князь Ігор і його похід. Згідно з уявленнями XII ст. затемнення було провісником можливої біди, яка, однак, не вважалася неминучою. Тому князь Ігор приймає рішення вийти в похід назустріч небезпеці і відвести біду від рідної землі навіть ціною власного життя. Це і є найвищий подвиг в ім’я Вітчизни.

Ігор Святославич — чесний і відкритий, гордий і відважний, мужній і рішучий, вольовий, зневажає смерть, полон для нього — найбільша ганьба («Лучче ж потятим бути, аніж полоненим…»), але необачний, надміру запальний.

Святослав — великий державний діяч, справжній патріот і благородна людина, мудрий, хоробрий, висуває ідею єдності руських князів з метою зміцнення КИЇВСЬКОЇ держави.

Ярославна (справжнє історичне ім’я — Єфросинія, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла) — єдиний жіночий образ твору. Вірна й самовіддана дружина князя Ігоря, наділена моральною красою, глибоким ліризмом, здатна на самопожертву заради коханого, усієї держави. Вона звертається до сил природи (Дніпра-Славутича, Вітру, Сонця), щоб ті послабили полонські муки не лише її чоловіка, а й інших воїнів-русичів. Ярославна — заступниця всіх воїнів Київської Русі.

Переклади і переспіви «Слова…»

Переклад — це текст, слово, усне висловлювання, літературний твір, перекладені з однієї мови на іншу з максимальним збереженням стилю письменника, мовних особливостей. У перекладі не повинно бути імпровізації.

Переспів — вільний переклад віршами; те, що є повторенням відомого, сказаного, написаного; це власний твір автора, написаний на основі сюжету, змісту, образів, ідей іншого твору.

«Слово про похід Ігорів» спонукало багатьох письменників до створення високомайстерних перекладів і переспівів. Перший переклад твору українською мовою належить М. Шашкевичу. У другій половині XIX ст. талановиті переклади та переспіви «Слова…» здійснили І. Вагилевич, M. Максимович, С. Руданський, Т. Шевченко, І. Франко, Ю. Федькович, Б. Грінченко та ін.; у XX ст. — М. Зеров, Н. Забіла, В. Шевчук, Вал. Шевчук, П. Тичина, А. Малишко та ін. У стилі народної думи Панас Мирний склав переспів «Дума про військо Ігореве». Одним із найкращих поетичних переспівів вважають «Слово про Ігорів похід» М. Рильського.

За сюжетом «Слова…» композитор О. Бородін написав оперу «Князь Ігор».

✵ «Dе Ііbеrtatе» (Григорій Сковорода).

DE LIBERTATE

(Про свободу (лат.))

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Аналіз поезії «De libertate»

Історія написання твору

Перебування у селі Ковраї було важливим етапом у розвитку світогляду Г. Сковороди, у формуванні його естетичного ідеалу: як селянський просвітитель він живе серед народу, проймається його думами і надіями, безповоротно вирішує, що його доля — з народом. Тому антинародний рух 50-х pp. XVIII ст., селянські виступи і повстання не могли не відбитися у свідомості поета.

У ті часи нерідко траплялося, що вільних людей поміщики самочинно приписували до своїх кріпаків. Ось чому цілком природним були побоювання мандрівного філософа, вихідця із селян, «вольности… лишитись». Ще живими були в пам’яті народній тяжкі бої за визволення від соціального і національного гноблення польською шляхтою, а вже трудовому селянству царизм накинув на шию нове ярмо, ще важче, позбавляючи завойованої «вольності».

Наказавши зруйнувати Запорозьку Січ, Катерина II розпорядилася навіть саме «наименованіе Сечи и запорожских казаков отдать на вечное забвеніе». Це, можливо, було однією з причин, що спонукала поета до написання вірша «De libertate».

Тема:

вияв громадянської мужності поета в період посилення кріпацтва, оспівування волі як найбільшого багатства людини.

Ідея:

уславлення Богдана Хмельницького, народного героя, який присвятив своє життя боротьбі за волю і щастя українського народу; утвердження свободи людини як найвищої суспільної цінності.

Основна думка:

тільки за умови отримання волі людина почуватиме себе щасливою; ніяке золото не замінить «вольности».

Жанр:

громадянська лірика, оскільки в ній поет пов’язує волю з боротьбою за національне і соціальне визволення трудящих.

Зміст твору

Поезія починається спокійним філософським міркуванням про те, що таке воля, яка її цінність. Дуже показовим є прославлення в цьому вірші Богдана Хмельницького як «батька вольності», як вірного сина українського народу. Таким чином, найбільшою радістю, яка повинна належати людині, є її свобода. Подібний лозунг за часів поступового наступу кріпацтва був дуже своєчасним і завбачливим. У протиставленні золота і свободи, на думку Г. Сковороди, безперечно перемагає свобода. І уособленням вільної людини, яка змогла подарувати надію на волю українцям, є Б. Хмельницький, тому його і славить митець у цій поезії.

✵ «Всякому місту — звичай і права» (Григорій Сковорода).

Всякому місту — звичай і права,

Всяка тримає свій ум голова;

Всякому серцю — любов і тепло,

Всякеє горло свій смак віднайшло.

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на модний манір,

Інший гендлює, візьми перевір!

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,

Сей іноземних заводить телят.

Ті на ловецтво готують собак,

В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,

З диспутів учню тріщить голова,

Тих непокоїть Венерин амур *,

Всякому голову крутить свій дур.

В мене ж турботи тільки одні,

Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть — як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар,-

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь…

Аналіз пісні «Всякому місту — звичай і права»

Автор аналізу: Дмитро Заєць

Історія створення «Всякому місту звичай і права»

10-та пісня збірки Г. Сковороди «Сад божественних пісень» — «Всякому городу нрав и права…» — вважається класичним зразком соціальної сатири в давній українській літературі.

Слова «всякому городу нрав і права» наштовхують на думку про адміністративні заходи Катерини II щодо міст у кінці 60-70-х років. Імператриця в цей час посилено запроваджувала дворянсько-бюрократичну систему управління губернських та повітових міст, визначала своє розуміння тези «всякому городу нрав и права». Отже, вірш спрямований не тільки проти загальних соціальних пороків, а й конкретно — проти запроваджуваних порядків бюрократичної системи.

Десята пісня написана у селі Ковраї десь у 1758-1759 pp., коли автор перебував у панському маєтку в ролі вчителя-слуги і пильно придивлявся до життя селян-кріпаків, гостро реагував на жорстоке поводження з ними.

Тема «Всякому місту звичай і права»:

сатиричне зображення панів, чиновників, купців, дворянсько-бюрократичної системи управління.

Ідея «Всякому місту звичай і права»:

нищівне висміювання і засудження моральних вад тогочасного суспільного життя (спосіб життя, інтереси і прагнення поміщиків та купців; тлумачення чиновниками законів з вигодою для себе, їхнє «крючкодерство»; «чинодралів» і віршомазів-панегіристів, які прислужництвом і підлабузництвом прагнули здобути високі посади, що давали добрі прибутки; схоластичну систему освіти, яка завдавала «спудеям» великих мук.)

Основна думка «Всякому місту звичай і права»:

Г. Сковорода сатирично викриває і заперечує весь тогочасний лад як антилюдяний і аморальний; підносить розум та чисте сумління, контрастно протиставляючи їх тогочасному соціальному і побутовому злу.

Жанр «Всякому місту звичай і права»:

Сатиричний вірш, пісня, де поет представляє й осміює цілу галерею грішників, що не живуть за своїм покликанням і ганьблять інших: це жадібний поміщик, лихвар, брехливі купець і юрист, підлабузник-сластолюбець.

Віршування «Всякому місту звичай і права»:

Написана пісня десятискладовим розміром з цезурою після шостого складу. Кожна строфа пісні має шість рядків, з яких перші чотири дактилічні, а останні два — силабічні і звучать як її антитеза, як рефрен.

Рима «Всякому місту звичай і права»:

Як новатор, поет застосовує виключно чоловічі рими (дума — з ума), «неточні» рими, яких не вживали тогочасні митці; у творі вжито чотиристопний дактиль.

Композиція «Всякому місту звичай і права»:

Створивши окремі художні деталі, які відображали різні соціальні пороки, Г. Сковорода намалював широку картину тогочасних суспільних порядків, дав їм оцінку.

Кожна строфа вірша складається з шести рядків. У чотирьох перших автор відображає ті чи інші риси живої дійсності, а в двох наступних, що звучать як рефрен, протиставляє їм свої роздуми.

Зміст твору «Всякому місту звичай і права»

Пісня починається в спокійному тоні. Автор передає особисті роздуми про різну вдачу людей, уподобання, які у кожного свої. Яка ж думка непокоїть поета, що в нього постійно «не йде с ума»? Поета як людину чесну, безкорисливу турбує несправедливість світу, потворні явища сучасної йому дійсності. Саме в цьому причина його неспокою, його різко негативного ставлення до кріпосницького ладу. Тому вже в наступній строфі він розгортає яскраві картини тогочасного життя, типові образи шахраїв і злодіїв, панів і підпанків, гостро висміюючи їх.

Тут і Петро, який заради чинів витирає панські кутки, і Федько-купець, який «при аршині все лжет», і лихвар, що мріє про свої проценти, і пани, котрі, наслідуючи моду, перебудовують свої палаци за іноземними зразками.

У третій строфі Г. Сковорода нищівно висміює поміщика-кріпосника (заводить англійську худобу) і козацьку старшину, що постійно збільшують свої земельні володіння, грабуючи селян, а також викриває панський побут з п’яними оргіями в маєтках. У четвертій строфі бичується і висміюється несправедливе судочинство тих часів («Строит на свой тон юриста права»), схоластичні науки («С диспут студенту трещит голова»).

Особливу увагу звертаємо на останню строфу, що передає основну ідейну спрямованість сатиричного твору. Потворному життю представників кріпосницького суспільства Г. Сковорода протиставляє свій морально-етичний ідеал, ідеал мудрої людини, яка знає справжню ціну життя і має чисте сумління — «совість, как чистый хрусталь».

Отже, у творі сатирично викривається і засуджується весь суспільний лад як безчесний й нерозумний. Кожний рядок вірша Г. Сковороди, кожний його образ несе у собі велике смислове навантаження, відтворюючи живу дійсність у її найхарактерніших проявах.

✵ «Бджола та Шершень» (Григорій Сковорода).

Історія написання: протягом майже 5 років (1769 р. до 1774 р.) Г. Сковорода створює невеличкі байки, джерелом натхнення для яких слугує, з одного боку, творчість відомого грецького байкаря Езопа, а з іншого, — тогочасна дійсність і філософські погляди митця. Г. Сковорода завершує роботу над байками 1774 р. й укладає збірочку, яку називає «Байки Харківські», оскільки основна їх частина була створена в околицях селища Бабаї на Харківщині. Уперше збірка опублікована 1837 р.

Рік створення: 1774.

Збірка: 26-а байка зі збірки «Байки Харківські», до складу якої входять 30 творів.

Напрям: бароко.

Рід: епос.

Жанр: байка.

Тематичний різновид жанру: філософська байка.

Тема: праця в житті людини, пошуки гармонії й секрету людського щастя.

Ідея: обґрунтування думки про споріднену (сродну, природжену) працю як запоруки щастя й гармонії людини в житті, співчуття людям, які не знайшли спорідненої праці (злодії).

Мотиви: «сродна праця»; «щастя»; «гармонія»; «задоволення в малому».

Образи: людей: студент, якому приємне учіння; Катон — давньоримський політичний діяч, якого висміював Цицерон; Цицерон — давньоримський оратор; Епікур — давньогрецький мислитель; Сірах — це Книга Ісуса, сина Сираховсько-го, яка вважається неканонічною, але раніше входила в Біблію; природи: собака (хорт); заєць; кіт, миша.

Символічні образи: Бджола (символ мудрої людини, яка любить працю й знаходить у ній щастя); Шершень (уособлення людей, що живуть плодами чужої праці й не мають гармонії).

Композиція (зміст): байка складається з двох частин: 1) власне байка, де розгорнуто діалог між Бджолою й Шершнем; 2) сила (мораль, висновок), де автор витлумачує прямий зміст образів Бджоли й Шершня та поглиблює думку про «сродну» працю як запоруку щастя й гармонії (на прикладі собаки-мисливця; кота; студента; старого Катона).

Художні засоби виразності: алегорія, персоніфікація, епітет, порівняння; крилаті вислови «Веселість серця — життя для людини» (Сірах), «Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним» (Епікур).

Твори кінця ХVІІІ — початку ХХ ст.

✵ «Енеїда» (Іван Котляревський).

Іван Петрович Котляревський — видатний український письменник, поет, драматург, засновник сучасної української літератури, громадський діяч. Він жив і творив у епоху великих суспільно-історичних перетворень, головним змістом яких було визрівання гострої кризи феодального суспільства і перехід до нової, капіталістичної формації.

У 1798 році було надруковано три частини поеми І. Котляревського «Енеїда». Твір став першою ластівкою нової української літератури. У 1809 році вийшла четверта частина твору, в 1822 році п’ята, в 1825—1826 роках поему завершено повністю, а в 1842 році (після смерті письменника) — видано.

Використавши сюжет поеми римського поета Вергілія, Котляревський травестував його, наповнив національним змістом і створив цілком оригінальну поему, у якій з енциклопедичною широтою і точністю відобразив життя і побут українського народу.

Твір написаний живою розмовною мовою, легким, грайливим і жартівливим віршем. Головна цінність «Енеїди» у зображенні яскравого національного колориту, різнобічного зображення життя усіх верств суспільства XVIII ст., передусім козацтва, його боротьби за державність після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році.

За жанром «Енеїда» — травестійна бурлескна поема.
Система віршування — силабо-тонічна: у кожному рядку є певна послідовність у чергуванні наголошених і ненаголошених складів.
Віршовий розмір — ямб.
Строфа — десятирядкова (децина).

Тематика

  • у Вергілія: зображення й оспівування загарбницьких війн його предків;
  • у Котляревського: зображення дійсності XVIII ст., показ паразитизму, жорстокості, хабарництва, пияцтва, зажерливості, пихатості панівних класів, акцент на їх соціальній і моральній нікчемності.

Загальна картина суспільства і взаємин у ньому дана поетом в описі пекла і раю, які населені відповідно до уявлень народу, як це зображено у народних легендах і піснях.

У раю:

1. убогі;

2. вдови,

3. сироти;

4. ті, що «проценту не лупили», а допомагали убогим;

5. ті, що «жили голодні під тинами»;

6. з яких глузували, яких ображали і «впроваджували в потилицю і по плечах».

У пеклі:

пани

чиновники

пройдисвіти тощо.

На першому плані — поміщики-кріпосники, за ними — козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корчмарі, офіцери.

Проблематика:

  • соціальна нерівність;
  • патріотизм народних мас;
  • виховання майбутнього покоління;
  • дружба і ворожість;
  • любов і ненависть;
  • людяність і моральна нікчемність.

У поемі Котляревський протиставив затхлості життя волелюбних і незалежних троянців-запорожців, оспівав їхні високі моральні якості: любов до рідної землі, готовність іти заради неї на самопожертву, чесність і благородство, показав самобутність українців.

Головні герої

Олімпійські боги:

  • Зевс (Зевес або Юпітер) — верховний бог, бог блискавки і грому.
  • Юнона (Гера) — богиня шлюбу, його дружина.
  • Венера (Афродита) — богиня кохання, побічна дочка Зевса, мати Енея.
  • Еол — бог вітрів, брат Зевса.
  • Нептун — бог моря, брат Зевса.
  • Вулкан — бог вогню, покровитель ковалів, чоловік Венери.
  • Меркурій — бог торгівлі, посланець богів, син Зевса.

Земні герої

Еней — троянський цар, син Венери й Анхіза.

Анхіз — цар Трої, батько Енея.

Низ та Евріал — троянські воїни.

Дідона — цариця Карфагена.

Латин — цар Латинської землі.

Амата — його дружина.

Лавінія (Лавіся) — їх дочка.

Турн — цар рутульський.

Еванд — цар аркадський.

Палант — його син.

Сівілла — жриця бога сонця Феба.

Короткий зміст

Частина І. Початок подорожі Енея. Гостювання в Дідони. Буря на морі. Відвідини Енея із Сівіллою.

Частина ІІ. У Сіцілії. Поминки по батькові Енея Анхізу. Пожежа (горить троянський флот).

Частина ІІІ. На землі Кумській. Зустріч Енея із Сівіллою, вони подорожують на той світ (опис пекла, раю). Зустріч із батьком Анхізом.

Частина ІV. У Латинській землі. Вивчення троянцями латинської граматики. Обмін подарунками Енея із царем Латином. Підготовка до війни, її початок.

Частина V. Війна між троянцями і рутульцями. Героїчний подвиг Низа та Евріала.

Частина VІ. Продовження війни. Поєдинок Турна з Енеєм. Перемога Енея.

Композиція

Твір містить шість частин, які змістовно пов’язані з подорожжю Енея і тими пригодами, що трапилися з ним.

Експозиція: знайомство з Енеєм і його ватагою троянців, які нагадують козаків-запорожців, з їх завзяттям, хоробрістю, веселими звичаями і войовничим настроєм.

Зав’язка: подорож Енея з троянцями у пошуках Італії. Кульмінація: битва Енея з Турном, в результаті якої боги також розділились на два загони.

Розв’язка: перемога Енея над Турном, бо Зевс зглянувся на героя і став на його бік:

Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.

Сюжет

У творі накладаються дві сюжетні лінії:

  • основна — реальні мандри запорозьких козаків після зруйнування Січі;

✵ канва сюжету поеми Вергілія.

Перша сюжетна лінія домінує над другою через образну систему твору. Звідси — історично обґрунтовані висновки про характери героїв як національних типів, а конкретно — як запорозьких козаків.

Сюжет «Енеїди» майже відтворює сюжет Вергілієвої «Енеїди». Після зруйнування Трої Еней разом з уцілілими троянцями шукає Італію. Сім років злостиві боги водили їх морем. Коли троянці прибувають до Італії, їх зустрічають гостинно. Еней хоче одружитися з дочкою місцевого царя Латина Лавінією, але того ж прагне Турн, цар рутульців. Турнові допомагають цариця Амата, дружина Латина, і цар Евандор. Боги також розділились на два загони: одні — на боці Енея, інші — Турна. Однак Еней перемагає Турна в бою і стає чоловіком Лавінії.

Особливості твору

«Енеїда» — енциклопедія життя українського народу. Легко і невимушено вплітаються у сюжет поеми описи різних аспектів життя українця. У поемі зібрано велику й цінну етнографічну, етнологічну і фольклорну інформацію. У структурі поеми описано народні вірування, звичаї, ігри, обряди, справи, побут, кухню й одяг.

І. Котляревський з гумором описує порядки в судах, війську, канцеляріях. Місце у поемі знайдено й розповіді про влаштування українських шкіл. У поемі відбито народну мову періоду Гетьманщини, у ній наводяться зразки не тільки мови суто народної, але й мови, притаманної козацькій верхівці, фактично новоутвореному українському дворянству.

Українське присутнє у поемі в усьому. Етнічна картина Європи й Азії у поемі також проходить через «українізацію». Еней-козак зустрічає в античному світі знайомі йому сучасні народи: гішпанців, прусів, татарву, ляхів, турчинів. У поемі минуле стало сучасним, сучасне — минулим, героїчне — побутовим, а побутове — піднесено-урочистим.

✵ «Наталка-Полтавка» (Іван Котляревський).

У 1819 р. відбулася перша театральна постановка п’єси. Основне джерело для написання — життя українського суспільства, лірично-побутові, обрядові, купальські, баладні пісні («Ой оддала мене мати за нелюба заміж», «Брала дівка льон…», «Розлилися води на чотири броди», «Чорна хмаронька наступає», «Лимерівна»).

Літературний рід: драма
Жанр: соціально-побутова драма (за визначенням автора — малоросійська опера)
Тема: показ життя сільської бідноти в епоху розкладу феодально-кріпосницького ладу (ХІХ ст.).
Ідея: втілення народного ідеалу української жінки, її моральної краси; засудження лицемірства, крутійства, хижацтва сільської верхівки в образах виборного і возного.
Основна думка: офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам.

Головні герої:

  • Наталка Полтавка
  • її коханий Петро
  • мати Горпина Терпелиха
  • возний Тетерваковський
  • виборний Макогоненко
  • бурлака Микола.

Особливості твору

Якщо тогочасні політичні опери мали переважно розважальний характер, то п’єса І. Котляревського — серйозний твір про прекрасну душу народу і його щедре серце, світлий розум і гірке безталання.

Письменник реалістично зобразив життя «простолюду», критично засудив тодішнє суспільство (хабарництво, обдурювання, зверхність багатих над бідними та ін.).

Автор змалював взаємини між простими людьми, використав невичерпні скарби народної розмовної мови і пісенної творчості.

Композиція

П’єса ділиться на дві дії, кожна з яких поділяється на картини, а ті у свою чергуна яви, пов’язані з входом чи виходом дійових осіб. Усі яви написані у формі діалогів між двома або більше дійовими особами, зрідка трапляються монологи. Дія твору відбувається в одному полтавському селі.

Експозиція: початок першої дії, де читач знайомиться з місцем подій (село над Ворсклою, хата Терпелихи), перша поява Наталки, її розмова з возним. Тут ми дізнаємося, що Наталка дуже любить Петра і чекає його з далеких мандріЗав’язка: подальші сцени, з яких довідуємося про намір возного одружитися з Наталкою, в цьому йому має допомогти виборний Макогоненко (ява 3 дії І).

Розвиток дії: старшина села вмовляє Наталку погодитися на шлюб з паном возним і діє через матір, а другий посередник, Микола, влаштовує побачення Наталки з Петром, який оце повертається із заробітків, куди погнали його лиха доля і Наталчин батько, що не погодився віддати дочку за наймита. Та й стара Терпилиха мріє про багатого зятя. Отже, на шляху до щастя закоханих — майнова нерівність.

Кульмінація: категорична відмова Наталки стати дружиною обозного (ява 9 дії ІІ). Поява Петра. Розв’язка: благословення матері Наталки і Петра на одруження, оскільки возний зазначив:

«Я отказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владєніє з тим, щоб зробив її благополучною».

Таким чином, композиція п’єси «Наталка Полтавка» досить майстерна, напруженість розвитку дії весь час тримає читачів у пильній увазі, в неослабленому інтересі до кожної сцени, до кожної дійової особи і її поведінки, хвилює її.

