Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - статті та реферати
Іван Багряний (1907 - 1963)
Всі публікації щодо:
Багряний Іван
Людина — це найвеличніша з усіх істот.
Людина — найнещасливіша з усіх істот.
Людина — найпідліша з усіх істот.
Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати
першу для доведення прикладом.
Іван Багряний
Людина-легенда Іван Багряний — одна із найвеличніших і найтрагічніших постатей в українському письменстві ХХ ст. Активний учасник творення літератури відродження, він у 25 років був заарештований радянськими репресивними органами виключно за художню творчість. І в післявоєнній еміграції не всіма сприймався однозначно, піддавався злісним наклепам і переслідуваннням. Однак суворі випробування не зломили волі митця і спраги до творчості. У великому доробку письменника є ніжна лірика, романи, повісті, п’єси й пристрасна публіцистика, які вписали цікаву сторінку в духовне буття української нації.
Через терни Гетсиманського саду
Іван Багряний (справжнє прізвище Іван Павлович Лозов’яга) народився 2 жовтня 1907 року в с. Куземин біля Охтирки (тепер Сумська обл.) в родині муляра. Після закінчення Охтирської початкової школи з 1920 р. навчався в Охтирській технічній школі, а потім у знаменитій Краснопільській художньо-керамічній школі. Потяг до мистецької творчості був у нього органічним. Все ж Іван шукав себе то в робітничих професіях, то вчителював, подорожував по Криму, Кубані, в Кам’янець-Подільському редагував місцеву газету. В 1926 р. вступив до Київського художнього інституту, після закінчення якого йому не видають диплом як «політично неблагодійному». Молодий юнак привернув до себе увагу «ідеологічно невитриманою» поезією та участю в попутницькій (тобто непролетарській, національно зорієнтованій) організації «МАРС» (Майстерня революційного слова), до якої входили такі митці, як Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Я. Качура, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський.
З 1926 р. почав друкувати оповідання й поезії в журналах «Всесвіт», «Глобус», «Плужанин», «Життя й революція». 1927 р. з’явилася поема «Монголія». В 1929 р. побачила світ збірка поезій «До меж заказаних», а в 1929 — поема «Ave Maria». Поезія Багряного пройнята елегійними і філософськими мотивами, сповнена гіркої іронії й сарказму до нової дійсності. Більшовицька критика характеризувала його як «куркульського ідеолога», який не сприйняв «соціалістичного будівництва». Великий резонанс мав його віршований роман «Скелька» (1930), оснований на легендах і переказах про антикріпацьке повстання у ХУІІІ ст. селян с. Скельки (що на Полтавщині) проти московських ченців, які були оплотом імперської політики в краї. Волелюбний, національно-патріотичний пафос викликав шалену лють у влади: твір було конфісковано й заборонено. 1931 р. вийшла друком книжка оповідань «Крокви над табором». Тоді ж з’явилася розгромна стаття-донос «Куркульським шляхом. Про творчість Багряного» О. Правдюка. Після цієї статі письменника заарештовано й засуджено на три роки поселень на Далекому Сході. Багряний згадував: «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України... Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС. Арешт, суд, вирок: за втечу із заслання — три роки ув’язнення в таборі. Так я потрапив у Булаг (Байкало-Амурський табір)». Відсидівши, повернувся до Охтирки, де й одружився. Проте 16 червня 1938 р. Багряного арештували знову. Слідство велося до 1940 р. Його було звільнено з в’язниці через відсутність доказів і хворобу (сухоти) під «нагляд». Саме ці події й ляжуть в основу романів «Тигролови», «Сад Гетсиманський».
В Охтирці його застала війна. Він редагує українську газету «Голос Охтирщини», долучається до руху Опору, співпрацює з ОУН, виступає перед воїнами УПА. У 1943 р. приїжджає до Львова, де опублікував поезію «Матері», уривок з поеми «Золотий бумеранг», а також роман «Звіролови» (1944), що згодом переробив його під назвою «Тигролови» (1946). В еміграції поселився в м. Новий Ульм (Німеччина), яке стало центром українського культурного життя для емігрантів. Тут же Багряний засновує газету «Українські вісті», видавництво «Україна», «Прометей», які друкують заборонені в СРСР твори українських та зарубіжних митців. Організовує Українську революційно-демократичну партію, бере участь у створенні МУРу, засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). Звичайно, така активна громадсько-політична діяльність викликає шалену лють й відверте цькування як з боку більшовицької агентури, так і націоналістичної групи емігрантів.
Багряний не покидав художньої творчості. «Документом доби» називають його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» (у першому виданні «Чому я не хочу вертатись на «родіну»?»), перекладений багатьма мовами світу. В ньому висвітлено становище українських емігрантів і засуджено більшовицький терор проти українців у поневоленій Україні. Твір розвінчував брехливу радянську пропаганду й лицемірні дії західних урядів, які сприяли насильницькому поверненню біженців до СРСР — знову в концтабори. «Для європейців і громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікти від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої гріхи перед своєю Вітчизною?.. Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна... Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм». Памфлет читався на засіданні ООН, де вирішувалося питання репатріації емігрантів. Від імені тисяч українців Багряний роз’яснював, чому не хоче повертатися додому, де його справжню Батьківщину окупували більшовики. «Совєтська родіна» — це страшна тюрма народів, називається СРСР. Не вона є батьківщиною — «ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Памфлет справив сильне враження на світову громадськість.
В еміграції письменник видав роман «Сад Гетсиманський»(1950), повість «Огненне коло» (1953), роман «Буйний вітер» (1957), тема якого — життя української молоді в поневоленій Україні. Останній роман «Людина біжить над прірвою» побачив світ уже після смерті автора в 1965 р. Його перу належать п’єси «Розгром» (1945), «Морітурі» (1947), «Генерал» (1948), цілий низка статей, памфлетів, есе, що увійшли до книги «Публіцистика» (1996).
Складні життєві випробування підірвали здоров’я Багряного. Особливо тяжкий удар долі пережив, почувши по радіо спровокований радянськими властями виступ свого сина Бориса, спрямований проти нього. В Німеччині він одружився вдруге, від цього шлюбу у нього син Нестор і донька Роксолана. Їм він заповідав: знайти в Україні свого брата Бориса й сестру Наталю, допомогти їм чим буде змога. Смертельний сердечний напад наступив 25 серпня 1963 р. Похований Багряний у Новому Ульмі. Скульптор Л.Молодожанин, автор пам’ятника Т. Шевченкові у Вашінгтоні, зробив надгробок, на якому викарбовано рядки із «Золотого бумеранга»:
Ми є. Були. І будем ми!
Й Вітчизна наша з нами.
Романний епос Івана Багряного
Письменник плідно звернувся до жанру роману, саме в ньому продемонстрував майстерність у зображенні трагізму людини ХХ ст. Його епічні полотна будуються на гуманістичній філософії екзистенціалізму, змальовуючи складне буття людини за умов наступу тоталітаризму на духовний світ особи, його зазіхання на найсвятіше — її життя. В центрі цих творів постає сильна волею й горда особистість, яка протистоїть могутній державній машині тоталітаризму, котрий не спроможний духовно зламати її. Саме вміння простежити і виявити в образах провідну тенденцію історичного розвитку доби робить Багряного митцем великого масштабу.
У його романістиці органічно сплавились реалістична конкретність образу з романтикою, виразним суб’єктивним (ліричним) началом. Під пером митця романне мистецтво досягло справжньої епічної глибини — особливо у висвітлені складної картини буття народу, його змагання й опір з антигуманною чи то фашистською, чи то з радянською ідеологією, що знайшло своє переконливе втілення в романі «Людина біжить над прірвою». Прозаїк виводить монументальну постать Максима Колота, який повстав «долею проти найбільших страхів і почвар, які будь-коли існували під сонцем... З гарячим буремним серцем. З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненної мрії... Герой нашого часу! Це, може, навіть ви». Попри окремі, тимчасові поразки й розчарування, остаточний наслідок боротьби не викликає у героїв сумніву. Це надає трагічним ситуаціям, змальованим у романах митця, оптимістичного звучання. У цьому світлі окреслюється провідна ідея його книг: тільки в боротьбі проти тоталітаризму, сил зла й мракобісся виявляються кращі риси характеру людини. Автор випробовує моральний потенціал героїв: чи зможуть вони протистояти антигуманному режимові. В цьому проявляється романтичний характер світосприймання Багряного. Щирий демократизм, інтимна духовна близькість до людини, майстерність соціально-побутових і психологічних характеристик, художній аналітизм, виразний романтичний струмінь — все це безсумнівні завоювання його епіки. В художній структурі його прози важливе місце посідає публіцистичність, чим він зближується із Ю.Смоличем, П.Загребельним. Як і вони, Багряний вигадливий у мистецтві повіствування й сюжетобудування, сміливо застосовує різноманітні засоби моделювання дійсності — реалістичну подробицю, образ-символ, біблійні й міфологічні алюзії (натяки), іронію, гротеск, сюрреалістичні вкраплення.
