Українська література - статті та реферати

Юрій Клен (1891 - 1947)

Всі публікації щодо:
Клен Юрій

Благословись тепер скоряти шторми

І мармур непіддатливий тесати,

в устоєні, тверді, несхитні форми

навчись державну бронзу відливати!

Юрій Клен

Місце неокласика Юрія Клена в українському письменстві ХХ ст. особливо вагоме: його творчість є своєрідним «золотим мостом» між митцями «розстріляного відродження» в радянській Україні і поетами західноукраїнських земель та «празькою школою», утверджуючи спадкоємність і безперервність літературного процесу доби. Він збагатив поезію чудовими образами, класичними формами, урівноваженістю почуттів та думок.

«Вітай незнану долю, як сестру». Юрій Клен (справжнє прізвище Освальд Бургардт), за походженням німець, народився 4 жовтня 1891 р. в с. Сербинівці, поблизу Немирова, на Поділлі, в родині купця Фрідріха Бургардта та німкені з Прибалтики Каттіни Сідонії Тіль. Батьки й прищепили синові любов до України, їх другої батьківщини. Як згадувала Йозефіна, сестра Юрія, майбутній поет виростав у чотиримовному середовищі: «Сільське населення розмовляло по-українськи, поміщики та їхні службовці були поляки і вживали свою мову, навчання в школі та служба велися російською мовою, а в родині говорили по-німецьки». Спочатку навчався в Немирові, виявивши великі здібності до вивчення мов, а згодом — у Київській першій гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. В 1911 р. вступив до Київського університету святого Володимира, де вивчав німецьку, англійську й слов’янську філологію та загальну історію літератури. Відвідував семінар В.Перетца — основоположника філологічної школи в українському літературознавстві, з якого вийшли такі знамениті науковці, як Д. Чижевський, С. Маслов, Б. Якубовський, В. Петров, І. Огієнко, М. Драй-Хмара, О. Дорошкевич та ін. Під керівництвом В. Перетца майбутній написав працю «Нові горизонти у галузі дослідження поетичного стилю. Принципи Е. Ельстера» (1915). Як згадував Д. Чижевський, незвичайною була зовнішність Бургардта: стрункий білявий студент здавався «європейцем», але сприймався як «свій», дивували його світлий розум, начитаність й інтелігентність. Під час Першої світової війни його (як російського громадянина німецької національності) вивезено до Архангельскої губернії (1914 — 1918). Після війни повертається до Києва й завершує навчання в університеті і вже у 1920 р. вступає до аспірантури в Науково-дослідний інститут УАН на відділ германістики. У 1923 р. отримує диплом першого ступеня. Голод і трагічна реальність у 1920 р. змушують його покинути Київ і вчителювати в Баришівському соціально-економічному технікумі.

Після холодного й голодного Києва Барашівка (на Лівобережжі, недалеко від Києва) здається мирним затишком, яку М. Зеров, котрий тут разом з ним працює, назвав Лукрозою (від лат. lucrum — «бариш»). Згодом Ю. Клен писав: «Лукроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно до Києва». Сюди приїжджали друзі (П. Филипович, В. Домонтович та ін.), читали свої твори й переклади, обговорювали мистецькі новини. Тут формувалася естетика неокласицизму. Так народилося славетне побратимство. Проте ідилія тривала недовго: весною 1921 р. на Барашівку наскочив загін ЧК й заарештував усю місцеву інтелігенцію. Зеров щасливо уник арешту, а Бургардтові довелося три місяці просидіти в підвалах ЧК у Полтаві, звідки усіх заарештованих відправляли на розстріл. Тільки клопотання славетного В. Короленка врятувало О.Бургардту життя. Ці незабутні враження він опише в поемі «Прокляті роки».

Повернувшись до Києва, Бургардт викладав у середніх та вищих навчальних закладах, брав участь у діяльності ВУАН (Всеукраїнська академія наук), проте в колі київських неокласиків посідав дуже скромне місце. Брат П. Филиповича Олександр згадував, що О. Бургардт був «дуже стриманою й скромною людиною, надзвичайно шляхетної і лагідної вдачі».

Захоплений енергією українського національного відродження, О. Бургардт з ентузіазмом перекладає із західноєвропейських літератур. У 1926 р. виходить його антологія німецької пролетарської поезії «Залізні сонети», що принесла йому славу першокласного перекладача. Він перекладає твори Дж.Байрона, П.Б.Шеллі, Р.-М.Рільке, Е.Верхарна, «Гамлета», «Бурю» Шекспіра, новели Г. Гайма, лібретто до опери Р. Штрауса «Сальоме» (за однойменною драмою О.Уайльда), уривки з «Пісні про Нібелунгів», для «Антології французької поезії» подав твори А. Рембо, П. Верлена, Ж. Мореаса, А. Самена, П. Валері, Т. Готьє, Ш.-М. Леконт-де-Ліля. У журналі «Життя і революція» друкує статті про Шеллі, Ібсена, про німецький експресіонізм та ін. У періодиці побачили світ такі його поезії: «На переломі» (1924), «Сковорода» (1925), «Жовтень 1917» (1925), «Провесна» (1926).