Певну композиційну роль відіграють у цій п’єсі ремарки (весь авторський текст у творі), вони здебільшого короткі, стислі, але влучні, виразні, ясні. Наприклад, автор хоче, щоб на сцені було так:

«Село над річкою Ворсклою. Упродовж сцени вулиця, що веде до річки; тут між хатами і Терпилихина хата».

Ось і все. А вже режисер-постановник, художник і оформлювачі сцени мають додумати все інше, різні деталі, щоб сцена відповідала реальній картині українського села початку ХІХ ст.

Сюжет

Батьки Наталки взяли до себе в приймаки (всиновили) Петра. Наталка з Петром закохалися і батько вигнав Петра з дому. Петро змушений був йти в наймити. Батько Наталки помирає і бідна вдова Терпелиха продає маєток, забирає доньку й купує невеличку хатину у селі.

Приходить час, коли возний Тетерваковський сватається до Наталки. Вона цього не бажає, оскільки закохана у Петра. Мати разом з сільським виборним Макогоненком умовляють Наталку, щоб та прийняла пропозицію Тетерваковського, бо тоді родина переживала скрутні часи. Коли старости завітали до Наталки, вона зі сльозами на очах їм пов’язала рушники.

В той час Петро, вже вільний, опинився в цьому селі. Він випадково знайомиться з Миколою (той був сиротою та родичем Терпелів). Микола розповідає все Петру. Тож коли возний та виборний виходять з хатини (вже перев’язані рушниками) Микола повідомляє Наталці про те, що повернувся її коханий.

Біля хатини возний зустрічається з Петром, з хатини вибігає Наталка, говорить, що кохає Петра. Тетерваковський, вражений тим, що Петро дуже кохає Наталку, і заради неї готовий на все, прощає і благословляє їх.

✵ «Катерина» (Тарас Шевченко).

Аналіз поеми "Катерина", Т. Шевченко:

Ідея: висловлення глибокого співчуття до жінки-покритки і водночас, засудження жорстокості, підступності, бездушності панів, які глумилися над кріпаками (офіцер).

Тема: розповідь про нещасливу, трагічну долю матері-покритки та дітей-безбатченків, а також зображення розбещеності російського офіцерства.

Основна думка: шануйтеся ж, любі, в недобру годину. / Щоб не довелося москаля шукать. Через нещасливу долю своєї героїні Т. Шевченко розкриває соціальне коріння трагічної матері-покритки в тогочасному суспільстві й висловлює гнівний протест не лише проти кон­сервативного побуту, забобонів і передсудів недобрих людей, а й проти існуючого ладу.

Жанр: ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя.

Композиція: поема складається з 5 розділів

1) вступ - звернення до дівчат-селянок;

2) зав’язка — знайомство Катерини з офіцером-росіянином, його від’їзд, народження нешлюбної дитини, вигнання Катерини з дому, поневіряння покритки на чужині;

3) кульмінація — випадкова зустріч Катерини з Іваном-москалем;

4) розв’язка — самогубство Катерини, сирітство Івася, сина покритки;

5) епілог — зустріч Івася з батьком, що відцурався від нього.

Сюжет: розгортається навколо трагічної долі заміжної матері- одиначки у тогочасному суспільстві. Тим самим автор переводить особистий побутовий конфлікт на рівень соціальної проблеми. А трагічний кінець її підкреслює гостроту нерозв’язаності цієї проблеми у жорстокому до одинокої жінки-матері суспільства.

Селянська дівчина Катерина покохала панича-офіцера. Вона ходила в садок на побачення з ним, Поки слава на все село / Не­добрая стала.

Аж тут затрубили в похід, пішов офіцер із села, а Катерина стала покриткою. Почалося страшне життя не тільки для неї, а й для її батьків. Вона не сміє вдень вийти з хати, тільки вве­чері носить сина по садочку, вона вночі ходить по воду, «а ж і­ночки лихо дзвонять». Село ставиться до неї неприязно. Батьки Катерини не можуть знести цієї наруги і, перебуваючи в полоні тяжкого старовинного звичаю, виганяють її з дитиною з дому.

Пішла Катерина шукати свого коханого, сподіваючись, що він прийме її з сином. Після довгих блукань їй удалось-таки знайти свого Івана, але він тепер грубо відштовхнув її. Хотіла хоч дитину віддати йому, але він утік. Покинувши серед шляху дитину. Ка­терина втопилася. Хлопчика знайшли лісники і забрали. Він під­ріс і став водити старців. Одного разу його із старим кобзарем на дорозі до Києва зустрів батько-пан, що їхав у кареті шестер­нею, і пізнав свого сина, одвернувся.

Художні засоби: ліричні відступи: «Кохайтеся, чорно­брові, та не з москалями»; «Катерино, серце моє», Отаке-то на сім світі роблять людям люди», «Бач, на що здалися карі оченята», «Отаке-то лихо бачите, дівчата», «Сирота-собака має свою долю»

Характеристика: Катерина — вродлива селянська дівчина, щира й довірлива. Вона по­кохала "москалика, як знало серденько" і не сумнівалася в правдивості почуттів свого об­ранця. Але дівчина злегковажила порадами батьків і була жорстоко покарана осудом і ганьбою після народження позашлюбної дитини. Материнство з великого щастя перетворилося для Катерини в горе та ганьбу. Усвідомивши глибину своєї провини перед батьками, Ка­терина благає прощення, але не отримує його. У тяжкій тузі Катря покидає рідне село, до неї вперше приходить думка про самогубство і страшне прозріння про долю сина. У сцені зустрічі з офіцером розкривається моральна велич жінки-селянки, яка здатна на високе почуття любові. Катерина — класичний трагічний образ, її трагедія криється в суспільних умовах тогочасної дійсності. Образ Катерини переростає її особисту трагедію і піднімається до символу України, зрадженої і зневаженої Москвою великомучениці.

Батько Катерини — неговіркий, суворий чоловік, але справед­ливий і люблячий; мати — ніжна, емоційна, покірна долі й моральним законам свого часу; офіцер-спокусник — брехливий, підступний, морально розбещений, грубий, безчесний і безсовісний, жорстокий і нелюдяний.

Паралелізми: одинока калина підкреслює самотність Катерини; заходить сонце і стає темно — покритка покидає село; сонце сіло за небокрай — Катерина втратила любов своїх батьків; "стогне хуртовина" — це пророкування трагедії Катрі; "утомилась хуртовина" — стомлена від журби і сліз душа героїні прагне перепочинку.

✵ «Кавказ» (Тарас Шевченко).

Аналіз поеми "Кавказ", Шевченко:

Тема: викриття загарбницької політики російського самодержавства, показ страждань поневолених народів Кавказу, зображення реакційної ролі церкви і прогнилої дворянської культури.

Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної і мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу, гнівний осуд самодержавства, кріпосництва і православ’я — душителів сво­боди, носіїв темноти, страждань та звироднілої панської моралі, полум’яний інтернаціональний заклик об’єднаної боротьби всіх народів проти спільного ворога — російського царизму.

Сюжет: Поема розповідає про загарбницьку безглузду війну, що деся­тиріччями веде самодержавство з маленькими кавказькими народами, чия національна свідомість настільки висока, що не вдається цей народ здолати. У творі звучить ніби гімн героям-кавказцям, що борються за волю, й звинувачення в безглуздій невиправданій війні, яка не принесе користі ні Кавказу, ні народам імперії. Тільки верхівка країни може отримає зиск і задоволення.

Композиція: експозиція: романтичне зображення величі Кавказьких гір; давньогрецький міф про Прометея. зав’язка: розмірковування автора над стражданнями, прини­женням народу від жорстоких утисків катів-гнобителів та засу­дження бездіяльності, пасивності простого люду в зв’язку з цим. кульмінація: монолог-звернення колонізатора до горця. розв’язка: інтимний реквієм по загиблому другові, «доб­рому», «незабутньому» Якову де Бальмену, який випив з мос­ковської чаші московську отруту». Значить, його вбивця — ца­ризм, а не горці.

Жанр: визначається як "поема". Але "Кавказ" не є типовою поемою. насамперед у ньому немає сюжету, дійових осіб. По суті, це своєрідна лірична поезія.

Худоджні засоби: метафори: війна — царське полювання; царю-"батюшке"; хортам, і гончим, і псарям.

Віршований розмір: чотиристопний ямб.

Написана поема під свіжим враженням від звістки про загибель у Даргінському поході поетового друга, одного з пере­писувачів і ілюстраторів збірки "Вірші Т. Шевченка". Звідси й присвята: "Искреннему моєму Якову де Бальмену". Тугу й скорботу за другом відбито в епіграфі, взятому з біблійної книги пророка Ієремії. Хоча Яків де Бальмен і загинув від рук кавказців, гнів поета спрямовано не проти них, а проти колонізаторів. Шевченко затаврував не лише війну з горцями, а й усі несправедливі, загарбницькі війни.

Невмирущу, нескориму силу народу поет утілив у безсмертному образі Прометея. Він показав спільність долі всіх пригноблених народів царської Росії.

✵ «Сон (У всякого своя доля…)» (Тарас Шевченко).

Аналіз вірша поема "Сон" (У всякого своя доля…), Т. Шевченко:

Тема: зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.

Ідея: засудження аморальності й паразитизму господарів країни, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності.

Основна думка: Т. Шевченко в поемі заявив на весь голос, що головні біди України є похідними від її підневільного стану в Російській ім­перії.

Жанр: ліроепічна сатирична поема.

Композиція: Розповідь про побачене й почуте перемежовується з лірич­ними відступами та замальовками природи. У ліричних відсту­пах поет висловлює свої почуття і роздуми, піддає висміюванню самодержця та його оточення. Експозиція: пролог, в якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають в країні. Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і вре­шті-решт його політ до неба. Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду. Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників на­роду. Розв’язка: "Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось".

Сюжет: Героєві розповіді сниться, ніби він летить над Україною, далі над Сибіром і, нарешті, потра­пляє до Петербурга, оглядає місто, а потім, зробившись неви­димим, проникає в царський палац. У палаці він спостерігає, як розлючений цар дає стусани своїм сановникам, а потім стає свідком чудернацького перетворення царя на кошеня. Бачачи цю метаморфозу, герой поеми розсміявся; тоді цар на нього «як зикне» — він і прокинувся.

Своєрідним вступом до панорами, що має постати перед ге­роєм поеми в його польоті над країною, є його монолог-прощання із землею. В пристрасних і схвильованих словах прощання з рід­ним краєм відкриваються нові грані душі, нові риси духовного об­личчя оповідача. Прощаючись з рідною землею, він називає її «не­приязним краєм». «Мою муку, мою люту,— каже він,— в храмі заховаю...» Душа його поривається «високо, високо», у безвість, де «крику людського і плачу не чуть», бо «немає там власті, не­має там кари». Він несе в собі біль за Україну, до якої літатиме «з хмари на розмову», на раду.

Він намагається втішити «сироту-небогу» Україну надіями на майбутнє: «Живе правда у господа бога».

У цьому монолозі оповідач постає як романтична постать з палкими емоціями, трагічними думками про долю народу, як запеклий ворог «власті» і «кари» над людьми.

З сумом розпрощавшись із землею, герой поеми пролітає на сві­танку над Україною, її просторами. На його очах прокидається природа. Шевченко створює вражаючий словесний живопис рід­ного пейзажу, чарівного українського ранку.

Уся країна «повита красою». Але тільки на мить замилу- вався цим чарівним пейзажем герой твору, бо й чарівність рідної землі не може заспокоїти його душу, вражену людським страж­даннями, сповнену «лютої муки». Контраст між красою природи й потворним життям віддається в душі героя ще пекучішим бо­лем. «Душе моя, чого ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марно плачеш?» — запитує він, і чує, як його душа, що увібрала в себе страшну правду народного життя, з болем вигукує:

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш / Латану свитину з ка­ліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть / Княжат не­дорослих, а он розпинають / Вдову за подушне, а сина кують, / Єдиного сина, єдину дитину, / Єдину надію! в військо оддають! / Бо його, бач, трохи! а онде під тином / Опухла дитина, голоднеє мре. / А мати пшеницю на панщині жне.

З України герой твору переноситься у далекий, холодний Си­бір, щоб хоч на часину сховатися від пануючого на землі зла, від повсюдного «крику і плачу людського». Але перед ним відкри­вається нова картина страждань і неволі: каторжани «із нор зо­лото виносять, щоб пельку залити неситому», тобто цареві. І між ними, запеклими злодіями, штампованими вбивцями й грабіжни­ками,— політичні засланці, борці за свободу. Устами оповідача поет славить революціонерів, засланих самодержавством до Си­біру. Тут і з’являється образ «царя волі», царя «всесвітнього». Це збірний, широко узагальнений образ революційних борців, центральний у цій частині поеми і поданий в ореолі внутріш­ньої сили й незалежності. Він позбавлений якихось конкретних рис, будучи не стільки образом реального революціонера, скільки уособленням ідеї революційного служіння народові, революційної віри й героїзму. Шевченко створив образ політичного засланця, що залишається непохитним у своїх переконаннях, «не просить, не плаче, не стогне». Поет наголошує, що традиції декабристів, їхні ідеї й думи пробуджують, гартують, виховують суспільну свідомість.

Картина каторги змінюється картиною царської столиці. Опо­відач знову виступає в лічині простакуватого селянина, який нібито вперше потрапив до Петербурга. «Церкви та таланти... і ні однісінької хати» — так сприймає він столичне місто. Свят­кові ілюмінації на вулицях здаються йому пожежею.

І місто, і люди постають у сприйнятті оповідача мовби учуд- неними. Стиль і манера розповіді про них близька до бурлескної традиції. По-бурлескному «учуднений», знижений характер ма­ють описи Петропавловської фортеці, пам’ятника Петрові І.

Трагічний викривальний пафос картин України й Сибіру змі­нюється в «петербурзькій» частині поеми інтонацією іронічної народної оповідки.

Серед чиновницької «братії» трапився оповідачеві й «земля­ч о к . з циновими ґудзиками», тобто чиновник, урядовець. Він пропонує свої послуги — провести в царський палац. «Тільки, знаєш,— каже він,— ми, брат, просвіщені,— не поскупись пол- тинкою...». Продажність, ницість чиновництва — і ця деталь зна­ходить своє місце в загальному змалюванні Петербурга. Шевченко тут уперше в українській літературі показав місто в типових со­ціальних контрастах та суперечностях. З одного боку — царський палац, панство, урядовці, з другого — простий народ, «вбогі», які «на труд поспішали», «заспані дівчата», муштровані солдати.

У центрі третьої (петербурзької) частини поеми — сатиричне викриття самодержавства, царського двору, придворних. Шев- ченкова сатира досягає тут найвищого напруження й нещадної разючої сили. Реалістичність зображення тут уже цілком посту­пається місцем сатиричному гротескові, одвертим перебільшен­ням, шаржовим образам, фантасмагоричним сценам. Незримий оповідач потрапляє до царського палацу й стає очевидцем по­творного дійства — урочистого виходу царя з царицею до на­товпу придворних, які з жалюгідною догідливістю «аж потіють та товпляться», щоб то ближче стати коло самих: домагаються царських милостей. Портрети царя й цариці гіперболічно шар­жовані. Вони «мов сичі надуті; а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться», «цариця небога, мов опеньок за­сушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешна, хита голо­вою», цар «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів».

Закінчується царський прийом сценою, що стоїть у ряду най­яскравіших прикладів політичного гротеску в світовій літературі. Ця сцена становить метафоричне відтворення самої суті само­державного правління. І. Франко назвав її «картиною генерального мордобитія», у якій поет змалював безмежну сваволю царя і за­таврував систему, «при якій царська воля та брутальна сила була всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим».

Продовженням цього сатиричного гротеску є наскрізь фантас­магорична фінальна сцена поеми. Від крику царя один за одним на очах оповідача зникають ті, на кому тримається царський пре­стол,— «всі пузаті», а далі й «менші» і «дрібні» царедворці, че­лядь, військова охорона. Позбавлений свого оточення й підпори, цар, який за хвилину до цього здавався всемогутнім, має вигляд жалюгідного кошеняти: «Стоїть собі, голову понурив... Мов ко­шеня, такий чудний». Шевченко майстерно користувався засо­бами гротескної метафори у викритті царату.

Так само несподівано, як воно й почалося, балаганне дійство, вся ця «комедія» з царем, раптом зникає, як лихе видіння.

Поема закінчується іронічною усмішкою оповідача, а водно­час і справжнього автора твору, самого Шевченка.

Поема "Сон" ("У всякого своя доля") (1844) Тараса Шевченка — се велике оскарження «темного царства» за всі теперішні й минувші кривди України, оскарження, піднесене з більше, хоч не виключно партикулярного становища — українства. Проте текст Шевченка пронизує загальнолюдський пафос: палке уболівання "за повсюдне приниження людини і заперечення абсурдності деспотичного механізму суспільного буття".

Вірш став "викликом поета могутній, але не здатній вистояти перед судом розуму імперії". У поеми змальовано антигуманний образ

імперської самодержавної Росії, що немилосердно гнобить простий люд, довівши його до повного зубожіння, проводить колоніальну політику поневолених народів, денаціоналізуючи їх.

✵ «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» (Тарас Шевченко).

Рід літератури: ліро-епос.

Вид лірики: патріотична (громадянська)

Жанр: поема-послання.

Тема: зображення морального обов’язку свідомого громадянина перед власним народом; показ змодельованого образу національної еліти, визначення її по­літичних та морально-етичних орієнтирів.

Ідея: засудження аморальності й паразитизму російського самодержавства, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності, при­страсне заперечення національного і соціального гноблення народів.

Композиція: композиційно послання оформлене суцільним ліричним монологом, худож­ній прийом діалогізації надає драматизму та емоційної напруженості деяким рядкам твору. Поет зіставляє сучасне з минулим, заглядаючи і в майбутнє.

Хоча твір поданий суцільним текстом, за змістом поеми композиційно виріз­няються п’ять частин, у кожній з яких ліричний сюжет збагачується новою темою.

Епіграф розкриває головну ідею твору: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить — брехня це».

Вступ — розгортаються обидва мотиви: критика української еліти; заклик до соціального примирення, активного громадського життя заради відродження нації. Ця частина за образністю нагадує псалми.

Критичний портрет сучасної поетові еліти. Тут інвектива з елементами бурлеску («Якби ви вчились так, як треба» тощо) трансформується в картання («Ох, якби те сталось...»), а потім — у пересторогу-заклик («Схаменіться! Будьте люде...»). Фрагмент за стилем нагадує біблійні описи апокаліптично- го суду над людьми. Узагальнення попередніх мотивів і підсумок — проповідницький монолог. Завершення — концентрація смислу твору, заклик до інтелігенції повести народ праведним шляхом.

Поема не має сюжету. Поет звертається до своїх земляків, закликаючи їх до боротьби та духовного відродження. Шевченко іронічно ставиться до бага­тьох тогочасних реалій України, наприклад до відсутності етнічної самовиз- наченості українців, що попри це намагаються дотримуватись прогресивних суспільно-політичних поглядів.

Проблематика: осуд національної байдужості й нагадування: «нема на світі України, немає другого Дніпра»; викриття лакейського схиляння перед чужоземним і заклик: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»; засудження конформізму (пристосуванства) значної частини української еліти: «Славних прадідів великих правнуки погані»; осуд комплексу меншовартості («Чого ви чванитеся, ви! сини сердешної Украйни...»); критичний перегляд національної історії з метою уникнути помилок дер­жавотворення у майбутньому («Прочитайте знову тую славу...»).

Особливість назви твору: Мертві — українські поміщики-кріпосники; живі — інтелігенція, про яку поет найбільше говорить у творі; ненароджені — простий народ, поневоле­ний, неготовий до участі в боротьбі. У заголовку цього твору автор зверта­ється не тільки до своїх сучасників, а й до «ненарожденних земляків», тобто до наступних поколінь українців — отже, й до нас. Він вчить, що наш поря­тунок -— у єдності всіх сил нації.

Епіграфом твору стали слова з Біблії: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить — лжа оце». Шевченко таким епіграфом натякає на панів, які експлуатують кріпаків і водночас стверджують, що люблять народ. Цим самим поет порушує проблему лицемірства, фальшивого патріотизму, що ведуть згодом до зради, утрати своєї національної свідомості.

Афоризми із твору: Учітесь, читайте, /І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь. / Бо хто ма­тір забуває, / Того Бог карає, / Того діти цураються, / В хату не пускають. І хилитесь, як і хилились. /І знову шкуру дерете / З братів незрящих, гре­чкосіїв. В своїй хаті своя й правда, /І сила, і воля. Доборолась Україна / До самого краю. / Гірше ляха свої діти / Її розпинають. Дастьбі... Колись будем /І по-своєму глаголать. І ми не ми, і я не я. І на Січі мудрий німець / Картопельку садить. І оживе добра слава, / Слава України. І премудрих немудрі одурять. Кайданами міняються, / Правдою торгують. Не минайте ані титли, / Ніже тії коми. Нема на світі України, / Немає другого Дніпра, / А ви претеся на чужину / Шукати доброго добра. Схаменіться! Будьте люди, / Бо лихо вам буде! / Розкуються незабаром / Заковані люде. Розкуйтеся, братайтеся. Схаменіться, недолюди, / Діти юродиві! Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя. У нас воля виростала, / Дніпром умивалась, / У голови гори слала, / Сте­пом укривалась! Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!

✵ «Заповіт» (Тарас Шевченко).

Тема: заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду.

Ідея: народної селянської революції: "...вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте". "Заповіт" був узагальненням прагнень і сподівань народних мас, уже освітлених першими проблисками революційно-демократичної свідомості.

Жанр: громадянська лірика, вірш-заповіт.

За формою своєю «Заповіт» — монолог ліричного героя. Він складається з шести строф, котрі об’єднані попарно й тому утворюють ніби три ступені, три градації, кожна з яких має свою окрему провідну думку, свій ритм і свою інтонацію. У той час всі вони об’єднані в одну гармонійну цілість.

Художні засоби "Заповіт":

Епітети: «степу широкого», «Вкраїні милій», «лани широкополі», «синє море», «вражою злою кров’ю», «сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій», «незлим тихим словом».

Метафори: «кров'ю волю окропіте», «понесе з України у ... море кров ворожу», «все покину і полину до самого Бога молитися», «в сім'ї... новій не забудьте пом'янути незлим... словом».

Метонімія: український народ — «сім’я», Дніпро — «ревучий».

Римо-ритмічні особливості вірша "Заповіт":

Строфа не виділяється, хоча логічно можна визначити 3 строфи по 8 рядків. Стопа двоскладова, бо бачимо і хорей (він забезпечує напруженість), і ямб (він сприяє ритмічній розповіді, динаміці). Зустрічається і пірихій, який створює ефект уповільнення ритму звучання вірша. Рима жіноча, тому що наголос падає на передостанній склад, це сприяє перспективі, адже думка незавершена. У вірші спостерігається внутрішня рима («і лани, і гори»; «покину і полину», «поховайте та вставайте», «незлим тихим словом»).