Роман всепереможного оптимізму
Проблематика твору. Роман «Тигролови» (1946) мав величезний успіх серед читачів. Його перекладено англійською (виходив в Англії, Канаді, США), німецькою, голландською мовами. Цим твором, за словами Ю.Лавріненка, письменник здійснив велику справу: показав світові обличчя «совєтського человека», зека, а в його образі — незламну горду людину, повну життєвої сили, волі до життя й боротьби. Однак проблематика роману ширша, забарвлена філософією екзистенціалізму. В ньому з’ясовуються справжні причини трагічності буття людини в тоталітарному суспільстві. Художник висвітлив тему свободи, життя і смерті, вибору людиною місця в історії, межі її можливостей, обсяг її особистої відповідальності. Змальовуючи жорстокі випробування та тортури безневинних людей у ГУЛАГах, автор змальовує їх боротьбу проти тоталітарного режиму, розв’язує проблему героїзму.
Жанрово-композиційна своєрідність. За жанром — це пригодницький роман: його сюжет насичений незвичайними пригодами й характеризується несподіваними поворотами, динамічністю у розгортанні подій. Цим твором, на думку Ю.Шевельова, Багряний утвердив саме «український пригодницький роман, український своїм духом, усім спрямуванням своїх ідей, почуттів, характерів», унісши нове слово в розвиток літературного процесу. Основним композиційним принципом, за яким побудовано роман, є принцип дихотомії, тобто у його архітектоніці важливу роль відіграють бінарні (двоїсті) опозиції. Паралельно з Григорієм Многогрішним діє майор НКВС Медвин, цей новітній тигролов, який переслідує волелюбного українського юнака, не прирученого тоталітарним режимом «тигра». Григорій — правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного (1668 — 1672), який боровся проти окупації України московськими царями, через що його було заслано на каторгу в Сибір. У такий спосіб романіст підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців і головного героя, коріння якого сягають історичних часів існування Запорозької Січі. Образ Григорія Многогрішного набуває символічного значення: він уособлює нескорену й волелюбну Україну, кращі сини якої борються за її незалежність.
Композиційний принцип дихотомії передбачає розгортання в сюжеті твору бінарних опозицій. Уже в зав’язці «Тигроловів» змальовано два експреси, які мчаться сибірськими просторами. Ці поїзди автор порівнює з драконами. Один із них — «шістдесят вагонів-коробок — шістдесят суглобів у дракона» — це «ешелон смерті», етапний ешелон ОГПУ — НКВД, яким везуть на каторжні роботи в’язнів. Серед них знаходиться і Многогрішний, який на ходу вистрибує з вагона і цим сміливим протестом вселяє надію в серця тисяч замучених і знеособлених жертв сталінського режиму, з яким можна і потрібно змагатися. Другий ешелон — комфортабельний експрес віз партійну еліту, ударників, інженерів, авіаторів, прокурорів, військових, працівників «революційної законності», які чинили беззаконня, словом, «відповідальних товаришів», представників пануючої влади. Отже, існує два світи в одній державі — світ репресій, пекла, мук, пітьми і світ ілюзорного раю, примарного вільного життя. Так вимальовується антилюдяний образ тоталітарної радянської імперії.
Образ «ешелонів смерті» наскрізний у романі. У Хабаровську Григорій почув рідну материнську пісню і знову побачив набиті земляками поїзди — цілу трагедію свого поневоленого народу: «Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!..» Многогрішний з Грицьком Сірком вдерлися в поїзд «нумер 97» Владивосток — Москва, який, мовляв, возить ліс. Насправді ж виконував функцію пасажирського — «вся та валка вагонів була натоптана пасажирами до отказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, «експрес» той гомонів, ні, гудів, як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено...лементував дитячим плачем... Експрес!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах». Антилюдяна більшовицька суспільна система відтинає генетичне коріння українському народові, ділить суспільство на «ворогів», рабів-каторжан і вірнопідданих режимові споживачів, пристосуванців, перевертнів.