У 1929 р. Бургардт створює цикл «Осінні рядки», пройняті філософською заглибленістю, спокоєм. Але доба спокою й творчої наснаги закінчилася. Національне відродження в Україні під тиском більшовиків позбавляється перспективи — все жорстоко контролювалося й регламентувалося, створювалася немилосердна атмосфера переслідувань, арештів, судів. Неокласиків позбавляли можливості друкуватися. Тому О. Бургардт, скориставшись своїм походженням, у 1931 р. реемігрував на землю своїх батьків.

Повоєнна Німеччина зустріла його непривітно. Жахлива економічна криза, безробіття, наступ фашизму гнітили душу поета-гуманіста. Він шукає роботу у Франції, Мюнхені, зупиняється у Мюнстері, де за рекомендацією відомих славістів Д. Чижевського й Г. Майєра йому доручають викладати російську та українську літератури. Бургардт захищає німецькомовну докторську дисертацію «Лейтмотиви в творчості Леоніда Андреєва». Тут він починає писати по-німецьки, але незабаром ці твори перекладає по-українськи, зокрема поему «Жанна д’Арк», пропагує німецькому читачеві творчість М. Рильського, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, упорядкувавши антологію «Поезія приречених». У середині 30-х рр. О. Бургардт друкує низку поезій українською мовою у «Віснику» Д. Донцова, вливаючись у творчість «празької школи» поетів, але підписується псевдонімом Юрій Клен. У 1937 р. видає у Львові написану класичними октавами поему «Прокляті роки», а в 1943 в Празі виходить його збірка «Каравели». У цьому ж році Юрія Клена перевели в Празький німецький університет. Ризикуючи життям, він рятує від фашистів одну єврейську родину. Згодом у його домі знайшли притулок дружина й донька М. Драй-Хмари. Врешті, його переводять в університет в Інсбрук, де працює над поемою-епопеєю «Попіл імперій» (1943 — 47), редагує літературний журнал «Літаври», видає свої мемуари «Спогади про неокласиків» (1947). Поет декілька разів нелегально переходить німецько-австрійський кордон, встановлюючи творчі зв’язки з українською еміграцією. У жовтні 1947 р., переходячи кордон, він сильно застудився: запалення легенів виявилось фатальним. Поет помер 30 жовтня 1947 р. Відомий історик Наталія Полонська-Василенко, яка бачила Ю. Клена в останні дні його життя, згадувала: «В моїй пам’яті назавжди залишаться його темні сумні очі, його м’який, повний страждань голос, коли він читав нам свою поему «Попіл імперій», перед картинами якої бліднуть описи Дантового Пекла». Життя Юрія Клена було суворим подвижництвом, життям для української культури, обов’язку та ідеї.

ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА

За способом мислення Юрій Клен — ідеаліст. Михайло Орест (брат М. Зерова) писав: «Всі, хто знав Юрія Клена особисто, ствердять, що його обличчя, вираз очей і голос творили зовнішність споглядача, мрійника і філософа». Але ідеалістична філософська концепція надала поетові вміння підніматися в узагальненнях до глибоких суджень, до ідеалу. Така особливість його інтелекту зумовила повчальні інтонації його творів, їх романтичний пафос й життєствердження, спричинилась до створення ним незламного ліричного героя, який перемагає усі негаразди й перешкоди. В його творчості співіснують «елементи боротьби і чину», споглядання, філософської глибини, які міцно сплавлені, створюючи неповторний художній світ.

Збірка «Каравели» органічно поєднала античну героїку, західноєвропейську романтику й український світ. Композиційно вона складається із епіграфа «Із білих каравел дивилися вони, Як від незнаних вод незнані сходять зорі» (Ж.-М. Ередія), трьох ідейно й по-мистецьки елегантних розділів: «У слід конкістадорам», «Серед озер ясних», «У Первозванного на горах». Збірка засвідчила неоромантичні уподобання Юрія Клена, який не милується хліборобськими чи буколічними ідиліями, споконвічною елегійною мрійливістю українця. Його приваблює героїчний тон, спрага незвіданого, мандрів, бур, подвигу. Це зумовлює характер інтонацій: замість меланхолійного настрою — динамічне напруження, замість пасторалі — героїчна балада. Ліричний герой збірки — Колумб, мандрівник, відкривач нового світу й почуттів.

Поезія «Конкістадори», навіяна однойменними творами французького поета Ж.-М. Ередія та І. Франка, сповнена енергійного напруження, стихією мандрів, розмахом молодецького шалу й витривалості в досягненні поставленої мети. Ліричний герой не хоче спокою, його тяжко гнітить буденщина «тісних, задушливих кімнат... Гітари бренькіт, бренькіт цитри». Він любить море, «південні шквали», «омиту сонцем далечінь», невідомі й таємничі обрії. Внутрішній голос спонукає його до морських мандрів. Юнак чує серцем спів сурм — і перед його очами постають легендарні герої, «дзвінкої слави бранці». І ось уже герой веде свої каравели, закликаючи: «За вами вслід, конкістадори!»

Як і поети «празької школи», Юрій Клен розробляв історіософську проблематику. Конкістадори, Кортеси, нормани, вікінги, варяги стають персонажами його поезій. Античні сюжети переплітаються із біблійними мотивами («Лот»), з історією середньовіччя («Прованс»). На цьому тлі постає образ мандрівного лицаря, який свято береже гуманістичні ідеали: ідеали Бога, чесності, вітчизни, духовної шляхетності і подвигу — хоча навколо панує жорстокий світ, влада заліза, нещадна боротьба. Але над усім цим стоїть духовна велич ліричного героя.

