Українська література - статті та реферати

Міфологізм і міфотворчість Б. - І. Антонича

Всі публікації щодо:
Антонич Богдан-Ігор

Постать Б. - І. Антонича вабить дослідників своєю надзвичайною самобутністю. Серед широкого кола його літературних зацікавлень - поезія вічних метаморфоз О. Хайяма, Р. - М. Рільке, Ф. - Г. Лорки, А. Рембо, Ш. Бодлера, У. Вітмена; нові для української літератури 30-х, але звичні в польській спортивні теми К. Вєжинського. як протиставлення тілесного і духовного людині та ін.

Могутній талант митця, який вийшов із лемківської сільської родини священика, формувався під впливом українського фольклору, далі - навчання в польській гімназії м. Сяноку та на відділі славістики Львівського університету, тому поезія Антонича ввібрала як символіку слов'янського язичництва, так і біблійні мотиви. У скрутних обставинах визрівав український патріотизм поета. Давнє українське язичництво в своєму лемківському варіанті переплітається у поета з біблійними уявленнями, що особливо яскраво можна простежити на рівні астральної символіки та мотивів землепоклоніння. Сюжет біблійної легенди наповнюється язичницькими символами, а крізь поганські уявлення чітко проглядають образи Христа, Марії, рідше - Бога-Отця, а також різних християнських святих, схожих на язичницьких.

Довівши ще в першій збірці - "Привітання життя", що всі поетичні форми рівновеликі й для митця не має принципового значення, якими з них користуватися (Ю. Ковалів) 1, Б. - І. Антонич створює дивовижний міфосвіт поезії з його колообігом мотивів, образів, навіть метафоричних перенесень. Окрема мистецька дійсність поета побудована на міфологічному диві й одухотворенні природи, яка у зб. "Зелена Євангелія" має здатність до напівпереходу чи поєднання форм, у "Трьох перстенях" асоціюється з явищами культури, у "Книзі Лева" переживає нескінченні метаморфози, у "Ротаціях" співвідноситься з техновитворами, часто заміщуючись ними.

Якщо язичницька, а подекуди й біблійна символіка в поезії молодомузівців втілена лише на рівні мотивів, то в Антонича вона стає засобом світотворення, заглиблення у первісну міфологічну свідомість.

Найважливіші риси його поетики - національне забарвлення астральної символіки та мотив рідної землі, в якій проростає "співний корінь" мистецтва. Хтонічні міфологеми поклоніння стихійним творчим силам землі перемежовуються із вшануванням світил як джерела життя, світла і натхнення. Саме злитість астральної символіки із землепоклонними мотивами й органічне вростання ліричного героя у світ природи дають поетові змогу з надчуттєвих неземних сфер повернутися до підвладних органам чуття стихійних проявів сущого у всесвіті.

Міфотворення в поезії Антонича - це спосіб відновлення гармонії між людиною та світом. Заради цього поет реконструює великий космогонічний міф українського народу з його ключовими мотивами боротьби сил Хаосу та Космосу, екстазу як торжества творення, значущості рослинних, тваринних, культурних проявів буття у цілісному, довершеному світі, де кожне явище, закономірне й непоодиноке, має аналогію, переходить в інші форми існування, зберігаючи безсмертну сутність.М. Новикова вважає, що "міфологізм" Антонича - це не лише стиль. Це український образ світу, що виходить до своїх індоєвропейських першокоренів".

Хтонічні (зображують родючість землі як нестримну стихійну силу) та космогонічні (змальовують сотворення світу, світил, розмежування світла й темряви, світове дерево як першооснову сущого) міфи належать до найдревніших.