Проте головні події в житті героїв розгортаються у тайзі. Великий інтерес викликають епізоди й сцени, в яких змальовано побут родини Сірків, полювання в тайзі, ловля тигра, рибальство, далекі переходи по сіхоте-алінських нетрях. Так постає екзотичний світ дикої й величної природи Уссурійського краю. Паралельно розвивається романічна сюжетна лінія: зародження й розгортання любовних почуттів, які охопили Григорія й Наталку Сірко. В цьому плані в підрозділі «Падь голуба» Грицько Сірко розповідає Многогрішному легенду про водоспад, який називають Дівчиною. Колись була красуня дівчина-удегейка, схожа на нашу мавку. «І любила одного чужинця. Любила — мовчала, нічого не сказала. А як він пішов десь геть і не вернувся, вона пішла в ліс і, заплакавши, впала навколішки, свого Бога благати, щоб завернув. І ждала, і плакала... Так і лишилась ждати далі. Та й став тоді на цім місці водоспад оцей». У душі юнака образ водоспаду й легенда асоціюється з образом його коханої Наталки, якій він так само соромиться зізнатися в своєму коханні. Ця сюжетна лінія особливо приваблива. Саме через цнотливе й ніжне кохання автор висвітлює силу людських пристрастей, розкриває багатий внутрішній світ героїв. Несподіваною була їхня перша зустріч: у тайзі Григорій, рятуючи від смерті юнака, потрапляє в родину тигроловів. Як з’ясувалось, цим юнаком була Наталка: «Яка вона хороша! Такої він, далебі не бачив. Якесь дивне поєднання дівочої краси і сердечності. Гнучка, як пантера, і така ж метка, а строга, як царівна». Жорстокий світ тайги загартував Наталку, разом із батьком й братами вона полює на тигра, але при цьому не загубила жіночої чарівності, ніжності, які бентежили Григорія, не давали душевного спокою. Поряд з дівчиною він відчуває себе щасливим, хоча й знав, що він, як зек-втікач, не має на неї права, але продовжував кохати. Юнак бореться сам із собою, страждає. Романіст змальовує цілу гаму людських пристрастей. Палко кохає Григорія і Наталка, але тайга зробила її обережною і рішучою, вона хоче перевірити силу своїх почуттів. Переконавшись у їх справжності, дівчина йде за ним у далеку дорогу, бо здатна на самопожертву в ім’я коханого. «Шлях їх прослався вперед, у невідоме. Десь навколо світу. Приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі та й вірили у свою зорю, що просвічувала їм шлях, — шлях у життя. Шлях туди — десь на ту далеку, для одного із них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи на героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за ту омріяну Україну».
Образ Григорія Многогрішного. Ідею перемоги добра над злом, всеперемагаючого оптимізму Багряний розкриває в образі Григорія. Цілісна й життєрадісна людина, він втілює національний характер. За те, що юнак палко любив Україну, «свій нещасний край і народ», його репресовано й у радянській в’язниці тяжко катовано. Саме він виступає основним рушієм конфлікту між майором Медвиним, усією радянською репресивною системою, яка хотіла його поставити на коліна й духовно зламати. Сюжет твору розвивається динамічно: уже в першому розділі засуджений на двадцять п’ять років каторги Многогрішний вистрибує на ходу «у певну смерть», бо «ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». Відважність, нескореність і волелюбність «гордого сокола», «безумного сміливця» протистоять начальникові етапу Медвину й тоталітарній системі, які неспроможні подолати гордий дух українця. Шлях і призначення людини, стверджує Багряний, — не відчай і абсурд, пасивність і покірливість напасникам України, а щастя й активність, боротьба за свободу. Письменник відроджує девіз Фауста: щастя в безперервній дії в ім’я нових звершень і народу, в ім’я життя-творіння. Друзів, своє щастя й кохання юнак знайшов у тайзі серед земляків, у родині Сірків, українських переселенців, які живуть із мисливства, виловлюючи тигрів.
Григорій Многогрішний змальовується як багатогранний характер. На початку твору в телеграмі-блискавці про втечу і розшук «страшного державного злочинця» окреслено портрет героя: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор... Суджений на 25 років...» Романіст, зображуючи Григорія, застосовує різні композиційні прийоми: ретроспекцію, напливи, видіння, характеристику героя іншими дійовими особами. Через два роки з того часу в Тихоокеанському експресі номер один прямує на нове місце призначення Медвин. Перед його очима постають картини слідства «над одним авіаконструктором...над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини», тобто Многогрішним. За допомогою внутрішніх монологів й невласне прямого мовлення, прийомів напливів і ретроспекції прозаїк показує жорстокі й моторошні сцени катувань і допитів Григорія: «Що він з ним робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка...Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому — слідчому, а потім лише хекав і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо...». Письменник слушно використав Франковий прийом — піддати персонаж етичній перевірці, випробуванню небезпекою. Як і в творах Панаса Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського, важливу функцію у романі Багряного відіграють очі. На все життя запам’ятав енкаведист-кат очі Григорія: глибокі, демонічні очі з кривавими росинками на віях — вони стоять перед ним вічно, нагадуючи про злочини майору, які він здійснив. Ті очі забрали у нього спокій і сон, отруїли життя. Він бив Григорія межі очі, намагаючись повибивати, виштрикувати їх, але не зміг, нервів у нього не вистачило. І дотепер ті полум’яні очі переслідують його, бо ще на початку слідства той «диявол» сказав йому: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили, — тисячі нас замучених, закатованих... Ти матимеш дітей, але не матимеш радості, — з дитячих очей дивитимемось ми. Дивитимусь Я! І ти втікатимеш од них геть... І ніде від нас не втечеш...» Таким же глибоким психологізмом насичені й інші епізоди роману.
