Українська література - статті та реферати

Драма як літературний рід ділиться на три основні види: власне драму, трагедію і комедію

Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса вид історичного чи побутового Дармограя з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його реалізації.

Коме́дія (дав.-гр. κωμῳδία kōmōidía, від κῶμος kômos ’веселощі, весела процесія’ та ᾠδή ōidḗ ’спів’) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людини чи тварини.

В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Бертольт Брехт, Назим Хікмет, Микола Куліш, Е. Йонеско, Юрій Яновський, Євген Шварц).

Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, Івана Кочерги.

В центрі зображення ліричної драми — внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон» Михайла Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соловейко-Соловей» Івана Драча).

Драма інтелектуальна (екзистенційна) — на засадах філософії екзистенціалізму розглядає сенс і механізм людського буття (Ж.-П. Сартр, А. Камю). Інтелектуальна Д., пов’язана з філософськими засадами екзистенціалізму: Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини «наодинці» з буттям і є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний.

Драма: види і жанри

У контексті театральної драматургії — жанр — спосіб відображення дійсності під тим чи іншим кутом зору, втілений в тому чи іншому образі (трагедія, драма, комедія і її різновиди). В.І. Немирович-Данченко говорив: «Усі жанри гарні, крім нудних»,

Трагедія - це драматичний твір, що зображує конфлікт великого соціального (історичного) значення, причому герой (герої) трагедії або здійснює тяжку, викликану його соціальним становищем помилку, або, прагнучи до високої мети, помиляється і неминуче гине (фізична смерть не обов’язкова). Наприклад: «97» М. Г. Куліш, «Дні Турбінних» М.О. Булгаков.

Характерні ознаки трагедії:

а) конфлікт між особистістю, його "трагічною провиною" і "вищими силами" — думка Гегеля;

б) максимальна сила зображуваної у трагедії особистості;

в) "Фатальність" прагнення цієї особистості;

г) глибокодумний, ідейно-насичений діалог;

д) відступ від побутової та історичної точності.

Протилежність трагедії — комедія. Комедія — є драматичне зображення конфлікту, викликаного будь-яким шкідливим для суспільства прагненням, яке породжує у глядачів сміх, іронію, сарказм, почуття задоволення, співчуття, радості. Наприклад: М. В. Гоголь «Ревізор», М. П. Старицький «За двома зайцями». Умовна класифікація комедійних видів-жанрів: комедія-сатира, комедія побутова, комедія характерів, комедія становища.

Сатира — найважливіший жанр комедії. В усі часи комедія висміювала характерні вади епохи. Сміх викликають порушення норм здорового глузду чи життєвого буття, порушення норм етичних, естетичних чи інтелектуальних.

Комедія не тільки виховує і повчає, викриває і таврує; вона розважає і забавляє. За висловом М. В. Гоголя, "сміх є сяйво". Комедія, як усякий драматичний твір, є боротьба. Комедійна боротьба не повинна бути жорсткою, вона смішить. Комедійні герої верткі, спритні. Яскраві персонажі комедії є типами-гіперболами. Комедія є пародією трагедії: Аристофан пародіював Еврипіда.

Трагікомедія — жанрова різновидність, зміст якої полягає в поєднанні смішного і трагічного. Трагікомедія вимагає особливого способу існування. Різноманітні функції комедії: розкриття, висміювання, плямування, викривання, нещадна кара суспільних і особистих недоліків і вад.

Фарс — це вид ексцентричної комедії. Герої фарсу порушують соціально-фізичні норми суспільного життя

До фарсів можна віднести всі твори, які висміюють зоологічну природу людини, порушення норм соціально-фізичного буття. Темою фарсу, наприклад, може бути поява в суспільстві дресированої мавпи, яку приймають за людину. фарсову тематику можна виправдати тільки ідейно значним конфліктом. Дійові прояви у фарсі — відповідно його фізичній стихії — ексцентричні, периферичні.

Для фарсу характерна достатня кількість фізичних зіткнень: обіймів, бійок і т. п. Грубість фарсових героїв відрізняється динамікою, надзвичайною рухомістю. На сцені фарс звичайно набуває характеру буфонади.

Буфонада в театрі — це підкреслене зовнішнє комічне перебільшення, іноді окарикатурення персонажів.

Водевілем називають зображення соціальне незначного, але ефектного конфлікту в комедійному жанрі — зображення, в якому чергуються завжди моменти діалогу з номерами співу, з куплетами. Водевіль позбавлений усякого побутового і психологічного змісту, в ньому сміх заради сміху. Це сценічне байдикування.