На українському ґрунті їхні залишки збережені в баладах, які, незважаючи на трагічність своїх сюжетів, підкреслюють невмирущість усього, що вийшло із землі, та в піснях весняної, осінньої, купальської і різдвяної обрядовості, де небесні світила - зразок для всіх форм земного життя. І хоча стихія балад - це родинно-побутове життя, проте в міфології навіть соціологія та історія підпорядковані астрології. З анімістичних вірувань, відбитих у баладах, бере початок рослинна (ботаноморфна) й тваринна (зооморфна) символіка. Баладні метаморфози та аналогії обрядових пісень і є тими основними джерелами, що живлять Антоничеву метафору. Поширений засіб творення образності в його поетичній системі - це висвітлення аналогій через магічні функції українських замовлянь: суміщення різних часо-просторових площин за подібністю, суміжністю; заміна цілого його частиною, недосяжного - досяжним.

Космогонічні міфи, рештки яких знаходимо в обрядових піснях, започаткували низку антропологічних легенд (про створення людини), які в українському варіанті являють собою апокрифічне доповнення й доосмислення Святого Письма, легенд про походження і виникнення різних народів. У поезії Антонича суспільний чинник абсолютно підкорений мудрим законам стихійних сил землі та небесних світил, а історичний шлях заміняється ритуальним колообігом явищ.

При аналізі способів трансформації хтонічних і космогонічних міфів чітко простежуються основні принципи авторського міфотворення. Українські космогонічні міфи, в основі яких - астральна символіка, творчо переосмислені Б. - І. Антоничем. Поет вдається до централізованих і децентралізованих образів світил із чітко визначеною метою. Сонце, місяць і зорі можуть виступати в аморфних ("Привітання життя", "Три перстені"), ботаноморфних ("Три персгені", "Зелена Євангелія", "Книга Лева"), зооморфних ("Три перстені", "Книга Лева", "Ротації"), антропоморфних ("Привітання життя", "Три перстені", "Книга Лева", "Ротації") та напівантропоморфних ("Зелена Євангелія") образах; можуть асоціюватися з явищами культури ("Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія") та цивілізації ("Книга Лева", "Ротації").

У язичницькій міфології світила відіграють визначальну роль. Оскільки язичницькі боги - це стихійні сили природи, в міфології виявляє себе алогічна (до - чи понадлогічна) основа буття. Саме тому екстатичне захоплення красою дочасності - рослинної природи, виражене метафорою "сп'яніння", перебуває поряд із сліпучо-яскравими, максимально близькими поетові образами сонця: "Я - все п'яний дітвак із сонцем у кишені. /Я - закоханий в житті поганин". Епіграф до "Автопортрета", яким відкривається зб. "Три перстені", взятий із попередньої зб. "Привітання життя". Тут постає децентралізований образ сонця, яке не заступається метафоричними відповідниками і ні з чим не порівнюється, а саме входить до складу розгорнутої метафори, де стає індивідуально-авторською міфологемою.

Алогічність стихії зумовлює різні суміщення часопросторових площин, які в поезії Антонича передаються, зокрема, через децентралізовані образи сонця й місяця. О. Лосєв виділяє п'ять основних першоелементів буття античної моделі космічної світобудови: земля, вода, вогонь, повітря, світло, - відповідно до яких існує п'ять типів простору, символів, образності4. Через дію алогічної стихії кожен із першоелементів має здатність виходити із властивого йому простору і потрапляти в інший. (Антонич, як відомо, у зб. "Привітання життя" прийняв ідеал давніх греків). Децентралізований образ сонця, створений молодим поетом, можна пояснити і впровадженим ще в першій збірці принципом рівновеликості та значущості всіх форм життя.

Образ "п'яного дітвака із сонцем у кишені" означає по-дитячому щире захоплення творчими силами природи, близьке до язичницького обожнення. Подібне образне плетиво найреальніших явищ дійсності О. Лосєв вважає суттю міфічного дива, якому властива відстороненість від змісту справжніх речей дійсності.