Втіленням залізної волі, лицарської войовничості є Орлеанська Діва у поемі «Жанна д’Арк» (1936). Як і в французького поета Ф. Війона, його героїня змальовується, як «білий лицар на чорнім коні і на прапорі білі лілеї». Однак поему автор українізує: квітчасті лани Шампані нагадують йому «сарматські широкі простори». Оспівуючи героїню національно-визвольної боротьби Франції, поет думає про Україну і її долю, мріє про українську героїчну постать, яка визволить вітчизну від напасника. Та, мабуть, «марно кидаю поклик полям: Де ти, Жанно, о Жанно, о Жанно! І сміється у відповідь нам Тільки північ лунка і туманна».

Образ України

Юрій Клен по-синівськи любив Україну. Як поету-ідеалістові йому особливо близькими були пасторальні (лат. pastoralis — пастуший; пастораль — мистецький твір з ідилічним зображенням сцен сільського життя) картини її буття — «пратиша золота», високе синє небо, «золоті килими пшениці», «тьмяне золото соломи», сади, долини, стада коней на луках, ниви, де «вперто впевнена рука» веде «дзвінкого плуга». Тут буйний «вишень і яблунь білий цвіт», «сп’яніла весна», «затишок холодного саду», білі роси, теплі дощі. У його уяві постають «тихі води і вечірні зорі», а на фоні споконвічної блакиті окреслюється «нестримний порив тополь, що заносяться в небо у льоті». В поезії «Майже елегія» вимальовуються буколічні, пасторальні, сільські картинки спогадів про дитячі дні, які «шумлять, немов весняна повінь, І сняться яблуні рясні, І слід від кінської підкови На непросохлому шляху». Це ідилічний образ вітчизни. Однак у такому чарівному світі спокою й душевної рівноваги української стихії, «у синім краї Шевченкових ідилій» ліричний герой надовго не затримується. Постає інша іпостась України — містеральна й містична.

У класичних «Терцинах», продовжуючи традицію Т. Шевченка, Ю. Клен болісно переживає «люте время» України, її «прокляті роки», коли тут запанувала більшовицька імперія. Сталінська доба осмислюється ним, як Дантове пекло. Особливо вражають описи голодомору 1933 року. «Терцини» пропущено через особисті почуття митця, його спогади і болісні роздуми над нещастям рідної землі, на якій «ждуть тебе безчестя і наруга».

«Україна» (1938). Ю.Клен намагався осмислити долю України в її історичній парадигмі — від часів Перуна, Святослава, Володимира до його днів. Такою є поема «Україна» (1938), у якій ліричний герой веде розмову з Україною, нагадуючи їй про її тяжкий історичний шлях. Сюжет у поемі розвивається як потік переживань-роздумів ліричного героя, котрі викликані трагічними фактами змагань за незалежність і волю: «Зчорнілий край, дощами змитий, І над полями вітряки... Знов невідкладність і руїна... О, казнь незримої руки! О четвертована Вкраїно!» Автор поеми — незаперечний майстер пластичного зображення словом. Він разючими фарбами малює масові репресії невинних ні в чому людей, насильну колективізацію, жахливі картини голодомору 1933 р.:«Де порожньо і голо Сірів безбарвний лан, Шугав безчолий голод. За п’ятирічний план, Згадавши дні татарські, За владу всіх рабів, За «щастя пролетарське» Твій темний люд згорів. Немов колодки в струпах, Що ваблять мокрих птах, Здувались чорні трупи В некошених житах...» Поет не стільки акцентує увагу на описах подій, скільки на їхньому осмисленні й переживаннях ліричного героя. Його монологи дивують своєю емоційною й психологічною глибиною, що безкомпромісно розвінчують зло в поневоленій Україні.

«Божа Матір». У своїх творах митець прорікав відродження рідних Атен, тобто України, те, що «рідний Акрополь повстане — не в дебрах чухонських, а тут» («Київ»). Він малює апокаліпсичні візії знищення України у 20 — 30-х рр., сприймаючи її як «країну Господнього гніву», «жорстоких днів із криці й люті». Червоний «столапий гад» оповив його рідну землю в чад, «почав кігтями дерти здобич». Поет у поезії «Божа Матір» дає пояснення цьому явищу: «Бур’яном заростає дорога, Що крізь заграву днів Нас вела до далекого Бога». Ця поезія належить до шедеврів лірики Юрія Клена, перегукується зі «Скорбною матір’ю» П. Тичини. Твір двоплановий, містеральний і символічний. Прикметна особливість сюжету цієї балади — алюзія до історії й долі України. Христос уподібнюється борцеві, мужньому вершникові, своїми портретними деталями він нагадує Пилипка з однойменного оповідання А. Головка: «синьоокий», «волосся у нього Золоте, як осінній покос». Герой загинув за святу справу, його розшукує мати, розпитуючи про сина: «Чи стрічали його ви з дарами? Чи вінчали його, як царя, У високому білому храмі, Де у вікна світила зоря». Та люди забули дорогу до храму, відцурались й зреклися її сина. «Та невже ж тобі ще не сказали?» Роз’ярився корявий дідусь: На усіх перехрестях його розіп’яли, І помер твій веселий Ісус. Біле тіло його шматували. Загинали під матюки. І вовкам на поталу Розкидали куски». Її материнська любов така велика і свята, що серце не витримує такого горя: «Головою припала до гриви... Враз метнулась назустріч зорі (Дикі гуси крикливі Закружляли над нею вгорі)». Поет болісно переживає жорстокість, ненависть, егоїзм людей, зчерствіння душ, втрату духовності, до якої «бур’яном заростає дорога». Саме в цьому причина бід України, її несвободи і кари.

