Українська література - статті та реферати

Основні проблеми і художня своєрідність творчості В. Шевчука («Дім на горі»)

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

В.Шевчук уособлює той напрям у прозі «шістдесятників», який тяжіє до книжності, культурництва. Його ліричний герой, виразно заявлений ще в перших новелах, а потім прописуваний у різних іпостасях і часових площинах, - насамперед книжник. Він наділяється будь-яким фахом, але тип мислення, схильність до заглибленого рефлектування вказують у ньому передусім інтелігента, характер споріднений з авторським. Праця над книгами є справою життя малопомітних в соціально-історичному сенсі постатей, саме ця праця робить їх дні осмисленими і ваговитими, нею вони вирізняються.

Книжна творчість — засіб залишити сконцентровану енергію свого духу для вічності, одна з форм змагання тлінної людини з часом де перемога можлива. Герої-книжники акумулюють епоху своєї культури, вирізняються належністю до неї, бачать світ через культуру. Так, козо пас Іван Шевчук («Дім на горі») — уособлення життя в культурі, яке в творчості письменника опонує реальному історичному існуванню. Саме життя в культурі має ті прикмети гуманізму, які не втомлюється обстоювати письменник.

У творах зіштовхуються 2 монументальні пласти. Реальна й культурна дійсність, щодення й вертеп, історія і міф. Самі герої творів відіграють роль спостерігачів, самовидців, а не учасників подій.

Скутому ідеологічними канонами життю протиставляє життя у злагоді з власною природою і природою загалом. Спирається на міцну і давню, закріплену у свідомості народу і літературі, традицію. Синонімом справжнього, одухотвореного спорідненістю з природою людського життя, сповитого поезією, нерідко виступає язичництво, окультурене й олітературене.

Одним з найбільш опрацьованих мотивів є творчість у всій багатовимірності і багатозначності цього поняття. Послідовно обстоює думку, що саме творчість, у тому числі й літературна, є найпотужнішим засобом людського самовираження.

Роман "Дім на горі", який письменник називає "обителлю свого духу", народжувався у 1966-1980 роки.

Сам В. Шевчук писав: Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої, фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалась вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік — хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш — не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. Мені забаглось видати її окремою книжкою, але, на щастя, ніхто не зважився її друкувати, і поки вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину".

У романі ми знайдемо елементи естетики бароко й романтизму, образи-символи, сторінки, писані реалістично та імпресіоністичне.

Твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» і об'єднує 13 оповідань. Твори другої частини як цікаві взірці художньої обробки традиційних у народній демонології мотивів («Відьма», «Перелесник», «Чорна кума», «Свічення») нагадують притчі, в яких зафіксовано посутні, конотативні риси народного характеру.

Фундаментальний, наскрізний, системоорганізуючий образ Дому (Дому-Парнасу, мешканками якого є жінки-музи) проймає всю різножанрову творчість В. Шевчука. Це символ міцної осілості й захищеності, щось упізнавано-матеріальне, рідне, прописане до найдрібніших деталей і водночас — ідеальне, алегорія духовної Батьківщини. Дім духовний.

То чому ж все-таки автор визначив жанр твору як роман-балада? Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний твір про кохання з фантастичним, часто фольклорно-фантастичним елементом. Отже, Валерій Шевчук модернував літературний термін, перевів з одного жанру в інший. Логіка такого перенесення цілком зрозуміла, виправдана, бо перед нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада "Дім на горі" написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій.

Роман-балада "Дім на горі" — це прагнення розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. До серця, до цього істинного виразника людських почуттів, звертається козопас Іван, складаючи заповіт для нащадків.

Дивлячись на своїх сучасників, Іван пише трохи відсторонені притчі-новели, які склали другу частину роману.

Всі 13 новел роману мають яскраво виражений притчевий характер. Навіть сама система образного мислення Івана свідчить про те, що воно фольклорно-фантастичне, сюжети його новел зведені на тій основі, на яких побудовано сотні народних фантастичних оповідань.

Проблематика: сутнiсть добра i зла; протиборство між світлом і тінню; вiдповiдальнiсть кожного за свої вчинки на цiй землi; пошук сенсу свого буття, самого себе; прагнення розібратися в довколишньому світі; душевна роздвоєність людини; відповідальність кожного за свої вчинки;

У романі В. Шевчук стверджує ідею єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так перевіряти досвід поколінь минулих задля майбутнього.

"Дім на горі" — твір про любов. Любов у широкому розумінні: як складне і високе почуття, що містить у собі кохання, поняття рідної землі, дому, що символічно уособлює спокій, рівновагу духу вміння бути небайдужим, намагання освітити своє видноколо святим і високим вогнем творчого осяяння, — той стан, що його однаково переживають козопас Іван та його внук.

Наскрізна ідея, якою перейнята естетика бароко, — пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу.

Для барокової літератури був притаманний культ сильної особистості. У Шевчука немає такої сильної особистості, людина у нього скоріше заблукала в хаосі своїх переживань, прагнень, дій, це розгублена дитина великого Всесвіту. Сильний характер у період культу був для письменника вимріяним ідеалом, якого він, можливо, шукав. Але його герой веде себе не просто достойно тієї омріяної сильної людини, він підтверджує потенційну можливість своєї прихованої сили.

Типова барокова ситуація — прагнення людини до очищення власного духу, до краси, до гармонії і разом з тим душевна роздвоєність показана у новелі "Панна сотниківна" (новела другої частини).