Твір закінчується фінальною сценою вироку, який здійснює не Медвин, а Григорій Многогрішний над своїм катом-суддею під час полювання на тигра: «Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! — Підкинув гвинтівку і вистрілив. ». Не бажаючи, щоб за його вчинок страждали інші, Григорій чесно написав на снігу: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає».
Многогрішний — патріот, національно свідомий українець. Він любить свою Вітчизну і ненавидить її окупантів. У в’язниці Григорій поклявся, що таких, як Медвин, буде «вбивати, як скажених псів». Герой представляє нове покоління освічених й розумних українців, які збагнули антилюдяність й злочинну природу сталінського казарменного соціалізму. Його машина бюрократії й руйнівників, злочинців й демагогів знищує цілі народи, нівелює до краю особистість. Тому Григорій сміливо бороться з цим режимом. Багряний у характері українця відкриває великі духовні можливості — волелюбність, патріотизм, гуманізм, відповідальність, чесність, працелюбство, талановитість, високий естетичний смак, широту натури, альтруїзм.
Родина Сірків. Між людьми існують не тільки зв’язки дружби чи взаємовиручки, а й духовні святині національно-родинної культури, які неодмінно призведуть до національного відродження українського народу. Ця проблема порушується на прикладі життя родини Сірків. Автор лаконічними штрихами змальовує портрети героїв. Голова родини — Денис Сірко, справжній батько й господар, людина працелюбна й мужня, любить природу й знається на народних ліках. Його портрет змальовується через сприйняття Григорія: «Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі...», «...вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий». Сірчиха, його дружина, працьовита й лагідної вдачі, берегиня родинного вогнища: «Їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий... вона полтавка з кореня». «Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись несе тарілки». Вона поводиться так, як прийнято в Україні, зберігши гідність й українську шляхетність душі. Такими ж портретно-психологічними характеристиками змальовано і дітей — Наталку й Гриця, які виросли в атмосфері любові до рідного краю, його мови й пісні. Через трагічну долю родини Сірків, як частинку народу, митець осмислює трагізм української нації, яка змушена виживати за складних умов буття в імперському просторі. Опинившись на Далекому Сході не з своєї волі, родина Сірків не загубила ні любові до України, ні духовності, ні української ментальності, що генетично закладено в них волелюбним героїчним минулим українського народу. У суворих умовах тайги вони освоїлися й тяжкою працею досягли достатку: «Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша», — розповідає мати Григорію, який потрапив до їхньої родини. Побутова обстановка, дотримування звичаїв, обрядів характеризує духовний світ Сірків, які зберегли традиції, етичні принципи життєдіяння українців. У цьому плані автор спеціально докладно вимальовує внутрішній уклад традиційної української хати: «...рясно на покутті купчаться святі, прибрані королівськими рушниками... Різьблений мисник. Піч помальовано квітами, межи квітами два голуби цілуються... пахне свіжопеченим хлібом». Сірки ніколи не цураються свого національного походження, у своїх дітей виховали пошану до України і національно-родинних традицій. Особливо колоритними є описи святкування родиною Різдва: «Сірки святкували його, як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорію з дитинства. З віршуванням, з колядками». Письменник ідеалізує світ української родини, бо саме з нею пов’язував оптимістичний погляд на майбутнє української нації.
Новаторський стиль роману: його підгрунтям є фольклорна основа з її багатством приказок й прислів’їв, народних дум, пісенної образності. Водночас письменник стриманий, поважний, прозорий і небагатослівний, чим продовжив традицію І.Франка і Панаса Мирного — ясність вислову, карбованість фрази. Автор примушує читача думати, не уникає афоризмів. Розповідь ведеться від автора-медіума, тобто всезнаючого оповідача.