«Софія». Юрій Клен психологічно завжди був з Україною, думками линув до рідного Києва. Його дуже схвилювала звістка, що радянський уряд, здійснюючи так звану «культурну революцію», задумав знести Київський собор святої Софії. Так народилася поезія «Софія» — пристрасний твір, який утверджує духовний ренесанс українства, незнищенність національної енергії й духу. Клен інтуїтивно відчував державотворчу місію української культури, духовну силу народу. Образ Софії Київської символізує безперервність часів, мистецьких традицій, духовну місію України і безсмертя нації. Це підкреслюється й епіграфом: «Тайни тисячоліття — в Софії стрункій, Що поблідла, але ще ясніше, ще вище Вироста, як молитва, в блакить» (Є. Маланюк). Поет нагнітає контрастні образи: Софія освітила літа і віки, поет називає її «лілією стрункою в намисті рос, яку плекала мудрість Ярослава». Однак на її місці більшовицька влада хоче спорудити «пам’ятник добі нечистій» — чорний хмарочос. Юрій Клен не сприймає руїнницької діяльності нової влади, що «скрізь полишить слід блюзнірських ніг». Вона, як мара, зійде з України. В Софії митець бачить езотеричний (прихований, таємничий) смисл — вічний, субстанційний дух народу безсмертний, що протистоїть матеріалістичній добі. Київська Софія відкриває людству дорогу у світ духовності, краси, гармонії, а тому

Хрестом прорізавши завісу диму,

В красі, яку ніщо не сокрушить,

Свята Софія, ясна й незрушима,

Росте легендою в блакить.

«Володимир» (1938). Хрестителю Київської Русі Ю.Клен присвятив триптих сонетів «Володимир». Це винятково талановиті й високомистецькі твори. Вдаючись до прийому умовності, автор «оживлює» князя Володимира, перед яким «незнана просторінь віків ясніє». Вимальовується суворий образ людини, воїна, князя, державотворця, котрий прожив свій вік у важких походах, у невтомній праці. Але як змінилася реальність, як оновився Київ! «В плащі не одну бурю він зустрів. Пливуть роки уривками туманів. І ось гуде під шум аеропланів Лихий пожар червоних прапорів». Мудрий князь, вдивляючись у далину віків, посміхається і не дуже переймається новими напасниками, бо згадує, «як по добі недобрій Загинули, не полишивши слід, І дикий печеніг, і люті обри».

«Сковорода». Цей сонет увійшов до розділу «Серед озер ясних». Образ озера символізує гармонію в природі, яка співзвучна душевній злагоді ліричного героя. Саме серед природи герой найбільше заглиблюється у свій внутрішній світ, у рефлексії, немов зливається з природою, космосом.

Сонет будується на моделюванні світу почуттів героя і світу природи. В ньому протиставляються гармонія дисгармонії у світі й душі людини. Клен показує свого героя-самітника в момент духовного прозріння, коли, заглиблений у гармонію свого «Я», філософ, споглядаючи чудові пейзажні краєвиди — «і ліс, і лан, і небо неозоре», усвідомлює, що душа людини — це та ж природа:

Душі лише співать: «Цвіти, цвіти»!

Аж власний світ у ній почне рости,

В якому будуть теж сонця і зорі,

І тихі води, чисті і прозорі.

Прекрасний шлях ясної самоти.

Метафоричні образи «душі співать», «душі цвісти» взаємопоєднуються і взаємодоповнюються, символізуючи гармонійний зв’язок людини і природи. Герой віднайшов таке розуміння світу, коли світ нестрашний («світ ловив мене і не впіймав»). Поет так само знайшов у світі взаєморозуміння, сковородинську рівновагу з ним. Етичні пошуки Кленового Сковороди надають його образові кінетичного (рухливого, змальованого у розвитку) характеру: філософ-анахорет, розв’язуючи альтернативу («ключ душі» — це «пізнати самого себе»), бурхливо переживає відкриту істину: «з хаосу душі створити світ». Він стає активним моралістом, бо саме у пізнанні людина активна. Динамізм образу підсилюється градацією руху («піти, піти без цілі і мети», «іти у сніг і вітер, в дощ і хугу»). В цьому плані важливу естетичну функцію відіграють образи дороги, мандрівок дальніх і безкраїх, виразність яких підсилюється рухливим п’ятистопним ямбом. Сонет характеризується своєрідним римуванням (однакове у двох катренах і «вільне» у терцетах). Така строфічна й ритмічна структура визначає жанрові особливості «німецько-українського» (І. Качуровський) сонета. В нас цей жанровий різновид сонета культивували І. Франко, М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Бажан та інші.