Якоїсь дивної ночі панна сотниківна схвильовано переживає несподіване "осяяння", після чого їй сниться химерний сон, що лякає і манить її водночас. У ньому вона грається із сонячними зайчиками, "збирає їх у пелену". Сотниківні являється молодий чорт у образах 3-х хлопців — вона постає перед вибором: завжди герої бароко переживають роздвоєність. Сон змінюється відчуттям тривоги, потім переростає у внутрішню боротьбу "з хаосом у собі", коли до дівчини приходять дивні видіння. Вона обирає святу любов — вранці сотниківну відвозять у монастир. Їде вона туди "кілька десятків років" (подібні гіперболи часті в бароковій поетиці), по дорозі її наздоганяє смерть.

В останню мить вона бачить ті омріяні "повні вмиротвореного світла чоловічі очі", звісно ж, очі "юного чорта", які "можливо, й полюбити могла, але так і не спромоглася". Роздвоєність душі погубила сотниківну.

Отже, у новелах роману сконденсовані релігійні уявлення народу, елементи язичества, пантеїстичного ставлення до природи і елементи східнослов'янського фольклору, сюжети й образи із етнографії, слов’янства, реальні події національної історії, біблійські сюжети та образи.

Перша частина «Дім на горі. Повість-преамбула».

Сама назва «роман-балада» відносить нас до традиції європейського бароко. І дійсно, для Шевчукової прози характерні барокові риси: контрастність — у поєднанні високого і низького; динамізм, експресивність, драматична напруженість; виражена метафоричність національної художньої символіки. Основним є суто бароковий мотив — протистояння добра і зла, у якому здебільшого добро в душі людини перемагає. У творі автор глибоко аналізує проблеми стосунків між людьми: старими й молодими, Чоловіками й жінками, батьками й дітьми, братами й сестрами; розкриває їх внутрішній світ, такий неспокійний, бурхливий, такий тендітний і ранимий.

Життя героїв Шевчука начебто подвійне, ніби проходить одночасно і в реальному, і в уявному світі. Вчителька Галина Іванівна, молода жінка, бачить себе то сірою й буденною, то — голубою й казковою; в її душу то входить казкова богиня, то лишає її — і від того змінюється настрій жінки, і все, що її оточує. Навіть одяг Галина добирає у колір своїх відчуттів, сірий чи голубий. Її бабця бачить «богиню в серці онуки», але завжди вертає Галю до реального життя. Син теж помічає в матері незвичайні зміни: «Хлопець раптом відчув, який він порівняно з нею малий та нікчемний. Йому захотілося схилитись у поклоні перед цією несподіваною материною величністю, відтак підняти голубий шлейф і піти в супроводі, гордо зводячи й своє підборіддя».

Зворушливо й незвичайно описує автор старого козопаса Івана Шевчука та його жінку Марію. Теплом і ніжністю осяяне життя цих немолодих вже людей. Коли Іван повертався з козами додому, Марія «чекала, поки ступить у двір отой сивий король». Жінка доїла кіз, а Іван «сидів на веранді, густо заплетеній крученими паничами, і щось писав у великій бухгалтерській книзі», писав «слова, які народилися в ньому сьогодні, ... про спокій вечірнього неба і про тишу, яка наливається вечорами у людські душі». Ці записи, у яких реальність, казка, містика й філософія поєднані в нерозривне ціле, складають другу частину роману. У цього простого селянина душа ясновидця, здатного наскрізь бачити те, що приховано від людського ока, розуміти мову дерев і квітів, відчувати тривогу своєї дружини, відчувати біль і радість інших людей. Через увесь твір проходять лейтмотивом філософські роздуми старого Івана, він спостерігає і ніби коментує життя односельців. «Любов — це і є рух до спокою, — подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, — ті, що руйнують, не знають любові — це діти темряви й ночі».

Описуючи дівочі роки Галини Іванівни, Галі, автор показує нереальний світ її снів, який то наслідує події реальності, то передрікає їх. Джиґун Анатоль у сірому костюмі, що приходить до Галі і спокушає її своїми розмовами, у снах дівчини перетворюється на сірого птаха в лакованих черевиках і солом'яному капелюсі. Анатоль таки спокушає Галю і зникає; у реальному житті народжується сип, а сни-фантазії перетворюються на сувору життєву прозу. Пройде час, і такий же сірий птах буде снитися Оксані, доньці Галини Іванівни.

У романі переплетені два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить. Йдучи цією дорогою, людина все одно приходить додому. Піднімаючись до будинку, що височіє на горі, недавній фронтовик, директор школи Володимир, навіть не підозрює, що у тому домі він знайде спокій і душевну гармонію. Хлопець, син Галини Іванівни, повертається додому через сімнадцять років, що нагадує біблійний сюжет про блудного сина. Цей дім є надійною основою, фортецею, де зберігається духовність. Із мотивом дороги пов'язана й різниця між втіленнями жіночого та чоловічого начала. Жіноча доля — чекати й терпіти, чоловіча — шукати свою дорогу та повертатися.

«Дім на горі», цей приклад магічного реалізму, дає розуміння динамічного внутрішнього життя людини. Через творче проникнення у фольклорні образи, через барокову алегоричну багатошаровість автор пише літопис філософсько-образного діалогу добра і зла.

Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки — зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з'являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі,— «джиґунів». Спочатку вони з'являються в подобі сірого птаха, який перетворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки —Хлопці, покликані бути творцями—поетами, художниками.

Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастичних оповідей, так народився і син Галі Хлопець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку». Сама по собі напрошується думка про те, що першопоштовхом творчості є неземна, диявольська (не Божа!) сила.

Взагалі сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних).

Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.

Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення — знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття.