Українська література - статті та реферати

Становлення та провідні ідеї ритуальної міфокритики

У «Літературній енциклопедії термінів та понять» під редакцією А. Н. Ніколюкіна виділяються два напрямки міфокритичних розвідок: «ритуальний» та «архетипний». Ритуальний напрямок започаткував британський дослідник Дж. Фрезер, у той час, як архетипний напрямок породжений концепціями Юнга. Розглянемо зазначені напрямки детальніше.

Попередниками ритуального напрямку у міфокритиці Джеймса Джорджа Фрезера були представники англійської антропологічної школи Тейлор і Ленг. Проте, Дж. Фрезер вніс серйозні корективи в тэйлорівську теорію анімізму, протиставивши анімізму магію, яка відповідає більш давньому періоду людського мислення та орієнтована не на персоніфікованих духів, а на безособові сили.

Саму магію Фрезер пояснював асоціаціями за подібністю (гомеопатична магія) та за суміжністю (контагіозна магія). Жертвопринесення, тотемізм і календарні культи Дж. Фрейзер майже цілком виводив з магії. Міф для Фрезера на відміну від Тейлора виступав не як свідома спроба пояснення навколишнього світу, а як знімок відмираючого обряду, вважає Є. Мєлєтінський.

Дослідження міфів і аграрних календарних культів, пов’язаних з смертю та воскресінням богів зібрані головним чином у дванадцятиомній роботі «Золота гілка». Вони представляють архаїчні паралелі до сюжету Нового завіту і християнської містеріальної обрядовості та мали великий вплив на науку про міф. Новаторською виявляється відкрита Дж. Фрезером міфологема періодично вбиваного та заміщуваного царя-чаклуна, магічно відповідального за врожай і племінне благополуччя. Дослідник реконструював цю міфологему за допомогою етнографічних фактів різного походження (вбивство царів у шиллуків, інститут «заступників» під час військової небезпеки в деяких месопотамських царствах, ритуальне приниження царя під час вавілонського новорічного свята, розповіді про вбивство царів у різних архаїчних суспільствах).

Описані Дж. Фрезером міфи і обряди привернули увагу не тільки етнографів, але і письменників завдяки драматичній проблематиці людського страждання як шляху до смерті і оновлення, паралелізму між життям людини і природи та циклічності, що відповідає уявленню про вічний кругообіг в природі і людському існуванні.

Першим дослідником, який застосував концепції Дж. Фрезера для літературознавчих цілей, був Чемберс, який опублікував у 1903 працю «Середньовічна сцена», в якому вбачається прагнення дати нове, фрезерівске, тлумачення деяким елементам середньовічної драми. У наступних роботах кембриджських міфологічних критиків ритуальний метод аналізу поступово ставав домінуючим. Найбільш відомими мифокритичними роботами 1910-20-х є «Походження аттичної комедії» (1914) Корнфорда, «Від ритуалу до роману» (1920) Уестона. Юнгіанська орієнтація незабаром починає змагатися з фрезерівською, а потім і витіснятє її. Свідченням тому може служити книга Бодкіна «Архетипи в поезії» (1934).

К. Г. Юнг висунув ідею архетипу як певного глибинного, підсвідомого фактору поведінки на основі вивчення поведінкової мотивації вчинків як індивідів, так і груп (причому на різних рівнях — від малих груп до національних спільнот включно). У центрі юнгівської концепції культури лежить «колективне позасвідоме», завдяки якому ми «… причетні до історії колективної психіки». Характерною особливісттю колективного позасвідомого К. Г. Юнг вважає те, що «… колективне позасвідоме як залишений досвідом осад і разом з тим як певне його, досвіду, a priori є образом світу, котрий сформувався вже в незапам’ятні часи. У цьому образі з плином часу викристалізовувалися певні риси, так звані архетипи, або домінанти». Вони як загальнолюдські першообрази становлять зміст колективного позасвідомого, виявляючись спочатку в міфах, а потім і в усіх сферах духовного буття людства. К. Г. Юнг вважав, що архетипові образи є витоком міфології, мистецтва, релігії, філософії. Сам термін «архетип» хоча і не був винайденим К. Г. Юнгом, до широкого літературознавчого обігу введений саме ним.