Інтимна лірика

У ній Юрій Клен, як у минулому лицарі, поклоняється культові «прекрасної дами» — втілення «високої любови», що нею символізується вічний, прекрасний і недосяжний ідеал. Кохана уявляється йому як чарівна осінь «в одежах з золота і сна», що «простує крізь сторіччя», або як «царівна дальня і незнана», яка «з морського берега зорить». Вона — мрія, за якою тужить душа ліричного героя, а водночас — втілення творчості і натхнення. Тому до неї він звертає свої пісні: «і день, і ніч у честь твою дзвенить / плеще в береги твої щомиті / моїх канцон урочиста осанна».

«Беатріче» (1936). В європейській новій поезії ще з часів Петрарки великої слави набув любовний сонет. В українській інтимній ліриці цей жанр завдячує Франкові та неокласикам, зокрема й Клену. Поет звертається до вічних образів прекрасних дам, зокрема до Беатріче Данте. У диптиху сонетів «Беатріче» митець нагадує, що італійський поет свою героїню підніс понад зорі, «безсмертним світлом оточив», наділивши культом високого ідеалу, чистоти і краси, високої духовності й благородства. Її образ надихав митця, адже кохання — активна сила у житті кожного, допомагає жити для іншого і водночас залишатись самим собою. Воно облагороджує почуття і людину, підносячи її до найвищих духовних вершин. Образ коханої у диптиху вимальовується у конкретних портретних деталях: «темнозора», жадібно ловить «пливке, як пух, летюче листя слів». Ліричний герой Клена бачить «раптову радість і той блиск дитячий, який спалахує в твоїх очах», «волосся чорне й смагла скронь», які сприймаються як особливий знак краси й людської щирості, безпосередності й доброти. Образ коханої не має ознак земної плиткості (поверхової правдоподібності), грубуватих порівнянь, що було притаманним для тодішньої авангардистської поезії. В Юрія Клена цей образ набуває натхненних і небуденних форм. Вдаючись до прийому ілюзії, автор показує Беатріче поруч із ліричним героєм, котрий із захопленням радісно вигукує: «Ти вся ще провесна, о Беатріче! В тобі все світло ранкове зорі, Що ним співці, поети й малярі Колись наситили середньовіччя». Так утверджується ідея безсмертного кохання, краси й мистецтва, якими живе людська душа. Образ Беатріче для Ю. Клена є вічноживим:

Бо серед скель в похмурій тишині

Своїх терцин холодні діаманти

Тобі вплітав у шату темний Данте.

Сенс життя для Ю.Клена полягав у творенні краси, класичним втіленням якої є чудова Беатріче Данте, яку митець «не проміняє ні на що». Саме краса творить світ — у цьому був переконаний автор любовного сонета.

Поетичний епос Ю. Клена

Особлива роль у творчому доробку поета належить поемам «Прокляті роки» (1937), «Попіл імперій» (1943 — 1947), в яких він створив панорамну історико-мистецьку картину буття й долі України в ХХ ст.

«Прокляті роки» написано класичними октавами, якими свого часу Франко написав поему «Лісова ідилія» (1903). Головний пафос твору спрямований проти поневолення України сталінсько-тоталітарним режимом. Автор гнівно посилає прокляття на голови більшовицьких катів, які руйнували й нищили його батьківщину. З великим болем поет розповідає про бездушну карально-репресивну машину, жертвами якої стали українські селяни й інтелігенція. Винищено, зокрема, понад три чверті українських митців слова:

Вогнем я в серці випік люті вчинки:

З убивць водою цілого ставка

Не змити кров невинного Косинки,

Не воскресити мертвого Влизька.

На нашій ниві справили дожинки,

Щоб не лишилось нам ні колоска...

Поема складається з чотирьох частин, у яких вимальовується страхітливий образ абсурдного й жорстокого світу. В ному злою волею опинилася й Україна. В першій частині елегійними й ніжними фарбами відтворено чудову осінь у Києві в часи окупації більшовиками України, зображено арешт поета ЧК і проведені місяці в його підземеллях. Поетові роздуми гнівні й скорботні, адже в творі показано масові розстріли ні в чому не винних людей. У читача не може не скластися переконання, що радянська влада в Україні утверджувалась насильно, страхом, багнетами, терором. У другій частині відтворено апокаліпсичні картини панування більшовицького режиму, що порівнюється з чумою і владою дракона, який, «сповивши ката пурпуром героя, Звелів, щоб не мали ми думок, Які не є стандартного покрою». Митець іронізує над безглуздістю більшовицької ідеології, що руйнує загальнолюдські моральні засади життя («На батька він нацьковує дітей»), над насаджуванням культу пролетарських вождів: «Мовчати ти не смій: співай, як птиці, Хвалу йому труби і в бубон бий, Бо, суючи до рук блюзнірську ліру, Він роздере губу і рот Шекспіру».

За жанром «Прокляті роки» — ліро-епічна поема. Розповідь про свавілля й беззаконня окупаційної влади в Україні перериваються ліричними відступами, роздумами поета над кривдою, яка чатує на людину в рідному краї, котрий перетворився на дев’яте коло пекла. Поетику твору визначається ліричним пафосом, який набуває незвичної експресії, напруження, гіркої пристрасності реагувань й душевного крику. Отак сформувався лірико-патетичний стиль Ю. Клена: незвичайно динамічне змалювання почуттів, часто в трагічному надриві, з украй виразним згущенням горя, жаху, з нахилом до яскраво-оцінних й зображальних епітетів, з підкресленою стилістичною барочністю. Зокрема, велике враження суворою правдивістю справляють картини голодомору 1933 р. в Україні, штучно й планово організований сталіністами, бо ж тоді добре вродили щедрі українські чорноземи («У ті роки великої руїни Такий рясний, нечуваний врожай Послав Господь нещасній Україні, Якого доти ще не бачив край»). Проте влада ні зернини не залишила людям, вивозила збіжжя за кордон, щоб насаджувати і там «більшовицький едем». У селах же люди

Вмирали, як у зливу комарі.