Децентралізація образу сонця у зб. "Три перстені" може бути й наслідком наївно-безпосереднього міфологічного язичницького сприйняття дійсності, підсвітленого дитячими враженнями автора: "Квітчасте сонце спить в криниці / На мохом стеленому дні". Язичницькі та християнські уявлення у свідомості українця, особливо на рідній Лемківщині, позначені органічною злитістю: сонце "Кущем горючим таємниці / виходить ранком з глибині" ("Елегія про співучі двері"). Ця міфологема являє собою цікаву трансформацію і синтез християнського сюжету з язичницьким ритуальним дійством. Бог-Отець промовляв до пророка Мойсея з палаючого куща, утаємничивши в ньому вогненно-світлий, спопеляючий славою образ. У язичницьких міфосистемах багатьох індоєвропейських народів існує уявлення про сонце, яке ночує за морем, у глибині вод. Антонич надає своєму сонцю для спочинку зумисне звуженний простір "в криниці на мохом стеленому дні". Язичницьке квітчасте сонце (а квіти - найвищий прояв краси і досконалості природи) метафоризується в образі неопалимого куща. В українців-язичників існувало свято куща на честь вшанування рослин. Досить часто на означення небесних світил поет застосовує метафори і порівняння зі складником "кущ". При децентралізації світил відбувається й зворотне перенесення ознак - з небесного простору на земні реалії: "Корчма, мов кущ, що родить зорі, / свічками палиться вночі". Це - індивідуально-авторська міфологема, де картинне зображення звичної реалії подається як диво: будівля, освітлена свічками, здалеку здається зоряним кущем.

У поетичній системі Антонича поняття сп'яніння й похмілля передають особливий язичницький екстаз - радість творення весняної краси. Через "Елегію про співучі двері" відкривається світ дитячих вражень поета: "Ще пам'ятаю: на воді / дрижачі іскри ранок сіє". Метафоричний образ розсипу іскор стосується світанкового сонячного проміння. За словами О. Лосєва6, міфічний образ насамперед емоційний, максимально підвладний осягненню чуттєвими органами: його наочна картинність ґрунтується на подібності. Б. - І. Антонич найважливішим для поетичної творчості вважав саме емоційний імпульс.

Безмежні щедроти сонця у метафорі "пливло рікою сонце в світ" передаються через аморфний образ. Засобом децентралізації є також порівняння сонця із земним вогнем: "як ватра сонце догоріло". В обрядовості купальських свят вогнища виконували функцію заміщення небесного денного світила, присвячувалися найвищому вияву його життєтворчої сили: отже, ознаки сонця приписувалися земному вогню. Б. - І. Антонич вдається до зворотнього перенесення ознак, малюючи міфологічну картину настання вечора. В "Елегії про перстень пісні" дім поета мислиться як цілий всесвіт, де ростуть "ліричні яблуні" - дерева-дарувальниці натхнення, що символізують цілісність буття, початок усіх речей, земні бажання, безсмертя та вічну молодість. Водночас яблуко символізує спокусу. Символіка яблуні, як і саду, багатопланова й амбівалентна. Поет осмислює її через злитість народних уявлень про сонце й землю - основні сили, що беруть участь у створенні розмаїтих форм життя: "Росте в мойому саді сонце - / похмільна квітка тютюну". Такий децентралізований образ сонця містить натяк на трансформовані уявлення про християнський райський сад як місце найвищого блаженства і язичницьку афективність прояву двох найважливіших стихій - вогню й землі - в екстатичній рослині. Через "похмільну квітку тютюну" означується сонце у найвищому розпалі життєтворчої енергії, отже, поет наближається до прапервнів. У поетичному саду натхнення Антонича ростуть на деревах заповітні слова, які цілком визрівають серед ночі (згадаймо його здатність творити у сні).

Поет говорив про множинність змістів поезії та багатовимірність її світів. Тут суміщуються різні часові та просторові площини: "Життя звабливе і прекрасне / в одній хвилині пережить!". Місяць-повня як завершений цикл часу символізує тут поетичну зрілість, а співіснування в одному просторі помножених місяців, які "в долоні обважнілій" несе господар саду натхнення - "юний лірик" - це зібрані й узагальнені духовні здобутки. Людська долоня - місце для накреслень долі, тому невипадково саме в ній опиняється кіш зі стиглими місяцями. Місяць же у "Трьох перстенях" як супутник усілякого натхнення сприяє людській творчості.

У вірші "На шляху" місяць, що зранку втрачає силу, асоціюється зі стертою монетою (метафоричне порівняння-оречевлення, що базується на перенесенні ознак витвору цивілізації на небесне світло), і це зумовлює антропоморфний образ дня: "і день ховає місяць в кручу, / мов у кишеню гріш старий". Така децентралізація місяця стає основою максимально виразного картинного зображення щоденно повторюваного явища і ґрунтується на наївному зоровому сприйнятті язичника.

Далі з'являється децентралізований образ сонця, яке зранку ще не набуло своєї повної сили й не сягнуло середини неба, тому входить до складу розгорнутої метафори: "Іде розсміяний і босий / хлопчина з сонцем на плечах". В аналізованій міфологемі язичницьке сприйняття поєднується з християнськими уявленнями. В образі ранку - хлопчини, під ногами якого "дзвенить, мов мідь, широкий шлях" небесний, проступає постать Ісуса Христа, який несе у світ сонце правди й благодаті для всіх народів. Децентралізований образ сонця може виражати й прагнення поета наблизитися до суті, до праслова, і недосяжність ідеальної сутності для людини водночас:

І хочеться хлопчині конче 3 трави нежданно скочить сонце,

від весняних воріт ключа. немов сполохане лоша.

Джерело поетичного натхнення автора "Трьох перстенів" - це переважно весняна краса природи. Тому співзвучне єгипетському культу Осіріса - воскресаючого Бога, який проростає із зернин травою, уявлення слов'ян-язичників про юнака Зельмана, що відмикає весняні небесні ворота й проростає у вигляді зелені, модифікується в міфологемі: "І хочеться хлопчині конче / від весняних воріт ключа". Новонароджене весняне сонце виступає в образі лошати.

Відомо, що атрибутом небесної їзди є кінь. Але функції образу незміцнілого ще лошати дещо інші: лоша грається у травах, спочиває на них, а трава має амбівалентну символіку: сполучає в собі полюси життя і смерті, як і зелений колір. Отже, в образі лошати постає воскресаюче навесні сонячне божество.

Ідею вічного колообігу життя і смерті, відродження живої природи навесні у зб. "Три перстені" відбиває образ веретена. Але в Б. - І. Антонича (вірш "Веретено") образ сонця децентралізується: "Червоним сонця веретеном / закрутить молоде хлоп'я", підлягаючи поетичному натхненню хлопця, який творить власний світ.

Децентралізований образ сонця з'являється й тоді, коли світло ще не набуло повновладдя: "Ось і ранок синім возом їде / і сонця сніп в село везе". "Сніп сонця" - це жмут проміння, явленого через виразно національну метафорику. Звукові та зорові відчуття поєднані в антропоморфному образі ранку - українського селянина на возі (вірш "Півень"). Наступна міфологема: "Крильми шумить червоний півень / співучий з міді серп".

Півень - передвісник світанку, символ життя, вогню й сонця, а також домовитості й господарності, і його поява закономірна у замальовці передсвітанкового села. Виникають також асоціації за кольором вогнисто червоного гребеня півня із яскраво-червоним сонцем, яке щойно виринає з-за обрію. Як писав О.Ф. Лосев, міф завжди має свою строгу, внутрішньо мотивовану структуру. Суть міфологічного дива полягає у незвичному зчеплені тих реалій, що їх дає нам лише видимий і підвладний органам чуття навколишній світ. У вірші "Півень" Б. - І. Антонич чітко дотримується селянської образності у змалюванні світил.

"Марнотратний гімн" Антонич присвячує щедротам світил: "І зір розтратниця зла ніч і день сліпучий! / Розтратно твореним і нищеним багатством... ". "Сонячний день" - це свято життя, диво-явище, що (у вірші "Ярмарок" зі зб. "Зелена Євангелія") за співучастю в єдиній світовій містерії співвідноситься з такою урочистою і гамірливою подією селянського життя, як ярмарок. Ярмарок стоїть на межі селянського побуту і сакрального дійства:

Співають теслі, бубни б'ють. червоне сонце продають

Розкрию таємницю: на ярмарку в Горлицях".

Децентралізація образу сонця, яке асоціюється з яскравими хустками, що "горять, немов стобарвний гребінь", застосована саме з метою сакралізувати ярмаркове дійство. Ковальське ремесло в поетиці Антонича теж межує з містерією. Децентралізуючи образ місяця, поет наділяє ковальство сакральним змістом: "Хай, люба, місяць на підкови / нам ковалі перекують". Нагадаємо, що підкова - це символ родинного щастя.

1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак з початком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але 1914р. затримується у Владивостоці). З 1916 до 1917-го служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП (б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917-го, саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним з ватажків відродження і розвитку національної літератури.

Його поезії (друковані ще в "Українській хаті") і збірка "Prelude" імпонували українським "модерністам". Але поет, вважаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями і хатянами.

Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започатковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок "Дерзання" та "Кверо-футуризм" (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов'язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканонізації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті.

Семенка приваблює "краса пошуку", "динамічний лет". Переймаючись долею національного мистецтва і України, він в той же час пише твори дуже далекі, або й взагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують представники майже всіх літературних течій. З формального боку творчість М. Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об'ємний, але саме з ним пов'язаний великий скандал: "Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись" - іронізував з цього приводу згодом Семенко.

Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще у 1915-му він пише цикл "Крапки і плями", започатковуючи ним "другий період" своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли "Осіння рана", "П'єро кохає"). Це дає поштовх до спроб модернізації традиційної лірики.

Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також досить тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду - "Кондуктор", "Ніч", "Заплети косу міцніш!". Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний - збірки "П'єро здається" (1918), "П'єро кохає" (1918), "Дев'ять поем" (1918), "Дві поезофільми" (1919). Варто зазначити, що нахил до імпресіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П'єро - ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета.1 том Повного зібрання М. Семенка має назву "Арії трьох П'єро". Третій "П'єро" - збірка "П'єро мертвопетлює" (1919) - повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух в мистецтві, видає "Універсальний журнал" (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал "Фламінго", у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), "Альманах трьох" (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число "Катафалка искусства" та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодичних виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домінуючою темою Семенка-футуриста.

Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тексту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лексики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста ("Ліхтар", Тротуар", "Вулиця").В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю "споруджує в українській поезії культ урбанізму".

Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи "Ударна група поетів-футуристів" (1921), "Аспанфут" (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить з партії!

1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою класичне "академічне" мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктувати його, аби з уламків сконструювати нове - метамистецтво (надмистецтво).

1924 року виходить ще одна збірка - "Кобзар", в якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому "Кобзареві" - намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М. Семенка мають назви "Степ" (1927), "Маруся Богуславка" (1927), "Малий Кобзар і нові вірші" (1928) - поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поези, хоча поруч з ними знаходимо й традиційні віршові форми ("Оксанія", "Туга", "Атлантида" тощо).

Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи виконувати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник "З радянського щоденника"), що по суті є схематичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: "Писать про активність я мушу, забувши про людську душу" (Семенко М. З радянського щоденника. К., 1932, С.86).

У цей час футуризм як літературний напрямок зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими пролетарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. Примушений ідеолого-політичною системою "зректися" футуризму, М. Семенко поступово відходить від літературного процесу. Аби якось засвідчити свою приналежність до поетів, він ще пише принизливий вірш "Починаю рядовим", який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футуризму, що і засвідчив сам лідер цього напрямку.

Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального звучання, що імпонувало його гострослів'ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М. Семенка "Європа і ми", в якій іронія автора межує з сарказмом. Збірка публіцистичних віршів "Міжнародні діла" (1933) за ідейно-тематичним наповненням вже нічим не відрізняється від літератури колег: "як усі" М. Семенко прославляє СРСР та викриває націоналістичний світ. Єдиним твором, що заслуговує на більш пильну увагу є поема "Німеччина" (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі піднімає проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: "Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду".

