Українська література - статті та реферати

Поетичний та прозовий види епосу

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ.

Казка — епічний твір, у якому розповідається про фантастичні події і пригоди героїв. Є казки, героїчні, соціально-побутові, фантастичні, сатиричні, гумористичні, казки про тварин тощо.

Крім народних, є літературні казки. Відомі казки І. Франка, О. Пушкіна, братів Я. та В. Ґрімм, Андерсена та інші.

Билина — епічна речитативна пісня, яку в княжі часи виконували народні співці-музиканти. Персонажі билин — народні герої — богатир Ілля Муромець, Добриня Нікітич. Билини виникли в XI—XII ст. в Київській Русі, згодом поширилися в північних областях Росії. Риси билинних героїв зберегли українські казки, такі як "Казка про Котигорошка", "Казка про Кожум'яку".

Легенда (лат. legenda — те, що слід читати). Це фольклорний або літературний твір, у якому є розповідь на фантастичну тему. Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. їх читали в церквах, монастирях у дні свят на честь святих. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Відомі легенди про історичні події і народних героїв, про керівника визвольної війни Хмельницького, фастівського полковника Семена Палія. У легендах про Олексу Довбуша,

Максима Залізняка, Устима Кармалюка, Лук'яна Кобилицю розкривається боротьба селян проти феодально-кріпосницького гніту.

Мир (мім) (грец. mythos — слово, переказ). Міфи з'явилися у той час, коли в людей було наївне безпосереднє уявлення про навколишній світ. М. Моклиця називає міф альтернативною реальністю. За її словами, міф — "об'єктивація первісного сприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення такого, чого насправді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обгрунтованого, доведеного як істинне". Міфи відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, і від легенд, бо в легендах були реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Сучасні літературознавці вважають міф узагальнено-цілісним сприйманням дійсності, що характеризується синтезом реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. Під міфом розуміють стійку архетипну модель, яка оформлена в певних сюжетах, образах.

Помітний слід у літературі залишила давньогрецька, давньоримська міфологія, германсько-скандинавська. Сюжети античної міфології використовували Данте ("Божественна комедія"), Дж. Боккаччо ("Фієзоланські міфи"), П. Корнель ("Медея", "Едип"). Ж. Расін ("Андромаха", "Іфігенія в Авліді").

Народні сміховинки (анекдоти) — сатиричні або гумористичні оповідки, що висміюють певні людські вади.

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася і байка. Ю. Клим'юк, порівнюючи притчу і байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. "Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...

І ще одна істотна різниця: байка є твором комічним, притча — в принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні)…"

"Притчу, — продовжує Ю. Клим'юк, — ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...

Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча — парабола, притча — розгорнуте порівняння". В українській літературі притчу як основу сюжету або як окремий жанр використовували І. Франко, Д. Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.

Ю. Клим'юк стверджує, що не кожна парабола є притчею, але кожну притчу можна вважати параболою. Важко відрізнити притчу від параболи. Деякі літературознавці їх ототожнюють.

У "Літературознавчому словнику-довіднику" читаємо: (грецьке parabole — порівняння, зіставлення, подоба) - "повчальне інакомовлення, близька до притчі жанрова різновидність, у якій за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту. Всередині структури параболи — інакомовний образ, шо тяжіє до символу, а не алегорії (подеколи параболу називають "символічною притчею"), однак вона не притлумлює предметності, ситуативності, лишається ізоморфною щодо них". О. Потебня різновидом байки вважав притчу.

Епопея (грец. еророііа від epos — слово та роіео - - творити) — розповідний вид, який був популярний до появи роману. Епопея бере початок у міфології та фольклорі. У Стародавній Греції епопеєю називали цикл народних сказань, легенд і пісень про значні історичні події, легендарних та історичних героїв. На основі народних епопей сформувалися авторські — "Іліада" і "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Всргілія. "Витязь в тигровій шкурі" Ш. Руставелі, "Слово о полку Ігоревім", "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, "Лузіада" Л. ді Камоенса.