Тоді по селах їлось людське м’ясо,

І хліб пекли з розтертої кори.

Дивилися голодні діти ласо

На спухле тіло вмерлої сестри.

Так ми, хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери.

Завершується поема знаменитою «Молитвою» за полонених, страждущих і пригноблених, за безжально кинутих у тюрму, розстріляних і закатованих. Світова поезія не знає таких плачів і вболівань, сповнених гуманної любові до людини рядків, як у цій медитації. Словом, «Прокляті роки» відбивають складні події ХХ ст. з великою художньою силою, сповнені драматизму й масштабності. В цьому творі Ю.Клен піднявся до постановки складних філософських проблем нашої доби.

Поема-епопея «Попіл імперій». Це вершинний твір Ю. Клена, який охоплює складні події між двома світовими війнами у їх хронологічній послідовності, події, котрі призводили до краху тоталітарні держави-імперії. Поет змальовує крах Російської імперії (СРСР), а також Німецької імперії. Головний герой твору — це сама Історія. За жанром — це поема-епопея, яка відтворює життя в загальнонаціональних й світових масштабах і проблемах. Це монументальний, синтетичний твір, в якому поет орієнтується на «Божественну комедію» Данте. В творі діють як реальні історичні особи, так і вигадані поетом герої легенд, народних казок, переказів. Водночас у поемі змальовано образ автора, який приносить у її тканину виразний ліричний струмінь. Італійський поет Данте показаний як провідник по тюрмах і гулагах у СРСР у другій частині твору, яка є найкращою в поемі і написана, як і «Божественна комедія», терцинами. Еней (з поеми І.Котляревського) супроводжує оповідача по окупованій фашистами Україні, а Фауст — на озеро Фунтензее, де відбувається Вальпургієва ніч. В окупованій німцями Полтаві герой розмовляє із Котляревським.

Для відображення строкатої картини ХХ ст. поет творчо використовує традиції західноєвропейських літератур, прийоми умовності, фантастики, гротеску. Розширюючи виражальні й зображальні можливості мистецтва слова, Ю. Клен використовує біблійні й фольклорні образи та мотиви: плач Єремії, легенди про пана Твардовського і Фрідріха Барбароссу, образ жар-птиці тощо. Україну уподібнює до Лебедя, зображуючи її в ореолі краси і лагідності. Проте «двадцятий залізний вік на закривавлену правицю надяг залізну рукавицю», віщуючи смерть імперій, втяг у свій зловісний колообіг народи і країни. Революцію 1917 р. поет змальовує як трагічну сторінку історії, в якій більшовицький вождь Ленін «страшні, нечувані ще гасла шпурляє, немов кості псам... Зненависть людству він прищепить», продовжуючи великодержавницьку шовіністичну політику російських царів, але вже під гаслами інтернаціоналізму. На цьому тлі руїни, розпаду імперій відроджується у Європі нова держава — Україна. В першій частині, зокрема, відтворено незабутні події проголошення Універсалу Центральної Ради про утворення незалежної української держави, свято Злуки. Проте розповідь наповнюється трагічними нотками, які зумовлені тим, що більшовики, яких поет називає «чорними ордами», наступають на Київ: «Спливає Україна кров’ю, бо підступають орди Муравйова, і ясний Київ кидають стрільці, мов стомлені женці».

У другій частині епопеї художня думка зосереджується навколо трагічних подій, пов’язаних із 1933 і 1937 рр., із беззаконними репресіями невинних людей, яких тоталітарний сталінський режим назвав «ворогами народу». Данте показує поетові «новітнє пекло», яке жахає своїми апокаліпсичними картинами. По сонному місту шугають «чорні ворони», звозячи арештованих «ворогів», насправді невинних людей, а у в’язницях інквізитори ХХ століття, тобто сталінські енкеведисти чинять страхітливі тортури, домагаючись зізнань від своїх жертв. Описи камер-душегубок, карцерів, змалювання різних форм допитів, страшних катувань, яких зазнають в’язні у радянських тюрмах, перевершують своїми кошмарами описи пекла Данте. Особливої художньої переконливості надають цим картинам виразні деталі, якими підсилюється враження реальності жахливого дійства. Такими є картини сибірських концтаборів, у яких «труд, холод, голод, злидні і тортури» піднесено до «світових масштабів». У соловецькому таборі поет зустрічає М. Зерова, який «плекав Еллади давній сон, коли навколо вихорі ворожі ревли»:

Леконт де Ліль, Ередія стежки

протоптували нам до верхогір’я,

де Україні світить крізь віки

«Парнаских зір незахідне сузір’я».

Для нас ніколи промінь той не гас.

Хіба ж карається за те Сибір’ю,

що Малларме і ніжний Мореас

в часи дозвілля з нами чаювали,

що не писали віршів ми «для мас» ?