Образи - символи: Могила - символ волелюбності, слави, героїчної історії народу; це прикмета пейзажу Наддніпрянщини, а тому бути похованим у одній з могил сприймається як вияв найвищої слави. Дніпро - символ величі, могутності пригнобленого народу, але нескореного, його революційної енергії. Степ, лани - символ розкутої, вільної поведінки українців. Кайдани - символ тоталітарного режиму. Кров - символ, що виражає войовничість українців. Сім'я - символ нового, вільного способу життя української нації. Бог - найвища сила, яка визначає долю народу.

Послання спрямоване проти кріпосників, які не чули, не хотіли чути плачу народного: "Оглухли, не чують; ...правдою торгують. І Господа зневажають, — людей запрягають в тяжкі ярма". Шевченко не просить, а вимагає від панів, щоб вони схаменулися, і розгортає перед ними картину народної, селянської революції: "Схаменіться! Будьте люде, бо лихо вам буде. Роз­куються незабаром заковані люде, настане суд, заговорять і Дніпро, і гори, і потече сторіками кров у синє море дітей ваших..." Поет звертається до освічених дворян: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!".

Усе послання своїм вістрям спрямоване в сучасність, але автор загострює увагу й на став­ленні до минулого.

✵ «Чорна рада» (Пантелеймон Куліш).

Тема: показавши в романі одну з драматичних ситуацій у процесах руйнування державнотворчих досягнень Б. Хмельницького, письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, які роздирали Україну, знекровлювали народ, перетворювали край у Велику Руїну, і намагається вказати ті сили, які на його думку, спроможні були здійснювати державно-політичне будівництво, зміцнювати суспільний лад.

Проблематика: зрадництво, продажність верхівки, владолюбство і протиставлення їм вірності своєму обов’язку, відданості рідній землі та народу України; проблема людського щастя: батьки і діти, кохання і щастя людське; проблема і роль державного діяча.

Сюжетна лінія роману - історична (розвиток суспільних подій, пов’язаних з Чорною радою), любовна (історія кохання).

Ідея роману: підвести своїх сучасників і наступні покоління до висновків про необхідність національної злагоди українців, до усвідомлення того, що провідною силою для розумної організації українського суспільства є його культурна, освічена, політично свідома, здатна до мудрого державотворення частина. Автор наштовхує на роздуми над питаннями про розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.

Жанр: соціально-історичний романом.

Джерела роману: козацькі літописи,зокрема Літопис Самовидця (який, до речі, саме Куліш першим дослідив і видав) та Грабянки; народні історичні пісні і перекази, думи; "Історія русів" та інші праці українських,польських і російських істориків.

✵ «Кайдашева сім’я» (Іван Нечуй-Левицький).

«Кайдашва сім’я́» — реалістична соціально-побутова повість Івана Нечуя-Левицького, написана 1878року. У творі розкриваються деякі риси вдачі українського селянства, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям. У цій статті проведемо аналіз твору «Кайдашева сiм’я» — визначимо тему, основну ідею, жанр, головних героїв, окреслимо композицію та сюжет повісті.

«Кайдашева сiм’я» аналiз

Літературний рід: епос.

Жанр «Кайдашева сiм’я»: соціально-побутова повість (з елементами сатири і гумору) Тема «Кайдашева сiм’я»: змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва, з усіма його складнощами й суперечностями на прикладі однієї родини. Баба Ніна знає відповідь ...

Головна ідея «Кайдашева сiм’я»: засудження індивідуалізму егоїстичних натур і норм народної моралі, що є головними причинами духовної роз’єднаності в родині. Головна думка «Кайдашева сiм’я»: показ буденних ситуацій, у яких відбувається змізеріння людської душі, зумовлене постійною залежністю людей від матеріальних нестатків. Духовна роз’єднаність зумовлена відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Це отруює життя і батьків, і їхніх синів та невісток.

Головні герої «Кайдашева сiм’я» Омелько Кайдаш — голова сім’ї Маруся — його дружина Карпо — старший син Лаврін — молодший син Мотря — старша невістка, дружина Карпа Мелашка — молодша невістка, дружина Лавріна Другорядні персонажі: Параска Гришиха, Баба Палажка (Солов’їха)

Композиція «Кайдашева сiм’я»: повість складається з дев’яти частин, сюжет у яких розгортається за принципом нагнітання епізодів і сцен. Саме діа­логи «рухають» сюжет твору, у них розкриваються характери героїв. — лише родинні відносини та суперечки; — одруження Карпа; — відношення між невісткою Мотрею та свекрухою; — сватання Лавріна; — його одруження; — ставлення свекрухи до другої невістки — Мелашки; — похід до Києва; — втеча Мелашки; — сварки між сім’ями братів.

Засоби сатири в повісті: гостро комічні сценки, смішні ситуації (п’яний Кайдаш, збирання Марусі на сватання), сатира на релігію, забобонність, народний характер, мова, описи пейзажів, інтер’єру, портретів.

Сюжет «Кайдашева сiм’я»:

1. Експозиція — опис села Семигори, портрети головних героїв, розмова Карпа та Лавріна про одруження.

2. Зав’язка — одруження Карпа з Мотрею

3. Розвиток дії — постійні сутички в родині, одруження Лавріна з Мелашкою, проща Мелашки до Києва, смерть Омелька Кайдаша, розподіл спадщини.

4. Кульмінація — сутичка Мотрі з Марусею, внаслідок якої Маруся втратила око.

5. Розв’язка — примирення двох сімей після того, як засохла груша.

«Кайдашева сiм’я» проблематика У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя».

Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян, пияцтво, відсутність культурного дозвілля..

Разом із тим І. Нечуй-Левицький порушив одвічні проблеми: Проблема батьків і дітей Проблема сімейних стосунків Проблема виховання Проблема народної моралі Проблема віри в Бога Проблема людської гідності Проблема добра і зла Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.

Деякі художні порівняння, використані автором у повісті: «куслива, як муха в Спасівку; в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби; Хівря доладна, як писанка; ходить легенько, наче в ступі горох товче; говорить тонесенько, мов сопілка грає; дівчина, гарна, як квіточка, червона, як в лузі калина, тиха, як тихе літо; лице, як віск, як лице в ченця, бліде; Ой, гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!»

Особливості повісті «Кайдашева сім’я» Перший в українській літературі твір, який зображує життя української сім’ї в пореформений період. Зображення руйнування патріархальних відносин на селі та в сім’ї (син піднімає руку на батька). Діалоги в повісті рухають і розгортають дію. Всі епізоди виписані в гумористично-сатиричному плані. У повісті згадується понад 30 релігійних свят Повість багата фразеологізмами «Кайдашева сім’я» — один із найпопулярніших творів І. Нечуя-Левицького. У ньому митець не намагався показати українців дріб’язковими, сварливими, чим йому несправедливо дорікали окремі сучасники. Уважний читач зрозуміє, що родина Кайдашів — не типова модель селянської родини, адже вона викликає закономірний осуд односельців. У «Кайдашевій сім’ї» письменник заговорив не тільки про занепад високої ролі батька в суспільстві, не тільки викрив зло, яке оселилося в серці людини, а й попри сатиричність тексту, показав, на думку літературознавця Володимира Панченка, «людей, які не сміються», адже щирого сміху в повісті майже немає. Нечуй-Левицький сміється крізь сльози: він показує духовну деградацію і моральний занепад поневоленого народу, руйнування традиційних підвалин життя українського селянства.

✵ «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Панас Мирний) — 1 та 4 частини твору.

Цікавою та неординарною є постать Панаса Мирного. Він увійшов в історію української літератури як прозаїк-новатор, який порушив суспільно важливі морально-етичні питання. Його не безпідставно ставлять у ряд із корифеями української прози. А роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вважають цінним мистецьким твором, органічно пов’язаним із життям народу. Літературу Панас Мирний вважав могутнім засобом боротьби піз соціальним гнобленням.

Художня характеристика твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Жанр: соціально-психологічний роман.
Соціально-психологічний роман — роман, у якому суспільно значущі події і соціальні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань.

Основні риси жанру соціально-психологічного роману:

✵ зображення людини в складних формах життєвого процесу;

✵ багатоплановість сюжету;

✵ охоплення долі ряду дійових осіб;

✵ великий обсяг.

Історія написання
Роман написаний братами Панасом Мирним та Іваном Біликом. Роботу над твором завершено в 1875 р. Уперше був надрукований у 1880 р. в Женеві.

При перевиданні твору в Україні (1905) автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила», але пізніше він видається під первісним заголовком.

Роман засвідчив новий етап розвитку української прози. Це був перший «роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях.

В основу роману лягла почута письменником від візника розповідь про полтавського розбійника Василя Гнидку.

Під враженнями від цієї розповіді письменник написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Це стало важливим етапом у творчій передісторії роману «Хіба ревуть воли…».

Безземелля, напівголодне існування, непомірні побори, утиски з боку місцевої влади — ось що дошкуляє селянинові, щодня отруює йому життя. Такі соціальні причини зумовили появу в середовищі одвічних хліборобів злодія і бандита.

Нарис — невеликий прозовий художньо-публіцистичний твір, у якому автор зображує взяті з життя факти, події, людей.

Тема роману: зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні і під час реформи 1861 р.

Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли — символічний образ уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.

Композиція роману. Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи.

Ці 30 розділів становлять так звану «зовнішню» композицію твору:
— I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
— II частина присвячена сторічній історії села Піски.
— III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.,
— IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.

Багатоплановість роману
1 — процес закріпачення українського села;
2 — сатиричне викриття козацької старшини;
3 — сатиричне викриття царської адміністрації — чиновництва, поліцейського апарату, земства.

Проблематика твору:
— народна мораль;
— батьки і діти;
— добро і зло;
— земля й достаток;
—кріпацька неволя;
— «пропаща сила»;
— жінка в сім’ї;
— любов і сімейне щастя.

Характеристика образів твору «Хіба ревуть воли як ясла повні»


Головні герої:

✵ Чіпка Варениченко

✵ Грицько Чупруненко

✵ Максим Ґудзь

✵ Мотря Жуківна (Чіпчина мати).

Другорядні:

✵ Іван Вареник (Чипчин батько)

✵ баба Орипка

✵ Галя

✵ Христя

✵ Явдошка

✵ Василь Порох

✵ пани Польські

✵ Лушня

✵ Матня

✵ Пацюк

✵ Характеристика образів твору «Хіба ревуть воли як ясла повні»

✵ Головні герої:

✵ Чіпка Варениченко

✵ Грицько Чупруненко

✵ Максим Ґудзь

✵ Мотря Жуківна (Чіпчина мати).

✵ Другорядні:

✵ Іван Вареник (Чипчин батько)

✵ баба Орипка

✵ Галя

✵ Христя

✵ Явдошка

✵ Василь Порох

✵ пани Польські

✵ Лушня

✵ Матня

✵ Пацюк

✵ Чижик.

✵ Чижик.

У центрі роману образ Чіпки — селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, який зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневаженої селянки, Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Ровесники глузують з нього.

Коли багатий Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника…». Надто вразила Чіпку кривда, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хабара.

У цей момент Чіпка втрачає віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, але й до всіх людей. Звідси — сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини.

Під впливом лихого товариства Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемагає (проблиски свідомості, намагання оборонити правду, вибори в земство). Та коли Чіпку наказом губернатора було виведено з управи «по неблагонадежности», то ця кривда стала останнім поштовхом, і герой свідомо стає на стежку помсти.

Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невин-них людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.

Грицько — найближчий приятель дитячих літ Чіпки. Обирає інший життєвий шлях. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, Грицько мріяв про «хату теплу». Невдачі, бідування, злигодні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство з бід Чіпки, зневажання свого товариша — це так само своєрідна трагедія Грицька.

Максим Ґудзь — ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. Казарма зламала його небуденну силу. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Горілка, до якої він звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. Повернувшись через ЗО років у село з грошима та «заслугами», Максим живе єдиною пристрастю — збагаченням. Тому і стає Максимів хутір пристановищем грабіжників.

Мотря — одна з найтрагічніших жіночих постатей в українській літературі. Ця жінка була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії на-бувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління кара-ли і злочин, і злочинця, ким би він не був.

Сирота змалку, Христя, вийшовши заміж за Грицька, відчула радість праці на себе, спокій родинного затишку. На відміну від черствого чоловіка, вона переймається стражданнями інших людей. Усім серцем сприймає Христя схвильовані слова Чіпки про бідняцьку недолю. І тільки вона змогла побачити у своїй уяві Мотриного сина не гультіпакою та волоцюгою, як його всі називали, а доброю людиною, яку зламало лихо.

Більше того, вона вже відчула, що її чоловік сам може обійти правду, може легко змиритися з неправдою. І хоч важкі будні селянського життя, щоденні хатні турботи, догляд за малими дітьми втягують Христю в звичайне для мільйонів жінок річище, проте серце її завжди залишається чуйним до людського горя.

Образ Галі розкривається в інтимно-побутовому плані. Ця красуня, «польова царівна», що зачарувала Чіпку з першої зустрічі й потім Стала його дружиною, зросла в злодійській сім’ї. Та все те зло, що оточувало її з дитинства, не спотворило душу дівчини. Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесної хліборобської праці. Та слабкими виявилися сили молодої жінки, зломилися під тиском брутальних умов.

Побачивши всю безодню злочинів, у яку потрапив Чіпка, зрозумівши, що не зможе його врятувати, Галя накладає на себе руки. В оцінці морального падіння Чіпки автори виходили з позицій народної моралі, керувалися тими критеріями, що добро завжди прекрасне, а зло — потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Криваві злочини заплямовують людину навіки.

Весь розвиток сюжету підводить до однозначного висновку: найблагородніші пориви перекреслюються злочином. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти кривдників зробило Чіпку «пропащою силою».

✵ «Мартин Боруля» (Іван Карпенко-Карий).

А чи пам’ятаєте ви, що Карпенко-Карий — це псевдонім письменника? Справжнє ім’я драматурга — Іван Карпович Тобілевич. Про це не варто забувати, адже часто серед завдань ЗНО трапляються такі, в яких треба обрати справжнє ім’я письменника.

Івана Карпенка-Карого справедливо можна вважати одним із засновників театру корифеїв (1882 рік). Іван Франко про нього писав: « …Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

А основними його творами — «Бурлакою», «Наймичкою», «Мартином Борулею», «Розумним і дурнем», «Ста тисячами», «Хазяїном», «Житейським морем», «Савою Чалим», «Чумаками» і «Безталанною» — досі захоплюються поціновувачі театру.

Пропонуємо з’ясувати особливості однієї із його трагікомедій та пригадати її зміст.

«Мартин Боруля»
(1886)

Літературний рід: драма.
Жанр: трагікомедія.
Тема: дворянство як найсокровенніша мрія.
Основні ідеї: викриття хабарництва в судочинстві, засудження відмови від особистісних цінностей заради станової приналежності.
Сюжет.

В основу сюжету твору покладено невигадану анекдотичну історію гонитви селянина за дворянством і втрати надії на нього через прикрий недогляд, допущений писарем у минулі часи — розбіжність в одній-єдиній літері прізвища. Драматург узяв родинну подію, коли батько Карпо Адамович намагався довести своє дворянство, щоб вивести принаймні дітей із селянського стану за походженням у стан панський. Та всі старання пропали марно.

У документах його прізвище фігурувало в двох різновидах: Тебілевич і Тобілевич. Іван Карпенко-Карий добре пам’ятав, що довелося пережити батькові після офіційної відмови йому в дворянському званні. Старий, як і головний герой драми «Мартин Боруля», мало не помер від образи.

Композиція: комедія в 5-ти діях — так визначив жанр твору автор. Події відбуваються протягом кількох тижнів.

Уперше драму було надруковано у львівському журналі «Зоря» у 1891 році.

Роль Мартина Борулі блискуче грав Марко Кропивницький.

Короткий зміст трагікомедії

«Мартин Боруля»

Події у драмі відбуваються в середині XIX століття у родині багатого орендатора землі.
Дійові особи:

✵ багатий селянин Мартин Боруля;

✵ його дружина Палажка;

✵ діти: Марися й Степан;

✵ багатий шляхтич Гервасій Гуляницький та його син Микола;

✵ реєстратор з ратуші Націєвський;

✵ повірений Трандалєв;

✵ наймити Омелько й Трохим.

Дія І

Мартин Боруля збирається подати позов на шляхтича Красовського, який назвав його «бидлом». Впевненості у виграші справи йому додає документ Дворянського зібрання про приналежність до дворянського роду. За справу береться повірений Трандалєв, з монологу якого дізнаємося про те, що він веде «діло Борулі проти Красовського, а діло Красовського — проти Борулі». Мартин хоче видати заміж дочку за чиновника Націєвського і просить сина привезти губернського секретаря в гості. Батько дорікає Марисі за «мужичу вимову», змушує говорити «папінька, мамінька». Марися любить Миколу, вони хочуть повідомити батьків про весілля. У комічному плані передається підготовка Омелька до поїздки в місто із Степаном, якого слід називати паничем.

Дія II

Гервасій Гуляницький завадить розмову про весілля свого сина Миколи з дочкою Борулі Марисею. Боруля відмовляє, посилаючись на те, що дочка його дворянка. Палажка радіє, що матиме такого гарного зятя, але Мартин переконує дружину, що не сьогодні-завтра їх утвердять у дворянстві, тому Марися вийде заміж за секретаря—реєстратора. Палажка погоджується з ним і збирається розпитати про всі звичаї та порядки дворянські. З міста повертається Омелько, у якого украли свитку, чоботи і прекрасних хазяйських коней. Мартин з гіркотою промовляє: «А синок…синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п’янствує…»

Дія III

Мартин обурений документом про те, щоб його вивезти з маєтку Красовського. Мріє про той час, коли дочку «пристроїть» і заживе по-дворянськи: собак розведе, буде їздити на полювання, у карти грати. Посилає Омелька на дорогу, щоб той завчасно попередив про приїзд жениха. Микола розповідає Марисі про сварку батьків, про те, що Гуляницький наказує сватати дочку Котовича. Марися в розпачі, вона радить покоритися батькові, але не поспішати із сватанням. Мати не підтримує дочку, бо не хоче сваритися з чоловіком. У цей час приїздить Націєвеький — з гітарою в руках, у шерстяній накидці.

Дія IV

З розмови Борулиних наймитів дізнаємося, що Мартин купив «якісь бумаги на Красовського, а Красовський заплатив дорожче, і він (повірений) продав йому бумаги вже на нашого пана». Націєвеький не приховує, що приїхав одружуватися з розрахунку, і заздалегідь виторгував у майбутнього тестя неабияке придане, про що Мартин Боруля сповіщає Палажці з простодушною наївністю: «500 рублів приданого, весілля на наш кошт, 2 годи доставлять в город топливо і деякі предмети на продовольствіє і хату поставить у городі». Марися говорить Націєвському, що любить іншого. Це не зупиняє жениха, який вважає, що жінки від нього «тануть». Підслухавши розмову Мартина з Палажкою про вибір майбутніх кумів, секретар остаточно вирішує тікати із заручин, сумніваючись, чи не підсунуть йому наречену, яка чекає дитину.

Дія V

Боруля, наздогнавши Націєвського, лупцює його. Додому повертається Степан, тому що після скасування земського суду залишається безробітним. Марися розповідає, що Мартин занедужав після звістки про те, що потрібно виселитися з орендованої землі. Крім того, із Сенату надійшла відмова, бо в одному документі написано не «Боруля», а «Беруля». На допомогу приходить Гуляницький, який умовляє Борулю відмовитися від дворянства. Мартин спалює злощасні документи, які гарантували йому дворянство, й вирішує одружити Марисю з Миколою. Думка про дворянство нащадків залишається його найсокровеннішою мрією, тому Боруля звертається до Миколи й Марисі зі словами: «Вчіть дітей своїх, щоб мої онуки були дворянами».

✵ «Захар Беркут» (Іван Франко).

Особлива актуальність цієї історичної повісті Івана Франка про боротьбу давніх карпатських общин проти нашестя монголів та соціального гноблення зумовлена сучасною ситуацією в країні.

Тема: розповідь про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьківщину від монголо-татарської навали.
Ідея: возвеличення мужності, патріотизму, винахідливості, рішучості, вміння долати перешкоди, боротися з труднощами; засудження підступності, зради, жадності, жаги до збагачення за рахунок інших.
Основна думка: сила народу — в його єдності, підтримці, повазі одне до одного.

«Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада». («Захар Беркут»)

Жанр: історична повість.
Проблематика твору:
1) захист рідної землі;
2) моральний вибір;
3) єдність, згуртованість народу — запорука перемоги;
4) людина і природа;
5) кохання, вірність, самопожертва;
6) взаємовідносини батьків і дітей.

«Лови на грубого звіра — то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя і смерть». («Захар Беркут»)

Головні герої твору

Захар Беркут — тухольський старійшина, знахар. Все життя віддав служінню громаді. Замолоду три роки вчився лікарської справи у монаха Акинтія та подорожував по Русі.

Максим Беркут — наймолодший син Захара, перейняв ідеали батька, хоробро б’ється у першій сутичці з монголами. Закоханий у боярську дочку — Мирославу.

Тугар Вовк — боярин, якому князь пожалував землі Тухольчини. Вважає себе вищим за громаду і хоче насаджувати нові порядки. Відмовляється віддавати Мирославу за Максима бо вважає простого смерда недостойним боярської дочки. Видав монголам плани руської дружини напередодні битви на Калці, та знову стає зрадником, приводячи монголів до Тухлі.

«…вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника,— се страшно, се мука, се гірше самої смерті». («Захар Беркут»)

Мирослава — дочка Тугара Вовка. Не поділяє батькових упереджень і відповідає Максиму взаємністю. Невдало відмовляє батька від зради, і сама переходить на бік тухольців.

Бурунда — монгольський командир, що вирізняється силою та жорстокістю, а не воєнною мудрістю. Веде десятитисячне військо на тухольський перевал.

«Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанні, в радощах і в горі. Громада була для себе і суддею, і впорядчиком у всьому. Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа — громада сама, вся і завсігди, бачно берегла своє добро. Бідних не було в громаді; земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри та стодоли стояли завсігди отвором для потребуючих». («Захар Беркут»)

Сюжет «Захар Беркут»

Події відбуваються 1241 року. Боярин Тугар Вовк прибуває з дочкою Мирославою у Тухольщину в Карпатах, де князь подарував йому землі. Максим, син місцевого старійшини Захара Беркута, та боярська дочка закохалися, — та Тугар Вовк категорично проти їхніх стосунків.