Бурлеск — пародійний жанр народного театру, де події химерні, гіперболізовані.

Гротеск — художній прийом, за допомогою якого художник свідомо порушує життєві форми чи пропорції для того, щоб розкрити дійсні явища, оголити їх. У гротеску поєднання реального і Фантастичного, перебільшеного і серйозного, трагічного і комічного.

Мюзикл — одна з форм музично-драматичного театру.

Капусник — жартівливе гумористичне видовище.

Термін "малі форми" набув широкого поширення в епоху становлення радянської влади в зв'язку з надзвичайним розвитком самодіяльності, з постановками на невеликих клубних сценах за участю невеликої кількості дійових осіб.

До малих форм можна віднести:

маленькі п'єси на злободенну тему;

скетчі-начерки, тобто маленькі п'єски, головним чином комедії на 2-3 виконавці;

невеликі водевілі;

невеликі фарси;

невеликі огляди;

інтермедії — невеликі п'єси, у яких між драматичними діями ставлять музичні номери;

інсценівки коротких новел;

репризи;

пантомімічні номери;

естрадні номери декламаційного характеру;

злободенні куплети.

Межі великих і малих форм дуже хиткі. За своїм змістом у малих формах звичайно переважає комедійно-сатирична стихія. Малі форми на театральній сцені потребують особистого вміння миттєво вводити глядача в коло хвилюючих ситуацій і гострих подій.

Часопро́стір, або хроното́п (від грецьких слів «час» і «місце») — взаємозв'язок часових і просторових відносин в художньому творі. Хронотоп — культурно осмислена позиція художнього твору, більш стійкі й об'ємні моделі якої складаються з елементарних. Кожен мотив має свій хронотоп [1; 400], а отже, вони можуть співіснувати, взаємовключатися, переплітатися, зіставлятися, протиставлятися, або «перебувати в більш складних взаємовідносинах» [1; 401]. Розглядаючи художній час і художній простір, слід виходити з того, що хронотоп та мотиви, які його розширюють й ускладнюють, мають сюжетне значення, являючись організаційними центрами основних подій.

Термін хронотоп вжитий А. Ухтомським у контексті його фізіологічних досліджень, а після праці М. Бахтіна «Форми часу і хронотопу в романі» став популярним у гуманітарній сфері: «Хронотоп у літературі має суттєве жанрове значення. Можна прямо сказати, що жанр і жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, при цьому у літературі провідним началом у хронотопі є час. Хронотоп як формально-змістова категорія визначає (суттєво) і образ людини у літературі; цей образ завжди суттєво хронотопічний…».

У художньому світі просторові і часові компоненти зливаються в осмислене і прикметне ціле. Час згущується, ущільнюється, стає художньо зримим; простір інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжету, історії. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється і вимірюється часом. Крім того, М. Бахтін вважав, що часо-просторові визначення в мистецтві та літературі завжди емоційно-ціннісно забарвлені. Вчений розглядав хронотопи:

ідилічні,

містеріальний,

карнавальний,

а також хронотопи

дороги,

порогу,

замку,

вітальні,

салону,

провінційного міста.

М. Бахтін говорив про хронотопічні цінності, сюжетоутворюючу роль хронотопу і називав його категорією формально-змістовою. Він наголошував, що художньо-смислові моменти не піддаються просторово-часовим визначенням, але водночас «усякий вступ у сферу смислів відбувається лише через ворота хронотопів». Хронотопічне начало літературних творів здатне надавати їм філософського характеру, «виводити» словесну тканину на образ буття як цілого, на картину світу, навіть якщо герої і оповідачі не схильні до філософування.

Драматургічний час - це система співвідношень між подіями, процесами та вчинками персонажів у драматургічному творі, подібних до часових співвідношень у реальному світі; до неї також входять номени, прийняті у творі на позначення часових елементів.

Драматургічний простір - це система співвідношень між подіями, процесами, персонажами (як фізичними тілами й духовними одиницями), подібних до просторових співвідношень реального світу, а також система локативних номенів.

Драматургічний хронотоп - це художня структура, що охоплює всі часові та просторові елементи драматургічного твору, створюючи таким чином сприятливі умови для розуміння змісту твору та його інтерпретації. У такому поєднанні часові та просторові елементи набувають нового змісту, завдяки чому акценти з конструктивного плану зміщуються у змістовий.