З таким же пієтетом Ю. Клен оповідає ще про двох засуджених неокласиків — П.Филиповича і М.Драй-Хмару. Автор використовує ремінісценції з творів цих митців, надає цим митцям слово, що робить їхню сповідь вражаючим документом доби.

У третій частині змальовано такий же, як і в СРСР, тоталітарний й антилюдяний режим фашистської Німеччини. Крок за кроком митець простежує народження злочинного режиму, виникнення доктрин нацизму й прихід до влади Гітлера, організовані ним війни й геноцид, руйнування Європи. Поет так розкрив свій задум: «В Гітлерові автор побачив посланця Люцифера, що явився в блискучих ризах антихриста, якому владними чарами вдалося зачарувати натовп і повести його за собою».

Хвилюючими є картини окупованої фашистами України. Супровідника поета, Енея, згідно з традицією, змальовано в бурлескному стилі. Сам герой своє мовлення пересипає латинськими виразами. З Енеєм поет дібрався до оточеного колючим дротом табору радянських військовополонених, де натрапив на цілі стоси трупів. «Щодня від голоду й мору у нас вмирає п’ятдесят», — пояснює Еней. Такі вражаючі епізоди пропущено крізь душу поета, який мандрує в часі і просторі, через що вчинки людей, воюючих сторін, трагізм історії і моральні страждання набувають особливо гострої оцінки: митець відчуває жорстокий тиск обставин, муки від побаченого, страждання і суцільний біль. Образ України зігрітий авторською любов’ю, хоча поет і розповідає про трагічні події. Повішені трупи партизанів, сцени масових розстрілів есесівцями людей, спалення у клунях і церквах живих дітей і жінок, винищення цілих сіл, масові єврейські розстріли, вивезення робітників з України на каторжні роботи в Третій рейх — усі ці кола пекла в Україні слугують гнівним звинуваченням нацизмові. Згодом у панорамі — фашистська Німеччина. Людиноненависництво нацизму набуває свого апогею в розповідях про концтабори в Аушвіце, Дахаві, Бухенвальді, крематорії у маутгаузенському таборі, в картинах виготовлення з людської щкіри рукавичок, абажурів, «бо тут — ніщо не пропаде». Однак цим пекельним силам протиставляються люди із залізною волею — українські патріоти, поетеса Олена Теліга, Олег Ольжич, безіменний єпископ, який у камері відправляє панахиду по загиблому Ольжичу, єврейський «великий цадик і товмач талмуду», котрий виголошує вічне прокляття фашизму. Молитва цадика — високомистецька екстатична медитативна поезія, сповнена грому, гніву, розпачу й пророцтв. Автор відтворює страшні картини бомбардування міст, жахливі пожежі, від яких руйнуються створені ще майстрами середньовіччя собори, палаци, картинні галереї, житлові будівлі. Тут гине все живе. Це образ жаху й хаосу, апокаліпсичні візії руйнування світу. Таким постав перед зором Клена Мюнхен, де «неначе в день Страшного суду, світ нереальним став».

Жага цілеспрямованої дії визначає пафос четвертої частини епопеї. Вона будується, як і попередні, за мозаїчним принципом: ліричні роздуми, строкаті картини доби чергуються між собою, взаємодоповнюють одна одну, створюючи панораму епохи. Почуття відповідальності за справи світу, бажання розвінчати й приборкати зло зумовлюють ліричне проникнення поета в саму серцевину явища. Філософська думка, спричинена й забарвлена емоціями, стає організуючим компонентом поеми. У четвертій частині твору долі окремої людини, народів, держав визначає поступ історії. Небачений розмах боротьби й героїзму в під час Другої світової війни, гігантські зломи в суспільних відносинах, крах імперій, революція в техніці неминуче втягують індивіда у вир подій, пресують його «я», душать. Старим богам навіть не снилось, що з’являться незнані машини, котрі «візьмуть у полон наш дух і зроблять нас своїм придатком». Поета хвилюють процеси дегуманізації людини й світу, створеного нею.

Надзвичайно вагомим є «Плач Єремії». Своїм пафосом, ніжними інтонаціями і могутньою силою викриття, сплавом мужності й гніву (серце пророка «виє і реве» і «прокляту месу посилає у простір») цей плач нагадує «Відплату» В.Гюго. Поет прагне «славити любов», переживає над знищенням гуманістичних цінностей на землі, вболіває над зціленням душі людини, яка зазнала такого великого нищення у кривавому вирі війни. Філософія активної дії й оптимізму, осудження фашистського й радянського тоталітаризму й зла розширюють пафос твору, утверджують героїзм діяльної людини. Гуманізм Ю. Клена був співчутливим, стражденним, але й активним, оптимізм — героїчним.