Боярин, намагаючись узурпувати владу, вступає у конфлікт з общиною тухольців, які звикли жити незалежно. Протистояння досягає апогею, коли Тугар Вовк під час ради вбиває Митька Вояку, котрий мав свідчити проти нього, — і громада проганяє вбивцю. Залишивши загін воїнів охороняти свій дім, боярин з Мирославою їде до монголів, на сторону яких переметнувся ще під час битви на Калці.

Згодом Тугар Вовк супроводжує десятитисячне монгольське військо під командуванням Бурунди-бегадира, яке вирушило на тухольський перевал. У зіткненні з передовими монгольськими загонами Максим Беркут попадає в полон. До тухольської общини прибуває підмога з сусідніх громад, а також Мирослава, яка переказує план Максима по перемозі та знищенню монголів.

Тухольці пускають загарбників у долину села, і перекривають вихід. Монголи безуспішно пробують прорватися. А невдовзі за порадою Захара Беркута перекрито потік, — і долина села, в якій знаходяться монголи, починає затоплюватись. Бурунда пропонує обміняти життя Максима на свободу, але йому відмовляють. Тоді він замахується, щоб вбити полоненого, але Тугар Вовк відрубує йому руку, рятуючи Максима.

Тугар Вовк, Бурунда та десятитисячне військо монголів мертве, а Максиму вдається врятуватись. Відчуваючи що помирає, Захар Беркут виголошує пророчі слова: громадську єдність, завдяки якій було здобуто перемогу, буде втрачено, — лихі часи настануть для народу, але з часом відродиться вона, і настануть щасливі часи її відродження.

У кінці твору автор риторично запитує, чи не настала та щаслива доба, про яку, помираючи, говорив старий Захар Беркут.

«Віддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кождій громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські. Тож ніколи, працюючи всілякими способами для своєї Тухольщини, Захар не забував і про сусідні громади». («Захар Беркут»)

✵ «Чого являєшся мені у сні?..» (Іван Франко).

Чого являєшся мені у сні?»

Автор: Іван Франко

Рік: 1896

Збірка: «Зів’яле листя»

Літературний рід: лірика

Жанр: ліричний портрет

Провідний мотив: нерозділене кохання

Віршовий розмір: чотиристопний ямб

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені!

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засиха, —

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

Вірш «Чого являєшся мені у сні» увійшов до славетної збірки «Зів’яле листя», створеної 1886 року.

Покладений на музику композитором К. Данькевичем, він став популярним романсом.

Вірш «Чого являєшся мені у сні» — це зворушливий монолог, що вражає відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя.

Закоханий юнак, який любить дівчину безнадійно, вона не відповідщає на його кохання. Він намагається вирвати її із серця, бо любов завдає йому страждань.

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Читаєш вірш і відчуваєш всю силу почуття, глибину страждань цієї зраненої коханням людини. Туга відчувається у сповнених великого душевного болю, в епітетах і порівняннях, використаних у вірші. Вони передають частину образу коханої, її стриманість у ставленні до ліричного героя.

Про те, що ця любов закоханого не знаходить відгуку в серці дівчини, свідчать у поезії словами «німі уста», «криниці дно студене» її прекрасних очей.

Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Ліричний герой просить хоч у сні приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя

Так ниє серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засихає.

Як яскраво, поетично і разом із тим правдиво зумів передати поет невимовні страждання люблячого серця, гіркоту нерозділеного кохання. Написати так може лише любляча людина, яка все це сама вистраждала.

І це було дійсно так. Франкові «тричі приходила любов».

Ольга Рошкевич — перша і незабутня любов поета, Юзефа Дзвонковська, яка відмовила Франкові свідомо, знаючи про свою смертельну недугу, Целіна Журовська — «гордая душа».

Не склалося його кохання, і з’явилися ці чудові поетичні рядки.

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Тільки вміючи так, до самозабуття, до самозречення, кохати, тільки маючи такий могутній, неповторний талант, можна було створити прекрасну пісню великої любові, яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно.

✵ «Мойсей» (Іван Франко).

Тема «Мойсея»

Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості митця.

Жанр «Мойсея»

За жанром «Мойсей» — філософська поема.

Композиція поеми «Мойсей»

Твір складається з прологу й 20 пісень (роздумів).

Історія створення поеми «Мойсей»

Поштовхом до створення образу Мойсея була скульптура Мікеланджело — образ біблійного Мойсея, яку побачив І.Франко, перебуваючи в 1904 р. в Італії. Пролог був написаний після закінчення поеми, і в ньому поет закликав сучасників і потомків до духовної єдності.

Система римування поеми «Мойсей»

Пролог написано терцинами, які вперше застосував Данте в «Божественній комедії». Це строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба.

Перший рядок в терцині римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи. Виникає своєрідний ланцюг рим: аба, бвб, вгв. Рими у Франковому творі тільки жіночі (з наголосом на передостанньому складі). Терцини звучать урочисто, піднесено, патетично.

Якщо пролог написано ямбом, то основну частину — анапестом.

Основна ідея поеми «Мойсей»

Поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє.

Сюжет поеми «Мойсей»

В основу поеми «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет. Він не переспівує біблійну історію, а використовує лише один її фрагмент: поет вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм
наблизилися до обіцяної землі Палестини.

Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтується, забуває про Божі заповіді та обіцянки. Датан і Авірон забороняють Мойсею промовляти до народу, погрожуючи закидати його камінням.

Пророка, що втрачає віру в Божий промисел, карає Бог:
А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.

Але зі смертю Мойсея не вмерли його ідеї та наміри: Єгошуа, «князь конюхів», продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі.

Велику увагу при розгляді твору, безперечно, привертає пролог, який, на перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему. І справді, у пролозі І.Франко звертається не до ізраїльського, а до українського народу.

За характером вислову пролог поділяється на дві частини: у першій переважають риторичні запитання, які викликають сумніви в державотворчих задатках українського народу, у його гідності та честі. У другій частині сумнів долається, а замість нього з’являється віра і спроможність народу віднайти себе:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі.
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Таку саму структуру має і сама поема: ізраїльський народ сумнівається в можливості здобуття обіцяної землі, але зрештою знаходить її. Отже, без прологу поема «Мойсей» сприймалась би зовсім по-іншому, пролог поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом приховується глибший, потаємний зміст.

Основні персонажі поеми «Мойсей»:

✵ Мойсей

✵ Датан та Авірон — його супротивники

✵ Єгова — Бог

✵ Азазель — темний демон пустелі, що спокушає Мойсея;

✵ Єгошуа — ватажок євреїв

Характеристика персонажів поеми Івана Франка «Мойсей»

Мойсей

Головний герой поеми — Мойсей — це сивочолий пророк, його волосся «біле, як сніг», він фізично слабкий через старий вік, проте дуже міцний духовно:

Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.


В образі Мойсея автор наголошує саме на протиставленні фізичної слабкості та духовної величі, краси душі пророка:

Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.

Відданий своєму народові, Мойсей беззавітно його любить і бореться за його визволення, але на хвилину й він засумнівався у своїй вірі. Таким чином, поет показав, що вождь не повинен мати жодних сумнівів у справедливості обраного ним шляху.

У конфлікті з народом — трагедія Мойсея як пророка.

Демон зневіри Азазель

Демон зневіри Азазель — злий дух, що з’являється перед пророком у пустелі і отруює його душу сумнівами, вириває з неї розпачливий крик: «Одурив нас Єгова!». За зневіру цю Мойсей був покараний: він помер на порозі землі своїх предків, побачив її, але не вступив на неї.

Авірон і Датан

На шляху до високої мети Мойсею перешкоджають Авірон і Датан — дрібні людці, що вважають за мету не великий ідеал, а мізерну особисту користь, намагаючись демагогічно схилити до цього ж маси.

«Лихими демонами громади» зобразив Іван Франко цих ворогів Мойсея. Вони прагнуть відвернути народ від обраного шляху, яким веде Мойсей. В образах Датана і Авірона поет викриває зрадників революційного руху, реформістів і угодовців. Словами Мойсея він картає антинародну сутність їхніх демагогічних заяв,
спрямованих в дні бунту на захист спокою як «найблаженнішого стану».

Єгошуа

«Князь конюхів» Єгошуа — новий ватажок єврейського народу після смерті пророка Мойсея, який продовжує його справу, надихає свій народ не здаватися й продовжувати шлях до «обітованої землі».

Твори літератури ХХ ст.

✵ «Тіні забутих предків» (Михайло Коцюбинський).

Михайла Коцюбинського справедливо називають найвизначнішим майстером імпресіонізму в українському письменстві початку XX ст. Про нього казали, що він — Сонцепоклонник і Сонях. А все через любов до сонця, квітів і дітей. І хай всі знали, що він звичайний клерк статистичного відділу Чернігівської управи, до місця праці від неодмінно з’являвся ошатно одягнений і з квітковою бутоньєркою. Його твори стали відомими далеко за межами України, бо в них оспівані цвіт яблуні, жайворонкова пісня, дитячі очі, змальована словом людська біда і краса.

«Його проза — це синтез народності й гуманізму, воістину загальнолюдського масштабу інтереси, глибинність естетичного змісту, рівне мислення, виверпіеність образів, найяскравіші грані майстерності, завдяки чому твори Коцюбинського — це і духовний образ, і суть буття народу, його жива історія, великі гуманістичні уроки, мрія про будучину» (П. Кононенко).

«Тіні забутих предків»
(1911)

Жанр: повість

Історія написання

У 1910 p., повертаючись з лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупинився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатюка). Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.

Тема: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності людини і світу природи.
Ідея:
гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.

Проблематика:

  • гармонія між людиною та світом природи;
  • життя і смерть, добро і зло;
  • язичництво і християнство;
  • сила кохання і неможливість існування без нього;
  • вплив мистецтва на людину; —
  • роль праці в житті людей;
  • стосунки батьків і дітей.

Конфлікт твору (складний, багатоплановий):

  • між родами (Палійчуки — Гутенюки) — Іван — кохання — Марічка;
  • людини з дикою гірською природою (Іван — Чугайстир);
  • людини із власним «я» (роздвоєність. Івана);
  • побутовий (Іван — Палагна);
  • людини з людським буттям (Іван — смерть).

Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульетта». У них є чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У ворогуючих родах є діти, які кохають один одного, — Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М. Коцюбинського гинуть.

✵ «Іntermezzo» (Михайло Коцюбинський).

Аналіз новела "Інтермецо", М.М. Коцюбинський:

Тема: присвячений ролі митця і суспільному призначенню мистецтва. Новела побудована у формі щирої розповіді лірич­ного героя, який, перебуваючи певний час на лоні природи, набирає сил для активної гро­мадської діяльності. Краса і гармонія природи поступово відроджують у його душі потребу в спілкуванні з людиною.

Ідея: автор глибоко переконаний, що суспільний обов’язок інтелігента, митця — бути на передовому краї боротьби народу з соціальною несправедливістю.

Символіка назви. Інтермецо (італ. intermezzo — проміжний) — інструментальна п’єса до­вільної будови, що у XVII ст. в Італії виконувалась між актами трагедії. Назву «Intermezzo" використано дуже вдало, під нею ми розуміємо перерву у творчості, насолодження музи­кою природи.

Жанр: новела, але новела особлива, у якій автор вірту­озно використовує кольористику (за допомогою вдало підібраних барв передає неперевер- шену красу природи).

Дійові герої: за впливом на ліричного героя дійові особи твору можна поділити на два табори образів-символів. Моя утома, Залізна рука города, Людське горе символізують мінорні (сумні) почуття. Сонце, Ниви у червні, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонок символізують мажорні (оптимістичні) почуття.

Образи і символи: "Білі мішки" — символ страчених (повішених) після револю­ційних подій; "залізна рука міста" — потяг, який ототожнюється з металевим монстром; "три білі вівчарки" символізують дворянство (Пава), жандармерію (Трепов — за прізвищем міністра внутрішніх справ) і селянство (Оверко); ніч — це символ краси, одухотвореності, присутності Бога в усьому; жайворонок — символ натхнення; зозуля — символ надії; сон­це — символ вічності й сили.

Композиція: є монологом ліричного героя (розпо­відь ведеться від першої особи), в центрі уваги образ автора, його емоційний стан. У новелі розповідається про митця, втомленого містом, "безконечними «мусиш", який прагне заспокоєння, усамітнення серед природи.
Для передачі душевного стану ліричного героя автор використав оригінальну емоційну форму. Твір скомпоновано з десяти невеликих етюдів, що передають психологічні зміни в душі героя (утома, стрес, інтермецо, рівновагу, здатність сприймати людське горе).
Кульмінацією новели є зустріч митця зі "звичайним мужиком", який символізує саме життя, звичайне, жахливе, від якого ще недавно тікав герой. Здається, митець повинен би відсахнутися від цього розчарованого, нещасного чоловіка. Проте зцілення настало, і ліричний герой повертається у світ людей: "Йду поміж людей. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає..."

✵ «Камінний хрест» (Василь Стефаник).

Аналіз новели "Камінний хрест", В. Стефаник:

Тема: Василь Стефаник змальовує страшну картину еміграції західноукраїнських селян до Канади. Бідність жене нещасних людей з рідного краю в чужі й далекі заокеанські землі.

Символіка: камінний хрест — це символ фатальної прив’язаності селянина до землі. Образ Івана є уособленням цілого народу, який хоче власного працею заробити собі до­бробут. Трагедія Дідуха — це трагедія цілого народу, що несе камінний хрест нестатків і відчаю.

Композиція: складається з семи розділів. У першому розділі, що виконує функцію експозиції, подано портрет Івана Дідуха з авторськими відступами в його біо­графію. Автор порівнює селянина з конем, щоб підкреслити, наскільки тяжкою є доля хлібороба. У наступних шести розділах міститься низка описів складних почуттів героя. Це поступово підводить читача до усвідомлення трагічної ситуації. Усі епізоди новели (прощання, жалібний спів, божевільний танець — цей епізод є куль­мінаційним у новелі) підпорядковані головному завданню — розкрити тему народної недо­лі, горя і водночас сподівань на краще життя.

Герої: головним героєм новели є Іван Дідух. Його прототипом був Штефан (Стефан) Дідух, який жив у Русові, а потім виїхав за океан. Про себе він залишив пам’ять — камінний хрест, який і досі стоїть на горбі в його рідному селі.

Історія Дідуха була типовою для тогочасного галицького села, тому головний герой но­вели "Камінний хрест" — узагальнений образ.

Нелюдська тяжка праця виснажила Івана і перетворила його на "зробок". Тяжко було Дідухові, та ще тяжче ставало, коли думав про прийдешнє. А воно загрожувало і йому, і його синам наймитством. Щоб цього уникнути, він вирішує податися до Канади.

Прощаючись з селом, хатою, клаптцем землі на горбі, Іван мовби ховає себе.

Дався взнаки Дідухові той горб: і вимучив, і покалічив його, а яким же милим, рідним і дорогим він видається йому у хвилину прощання. Описи суперечливих почуттів Івана і сцени прощання його з селом та односельцями звучать у Стефаника зворушливо, тужливо, надривно, як реквієм.

✵ «Valse mélancolique» (Ольга Кобилянська).

Ця новела Ольги Кобилянської — яскравий приклад твору епохи модернізму. Незвичайна історія життя трьох жінок розповідає нам про окремішність людини, яка випереджає свій час. Головні героїні думками та світовідчуттям не вписувалися у формат пересічних жінок того часу. І в цьому — головна його особливість.

Ще донедавна «Valse melancolique» не входила до програми ЗНО з української мови та літератури. Цьогоріч вона вперше стала обов’язковою для вивчення. Ми проаналізували, чим цей твір вирізняється з-поміж інших. Цей матеріал буде корисним для підготовки до тестування.

За жанром твір — музична новела. В ній основними засобами розкриття психології персонажів є музичні образи й музичні переживання. Використовуючи їх, Кобилянська створює образ естета, творчої, духовно-багатої особистості. Такими персонажами у творі є жінки.

Кобилянська перша в українській літературі зобразила типи жінок-інтелігенток, які є аристократками духу, мають високу мету у житті, прагнуть удосконалити свою особистість, убираючи в душу світові культурні надбання. Це жінки європейського типу.

Провідною темою новели є музика, мистецтво та їх вплив на людину, а також доля талановитого митця.

У творі представлено три артистичні натури Ганни, Марти та Софії. Вони різні за характером, але їх об’єднує любов до краси, прагнення до гармонії, фізичної та духовної досконалості.

Художній аналіз їхніх думок та почуттів становить основний зміст твору. Героїні твору — сильні, вольові, самодостатні, горді та незалежні жінки, що прагнуть утвердитися в чоловічому світі. Вони не бояться лишитися незаміжніми, адже шукають щастя насамперед у собі. Мистецтво задовольняє їх запити.

Судячи з назви, новела «Valse melancolique», що в перекладі означає «меланхолійний вальс», має бути присвячена «мистецькій» темі. Але музика стала для О. Кобилянської лише приводом до роздумів про проблему жіночого щастя.

Безпосереднім поштовхом до написання новели стали її непрості особисті стосунки з О. Маковеєм. Про автобіографічність твору сама письменниця в листі до нього в 1898 р. писала: «Прочиталисьте «Valse melanc.» і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого». Чи здогадувався він, на що так недвозначно натякала письменниця? Напевне, так. Можливо, навіть відчував докори сумління за її розбите кохання, адже першим твором, який підготував до друку на посаді редактора «Літературно-наукового вісника», була саме новела «Valse melancolique». Але, як справжній митець, власну життєву драму О. Кобилянська змогла узагальнити до осмислення долі значної частини українського жіноцтва того часу.

Сюжет і композиція

Мотив вальсу у творі наскрізний і об’єднує всі події в завершене ціле.

У заголовок новели авторка винесла назву музичного етюду «Valse melancolique», який створила та тричі виконувала протягом твору піаністка Софія. За настроєм він складався з двох частин — легкої і безтурботної спочатку та бентежної й трагічної наприкінці.

Своє враження про нього Марта передала так:

«Перша часть — повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там — неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, — і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення».

Такий настрій твору ніби віддзеркалював щасливі та драматичні події, які переживала протягом свого короткого життя Софія Дорошенко.

Сюжет твору також має за настроєм виразну двочастинну будову. У першій переважає меланхолійний настрій, життя героїнь тече розмірено й майже одноманітно. Усе швидко змінюється з переїздом до помешкання піаністки Софії.

Розповідь стає динамічнішою, напруженішою, що нагнітає передчуття неминучої трагедії. Ворохобна, тобто бентежна гама меланхолійного вальсу стала ніби передчуттям піаністки низки подій у її власному житті, які призвели до фатальної розв’язки — смерті головної героїні.

Сюжет новели складається з кількох подій, що розповідають про неповних півроку із життя трьох інтелектуалок.

В експозиції дізнаємося про двох несхожих між собою жінок — Марту й Ганнусю, між якими постійно точаться розмови про кохання та плани на майбутнє.

Епізод, коли до них приєднується музикантка Софія Дорошенко, становить зав’язку твору. Письменниця спочатку знайомить нас із дівчиною через повідомлення служниці, яка передає своє враження від першої зустрічі з майбутньою квартиранткою. Непривабливі деталі її зовнішнього вигляду: ґудзик від пальта, що тримається на одній нитці, покусані рукавички — не справляють на героїнь позитивного враження. Однак Марту вразила зовнішність Софії, у першу чергу її класичний античний профіль. Тому розповідає вона Ганнусі про «музику» тільки хороше, хоч вона її зовсім не знає. Через такий прийом О. Кобилянська інтригує читача й створює враження загадковості героїні.

Система подій розвитку дій сприяє стрімкому розгортанню сюжету новели. Будні трьох приятельок спочатку були гармонійними й щасливими. Вони настроєво нагадували першу, легку, частину вальсу.

Хвороба Софіїної матері ніби відмежовує першу, «світлу», частину новели від подальших трагічних подій. По смерті матері дівчина повертається до подруг, але з цього моменту за кожним рядком твору відчувається передчуття неминучої трагедії. Воно справджується, коли Софія отримує лист від дядька, у якому той відмовляє їй в утриманні. Дівчина не витримує цього удару й помирає, не досягши заповітної мети. Цей епізод є кульмінацією твору.

У розв’язці стає відомо про кілька років життя героїнь після Софіїної смерті. Марта щаслива у шлюбі, а Ганнуся самотужки виховує сина та вся поринула у творчість.

У «Valse melancolique» О. Кобилянська виступає новаторкою у створенні художньої форми. Словесний твір не лише наповнений музикою, а й звучить, як музика. Це виражається і в ритмічності оповіді з її перепадами від розміреного й неспішного темпу до швидкого й напруженого, а потім знову сповільненого, й у відтворенні симфонії почуттів героїнь, й у напруженій мелодійності слова.

✵ «Соntra spem spero!» (Леся Українка).

«Contra spem spero» — чи не найвідоміший вірш Лесі Українки. Він утверджує життєвий оптимізм і відкидає тугу у читача. Лірична героїня, яку дослідники часто ототожнюють із авторкою, намагається радіти життю і закликає цінувати кожну мить. Ви ще не вивчили цього вірша напам’ять? А, може, не знаєте його особливостей, художніх засобів чи історію написання?

Вірш «Contra spem spero» Лесі Українки, входить до збірки «На крилах пісень» (contra spem spero від лат. — без надії сподіваюсь). Вперше у цій збірці був надрукований у 1893 році. Для київського видання «На крилах пісень» Леся Українка скоротила твір на дві строфи.

Літературний рід: лірика.
Вид лірики
: медитативна лірика
Жанр: вірш
Художній напрям, стиль: модернізм, неоромантизм
Провідний мотив: заперечення тужливих настроїв, протиприродних молодості, оптимізм людини за будь-яких життєвих ситуацій.
Тема вірша: роздуми про негаразди у житті та сподівання на краще.
Головна ідея: є підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої смуги буде біла. Вона запевняє, що якщо вірити у добро, коли навіть немає віри, світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню краплю надії.
Ліричним героєм є сам автор. Головним — людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна утотожнити з Лесею Українкою.
Віршовий розмір: тристопний анапест, перехресне римування
Художні засоби:

✵ епітети: хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна;

✵ метафори: владарка темних ночей;

✵ звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні! ; геть, думи сумні!

Також, не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі. Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм.

Уся поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні ви­слови, їх виразність досягається за допомогою метафоричної образнос­ті, яка посилює емоційність звучання твору.