23 квітня 1937 року у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. В зв'язку з тим, що поет мешкав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготовлено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в "активній контрреволюційній діяльності", і, надломлений морально і фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, "зізнається" в усіх пред'явлених обвинуваченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку уповноваженого Акімова на ім'я Начальника НКВД УРСР Леплевського 4 вересня 1937 року.

23 жовтня 1937 року було винесено вирок - розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

Про український футуризм почали згадувати порівняно недавно. Проте не слід забувати, що у 10-30 роки XX століття це була потужна авангардна течія у нашій літературі. Очолював групу футуристів Михайло Семенко. Людина-блискавка, людина, яка вміла робити мертві петлі у поетичному небі; людина, яка стверджувалась і вдосконалювалась, розробляючи власний неповторний стиль. Разом із тим поет мав вразливу душу, яку можна порівняти зі злетом "несмілого" білого метелика (вірш "Метелик").

Провідним поетичним образом у поезії М. Семенка є місто. Його він оспівував у кількох поезіях із назвою "Місто", ці твори мають другу назву за першим рядком: "Вдихаю я тонку отруту... ", "Блимно і крапно", "Сонце освітлювало... ", "Зойкно вилітали... ", "Вечір подощовий... ", "Місто мокре", "Ось те сте... ". А також у віршах із надзвичайно промовистими назвами, що відображують міську атрибутику: "Будинки", "Тротуар", "Улиці", "Асфальт", "В кафе". Михайло Семенко захоплюється міськими пейзажами, із задоволенням вдихає запах бензину, обожнює швидкий рух, який він називає "життєрухом", любить посидіти з друзями в кав'ярні, сходити в кіно, яке входило тоді в моду. У поезії він головним критерієм вартісності вважає оригінальність думки і словесну гру. Навіть із назв творів Михайла Семенка можна здогадатись, що він є прихильником неологізмів. Про значення багатьох таких слів читач легко здогадується, а над деякими доводиться задуматись. Твори М. Семенка тримають читацьку думку у постійному напруженні, тому їх цікаво читати і аналізувати.

Візьмімо, наприклад, вірш "Бажання". Тільки такий оригінальний митець, як Михайло Семенко, міг поставити таке безглузде, на перший погляд, запитання:

Чому не можна перевернути світ? Щоб поставити все догори ногами?

Виявляється, що подібне "бажання" М. Семенко може здійснити сам і не знайдеться сміливця, хто посмів би йому заперечити. Перевертання світу, здійснене ліричним героєм поезії М. Семенка, виглядає дещо дивним. Він стягує місяця й дає йому "березової каші", роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб її покохав Петька. Михайло Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку. Його не влаштовує навіть сама природа, він називає її "балаганом" і прагне, щоб її "чорти вхопили", адже його "бажання" неможливо виконати.

Вірш "Запрошення" - це звернення до прийдешніх поколінь. Поет усім тим, хто хоче його "духа визвать" обіцяє показати безліч світів "оригінальних і капризних", безліч шляхів, а також відчинити замкнуті двері. Михайлові Семенку вдалося перемогти "всі стихії й дощі", тому, звичайно, прогулятися з ним вночі було б цікаво.

Таку ж цікаву прогулянку обіцяє поет і у другому вірші з аналогічною назвою "Запрошення". Цього разу він пропонує піднятися на Батиєву гору, бо там "гарно", "симпатично й різнобарвно". Поет знає, що дехто дивиться на футуристів "як на звірів", проте він хоче подолати таке несправедливе ставлення з боку суспільства до нього і його друзів, прагне довіри й доброзичливості з боку читачів, він пише:

Люди ми сильні, молоді, сміливі - Не боїмось нікого й бажаємо усім добра.

Незважаючи на екзотичність мислення Михайла Семенка, непримиренність його натури, його твори мають посісти належне їм місце в літературному процесі, повернутися до читачів і стати предметом широких дискусій, адже цей поет став провідною зіркою авангардного руху в Україні, зробив гідний внесок у її відродження, яке згодом назвали "розстріляним".