Паралельно з антивоєнною й антифашистською темами знаходить втілення тема зла в світовому масштабі. Естетичне осмислення її неперевершене. Цій меті підпорядковуються прийоми умовної образності, фантастика, гротеск, містерійне дійство. «Вальпургієа ніч» — фантасмагоричне видіння, написане в дусі середньовічних містерій, в яких змальовувалась ціла галерея творців світового зла — від чортів Люцифера, Сатанаїла, Веліра, Бефарота, дволикої Відьми до Гітлера, Сталіна та інших «вождів». Тут один з них приймає, немов у театрі абсурду, «парад великий смерті: всі спалені, кого замучив кат, всі струєні і кулями роздерті явилися на цей парад». Ось проходять загиблі діти, вимагаючи відповіді: за що їх кинуто в полум’я, за що загублено. За ними йдуть матері, волаючи до неба, щоб повернули їх дітей. Окреслюються постаті Поета, Хвильового, автора «азіатського ренесансу», Жінки з пальмовою віттю, яка уособлює демократію («і не забуде вас демократія. Пождіть лише з десяток літ»). Закінчується ця частина символічно — перемагають злі сили і духи, земля «потухає у страшному галасі, хаосі і чорній пітьмі, яка огортає все». Можливо, це символ всесвітньої катастрофи — наслідок атомної війни, тріумфу зла. Неправда і зло в очах Юрія Клена є одвічними, позаісторичними категоріями, охоплюючи всю історію людського поступу. Перед лицем гранично трагічної дійсності поет болісно замислюється над питаннями: чи є сенс в історії, чи притаманний їй рух до вищих і кращих форм, що переможе у світі — добро чи зло, правда чи кривда?

П’ята частина залишилась незавершеною. Подано тільки філософський діалог Людини і Землі після згаданої катастрофи, в якому порушується проблема вічного руху й оновлення життя:

Предків не маєш? — Тож будь тепер сам собі предок.

Люди забули легенди? — Нову їм створи.

Втратили віру? — Кресли на скрижалях їм Кредо.

Щезли герої? — Меча тоді в руки бери.

Епопея «Попіл імперій» — твір панорамний, в якому подано широкі картини історичного, національного, соціального, духовного буття України та Європи. В поемі органічно об’єдналися міфологічні й біблійні сюжети, документалізм із художніми узагальненнями, фантаситичні образи із типізованими, епос і лірика. Твір Юрія Клена відбив найхарактерніші (за Гегелем, «субстанційні») події і колізії ХХ століття. Цим, однак, не зменшився його, за словами Є. Маланюка, «істотно-національний характер, про що свідчить як його загальний дух, так і суто українська своєю традиційною психологією» його спрямованість, «повна суто козацького гумору, що переходить у пекучий сарказм».

Отже, Юрій Клен — це взірець самовідданого служіння українській культурі, яку він збагатив неповторними художніми світами, новими ідеями, образами, різноманіттям жанрових форм і багатою стильовою палітрою. Поет органічно синтезував неокласицистичну форму з пафосом неоромантики, художню гармонію з піднесеністю людського духу. Продовжуючи традиції І.Котляревського, Т. Шевченка, Лесі Українки та київських неокласиків, митець зберіг масштабність мислення і спрямував їх у річище справді світових явищ і змін, утверджуючи гуманістичні цінності любові, добра і справедливості. Він не втратив глибокої вірності людяності й віри в доброту людини і принципу писати правду. Поет зберіг емоційний пафос ліричного самовираження, органічно притаманного українській поезії, але приборкав його і зробив теплим та щирим. Його ліриці й епосу притаманні інтелектуалізм, фольклорна й міфологічна образність, метафоричність як принцип художнього мислення і незвичне мереживо тропів. Світла постать поета постає перед читачем як символ невмирущості українського слова, що своєю красою й багатствами в свою духовну орбіту захоплює й представників інших національностей, котрі стають його «дбайливими садівниками». В статті «Слово живе і мертве» Ю.Клен закликав нас бути гідними охоронцями української мови, плекати її невмирущі скарби. Це й дало право Є.Маланюкові високо оцінити «призначення і Долю поета в нашій національній і світовій поезії».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

З’ясуйте своєрідність творчої постаті Юрія Клена в колі неокласиків і поетів «празької школи».

Чим бентежить читача ліричний герой збірки «Каравели» ?

Охарактеризуйте історіософську тематику лірики Клена.

Чим приваблює вас поетичний образ України в творах поета? Як він змальовує «прокляті роки» України?

Висвітліть художню самобутність поезії «Божа Матір».

Яким змальовується Київ у поезіях «Софія», «Володимир»?

Які філософські ідеї порушує поет у сонеті «Сковорода»?

Чим подобається вам інтимна лірика митця й сонет «Беатріче»?

Охарактеризуйте тематику, жанрову природу й поетику поеми «Прокляті роки».

У чому своєрідність композиції поеми-епопеї «Попіл імперій». Які проблеми у ній порушує поет? Як він використовує традиції української й світової класики? Про героїчну смерть яких українських митців слова розповідається в творі. Зачитайте відповідні уривки й прокоментуйте їх.

Підготуйте реферат «Поезія Юрія Клена й творчість поетів празької школи», напишіть твір на одну з тем «Трагічна доля України в поемах «Україна», «Прокляті роки», «Попіл імперій»», «Неоромантичний світ збірки «Каравели» Ю. Клена», «Мої роздуми над творчістю Ю. Клена».

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Ковалів Ю. Прокляті роки Юрія Клена // Клен Юрій. Вибране. — К.,1991.

Орест М. Заповіти Ю.Клена // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — Кн.1. — К., 1994.

Сарапин В. Осінні мотиви в поезії Юрія Клена // Дивослово. — 1998. — № 9.

Шум-Стебельська А. Натхненний літописець долі України, її традицій і звичаїв (Про творчу спадщину Юрія Клена) // Нар. творчість та етнографія. — 1998. — № 5 — 6.

Чижевський Д. Юрій Клен, вчений та людина. Із спогадів // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — Кн.1. — К., 1993.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.