Імпульсом до створення вірша стало загострення в авторки хвороби, проте подолання особистої недуги переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах. Леся Українка утверджувала незламність духу людини й оптимістичним мо­тивом, і всіма художніми засобами, й експресивним художнім звучан­ням, коли категоричне «Ні!» на початку твору змінилося ще рішучішим «Так!» в останній його строфі.

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

✵ «Лісова пісня» (Леся Українка).

«Лісова пісня» Лесі Українки була написана всього лише за три тижні у м. Кутаїсі, що на Кавказі. Леся тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба.

Ідея створити «Лісову пісню» була навіяна спогадами дитинства. «Лісова пісня» аналіз твору

Літературний рід: драма.

Жанр «Лісова пісня»: драма-феєрія (проблемно-філософська драматична поема).

Тема «Лісова пісня»: зображення світу людини й світу природи в їх гармонійних і суперечливих взаєминах. Баба Ніна знає відповідь ...

Головна ідея «Лісова пісня»: оспівування краси людських взаємин, пориву до щас­тя, незбагненної сили великого кохання.

Головні герої «Лісова пісня»: Лукаш, його мати, дядько Лев; Килина, діти Килини; хлопчик; Мавка, Лісовик, Перелесник, Водяник, Русалка Польова, Злидні, «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить»; Доля.

Сюжет «Лісова пісня» Перша дія. Старезний, предковічний ліс на Волині — до дуба, що на широкій лісовій галявині, прийшли будувати хату дядько Лев і його небіж Лукаш — від зимового сну прокидається Мавка, почувши гру Лу-каша на сопілці — Лукаш збирається наточити соку з берези, проте Мавка зупиняє його, адже береза — її сестра, а сік її — то кров — Мавка й Лукаш закохуються, перший поцілунок — Лукаш розповідає про те, що восени його хочуть оженити, від чого Мавка засмучується. Друга дія. Пізнє літо — мати докоряє Лукашеві, що він все грає, а ро­бота стоїть — коли на подвір’ї з’являється Мавка, мати Лукаша каже їй, що не гоже дівці упадати за парубком, проте лісовій красуні ці людські міркування не зрозумілі — за Мавку заступається дядько Лев, аби його сестра не називала Мавку відьмою — мати дає Мавці серпа й загадує жа­ти — Мавці не вдається цього зробити, бо з жита виринає Русалка По­льова й благає сестрицю не губити її красу — Мавка, щоб хоч якось ви­правдати себе перед матір’ю Лукаша, ріже собі руку серпом — на полі з’яв­ляється мати з молодицею й лає Мавку за неробство — приходить Лукаш і допомагає молодиці жати — Лукаш проводжає Килину додому — за­смучена Мавка плаче біля озера й просить Лісовика зробити її такою, як була; Лісовик вбирає її в багряницю й срібний серпанок, у цей момент з’являється Перелесник і кружляє Мавку у вирі шаленого танцю — рап­том із землі зявляється страшне Марище і вмовляє Мавку піти з ним у далекий край, де «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій» — тут з’являється Лукаш; побачивши бліду Мавку, каже: «Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?» — Лукаш поспішає до хати й просить матір готувати хліб для старостів, бо завтра буде сватати Килину — почувши ці слова, Мавка зриває із себе багряницю й просить Марище забрати її із собою — вони зникають під землею. Третя дія. Хмарна осіння ніч — біля хати Лукаша чорніє постать Мавки — з лісу виходить Лісовик і дивується, що Мавка тут, а не в «То­го, що в скалі сидить» — Мавка пояснює, що саме він визволив її своїм злочином, перетворивши Лукаша на вовка — почувши вовче виття, яке доходило до кам’яної печери, Мавка розповідає, що прокинулась і си­лою чарівних слів урятувала Лукаша, повернувши йому людську подо­бу — мати докоряє Килині, що та довго спить і погана господиня — Ки-лина, вибігши по воду, помічає постать Мавки й запитує, чого та при­йшла — Мавка відповідає: «Стою та дивлюся, які ви щасливі» — Килина говорить: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» — Мавка раптом перетво­рюється на вербу — з лісу виходить Лукаш, на нього накинулася Кили­на й обізвала п’яницею, він відповів: «Мовчи! Не скигли!» — на запитан­ня Лукаша, куди подівся дядьків дуб, вона відповіла, що продала куп­цям, щоб не вмерти з голоду — з хати вибігає мати й радіє синові, скар­житься на тяжке життя з «отою відьмою» — Лукаш докоряє матері, що їй судилося бути відьомською свекрухою — до них підходить хлопчик із сопілкою, зробленою з верби-Мавки, і просить Лукаша заграти на ній — Лукаш починає грати й чує голос Мавки, випускає з рук сопілку й запитує в Килини, що то за верба — Килина просить Лукаша зрубати вербу, Лукаш ударив раз по стовбуру, замахнувся вдруге й опустив ру­ки — тут кинулася Килина, вихопила сокиру й замахнулася — у цю мить метеором-вогнем з неба злетів Перелесник і обійняв вербу, спа­лахнув вогонь і, досягнувши верховіття, перекинувся на хату — мати й Килина виносять із хати добро разом із Злиднями — Килина просить Лукаша покинути ліс і повернутися в село — Лукаш не погоджується — Килина йде геть — аж тут з-за берези виходить легка, прозора постать Мавки і схиляється над Лукашем — Мавка ні в чому не звинувачає Лу­каша. Твір закінчується ремаркою, що сприймається як вірш у прозі (Лукаш починає грати, тьмяний зимовий день зміняється на ясну вес­няну ніч, Мавка спалахує давньою красою в зорянім вінці, Лукаш ки­дається до неї, білий цвіт огортає закохану пару, переходить у заметіль, коли завірюха вщухла, стає видно Лукаша, що сидить сам, прихилив­шись до берези, на його вустах щаслива усмішка, очі заплющені, з неба падає сніг).

✵ «Блакитна Панна» (Микола Вороний).

Проаналізуймо поезію «Блакитна панна» Миколи Вороного. «Блакитна панна» відкриває цикл «Гротески», який складається із десяти поезій. Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню. При вивченні цього вірша важливо визначити, якою є його провідний мотив і вказати на художні засоби. Зверніть увагу: їх там є удосталь і всі — різноманітні. Крім того, добре запам’ятайте, до якого літературного роду і жанру належить цей твір.

Літературний рід: лірика
Жанр: вірш
Вид лірики: пейзажна (весняні настрої)

Художні засоби

  • епітети: весна запашна, прозорих шатах, вродою святою, неземною чистотою, променистою росою;
  • метафори: сміючись на пелюстках, на квітках;
  • порівняння: а вона, як мрія сна чарівна;
  • гіпербола: сміючись на пелюстках, на квітках;
  • анафора: має крилами Весна запашна;
  • окличні речення: ось вона — Блакитна Панна! ЇЇ виспівує: » Осанна!»
  • інверсія: лине все, крізь блакить майорить, сяє вродою, сміючись на пелюстках.

Провідний мотив: возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна панна — це образ-символ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя:

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В’ються хмелем арабески,

І Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні Голосні

І сплітаються в гротески.

Новаторство Миколи Вороного виявилося в розширенні музичних можливостей українського вірша. «Я писав не так од образу, як од звуку», — зазначав він. Джерелом його поезії є мелос, мелодія. Звук для символістів — понад усе. Специфічним є розміщення рядків у строфах «Блакитної панни»: вони ніби сходинки, по яких скрапує навесні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм.

Блакитна Панна —
Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгожданна, нездоланна…
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: «Осанна!»

А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.

І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески

✵ «Чари ночі» (Олександр Олесь).

Надзвичайно красива поезія Олександра Олеся «Чари ночі» є прикладом ліричного романсу. Вона настільки мелодійна, що моментами хочеться підспівувати!

Літературний рід: лірика.
Жанр: вірш-романс (популярна народна пісня).
Вид лірики: інтимна.
Провідний мотив: краса життя, краса кохання — над усе.
Віршовий розмір: чотиристопний ямб із пірихієм, що утворює особливу ритміку.
Вид римування: перехресне.
Рима: чергування чоловічої і жіночої рими, що увиразнює звукову тональність вірша.

Поезія стала улюбленою народною піснею «Сміються, плачуть солов’ї…». Вона сприймається як гімн юності, пісня коханню, як уславлення органічної єдності життя людини і природи. Святковий бенкет весни, коли «уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок Воркоче»,природно відтінює «летючу мить життя» людини, нагадує, що життя — тільки «єдина мить».

Поезія сповнена вітаїстичних, тобто життєлюбних мотивів, які прославляють філософію життя ліричного героя, його закоханість у красу буття і людини.

Для вирішення ідейно-художнього задуму автор вибрав кільцеву композицію твору, яка є важливим складником авторської концентрації почуттів, відтворення динаміки розгортання ліричного сюжету. Лірична оповідь у поезії складається з трьох суб’єктів:

  • власне автора;
  • ліричного героя;
  • «ти», тобто адресата, умовного співрозмовника.

Ця поезія — заклик не забувати, що життя — мить, яка так швидко спливає, тому треба насолодитися кожним прожитим днем, кожною хвилиною:Лови летючу мить життя!..
Гори! Життя — єдина мить,
для смерті ж — вічність ціла.

«Чари ночі»

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!»

✵ «О слово рідне! Орле скутий!..» (Олександр Олесь).

Олександр Іванович Кандиба назавжди увійшов в історію українського письменства як видатний поет-символіст і талановитий драматург. Але широкий загал знає його псевдонім — Олександр Олесь.

Поетові довелося велику частину свого життя провести в еміграції. Тому не дивно, що головна тема його творів — це туга за Батьківщиною. Трагічною була і смерть письменника. Він відійшов у вічність через місяць після того, як дізнався про смерть сина Олега Ольжича, закатованого нацистами в концтаборі Заксенхаузен.

Основні твори:

  • «З журбою радість обнялась» (1907)
  • «Княжа Україна»(1920)
  • драматична поема «Ніч на полонині»
  • драматичний етюд «По дорозі в Казку».

«Він поєднав у собі риси полум’яного співця Тіртея і ніжного лицаря краси Аполлона, головне своє завдання вбачав у тому, щоб грати на золотій арфі пісні щастя, свободи, любові, очищати людські душі від намулу і виводити рідний народ із долин на вершини добра, справедливості, свободи, людської гармонії».
(Р. Радишевський)

«О слово рідне! Орле скутий!»

Літературний рід: лірика.
Жанр: вірш-медитація.
Поезія-медитація — це вірші-роздуми на філософську та житейську теми. Це поетичні роздуми про швидкоплинність життя, нездійсненність мрій та бажань ліричного героя, невідворотність смерті.
Вид лірики: патріотична.
Провідний мотив: поет щиро захоплюється рідним словом, гнівно картає колонізаторів, які його нищать, та своїх безбатченків, котрі його зневажають.
Віршовий розмір: чотиристопний ямб.
Вид римування: кільцеве.
Рима: чергування чоловічої і жіночої рими, що увиразнює звукову тональність вірша.

Символи у вірші — меч (войовнича грань рідного слова), сонце (миролюбна, окрилена, творча грань рідного слова), слово (усе рідне, найдорожче), Самсон (віра в духовне визволення народу-богатиря).

Олександр Олесь у цій поезії виголосив справжній гімн українському слову, нагадуючи всім, що діти не повинні забувати мову батьків. У будь-якому разі автор переконаний, що мовне, національне відродження України обов’язково стане «дощами судними» для її ворогів.

Ідея вірша висловлена в міфологічно-біблійних символах: О слово! Будь мечем моїм!

Поезія вибудована як монолог-звертання ліричного героя до рідного слова.

Три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу.

«О слово рідне! Орле скутий!»

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

✵ «О, панно Інно…» (Павло Тичина).

«О, панно Інно…» — чи не найвідоміший зразок інтимної лірики в українській літературі. Цей шедевр Павла Тичини варто детально проаналізувати: який його провідний мотив, яка символіка і засоби увиразнення. Не забудьте також про історію написання вірша — вона дуже цікава.

Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: інтимна (любовна).
Провідний мотив: нестерпна туга за втраченим коханням, поєдна­на зі світлим спогадом про нього.
Віршовий розмір: ямб.

Ще в ранній юності Тичина романтично закохався водночас у двох чарівних сестер — Полю та Інну Коновал — доньок чернігівського поета Івана Коновала (Вороньківського). У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист П. Тичина. Особливо запала в серце поетові Поля, але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов стала одним із найболючіших потрясінь його молодої душі.

І ось через якийсь час поет, імовірно, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці завирували спогади, які було відтворено у відповідних асоціативних образах.

«Я — сам» — відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Проте як пов’язати з мотивом вірша образи «вікно, сніги»?

  • Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, яка іде геть, у вікно вигля­дають цю людину.
  • Сніги — це холод на душі, смерть надії.

Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологізми, і зрозуміло з якою метою — аби підкреслити унікальність свого кохання, його неподібність на будь-чиє ще.

  • Чому ж «дитинно»? Бо саме для дитини найбільш характерні наївність, щирість, захват.
  • «Злотоцінно», тобто цінувалася ця любов вище за будь-який скарб. Далі ліричний герой запитує себе, чи була то справжня любов.

Проте ланцюжок асоціацій швидко розгортається і манить за собою (відповідь на це запитання буде дана лише останнім словом вірша). Пригадується атмосфера старого давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв’я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (кохання — квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність і скороминущість спалаху почуття в такій інакомовній формі:

«Любові усміх квітне раз — ще й тлінно».

Після згасання ж спалаху любові особливо разюче відчувається самотність, безнадія, фатальність існування, це відчуття митець посилює рефреном «сніги, сніги, сніги…».

Драматизм переживання, збуреність душі увиразнюють також різностоповий ямб, психологічні, логічні й ритмічні паузи, діалогічність, численні асонанси й здітерації, фоносимволіка.

✵ «Пам’яті тридцяти» (Павло Тичина).

Сюжетна основа твору — проста. Поховання на Аскольдовій могилі українців-воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж роз­повідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молоді й славні, що навкруги буяла чарівна природа... А їх немає не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили — свою Україну. Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять мучеників. Це — український цвіт! їхня загибель — початок кривавої дороги. Скільки ще того цвіту загине? Що було далі, ми вже знаємо. Далі був геноцид... Така перспектива думки. Від 1918 року до кінця XX століття. У поезії «Пам’яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро— символи життя, можливого щастя, радощів, Кривава дорога— нещасливе майбутнє. Символічний і образ Каїна. Те, що загинули дуже юні, а навкруги буяє життя, ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого лиха, такої втрати, неприродності смерті. Разом із юнаками загинули і їхні ненароджені діти, онуки, правнуки, яким так і не судилося побачити свою Україну. Емоційному наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови, закінченість думки у двох коротких рядках. Вірш корот­кий, як сплеск болісної розповіді. Розділові знаки: тире, дво­крапка, багатокрапка, знак оклику й знак питання (у риторич­ному запитанні «На кого завзявся Каїн?»), однакове закінчення й початок твору — усе сприяє створенню відповідного настрою, наростанню емоцій. Влучні епітети (славних, молодих, коханий, кривавих) і метафори (сонце квітне, вітер грає, рука посміла знятись)художньо збагачують твір.

Рима — проста (співзвучні окремі звуки): їх — молодих, цвіт — світ, рука — ріка, покарай — край, святих— їх.Рима увираз­нює твір, його емоційність, посилює ритм, об’єднує рядки, надає мелодійності, оживляє вірш. Підсилює експресивність твору своє­рідність художньої форми: твір не поділений на строфи, хоч риму­вання другого й четвертого рядків дало б право на це. Крім того, така побудова твору допомагає автору досягти динаміки, цілісності поезії.

Ритм вірша нагадує дихання вкрай схвильованої людини. У кількох рядках поету вдалося зобразити історичний факт, у якому відбилась епоха. Вірш «Пам’яті тридцяти» є прекрас­ним витвором мистецтва. Поезія вивищує наші душі. І в цьому її духовно-естетична цінність.

✵ «Ви знаєте, як липа шелестить…» (Павло Тичина).

Тема: почуття ліричного героя, ніжне кохання у переплетенні з красою природи

Головна думка: «Ви вже знаєте…» Ідея: людина нерозривна з природою

Рік написання: 1911

Жанр: пейзажна лірика, модерний символізм

Римування: тристопний анапест, дві шестивіршові строфи з перехресним та суміжним римуванням

Образи

✵ Ліричний герой

✵ Місяць

✵ Спляча красуня (кохана)

✵ Гаї

✵ Липа

✵ Солов’ї

Художні засоби (тропи)

✵ Епітети (місячні весняні ночі, старі гаї, я твій)

✵ Метафори (сплять старі гаї, вони все бачать)

✵ Діалогізм

✵ Паралелізм (ліричний герой-природа)

✵ Риторичні питання («Ви знаєте, як липа шелестить?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»)

✵ Риторичні окличні речення («А солов’ї!..Та ви вже знаєте, як сплять гаї!»)

✵ Алітерація, асонанс

✵ Звертання

✵ Трикратні повтори

Особливості

Вірш — «пейзаж-паралелізм» (картини природи пов’язані з душевним настроєм за фольклорним зразком)

Картини природи і людські почуття чергуються

Інтонації: ніжність, мелодика слова, чарівні пейзажі, таємничість світу, краса природи…

✵ «У теплі дні збирання винограду…» (Максим Рильський).

Рід літератури: інтимно-філософська лірика. Жанр: сонет. Мотиви: відтворення краси почуттів людини, її єднання з природою, стану закоханості у світ. Художній напрям, стиль: неоромантизм. Художні особливості: вічність і кохання, близькість до нас людей, які жили так давно, але відчували так само, передає вірш «У теплі дні збирання винограду». Душа Еллади мов прокинулась на мить, коли М. Рильський змалював зустріч грецьких юнака та дівчини, селян-виноградарів. Цей вірш — гімн коханню й молодості: І він потягся, як дитина, радо І мовив: — Добре бути молодим У теплі дні збирання винограду. Вірш розкриває перед читачем велику радість і повноту життя: першу зустріч з милою, зародження першого хмільного почуття. Весь світ навкруги надихає близькістю щастя. Поет прославляє почуття любові, якому надає античного колориту, естетично підносить його.

Вірш «У ТЕПЛІ ДНІ ЗБИРАННЯ ВИНОГРАДУ...» — це гімн життю і молодості, що відо­бражає шукання юної душі, яка прагне щастя, радості й любові. Аналізуючи цей ранній сонет М. Рильського, перекладач А. Содомора характеризував його ідею так: сонетна форма для Рильського — келих, а вміст у ньому — вино: кожен, хто намагати­меться перекласти ці рядки іншою мовою, має зберігати як форму, так і вміст (букет), аби не за­шкодити смакові вина. На таку метафору здобулися й засоби милозвучності вірша: У теплі дні збирання винограду Її він стрів. На мулах нешвидких Вона верталась із ясного саду... Тут звукове інструментування на «н» сприяє уповільненню ритму поезії, навіює медитативний настрій, із яким людина зазвичай насолоджується видивом достиглих грон, збирає виноград або смакує коштовне вино. У такій інтерпретації виноград постає «образом образів» — єднанням не лише чотирьох першооснов світу, чотирьох пір року, а й п’яти чуттів: «Зір, слух, дотик, смак, за­пах — усі [вони] дають нам змогу відчути терпкувато-солодкий смак самого життя». Цілісний образ природи в попередньому рядку (ясний сад) наче розщеплюється в наступному на складові частини, які тут уже характеризують людину (ясна, як сад). Так навіть у цьому «мікро-образі», побудованому на повторенні дещо видозмінених слів, утверджується гармонія людини і природи — один із провідних мотивів усієї творчості М. Рильського.

✵ «Я (Романтика)» (Микола Хвильовий).

Жанр: новела. Тема: протистояння добра і зла в душі героя («чекіста і людини»), його роздвоєність. Головна ідея: фатальна невідповідність між ідеалами революції та засо­бами їх досягнення; розвінчання й засудження революційного фанатизму. Головні герої твору: «Я» — главковерх «чорного трибуналу», доктор Тагабат, дегенерат, Андрюша, мати «Я». Місце дії: «Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки. Тут засідає садизм». Сюжет: засідання «чорного трибуналу комуни» у «фантастичному палаці» (будинок розстріляного шляхтича) — ухвалення одного й того ж вироку: «Розстрілять!» (без адвокатів і прокурорів) — увечері вдома ма­ти «Я» заспокоює розтерзану душу «м’ятежного сина революції» — одно­го дня «чорний трибунал» ухвалює вирок розстріляти черниць за антиреволюційну агітацію — серед них «Я» упізнає свою матір — щоб довести відданість революційній справі, «Я» власноруч застрелив свою матір. Композиція: ліричний заспів і три частини; розповідь ведеться від першої особи; поєднання картин-марень і картин моторошної реальності. Кольори: темні ночі, чорний трибунал революції, апарат військового телефону тягне печальну тривожну мелодію, канделябр тускло горить, у городі — тьма, північна тьма, холодна трясовина, заграва, гарматний гул, палахкотять блискавиці, хмари пилу, які покривають мутне вогняне сонце; сонце — мідь і неба не видно, мутна курява над далеким небосхилом, зелено-лимонна безвість мертвої дороги. Звуки: дзвенить мідь, глуха канонада, насуваються грози, виють собаки, передзвін сердець, росте передгроззя, скоро буде гроза; вечір не розрядив заряду передгроззя, кричить вокзальний ріжок, одноманітно відбиває кулемет. Воєнна лексика (+ стилістично маркована): атака, полки, кавалерія, фланг, інсургенти (повстанці), контратака, синедріон (верховний суд Іудеї), військовий телефон, тачанки, версальці, батальйон, гарнізонні роти, гінці з фронту, обози, чека, штаб Духоніна, розірвався снаряд, версальці наступають — інсургенти відступають, конвойні, авангард, маузер. Я — главковерх чорного трибуналу революції, зовсім чужа людина, бандит за однією термінологією, інсургент — за другою. Я — чекіст, але я і людина. Мої мислі — до неможливості натягнутий дріт. Нікчема в руках Тагабата, м’ятєжний син, справжній комунар. Я йшов у нікуди. Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». Людині властиво помилятися. Доктор Тагабат — біла лисина, надто високий лоб, з холодним розумом і каменем замість серця, мій безвихідниі хазяїн, мій звірячий інстинкт, злий геній. Андрюша — розгублене обличчя, тривожний погляд, квола воля, невеселий комунар, коли треба розписатись, завше мнеться і ставить незрозумілий житейський ієрогліф, з тремтячим непевним голосом, усе поривається щось сказати, чудний комунар, наївно каже. Дегенерат — вірний вартовий на чатах із дегенеративною будівлею черепа, трохи безумні очі, низенький лоб чорна копна розкуйовдженого волосся, приплюснутий ніс, нагадує каторжника, мусив бути у кримінальній хроніці палач із гільйотини, якому Я складав гімни; солдат революції, тільки тоді йшов з поля, коли танули димки. Початок: «З далекого туману, з тихих загірних озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. За вікном ішли росяні ранки і падали на перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір’я. Мені до болю хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. І тоді я горів у вогні фанатизму. Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене». Кінець: «Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка. Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Літературознавці про твір. Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя («розкололось моє власне «я»»). Та відбувається щось іще страшніше. Відомий філософ Мирослав Попович стверджує, що персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова «чорного трибуналу») — «усе це різні «кінці душі»» одного й того самого роман­тичного «Я»». І для такого твердження в тексті є підстави — досить зга­дати хоч би й це: «Тут, в тихій кімнаті, моя мати не фантом, а части­на мого власного злочинного «я»», якому я даю волю». Кожен персонаж — це втілення певних сил, що формують психо­логічний світ людини, яка успадкувала первісні інстинкти й водночас здобутки цивілізації. Дегенерат уособлює «тваринні» сили, не освітлені ще ніякою думкою. Він нагадує каторжника, персонажа з відділу кримінальної хроніки. Це байдужий виконавець, автомат, якому чужі щонайменші порухи душі. Боротьба відбувається між нещадним Тагабатом, у якого один при­суд: «Розстрілять!», Андрюшею та героєм-оповідачем. Тагабат легко ламає волю нервового, несміливого, сентиментального Андрюші: цей «невеселий комунар» добре усвідомлює, що «так комунари не роблять», що це — «вакханалія», але в підсумку поспішно ставить підпис — «ро­бить свій хвостик під постановою». Тагабат — раціоналіст і все зважує чітким розрахунком, законом революційної доцільності. Найскладніша ділянка душі головного героя новели — та, де поєдну­ються кодекс чекіста і ще не втрачена людська сутність («Я — чекіст, але я і людина»). Поставлений перед неминучим вибором між синівським і революцій­ним обов’язком, герой твору робить фатальний вибір. Власне, він уже втра­тив себе, став, як і Андрюша, безвольним виконавцем, «гвинтиком» і за­ложником системи. Убивство чекістом власної матері — Марії (ім’я-символ, утілення безмежної доброти й милосердя Богоматері) — перепиняє ко­мунарові шлях до омріяного гармонійного суспільства: другий розділ за­кінчується трикратним повтором — «Я йшов у нікуди». У третьому розділі з’являється образ «мертвої дороги», яка пролягла серед «мертвого степу». Так катастрофічно закінчилося протистояння фанатизму й гуманіз­му (О. Ковальчук).

✵ «Майстер корабля» (Юрій Яновський).

Цей роман вперше з’явився в програмі ЗНО з української мови та літератури лише цього року, тому, найімовіршіше, ви знайдете не багато матеріалів, у яких аналізуватимуть його особливості. Досі твір вивчали лише побіжно в рамках шкільної програми з літератури.

Рід літератури: епос.
Жанр: автобіографічний роман.
Тема: роздуми митця про сенс земного буття, загадковість і велич людської душі, її поривання до гармонії та краси шляхом осягнення і минулого, і майбутнього; теми жінки, кохання.
Ідея: утвердження торжества молодості, енергії, краси, щастя і творчості, непере­можного життєлюбства; поетизація вільного творчого начала в українській людині, пробудженій до нового життя.

Композиційно-стильові особливості: в основі роману — власний досвід роботи письменника на Одеській кіно­студії в 1925-1927 рр. та його співпраця з В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв:

✵ То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сам Юрій Яновський

✵ Сев — режисер О. Дов­женко

✵ Професор — художник, знавець старовини професор В. Кричевський

✵ Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику)

✵ Тайах — відома балери­на Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському

✵ Богдан — актор Григорій Гричер

✵ Місто — портова Одеса, тодішній «Голлі­вуд на березі Чорного моря».

Незвичний, новий для української літератури сюжет.

У романтичному творі є і любовна колізія, і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, у яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої.

Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взаємин.

Роман «Майстер корабля» (1928) з’явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хви­льовим, який відверто поставив питання «Камо грядеши?», «Україна чи Малоросія?», шукали відповіді на них. Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема?

Саме тоді з’являються романи В. Підмогильного «Місто», «Невеличка драма», М. Івченка «Робітні сили», Є. Плужника «Недуга», В. Винниченка «Сонячна машина», М. Хвильового «Санаторійна зона», «Вальдшнепи», в яких провідне місце відводиться творчій інтелігенції, власне, еліті суспільства.

Це абсолютно не збігалося із нав’язуваною більшовицькою ідеологією правлячою роллю робітничого класу як гегемона. В цьому ж ряду і роман «Майстер кораб­ля» Юрія Яновського.

Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір в українській літературі. Вплив зарубіжної романтичної класики відчувається тільки на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.

Композиція досить вільна, роман ніби розбудовується на очах. Незвична форма оповіді — монолог-сповідь сімдесяти­літнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов’язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разом із героя­ми з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну.

Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що з’явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн.

Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі, його сини Майкл і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.

У романтичному творі обов’язково має бути любовна колізія і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, в яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Усі вони готові впасти їй до ніг. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої.

Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взає­мин.

«Майстер корабля» написаний відчайдушним романти­ком, залюбленим у море, життя, людей, письменником, що вміє «горіти» над твором. Тут утверджується «романтика вітаїзму», непереможне життєлюбство, до якого закликав у статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника.)

Майстер на носі корабля — дерев’яна фігурка із профі­лем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти з собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні вартос­ті? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми і порушуються в романі.

✵ «Любіть Україну!» (Володимир Сосюра).

Неймовірна поезія! Сподіваємося, ви знаєте її напам’ять. Якщо ні, то обов’язково вивчіть. А сьогодні закликаємо вас проаналізувати художні особливості твору, історію написання та ідейний зміст твору. Цей матеріал пригодиться як на уроках у школі, так і на ЗНО.

Тема: зображення поетичного образу України, її краси її величі.
Ідея: возвеличення палкого кохання українців до рідного краю, Батьківщини.
Основна думка: любов до України є єдністю з невід’ємних частин духовності людини
Жанр: громадянська лірика.
Римування: перехресне.
Віршований розмір: амфібрахій.

Ідейний зміст твору

«Любіть Україну!» — це палке слово поета, мовлене в радісну годину визволення української землі.

В. Сосюра створив ліричний образ «вишневої України», який оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні вправного живописця. Сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет, зокрема, до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Поет змальовує Україну, як «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами, сяють вогні електростанцій.

Ми всотуємо українську пісню, думу, красу українських національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці в неозорих степах, сердечно любимо Україну «у сні й наяву, любимо і красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну».

Український народ «своїми ділами» завоював пошану й повагу інших народів, і ми повік не забудемо звитяг славного лицарства запорізького, тих безсмертних оборонців нашого краю, нашого козацького роду.
Поет у творі звертається до всіх узагалі і до кожного зокрема.

Анафора «Любіть Україну» робить вірш струнким і композиційно завершеним.

Поетове слово звучить щиро й безпосередньо. З порадою бути вірним у своїй палкій любові рідній Україні звертається поет до юнака:

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну!
Палким закликом-заповітом завершується високопатріотична поезія В. Сосюри:
Всім серцем любіть Україну свою,—
І вічні ми будемо з нею.

Художні особливості твору

Передусім звертає на себе увагу емоційно-схвильований заклик — «любіть Україну», виражений двічі риторичним звертанням, яке і загострює увагу читача, і передає емоції автора, і є ідейно-пафосною, ідейно-композиційною основою твору.

Автор не випадково використовує епітет «солов’їна». Саме він розкриває красу рідного слова, синівську любов до рідної мови:

В грому канонад,що розвіяла в прах
Чужинців в зелених мундирах,
В багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
До весен і світлих, і щирих.

Ця строфа цікава ще й тим, що В.Сосюра використовує один із найпоширеніших художніх засобів — метонімію, тобто заміну понять на основі їх зв’язку, перенесення назви одного явища на інше.

Зрозуміло, що багнети і грім канонад уособлюють народ, армію, яка принесла визволення від фашистських окупантів (нагадуємо, що поезія написана в 1944 році).

В. Сосюра обережно використовує зображально-виражальні засоби, ніби побоюється збитися на фальшиву пишномовність, пустопорожній пафос. Поодинокі епітети влучні, точні, викликають цілу симфонію асоціацій: вишнева Україна, мова солов’їна, хмари пурпурові, весни світлі і щирі (усі епітети, крім першого, інверсовані, що підсилює звучання і зміст означуваного ними слова).

Нечисленні порівняння (любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води, між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками) доповнюють поетичний образ рідної землі, так само, як і метафора «в просторів солодкому чарі», яка образно і сконденсовано передає красу отчого краю, його природи.

Серед порівнянь особливе смислове навантаження несе вираз «як та купина, що горить — не згора», своєрідний перифраз біблійної неопалимої купини як символу безсмертя народу, Батьківщини, яких не поневолити фашистам.

Такою — живою, реальною, зримою — постає Україна у вірші, що закінчується зверненням до молоді знову у формі заклику (юначе! дівчино!) до серця кожної людини.

Простота художніх засобів і їх довершеність, непідробна щирість і схвильованість інтонацій дали поетові змогу втілити глибокий загальнолюдський зміст: люби рідну землю, шануй інші народи, будь щедрий серцем на добро, добрі вчинки — тим ти звеличиш і прославиш своє ім’я, свою Україну у віках.

З історії вірша

У 1951 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття «Против идеологических извращений в литературе», у якій В. Сосюру за цей вірш засуджено як буржуазного націоналіста, адже «страшними» для тодішніх інтернаціоналістів видалися такі рядки з вірша: «Без неї ніщо ми, як порох і дим!»

Поезія написана у 1944 р. — році остаточного визволення України від німецько-фашистських загарбників. Твір є великим проявом безмежної любові поета до рідної Батьківщини і її культури.

Імпульсом для написання поезії стали факти цинічного, брутального ставлення компартійних чиновників, шовіністів до української культури.

У центрі образ «вишневої» України, компонентами якого є все те, що оточує людину з дитинства, дає натхнення, формує самобутню національну ментальність (краса природи, звитяжна історія, волелюбний народ з багатою культурою і солов’їною мовою). Україна усюди: «у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі», в «солов’їній мові», «у пісні у кожній, у думі», «в дитячій усмішці, в дівочих очах».

В. Сосюра, намагаючись осмислити саме поняття «любов до Батьківщини», підкреслює, що воно підносить самоповагу людини.

Поезія має форму послання. Автор звертається до молоді, бо майбутнє держави саме в її руках.

✵ «Місто» (Валер’ян Підмогильний).

Літературний рід твору «Місто»: епос

Жанр твору «Місто»: роман

Тематичний різновид жанру: урбаністичний, соціально-психологічний, інтелектуальний роман (роман ідей).

Зауважте! «Місто» вважається першим в українській літературі урбаністичним романом, тобто романом, що детально висвітлює проблеми міського життя. Письменник відтворює атмосферу тодішнього побуту, культурно-мистецького життя Києва, передає неповторну ауру київських кав’ярень, кінотеатрів, базарів, магазинів, зображає колоритні соціокультурні типи (крамарі, вчителі, підприємці, літератори та ін.).

Інтелектуальний роман — твір, у якому порушено філософські питання (сенсу життя, співвідношення матеріального та духовного начал, життя й мистецтва тощо), глибокому аналізу піддано внутрішній світ героїв, висвітлено суперечності між людьми з різними світоглядами.

Історія створення роману «Місто»

Роман було завершено в 1927 р., уперше опубліковано в Харкові 1928 р. Свій задум В. Підмогильний пояснив так:

«Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній».

Письменник прагнув створити модерний роман, відійти від традиційної «селянської» проблематики української літератури, при цьому спирався на досягнення європейської класичної літератури (у творчій манері митця відчувається вплив Оноре де Бальзака, Стендаля, Гі де Мопассана, Еміля Золя тощо).

Літературний напрям роману «Місто»

модернізм

Тема роману «Місто»:

психологічна трансформація вихідця з села в умовах міста, народження письменника.

Головна ідея роману «Місто»:

утвердження думки про суперечливість натури людини-творця, завойовника міста.

Особливості композиції роману «Місто»

«Місто» має дві частини, кожну з яких поділено на 14 розділів.

Зауважте! Твір має два епіграфи. Перший — з Талмуда (канонічної книги євреїв, великого кодексу релігійно-етичних та правових норм), Трактату Авот:

«Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є; як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє».

Другий — із роману «Таїс» французького письменника Анатоля Франса:

«Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?».

Ці епіграфи є важливими для розуміння змісту твору, адже однією з провідних ідей письменника є те, що людині притаманне протистояння тілесного (тваринна сутність, статевий потяг) та духовного начала (інтелектуальна сфера, сфера тМісце дії роману «Місто»

Київ

Час дії роману «Місто»

1920-ті роки (час проведення політики «українізації»)

Персонажі роману «Місто»

✵ Степан Радченко;

✵ Надійка;

✵ Левко;

✵ Тамара Василівна, її чоловік Лука Гнідий та син Максим;

✵ Зоська;

✵ Рита;

✵ Борис Задорожній;

✵ Михайло Світозаров;

✵ Вигорський та ін.

✵ «Моя автобіографія» (Остап Вишня).

Рік написання: 1956.

Збірка: «Мисливські усмішки».

Присвята: «Максиму Рильському».

Літературний рід: епос Баба Ніна знає відповідь ... Жанр «Сом» Остап Вишня: усмішка

Тема «Сом» Остап Вишня: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з’їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.

Головна ідея «Сом» Остап Вишня: виховання любові до природи.

Образи: людей: оповідач; дід Панько; пан; Христя; рибалка; письменник Сабанеев; природи: річка, сом, гуси, собака Джой; предметів і явищ: човен, катер, риболовля, розповідь. Час: царські часи — радянські часи (20-ті роки XX ст.). Місце подій: заплава річки Оскіл за славним містом Енськом на Харківщині. «Сом» Остап Вишня композиція

Композиція: 4 частини.

1 частина — читача запрошують побувати на річці Оскіл і помилуватися краєвидами.

2 частина — дід Панас застерігає туристів бути обережними біля ковбані, в якій живе сом.

3 частина — розповідь про сома, який тягав за собою паровий катер.

4 частина — розповідь героя-оповідача про те, як живляться соми і як їх ловити.

У гуморесці «Сом» як і у всіх «Мисливських усмішках» О. Вишня широко використав гротеск та гіперболу, контраст між справжнім і вигаданим, змішування ліричного, сатиричного й фантастичного. Дід Панас — знавець безлічі мисливських вигадок і побрехеньок, але разом з тим щирий любитель й охоронець природи. Уперше цю усмішку було надруковано в 1953 р. в журналі «Дніпро» з підзаго­ловком «З мисливських усмішок». «Сом» Остап Вишня сюжет Починається твір із запрошення побувати «на річці на Осколі», ніби спону­каючи читача до довірливої розмови. Оповідач перейнятий щирим захватом від краси довколишнього світу — своєрідної ідилії гармонійного поєднання людини й природи. Мова живописного пейзажного опису чарівних місць лагідна, ніжна. Такий ліризм посилюється змалюванням появи на річковому плесі сім’ї чирят: матері й «манісіньких чиряточок», а далі — «качка-крижень з криженятами», легесенькі «болотяні курочки». Усе тут рухається, міниться барвами, звуками, з-по­між яких пробиваються дівочі «різні чудові пісні». Створюється враження від великого живого рухливого організму, яким є природа, і в якому все взаємопо­в’язане, а людина — її невід’ємна частка. Від лагідних описів оповідач плавно переходить до перестороги небезпеки (вустами діда Панька) — наприклад, про «велику ковбаню», у яку може і «дзвіниця пірнути». Далі дід розповідає якусь неймовірну історію, яка відбулася «ще за панів» з ве­личезним сомом, який проковтнув і гусака, і собаку панського, і навіть «парового катера». Ця історія змінюється наступною, знову про сома, її розповідає вже «дуже заядлий і дуже справедливий рибалка», й акценти тут інакші — про те, який сом сильний і могутній. Нарешті, картина остання, завершальна, — у цій історії образ сома цілком реалістичний, приземлений — на перший погляд, вона нагадує своєрідну інструкцію з риболовлі сомів. Мабуть, нею можна було б і ско­ристатися, якби не наявний тут відвертий гумор, насмішка з довірливого читача, знову гіперболізація образів і прикметні фантастичні деталі (наприклад, у череві сома може виявитися копчена ковбаса, варений рак і пара «цілісіньких шпротів»). Як бачимо, у цій усмішці акварельний український краєвид змінюється май­стерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, описи комічних і фан­тастичних ситуацій. І скрізь є «всюдисущий автор» — усміхнений, іронічний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі й мовби спостерігає реакцію читача. Є його щирий захват красою рідної природи, неприхована залюбленість у неї, відчуття казки з дитинства, святковості. Так в Остапа Вишні гумористичний жанр усмішки справді більше нагадує «ліричну поезію в прозі». Такі риси індивідуального почерку письменника з роками дедалі більше про яштлися. Свій, безперечно, тяжкий душевний стан після заслання Остап Вишня вміло приховував, ніколи не втрачаючи почуття гумору. Він надзвичайно любив жиніг щоб марнувати його в плачах і печалі, любив людей» а без цього взагалі кайма жудожня творчість. А її письменник також дуже цінував,

✵ «Сом» (Остап Вишня).

Рід літератури: епос.

Жанр: усмішка.

Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл.

Ідея: виховання любові до природи.

Композиційно-стильові особливості: усмішка складається з чотирьох автономних частин.

Перша частина присвя­чена змалюванню тихої річки Оскіл і дикої живності, якої в очеретах доволі.

У другій і третій частинах усмішки з уст діда Панька звучить розповідь про те, як сом з’їв гусака, а згодом і панського собаку; також він розповідає про ще одну фантастичну рибину, яка проти течії притягла з-під Канева рибалку на човні.

Четверта частина — своєрідне авторське узагальнення з рибальсь­кими порадами щодо ловлі сома.

Загальний тон усмішки витриманий у руслі рибальських побрехеньок і фан­тастичних перебільшень. Письменник розповідає з гумором неймовірні бува­льщини про сомів, їхні звички, про пригоди, що трапляються з рибалками. І хоч у цих пригодах чимало, м’яко кажучи, перебільшень, це не заважає чи­тачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої рідної природи: «Інтересна риба сом! За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Мож­ливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме симен­тальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави…»

✵ «Мина Мазайло» (Микола Куліш).

Микола Куліш народився в с. Чаплинці, що на Херсонщині, у селянській родині, помер у Карелії (Російська Федерація).

Драматург.

Найвідоміші твори: п'єси «97», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», «Мина Мазайло».

Комедія «Мина Мазайло» (1929)

Жанр: Куліш визначив п'єсу як сатиричну комедію.

Тема (проблема): «міщанство і українізація».

Основні персонажі: Мина Мазайло, Мокій, дядько Тарас, Мотрона Розторгуєва (тьотя Мотя), Рина, Уля Розсоха та ін.

Конфлікт політичний. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас та ін.

Особливості сюжету

В основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив поміняти своє прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше - російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми.

Ідея

Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища наприкінці 20-х років XX ст., висміює носіїв великодержавного шовінізму.

Особливості п'єси «Мина Мазайло»:

- драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і російських прізвищ;

- немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: українська мова цікавить його більше з наукової точки зору);

- у творі містяться досить прозорі натяки на облудність насильницької радянської українізації;

- фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час більшовики підтримували перевертнів.

Комедія «Мина Мазайло»

(стислий переказ твору )

Дійові особи:

Мина Мазайло - харківський службовець середніх літ

Лина (Килина) - його дружина

Рина (Мокрина) - їхня дочка

Мокій - їхній син

Уля - подруга Рини

Тьотя Мотя - сестра Мини з Курська

Тарас Мазайло - дядько Мини з Києва

Баронова-Козино - вчителька «правильних проізнохпеній» російської мови

Губа І комсомольці, друзі Мокія

Аренський

Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н-ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова у тридцяті роки XX ст., у період найбільшого поширення українізації.

Перша дія

Рина розповідає Улі, що «Мокій збожеволів од своєї укрмови», вірші пише українською, а батько, навпаки, хоче їхнє малоросійське прізвище змінити і підшукує собі вчительку, яка б навчила його правильної російської вимови. Рина з матір'ю кличуть у гості тьотю Мотю з Курська - на допомогу. А до Улі Рина звертається з проханням закохати в себе її брата Мокія, який вже «збожеволів від укрмови»

Мина скаржиться на своє прізвище, через яке, на його думку, усі життєві негаразди. У загсі йому сказали, що прізвище змінити можна, учительку «правільних проізношеній» він вже знайшов - Баронову-Козино. А Мокію, якщо той буде пручатися, виб'є «з голови дур український». Тим часом Мокій розповідає Улі, що мріє до свого прізвища додати загублену половинку - Квач.

Друга дія

Від Баронової-Козино Мокій дізнається, що батько міняє прізвище, і в гніві зрікається його, а Улі скаржиться на самотність у власній родині. Зворушена Уля дозволяє себе «українізувати».

Поки Баронова-Козино навчає Мину, Мокій голосно розучує з Улею народну пісню. Навчання закінчується сваркою батька з сином, яка припиняється через приїзд тьоті Моті. Гостя здивована, що на вокзалі написано: «Харків» - «іспортілі город». Трохи згодом приїздить дядько Тарас з Києва, який у свою чергу дивується, що ніхто на вулицях не розуміє української мови.

Третя дія

У родині тривають суперечки: Мокій свариться з дядьком і обзиває його шовіністом, тьотя Мотя з дядьком Тарасом «ділять» Гоголя. Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію з приводу зміни прізвища, а той запросив ще й комсомольців. Дискусія розпочалася з питання, чи існують взагалі українці як нація, перетворилася на сварку, а скінчилася тим, що тьотя Мотя, дядько Тарас і Рина пропонують варіанти прізвищ. Дядько підбирає щось схоже на прізвища гетьманів, але Мина погоджується на варіант Рини - Мазєнін.

Четверта дія

Уля розповідає Рині, що Мокій зізнався їй у коханні. Рина наполягає, щоб Уля поставила Мокія перед вибором: або вона їде жити в Одесу до тітки, або він погоджується змінити прізвище. Про свій переїзд Уля Мокію сказала, а от образити юнака, у якого закохалася, не змогла й мовчки вийшла.

З'являється Мазайло з газетою, у якій є публікація про заміну його прізвища на Мазєнін. Тьотя, Мазайлиха, Рина радіють, дядько Тарас обзиває себе дурнем.

Через деякий час з'являються комсомольці і Уля. Вони принесли газету «Комсомолець України», у якій опублікований наказ про звільнення «з посади... за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М.М. Мазайла-Мазєніна».

✵ «Різдво» (Богдан-Ігор Антонич).

Рід: лірика.

Жанр: вірш.

Тематичний різновид: філософська лірика.

Тема: факт народження Христа.

Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.

Історія написання: в умовах польської експансії на Західній Україні Антонич відбувається як український поет, який шукає нових форм і продукує новий погляд на світ, поезію, де поєднуються християнська міфологія із традиційними національними фольклорними ідеями й образами.

Рік створення: 1934.
Збірка: «Три перстені».
Напрям: модернізм.
Течія: символізм, авангардизм, міфологізм.

Богдана-Ігоря Антонича складно віднести до якоїсь течії, оскільки його творчість характеризується винятковою вишуканістю й неоднозначністю, де національне злите зі світовим, міфологія з реальністю, раціональне з ірраціональним.

Мотиви:

1. «велике в повсякденні»;

2. «краса»;

3. «Батьківщина»;

4. «природа».

Образи:

✵ людей: лемки у крисанях; Марія;

✵ міфологічних істот (умовно): бог;

✵ природи: ніч у сніговій завії, місяць — золотий горіх;

предметів і явищ: народження; сани; містечко; крисані (круглі Символічні образи

Кожен образ у поезії є своєрідним символом:

✵ сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос);

✵ лемки (символ-аналог волхвів);

✵ золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя);

✵ місяць (символ батьківщини).

✵ капелюхи); стріхи; долоні.

Автор «Трьох перстенів» — національно орієнтований митець, про що свідчить, наприклад, такий його запис:

«Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію».

Композиція: складається із двох чотиривіршів, у яких у символічній формі розказано про волхвів, які принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»).

Система віршування: силабо-тонічна.
Віршовий розмір: 4-стопний ямб
Строфа: чотиривірш (катрен). Римування: перехресне (абаб).
Художні засоби виразності: епітет, символ, інверсія.

Різдво

Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

✵ «Зачарована Десна» (Олександр Довженко).

Рід літератури «Зачарована Десна»: епос.

Жанр «Зачарована Десна»: кіноповість («автобіографічне кінооповідання»),

Тема «Зачарована Десна»: спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею.

Ідея «Зачарована Десна»: з’ясування основних факторів формування людської особистості, духовного джерела справжнього таланту, ролі праці в житті людини, оспівування краси природи, рідного краю, людей праці.

Герої «Зачарована Десна»: малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах); мати Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович, дід Семен, прабаба Марусина. особливість повісті в тому, що в ній оповідачем є сам автор, який виступає у двох іпостасях: як автор — зрілий митець Олександр Довженко — і як герой твору — маленький Сашко. Сюжету як такого немає. Натомість є певна дво- плановість: основна сюжетна лінія — це новели про дитинство Сашка (його враження, захоплення довкіллям); другий план — ліричні відступи зрілого майстра (філософське осмислення художньої творчості, краси людської праці, природи, людини). Отож розповідь має двоплановий характер: перший план— це своєрідне поетичне відтворення світу у свідомості дитини; дру­гий — філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Композиційно-стильові особливості «Зачарована Десна»: Особливістю кіноповісті «Зачарована Десна» можна вважати відсутність чіт­кого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою. Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом дже­рел — фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип «нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій» (ретардація — штучне уповільнення дії з метою звернути увагу читача на дану подію, епізод, думку). Композиція кіноповісті «Зачарована Десна» являє собою органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, чистим поглядом малого Сашка. У творі можна виділити окремі новели («Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи»), ліричні й публіци­стичні відступи. Але твір є цілісним: це суцільний потік думок, спогадів, що напливають одні на одні, та зображення умов, у яких формувався світогляд майбутнього митця (побут, оточення). Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром тво­ру—- кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору ав­торської сповіді. Сам О. Довженко як кіносценарист уважав, що сценарій (а кіноповість «Зачарована Десна» є одночасно сценарієм до однойменного фільму) треба писати двома руками: в одній тримати маленький тонкий пенз­лик для виписування дрібних деталей, а в другій — великий пензель створен­ня описів стокілометрових обширів, пристрастей, масових сцен. Для стилю «Зачарованої Десни», на думку багатьох критиків, характерне по­єднання лірико-романтичного оповідального тону, публіцистичного пафосу, побутово-ліричної оповіді, іронічно-сатиричних моментів. Проблематика «Зачарована Десна»: сенсу людського буття; гармонії людини і природи; формування особистості; освіти; любові до рідної землі; поваги до батьків; любові до людей. Примітки: «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про ди­тинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда Семена і прадіда Тараса, прабабу, ма­тір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають в авторські роздуми —- про «тяжкі кай­дани неписьменності й несвободи», інші лиха та страждання людей праці й разом з тим — багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого». У кіноповісті О. Довженко поетично формулює творче кредо митця: «Митці покликані народом для того, щоб показувати світові насамперед, що життя прекрасне... Бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». «Зачарована Десна» є лебединою піснею автора.

✵ «Пісня про рушник» (Андрій Малишко).

«Пісня про рушник» — поезія Андрія Малишка, сповідь-спогад ліричного героя, у якій матір дарує синові рушник, вишитий як символ життєвоï дороги. Рушник — символ чистоти і любові, а вишивка — справжній оберіг. Ліричний герой поезіï з великою теплотою розповідає свою історію життя. Читайте, аналізуйте, вчіть напам’ять!

«Пісня про рушник»
Рідна мати моя, ти ночей недоспала
I водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров,
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю —
І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю —
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Аналіз

Рід літератури: інтимна лірика.
Жанр: ліричний вірш (пісня).
Мотив: материнської любові й рушника як символу життєвої дороги.
Віршовий розмір: анапест.

Художньо-стильові особливості: сповідь-спогад ліричного героя, у якій матір дарує синові вишитий рушник як символ життєвої дороги. Рушник пов’язаний із життєвою долею лірично­го героя і з образом його матері. Лірич­ний герой поезії дуже тепло згадує свою матір. Автор цим твором порушує питання дитинства, а також прощання з батьків­ською хатою та материнську тривогу за долю власної дитини. Форма вірша має значну кількість повторів, що наближає його до пісні.

Примітки: Композитор Платон Майборода написав музику до цієї поезії. Виконавців твору було багато, зокрема Дмитро Гнатюк, Олександр Таранець, гурт «Ча­рівна», Ірина Сказіна, Олександр Малінін, Квітка Цісик та ін.

✵ «Ти знаєш, що ти — людина…» (Василь Симоненко).

Тема: роздуми письменника про швидкоплинність життя, протягом якого кожний повинен встигнути покохати, зробити добрі справи.

Ідея: заклик раціонально використовувати час, відведений на життя, поспішати жити.

Основна думка: людина — велике створення на землі, вмій з гордістю носити це ім’я, кожна людина неповторна.

Композиція: поезія починається з риторичних запитань, після чого В. Симоненко вмотивовано пояснює про смисл і призначення людини на землі, швидкоплинність її життя. Автор твору наголошує на тому, що людина повинна поспішати жити, робити добрі справи, залишаючи по собі слід.

Вірш складається з чотирьох куплетів, кожний з який містить по п’ять рядків.

Проблематика:

людина і суспільство (призначення людини на землі);

індивідуальність кожної людини;

швидкоплинність часу і життя.

Художні засоби:

Повтори: Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.

Риторичні запитання: «Ти знаєш, що ти — людина?» «Ти знаєш про це чи ні?»

Риторичний оклик: «Гляди ж не проспи!» Епітети: «люди добрі, ласкаві, злі», «усмішка, мука єдина».

Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

✵ «Задивляюсь у твої зіниці» (Василь Симоненко).

Василь Симоненко увійшов в українську літературу як видатний борець за державний і культурний суверенітет України, прагнув пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження.

Протягом свого короткого життя Василь Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю.

Вид лірики: громадянська, патріотична.
Жанр: ліричний вірш.
Ідея: показати щирі синівські почуття поета до своєї Батьківщини.
Тема: звеличення рідної землі, її історії.
Віршований розмір: шестистопний ямб
У творі використано перехресне римування: зіниці — блискавиці, рань — повстань.

Провідний мотив: поет звіряється у любові до України, закликає земляків любити рідну землю, дбати про її майбутнє.
Композиція твору. Логіка зображення, естетична цілісність, світоглядна позиція поета, чітка орієнтація на читача зумовлюють побудову твору. Монолог ліричного героя відтворює патріотизм цілого покоління.
Твір сповнений почуттів, експресії, які передають різноманітні тропи та фігури.

Образи твору. Головний образ твору — ліричний герой, у монолозі якого передається любов до України, ненависть до ворогів, яких він називає «недругами», «чортами». У творі зримо присутній образ України, яку ліричний герой називає матір’ю, молитвою, віковою розпукою.

Художні засоби:

✵ епітети — «червоні блискавиці», «мама, горда і вродлива», «святе синівське право», «дні, занадто кучі та малі», «зіниці, голубі, тривожні», «розпука вікова», «хмари бурякові», «священне знамено» змальовують тривожний світ, у якому ми живемо;

✵ метафори — «пливе за роком рік», «перли в душі сію», «мовчать америки й росії», «чорти живуть на небі», «палають хмари», «сичать образи»

✵ порівняння — «зіниці, голубі, тривожні, ніби рань»;

✵ звертання — «Україно!», «недруги лукаві», «друзі», «мене»;

✵ гіпербола — «битви споконвічний грюк» — створює різноманітну, строкату картину реальності, у якій частіше панує неспокій, бій;

✵ риторичне питання — «Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?» — цілком логічно підкреслює ті опори, на яких тримається світ і людське життя;

✵ риторичні оклики — «Ти для мене диво!», «Одійдіте, недруги лукаві!», «Друзі, зачекайте на путі!», «Чуєш — битви споконвічний грюк!» — роблять вірш емоційним, наближають автора до читача;

✵ літота — «Я проллюся крапелькою крові» — змальовує думку про те, що кожен із нас — це немов маленька крапелька, але всі ми — частина матері-України.

У поезії «Задивляюсь у твої зіниці» Василь Симоненко гордо й відверто заявляє про свою любов до України, говорить про те, що Батьківщина завжди була, є і буде найважливішою для нього. Поет готовий до боротьби з ворогами.

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

✵ «Лебеді материнства» (Василь Симоненко).

Літературний рід: лірика

Жанр: ліричний вірш (колискова)

Вид лірики: громадянська

Провідний мотив: любов до матері й Батьківщини.

Віршовий розмір: хорей

Тип римування: суміжне

Форма оповіді: монолог

Тема: відтворення материнського співу над колискою дитини, в якому висловлюється тривога жінки за долю сина, чистоту його душі.

Ідея: уславлення материнської любові, яка буде супроводжувати її дитину протягом життя; мати, як і Батьківщина, єдина, неповторна для кожної людини.

Основна думка

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Художні засоби

Поет визбирав із золотих розсипів рідної мови образні словосполучення (метафори, епітети, порівняння), вдихнув у них таку магічну силу, таку чарівність незвичайну, що й ми, читачі, проймаємося тим дивовижно казковим світом, своєрідним теплом, у якому виростає син.

Повтор: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Епітети: «білява хата», «лебеді рожеві», «тихі зорі», «золоте сузір’я», «хмільні смеркання», «сиві очі».

Метафори: «мріють криками… лебеді», «темряву тривожили… півні», «танцювали лебеді», «заглядає в шибку казка», «лебеді… лоскотали марево», «…будуть мандрувати очі материнська і білява хата», «прий- дуть верби і тополі», «стануть… листям затріпочуть… душу залоскочуть».

Порівняння: «лебеді, як мрії».

Інтонації: щирість, відвертість, довірливість, таємничість (досягнуто алітерацією звуків р, л).

На початку вірша перед маленьким героєм постає захоплюючий і чарівний світ казки, який бентежить і манить його. Потім мати каже синові напутнє слово, адже колись він вирушить у життєву дорогу і буде змушений робити важкий вибір.

У вірші багато народнопоетичних порівнянь і епітетів:

білява хата;

лебеді, як мрії;

тихі зорі;

диво-наречені.

Музику на пісню «Лебеді материнства» поклав композитор Анатолій Пашкевич.

Жанр. За формою це, власне, колискова пісня. Головне в поезії — побажання синові вирости справжньою людиною, вірним сином України.

Мотив вірша — материнська тривога за долю її сина, перед яким відкривається дійсність, виповнена дива та любові, яку охороняють, «мавки чорноброві», та водночас постають і суворі реалії,— від них прагне вберегти дитину материнське серце. Та «приспані тривоги», «чуже поле» — неминучі, і протистояти їм може тільки людина з твердим переконанням, з органічним чуттям родової пам’яті, з великою волею бути самою собою.

Особливості назви поезії

Назва поезії романтична. В. Симоненко знайшов проникливі яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі.

Почуття патріотизму — найсвятіше почуття людини. Кожен з нас любить землю, де він народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю, на якій зростав. Любить сильно, щиро. А от знайти слова, щоб виразити свою любов, — важко.

В. Симоненко такі слова знайшов. Він зумів передати у «Лебедях материнства» й інтимність любові до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої — України у простих, щирих словах.

Композиція

Твір побудований як колискова, в якій матір, співаючи, мріє про щасливу долю своєї дитини: щасливе життя, гарну дружину, вірних друзів.

Він умовно ділиться на дві частини. У першій ми відчули материнську ласку й турботу про малого сина (він ще в колисці); у другій — йдеться мова про клопоти, які буде мати вже дитина дорослою людиною (і мавки чорноброві, і диво-наречені, і брати по духу). Але за сином «завжди будуть мандрувати очі материнські і білява хата».

Сюжет

Починається вірш зі своєрідної розмови поета з сином про те, що він, підрісши, вирушить у життєву дорогу — з дорогою часто зв’язані зміни в людськім житті. Поет говорить про зустрічі, які чекають на сина на життєвих шляхах, про майбутнє кохання, друзів, дружину. Все, все може вибирати людина. І шляхи, якими піде. Та завжди з сином будуть «очі материнські і білява хата».

Звернемо увагу на епітет «білява хата» — він не тільки передає традиційний білий колір хати, а й наче олюднює її, створює таке враження, неначе йдеться про живу істоту, людину. Шлях, у який виряджає сина поет, сповнений тривог і небезпек. Та сили юнакові, мужності надає рідна земля, любов до неї.

Завершується поезія крилатою фразою, що здається створеною не Симоненком менш як тридцять років тому, а в сиву давнину і самим народом, — стільки в ній геніальної простоти, мудрості, глибини почуття й думки:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Образи

1) Мати — центральний в духовному Космосі українців починаючи з трипільської доби. В народному уявленні мати завжди ототожнювалася з Батьківщиною. Тому зрада їй вважалась непростимим гріхом, а втрата — катастрофою. Вибір іншої Батьківщини постійно осуджувався, оскільки призводив до самознищення нації.
2) Лебеді — зажди асоціювалися з вірністю, тому не випадково В. Симоненко звертається до них, пов’язуючи їх з материнством.
3) Національна символіка постає надійним оберегом українців, хоч би де вони опинилися, навіть якщо на чужину закинула їх недоля:

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі…

Тополя (у народних легендах) — це перевтілена дівчина (про це йдеться і в поемі Т. Шевченка «Тополя»)
Верба — це дерево життя.

Римо-ритмічні особливості поезії

Вірш нагадує коломійки. Симоненко звертається до двовіршового чотирнадцятискладового рядка, поступово переходячи до дванадцяти- та тринадцятискладового розміру.

Матеріал для написання

Мати — найдорожча у світі людина. Їй несе людина болі й радощі, сумніви й успіхи, помилки й гріхи. З нею хочеться порадитись, поділитись турботами, покаятись їй у гріхах. І хіба може бути присутній при цій сповіді хтось третій? Бодай навіть брат, сестра, чи й батько? Ні — з матір’ю на самоті.

Такою була для Василя мама, Ганна Федорівна Симоненко-Щербань, людина з щирою поетичною душею, закохана у народну пісню, передала все це синові, виховувала його за мудрими заповідями народної педагогіки.

Природа наділила літературними здібностями і саму Ганну Федорівну. Був у неї зошит «Перлини поміж людей», куди збирала вона прислів’я, приказки у рідних Біївцях. Багато серед них придуманих матір’ю поета. І багаті вони на гумор і глибину думок, що тривожили її свідомість. Саме образ мами є основним у творі.

За збірку «Лебеді материнства» В. Симоненку присуджено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Мелодійна основа вірша та мотив материнської любові настільки полонили композитора Андрій Пашкевича, що він поклав цей твір на музику.

✵ «Наша мова» (Василь Голобородько).

Рід літератури «Наша мова»: лірика (філософська, патріотична).

Тема «Наша мова»: мотив мови як генетичного коду нації; висловлення почуття любові, пошани до рідної мови, яка проспівана у Пісні, записана у Літописі.

Ідея «Наша мова»: уславлення ролі мови, її значущості в житті нашого народу; гордості українців за свою мову.

Художньо-стильові особливості «Наша мова»: вільний вірш, верлібр (вірш, у рядках якого може бути довільна кількість наголошених і ненаголошених складів, частіше без рими, є необов’язковою однакова кількість наголосів у рядках, одноманітні повторювані строфи, але вірш має свій власний ритм. Такі ознаки наближають вірш до прози). Він не обмежений римами та не обтяжений складними художніми засобами: тавтологія: «кожне слово нашої мови»; «тож»; епітет: «пісенні слова»; алітерація: повтор приголосних «с», «н» — «проспіване у Пісні». Відмовившись від розділових знаків, поет побудував строфи на анафорі й ху­дожньому перенесенні. Вірш «НАША МОВА» — це своєрідний заспів до збірки «Калина об Різдві». У ньому автор звертається до мотиву мови як генетичного коду нації. На перший погляд, поезія дуже проста за бу­довою — складається лише із двох строф, не має багато художніх засобів, поет нічого не нав’язує, не повчає, не застерігає. Автор увесь час ніби повертається до спокійної, чимсь перерваної розмови. Проте твір образний, місткий, з багатоплановим підтекстом, викликає чимало асоціацій. У першій строфі розкривається милозвучність, пісенність української мови, а також її древ­ність. Адже коли не було ще письма, українська мова побутувала в живому спілкуванні, в усній народній творчості, зокрема в піснях. А українські пісні сповнені драматизму, ліризму, душевності. Такими словами розмовляють українці зі своїми побратимами. Мова в усіх її проявах — усна і пи­семна — уособлює красу, духовність, історію. Мова обслуговує усі сфери життя людини. Цікавою є антитеза «побратими — вороги». Здатність українського народу до побратимст­ва— шляхетна риса, потрібна і сучасним, і майбутнім поколінням. Стародавні пам’ятки українсь­кої писемної мови — літописи. У них змальовані визначні події, оповідається історія українського народу. Саме тому, напевне, українці мовчать до ворогів словами, записаними в літописі. Вони ще зі сторінок літописів знають, хто їхні вороги і чого вони варті. Отож воліють мовчати. Мовчання іноді промовистіше за слово. Поет вірить, що таке мовчання є, але колись народ скаже своє слово В. Голобородько виходить за рамки проблеми «мова в житті людини», розширюючи її до гло­бального узагальнення мова — людина — нація.

✵ «Модри камінь» (Олесь Гончар).

Новела «Модри Камень» є найцікавішою з творів воєнної тематики. У журналі «Україна» вона була надрукована ще до появи «Прапороносців». Хоча несправедлива критика болісно вразила письменника, та все ж таки він у новелі показав свій справжній талант.

Жанр: новела

Літературний рід: епос

Тема: спогади руського (тут у значенні українського) вояка-партизана про зустріч з дівчиною Терезою у словацьких горах.

Ідея: показ цінності простих людських почуттів (доброти, симпатії, довіри, закоханості) у надзвичайно складні воєнні часи.

Проблематика: війна як руйнівник життя; подвиг солдатів-партизанів; прості людські почуття у воєнний час; закоханість як ознака життя в людських серцях; любов до рідного дому, рідної землі; кохання як вічне почуття.

Герої

Оповідач;

його товариш Ілля;

дівчина Тереза;

мати Терези;

словацькі вояки (у спогадах матері).

Сюжет та композиція

Експозиція: оповідач зі сховку спостерігає за дівчиною.

Зав’язка: прихід партизанів (оповідача і його друга Іллі) у дім Терези і її матері.

Розвиток дії: перебування партизанів в словацькому домі, їх відхід.

Кульмінація: розповідь матері про те, як забрали Терезу.

Розв’язка: спогади-мрії оповідача про кохану.

Новела складається з п’яти розділів. Найменшим за розміром є перший, найбільшим — другий. Новела написана у формі звертання оповідача до Терези. Наприклад: «Скочивши з стiльця, ти стала навпроти мене»; «Куди ти задивилась? У що заслухалась?».

У п’ятому розділі містяться елементи п’єси — розмова героїв подана як репліки персонажів п’єси:

Тереза. Де ви так довго були?

Я. Уже все закiнчилось. Тепер я вже не пiду вiд тебе.

Твір є глибоко меланхолічним, передає сум оповідача, його тугу за нерозквітлим коханням. У новелі можна віднайти елементи потоку свідомості.

Олесь Гончар оберігав і примножував енергію гуманності, доброти, національної честі та гідності. Автор зобразив трагічно обірване війною почуття між радянським солдатом та іноземною дівчиною-словачкою.

Несподіване кохання до красуні Терези прийшло всупереч війні. Не закріпилося воно в реальному житті, бо дівчина загинула від рук поліцая. Але кохання продовжує жити у пам’яті солдата, в його мріях, у яких він розмовляє з Терезою, як із живою:

«Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне? Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Ти виходиш на дерев’яний різьблений ґанок у білій легкій сукні з чорною пов’язкою на рукаві і дивишся вниз, за Модри Камень, де колись, пролягала наша оборона. Тепер скрізь уже поросла буйна трава».

Сюжет ніби сам по собі простий, та він вміщує в собі основну думку: сила кохання, нездоланна любов сильніше за смерть. Випадкова зустріч у гірській словацькій оселі навічно ранила ніжним почуттям серця двох не знайомих раніше людей: оповідача, воїна-визволителя і Терезу.

✵ «Три зозулі з поклоном» (Григір Тютюнник).

Рік написання: 1976.

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: Складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.

Головна ідея: Возвеличення любові як найвищої духовної цінності, яка піднімає людину над буденністю, очищає її душу.

Головні герої: студент, його мати Софія, чоловік Софії — Михайло, поштар дядько Левко, Марфа, чоловік Марфи — Карпо.

Сюжет

✵ Софія розповідає своєму синові історію кохання, пов’язану з його батьком.

✵ Марфа Яркова кохає набагато старшого від себе Михайла, в якого є своя сім’я.

✵ Страждання Марфи посилюються тим, що живе з чоловіком, якого не любить.

✵ Михайла заслано до Сибіру, щомісяця він пише листи своїй дружині Софії.

✵ Прихід листів душею відчуває Марфа і щоразу чекає листоношу, який потай дозволяє пригорнути їх до грудей.

✵ Софія знає про цю любов , проте не сердиться, а навпаки, розуміє і співчуває.

Три долі —Марфи, Михайла та Софії — пов’язані тугою і стражданням та освячені любов’ю «всевишньою».

Історія написання

Новела «Три зозулі з поклоном» чи не найглибше з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє життя. А поштовхом стала незначна подія: у 1976 р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист, який виконував народні пісні.

Особливо вразила письменника «Летіла зозуля через мою хату…», де йшлося про нещасливе кохання та вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Ще не стихли звуки бандури, як Григір схопився з місця й побіг у свою кімнату. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст.

Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім’я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х рр. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.

Мотиви твору

✵ «Сила кохання»

✵ «протистояння влади й людини»

✵ «філософія життя»

✵ «усепрощення»

✵ «романтики й прагматики».

Образи

Образи:

людей: оповідач (Я) — син Михайла й Софії, студент; Михайло — репресований чоловік Софії; Софія — дружина Михайла, мати оповідача; Марфа Яркова — дружина; Карпо Ярков — приземлений чоловік Марфи; дядько Левко — поштар;

природи: зозуля; сосна (яку посадив Михайло);

предметів і явищ: піджак, лист, сон.

Символічні образи

«Три зозулі з поклоном» (символ самотності; традиційна народна формула-прохання не любити); сосна, посаджена Михайлом на піску біля дому (символ самотності й водночас для тих, хто любив (син, Марфа, Софія) Михайла, — пам’ять про нього; для односельців — спогад про загублене життя; для самого Михайла — символ рідного дому); піджак (символ радянської бідності); Сибір неісходима (символ-перегук із творами Тараса Шевченка).

Критика

У новелі письменникові вдалося втілити в художньому творі безкінечну глибину справжнього кохання й обережне ставлення людей один до одного.

Цікаві факти

✵ При житті письменника твір так і не було опубліковано.

✵ Новела записана на старий магнітофон Григором Тютюнником. Запис робив Володимир Білоус.

✵ Назва новели символізує любовний трикутник — три долі головних героїв.

✵ Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у виконанні сліпого бандуриста.

✵ Новела є у шкільній програмі, так само й у програмі до ЗНО.

✵ «Господи, гніву пречистого…» (Василь Стус).

Рід літератури: філософська лірика.

Жанр: вірш-медитація (молитва).

Мотив: звернення ліричного героя до Бога із проханням не осудити його за глибоку віру і надію, бо утверджує безсмертя людського духу.

Ідея: утвердження сили людського духу, прагнення не згубити у тяжких випробу­ваннях самоідентичності, неповторності своєї долі.

Віршовий розмір: дактиль.

Римування: перехресне.

Художньо-стильові особливості: епітети: «гнів пречистий»; «мале людське життя»; риторичне звертання: «Господи...»; метафори: «вірою тугу розвіюю», «надією довжу його в віки».

Примітки: В основу вірша «Господи, гніву пречистого...» покладено канон, запропоно­ваний християнським богословом VIII ст. Іоаном Дамаскіном, як «сходження розуму до Бога, прохання погрібного в Бога».

Поезія «ГОСПОДИ, ГНІВУ ПРЕЧИСТОГО...» — це стоїчна поезія, що утверджує впевне­ність ліричного героя в тому, що він зможе вистояти, не зрадить себе й своїх переконань. Автор говорить про власну силу і незламність: «Де не стоятиму — вистою». Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність. У Богові й матері він бачить духовних провідників, що визначають внутрішнє обличчя люди­ни. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у ви­пробуваннях. Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості («тузі»), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким «мати родила»), він сприймає трагічні обставини існування («біду») як спосіб формування внутрішньої сили. Бога — як символ людської совісті, віри в добро і справе­дливість — Стус згадує доволі часто. Поет звертається до нього в часи, коли йому нестерпно важ­ко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей. Корисні матеріали:

✵ «Балада про соняшник» (Іван Драч).

Рік написання: 1962
Збірка: «Соняшник»
Літературний рід: ліро-епос
Жанр: балада

Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні.
Тема: народження людини-творця, людини-поета.
Ідея: поет повинен прагнути високості в поезії, укорінюючись при цьому в рідному ґрунті, у національній творчості; тільки той творець може відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захоплюється.

Віршовий розмір: верлібр
Мотиви: «джерело творчості», «покликання», «велич поезії», «рідна земля».

Спосіб змалювання бешкетного хлопця-«соняшника» як майбутнього митця в Івана Драча чимось нагадує жартівливі міркування про прихід у літературу Остапа Вишні (Павла Губенка) у «Моїй автобіографії».

Образи:

✵ олюдненої природи: соняшник (майбутній митець), сонце (поезія, джерело натхнення);

✵ природи: груші-гнилиці, горобці;

✵ предметів і явищ: велосипед, млин.

Образи в поезії неоднопланові: метафоричні поєднані з реальними. В образі соняшника вбачається людина, яка відкриває для себе джерело поетичної творчості — сонце.

«Балада про соняшник» є розгорнутою метафорою, де буденні непоетичні образи (груша, млин, пісок) набувають глибшого звучання.

Композиція «Балади про соняшник»

Вірш складається з 2-х частин — притчової (живе соняшник; своєю поведінкою нагадує звичайного хлопця, який бігає наввипередки, рве груші-гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців із рогатки; різниться від хлопця тим, що має шорстке тіло; одного разу, купаючись, соняшник побачив сонце «у червоній сорочці на випуск», що їхало на велосипеді; соняшник просить сонце покатати його на велосипеді) й роз’яснювальної («Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником»).

Художні засоби

✵ Епітети: тіло шорстке і зелене; красиве засмагле сонце; золоті переливи; червона сорочка;золоте німе захоплення;сонце оранжеве;

✵ Розгорнута метафора (перевтілення, метаморфоза): В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці. І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі…

✵ Риторичне звертання: Поезіє, сонце моє оранжеве; дайте покататись, дядьку!

✵ Риторичне питання: Дядьку, хіба вам шкода?

Сюжет твору

Живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, рве на груші гнилиці, купається біля млина, стріляє горобців з рогатки тощо. А відрізняється тільки тим, що має шорстке зелене тіло. І от якось після купання він стрибав на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, та побачив сонце «у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі». І соняшник, який застиг в німому захопленні, просить, щоб сонце дало йому покататись на велосипеді або хоча б посадило його на раму.

Особливості балади:

✵ Відкинуто традиційні легендарно-історичні, героїчні і фантастичні атрибути.

✵ Розширено просторові координати художнього світу.

✵ Побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднанні в цілісність

✵ «Два кольори» (Дмитро Павличко).

ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги.

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Тема: синівська вдячність за силу материнської любові, заповітом вишитій на сорочці-оберезі для захисту на непростій життєвій дорозі.

Головна думка: «мене водило в безвісті життя, та я вертався на свої пороги» (уславлення материнської любові та заклик не забувати про своє коріння, батьків).

Художні засоби.

Епітети: незнаними шляхами, червоними і чорними нитками, сумні і радісні дороги, старого полотна, вишите життя.

Уособлення: «мене водило в безвісті життя», «війнула в очі сивина», «переплелись …дороги».

Метафора: «піти у світ», «червоне — то любов, а чорне — то журба».

Повтори (рефрен): «два кольори мої, два кольори».

Повтори (тавтологія): «оба».

Порівняння: «переплелись, як мамине шиття, мої … дороги».

Протиставлення (антитеза): «сумні і радісні дороги».

Зменшуваний суфікс: «згорточок».

Кількість строф: чотири.

Віршований розмір: 5-стопний ямб з пірихієм.

Рими: навесні — мені, шляхами — нитками, оба — журба, життя — шиття, пороги — дороги, сивина — полотна, додому — ньому.

Образи: піти у світ (розлука з рідними), незнаними шляхами (доля), сорочку мати вишила (захистила оберегом), червоними і чорними нитками (радість і печаль), свої пороги (рідний край), переплелись дороги (життєвий шлях), сивина (життєвий досвід), згорточок старого полотна (благословення матері), вишите моє життя на ньому (синівська вдячність).

Поет Дмитро Павличко та композитор Олександр Білаш створили пісню «Два кольори» буквально за півгодини, окрилені вишитими яскраво-червоними трояндами на темному тлі жіночої хустки.

Вишиванка завжди слугувала символом незламності українського народу, була його оберегом від зла та передавалась від покоління до покоління.

В орнаменті вишиванки працьовитого українського народу переважали червоно-чорні кольори, що позначали сонце та землю, духовність та матеріальність. Рядок вірша «червоне — то любов, а чорне — то журба» має глибокий символізм.

✵ «Маруся Чурай» (Ліна Костенко).

Рід літератури «Маруся Чурай»: ліро-епос.

Жанр «Маруся Чурай»: історико-філософський соціально-психологічний роман у віршах.

Тема «Маруся Чурай»: зображення головної героїні Марусі Чурай як легендарної народної пое­теси і талановитої співачки з Полтави; відтворення духовного життя України XVII ст.; усенародна участь у Національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Ідея «Маруся Чурай»: возвеличення Марусі Чурай — хранительки національних оберегів, інте­лектуальної й незалежної жінки; утвердження в образі Марусі Чурай найкращих рис українського жіноцт­ва — багатої духовності, співучості, ліризму, романтичної вдачі, незале­жності натури, що засвідчують незнищенність національного духу, гли­боку віру в духовну силу й могутність українців.

Герої: Маруся Чурай, Гриць Бобренко, полковий обозний Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, козак Чесько Черкес, Галя Вишняківна, війт Се­мен Горбань.

Композиційно-стильові особливості «Маруся Чурай»: тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, бага- топроблемний. Він «нагадує кристал, у якому безліч граней» (В. Панченко). Майже три з половиною століття живе в народі легенда про Марусю Чу­рай — славнозвісну піснярку. Легенда про любовну помсту (отруєння дівчи­ною свого коханого) була поширеною темою і в художній літературі (драма М. Старицького «Ой не ходи, Грицю...», повість О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала»). В авторському міні-пролозі — вказівка на історичну основу твору: «Влітку 1658 р. Полтава згоріла дощенту». У творі справжні факти пересипані домис­лами автора; важливі події української історії середини XVII ст. відтворено в образах Богдана Хмельницького, Якова Остряниці, Северина Наливайка, Павла Павлюка, Яреми Вишневецького та ін. Назва роману — своєрідна легенда, національний символ, що передає і зміст епохи, і особливості українського етносу. Роман складається з дев’яти розділів, події в яких розгортаються протягом року: судять Марусю влітку, а помирає дівчина від сухот навесні. Розділи роману «Маруся Чурай»: I — «Якби знайшлась неопалима книга»; II — «Полтавський полк виходить на зорі»; III — «Сповідь» (внутрішній монолог героїні, у якому є екскурси в минуле); IV — «Гінець до гетьмана»; V — «Страта»; VI — «Проща»; VII — «Дідова Балка»; VIII — «Облога Полтави»; IX — «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Центральним є розділ «Сповідь» — три ночі Марусі, проведені в темниці перед стратою. Через спогади героїні перед нами проходять епізоди історії України, змальовано переживання і страждання дівчини, її особисту драму. Сюжетні колізії трактуються у двох площинах — особистісній і суспільній (сцени особистого життя Марусі органічно вплітаються в драматичні події Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмель­ницького проти польської шляхти). Кульмінація 1 — суд і вирок. Зав 'язка — спогади Марусі про стосунки з Грицем. Розвиток дії — Маруся йде на прощу. Кульмінація 2 — облога Полтави. Розв’язка — зняття облоги, Маруся проводжає полк, що співає її пісні. Позасюжетні елементи: портрети героїв, пейзажі, опис саду, пісні, діалоги, монологи, авторські відступи. Особливості сюжету «Маруся Чурай»: на початку твору — розв’язка, що поєднує його з новелою. Дві сюжетні лінії: визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти під прово­дом Б. Хмельницького; любовна лінія, що розвивається за принципом трику­тника: Маруся — Гриць — Іван Іскра. Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її сло­вах», — каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні — як перло мно- гоцінне, як дивен скарб серед земних марнот». Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших від­чувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені найкращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, найкращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний ро­ман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. Проблематика «Маруся Чурай»: любові й зради; патріотизму і пристосуванства; митця і народу, свободи творчості; причин утрати української державності; родинних стосунків; батьків і дітей; виховання; служіння народові. Примітки: В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українце­ві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю...». Історичне полотно твору становить окрему сторінку, через яку ще раз висві­тилися долі героїв роману. І життєву лінію головної героїні, Марусі Чурай, Ліна Костенко ввела в бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII ст., а ще точніше — періоду визвольної війни під про­водом Богдана Хмельницького. Представники козацької республіки в рома­ні — Богдан Хмельницький, Лесько Черкес, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Яким Шибилист і ті, хто з небуття «повернулися в думі» (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Галерник, «самітник і химерник», котрий «од трьох шабель ще й досі не загоєн». Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неодноразово повторивши Марусі: «Любов любов’ю, а життя життям». Любов і зрада, пісня й історія — найголовніші ідейно-естетичні начала, що визначають багатство поліфонії твору. Твір побудований на антитезі — протиставленні високого й низького, призе­мленого й духовного. Вибір життєвих пріоритетів ділить персонажів твору на два світи, які перебувають у жорсткому конфлікті. І всі події життя героїв визначаються їх належністю до котрогось із цих світів. Протиборство двох таборів не лише соціальне — воно має ширше підгрунтя. Соціальне розшару­вання помітне вже в першому розділі, коли знайомимося із запорожцями та «домариками»; наявна також і відмінність їх духовних світів. Саме цей конф­лікт у романі — чи не найголовніший. Для українця того часу основний спо­сіб життя — осілий, тобто життя хлібороба, селянина. Тому, наприклад, не можна сприймати образ Бобренчихи, яка закопалася в землю, «як кріт», лише негативно. Цей образ радше правило, ніж виняток. Винятком є Маруся — з її духовним буттям понад своїм часом. За роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність» 1987 р. Ліна Костенко удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

✵ «Страшні слова, коли вони мовчать» (Ліна Костенко).

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: ліричнии роздум про значення слова в житті людини, суть мистецтва.

Віршовий розмір: ямб. Тип римування: перехресне.

Художні засоби: епітети (страшні слова, безсмертний дотик); метафори (слова мовчать, причаїлись); антитеза — (краса й по­творність, асфальти й спориші) тощо. Світ рятувало Слово. У Великобританії вже більше 50 років у шпиталях лікують поетичними текстами, поетичними записами. У стародавніх цивілізаціях поезія супроводжувала всі сакральні й взагалі значимі для історії народу процеси: народження і смерть, війна і мир, ритуальні свята и наукові відкриття. Це є розуміння мови як складової здоров’я людини, а відтак і здоров’я нації. У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» поетеса напи­сала про те, як важко інколи знайти слова, які б не «були уже чиїмись». Так, і справді, багато що повторюється в цьому світі — краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один в одного. Але поезія є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує в них світлі й радісні почуття, робить їх благородні­шими, чистішими.

Твори письменників-емігрантів

✵ «Тигролови» (Іван Багряний).

Перша назва роману: «Звіролови» — написано за 14 днів.

Рік: 1944

Літературний рід: епос

Жанр: пригодницький роман

Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в радянському тоталітарному режимі.

Ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин потрібно залишатися Людиною.

Головні герої:

Григорій Многогрішний — молодий український інженер-авіатор;

родина Сірків — Денис Сірко, Сірчиха та їх діти Гриць та Наталка;

майор НКВС Медвин

Проблематика роману — це питання співвідношення добра й зла, морального вибору; збереження людяності, справедливості, патріотизму; взаємини особистості з владою. Композиція «Тигролови»: дві частини, разом дванадцять розділів.

Сюжет

Сюжетна канва роману побудована навколо двох постатей — Григорія Многогрішного і майора НКВС Медвина. Їх двобій — це боротьба Людини із світом пітьми і пекла. Автор, як очевидець, змальовує страшні картини знущання над людьми, приниження їх людської гідності, насильства, приреченості на забуття в пеклі концтаборів.

Юнак тікає з ешелону смерті — і в сотень інших арештантів піднімається дух, з’являється надія хоч не на порятунок, а на помсту своїм мучителям. Блукає в нетрях у пошуках порятунку й безпечного місця — і рятує дівчину-мисливця від розлюченої ведмедиці, хоча сам був на межі смерті від фізичного виснаження. Користується гостинністю українського роду Сірків із Зеленого Клину — і стає їм за сина та брата, партнера у полюванні. Закохується в Наталку, страждає, але приховує свої почуття, щоб не наражати дівчину на небезпеку, — і дає їй врешті-решт омріяне щастя взаємної любові.

Сюжетні лінії: Пригодницька (життя Григорія Многогрішного); Сталінські репресії (уривчаста). Символіка назви роману: Родина Сірків полює на тигрів. Тигр — символ тайги. В умовах тоталітарного режиму людина полює на людину.

Тематичні пласти роману:

трагедія України;

вплив сталінських репресій на долю людини (інженера-авіатора Григорія Многогрішного);

жорстокість тих, хто чинить беззаконня; побут і традиції українців — переселенців на Далекий Схід;

романтичне кохання Наталії (з родини Сірків) і Григорія.

«Тигролови» мають усі прикмети пригодницького роману:

персонажі розділені на позитивних і негативних;

захоплюючий сюжет;

мисливські пригоди;

кохання до дівчини, яка зросла в умовах дикої природи;

happy end — щасливий кінець.

Життєвий принцип Григорія Многогрішного — «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи».

Цим твором, на думку Юрія Шевельова, Іван Багряний утвердив саме «український пригодницький роман, український своїм духом, усім спрямуванням своїх ідей, почуттів, ха­рактерів». Основним композиційним принципом, за яким побудовано роман, є принцип дихотомії, тобто сюжетні лінії розгортаються пара­лельно, протиставляються і зіставляються.

Григорію Многогрішному протистоїть майор НКВС Медвин, цей новітній тигролов, який пере­слідує волелюбного українського юнака, не прирученого тоталітарним режимом «тигра».

Григорій — правнук гетьмана Дем’яна Многогрішно­го (1668-1672), який боровся проти окупації України московськими царями, через що його заслали на каторгу до Сибіру. У такий спосіб ро­маніст підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців і головно­го героя, коріння якого сягають часів Запорозької Січі. Образ Григорія Многогрішного набуває символічного значення: він уособлює нескоре­ну й волелюбну Україну, кращі сини якої борються за її незалежність.

Уже в зав’язці «Тигроловів» змальовано два експреси, які мчаться си­бірськими просторами. Ці поїзди автор порівнює з драконами. Один із них («шістдесят вагонів-коробок — шістдесят суглобів у дракона») — це «еше­лон смерті», яким везуть на каторжні роботи в’язнів.

Серед них і Много­грішний, який на ходу вистрибує з вагона і цим сміливим вчинком вселяє в серця численних в’язнів надію, що зі сталінським режимом можна й потріб­но боротися. Другий ешелон — комфортабельний експрес — віз партійну еліту, ударників, інженерів, авіаторів, прокурорів, військових, працівників «революційної законності», які чинили беззаконня, одне слово, «відповідальних товаришів».

Отже, існує два світи в одній державі — світ репресій, пекла, мук, пітьми і світ ілюзорного раю, примарного вільного життя. Так вимальовується антилюдяний образ радянської імперії (М. Ткачук).

✵ «Уривок з поеми» (Євген Маланюк).

Жанр «Уривок з поеми»: вірш.

Мотиви «Уривок з поеми»: спогад поета про запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю, возвели­чення історичної пам’яті українського народу, розкриття найкращих рис вдачі козаків-українців; заклик до пробудження в українців почуття національної свідомості, психології переможця, віра в силу й безсмертя рідного народу.

Художні особливості «Уривок з поеми»: епітети: «залізна голова», «п’яний сміх», «запорозька кров»; метафори: «народ мій жбурне»; «рокоче запорозька кров»; порівняння: «херсонські пре­рії— мов Січ»; алюзії: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти», «Вставайте! Кайдани порвіте!»; інверсія народ мій.

Примітки: «Уривок з поеми» слугує яскравим прикладом «козацької лірики». Перед чи­тачем з’являються імена Б. Хмельницького, І. Мазепи, М. Залізняка, І. Гонти, а також образи січовика, отамана, Січі. Використавши козацьку тематику, Є. Маланюк провів паралелі із XX ст., апелюючи до народної пам’яті, що закарбувала на своїх сторінках славні звитяги та перемоги українських коза­ків. Поет намагався пробудити в читача психологію переможця, згадуючи колишню доблесть прадідів, що «уміли кинуть п’яний сміх / В скривавлене обличчя — муці», у жилах котрих «рокоче запорозька кров». Навіть тоді, ко­ли «держава рухнула», у козаків не опустились руки: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти!»  Про свою причетність до «тієї породи» козаків, які могли однією рукою тримати рало, а другою — шаблю, стверджує Є. Маланюк устами ліричного героя поезії «УРИВОК З ПОЕМИ». Він належить до тих, що «уміли кинуть п’яний сміх в скривавлене обличчя — муці», «хто в дикий ви­хор гопака втіляв життя назустріч степу...». Недарма епіграфом до своєї поезії Є. Маланюк вибрав рядок з вірша бельгійського поета Еміля Верхарна: «Я син цієї раси...» Поет використовує історичні події для розкриття найкращих рис вдачі козаків-українців — волелюбність, військову міць, відчайдушність, нескореність у бою. Поглиблюючи традиції своїх попередників (Т. Шевченка, І. Франка), один з «найвизначніших поетів нашої доби» Є. Маланюк намагався зрушити національну свідомість українців, нагадавши їм бойову славу предків, критично оцінивши минуле й сучасне. Ліричний герой, звертаючись до московського ворога, упевнений, що його народ Не паралітик і не лірник Народ мій — в гураган подій Жбурне тобою ще, невірний!



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.