Українська література - статті та реферати

Загальний огляд літературного процесу ХХ ст.

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Ще наприкінці ХХ ст. в українській літературі означилися основні, принципові протиріччя, які стали визначальними для подальшого літературного розвитку протягом цілого ХХ ст. Насамперед - це проблема вибору українською літературою шляху розвитку в традиційному чи модерному напрямку.

Протягом ХХ ст. це протистояння отримувало різні назви (традиція - новаторство, народництво - модернізм, фольклоризація - європеїзація тощо), але внутрішнє наповнення гасел залишалося фактично незмінним. На думку С.Павличко, процес модернізації української літератури відбувався протягом півстоліття - приблизно з 90-х рр. ХІХ ст. до післявоєнного часу, а точніше - до кінця 40-х рр. ХХ ст. і практики Мистецького Українського Руху (1946 - 1948 рр.).

Першими, хто відверто пропагував орієнтацію української літератури на європейські зразки, були представники “Молодої музи” (1906 - 1909 рр.) - Б.Лепкий, П.Карманський, В.Пачовський та М.Яцків. Вони проголошували гасло Добра і Краси і закликали повернутися від “злиднів і турботних дисонансів ... на соняшні левади, запашні ниви - в світ ясних, злотих зір”. Але більшості “молодомузівців” так і не вдалося звільнитися від соціальних та національних тем і мотивів, і вони так чи інакше озвалися в їх творчості. Дещо відмінним був модерністичний дискурс літераторів, які гуртувалися навколо “Української хати” (1909 - 1914 рр.) - М.Сріблянський, М.Євшан, О.Грицай тощо. “Хатяни” були прибічниками категоричнішої, мужнішої поезії, яка б захищала не лише право кожного письменника на власне світобачення та індивідуальне самовираження, але й обстоювала б національні інтереси українського народу. Проте й дискурс “Української хати” не витворив значних літературних здобутків. Наступною спробою модернізму був літературний процес 20-х рр., коли розмаїття художніх стилів та напрямків створило умови для багаторівневого літературного розвитку. Аванга 6 рдні експерименти М.Семенка, структуралістські пошуки В.Поліщука, серйозна, напружена і плідна робота “неокласиків” засвідчили новий рівень усвідомлення митцями місця української літератури в загальному культурному просторі. Наполеглива орієнтація М.Хвильового на Європу, його мрія про “український ренесанс”, виступи “ваплітян” на користь професійної, якісної літератури, запровадження нових літературних тем та образотворчих засобів засвідчили новий сплеск модернізму в українській літературі.

Новим піднесенням української літератури стала діяльність представників української повоєнної еміграції. У 1945 р. у Нюрнберзі виник Мистецький Український Рух (МУР) - організація письменників, які потрапили в табори для переміщених осіб (ді-пі: displaced person) у повоєнній Німеччині. Він проіснував до 1948 року і за цей період встиг видрукувати понад 1200 книжок, у тому числі 250 оригінальних видань поезії, прози та драматургії - не рахуючи численних, хоча й короткотривалих періодичних видань, та провести 3 з'їзди й декілька теоретичних конференцій. Один з головних ініціаторів МУРу - Юрій Шевельов (Шерех), а також В.Петров, І.Костецький, Ю.Косач, І.Багряний та І.Майстренко - пропонували свої власні концепції літературного розвитку. МУР народжувався з дискурсом гасел і рецептів. У новій і значно інтенсивнішій формі відродилися старі суперечки про те, якою має бути українська література. Автори декларацій, як ніхто до них, прагнули зрівноважити два полюси: “народ” і “мистецтво”, намагаючись служити одночасно і народові, і мистецтву. Так, Улас Самчук запропонував гасло “великої літератури”, яка мала орієнтуватися на європейську письменницьку традицію і репрезентувати українську культуру в контексті світової.

Літературознавче обґрунтування ідеї “великої літератури” дав Ю.Шерех, сформулювавши концепцію “національно-органічного стилю”. За цією концепцією, в українській літературі існує дві найголовніші течії - “європеїстів” (Ю.Косач, В.Домонтович, І.Костецький) та “органістів” (В.Барка, Т.Осьмачка). На його думку, для досягнення ідеалу нового, органічного стилю українська література має:

✵ перебороти неокласичний вишкіл (як вже опрацьований етап розвитку);

✵ відображати пристрасті людської душі епохи історичних катаклізмів;

✵ спиратися на глибинно національне підґрунтя (фольклор, Т.Шевченко).

Українська література мусила інтегруватися в європейський контекст як культура оригінальна, яка має що свого сказати світові. Навколо його доповіді почалася полеміка, яка спричинилася в перспективі до розколу МУРу.

У той же час Юрій Косач говорив про кризу української літератури: політизація літератури приводить до естетичної одногранності, штамповості, банальності, залежності від ідеології, що перешкоджає її входженню до європейського контексту. А Ігор Костецький запропонував формулу “неповороту назад” як радикальне гасло модерністського розриву з традиціями. Уперше після “хатян” в українській критичній традиції він відкидає ідею відродження: “Український літературний процес досяг того ступеня самоусвідомлення, на якому він не потребує реставрувати здобутки свого позавчора, ані бодай для видимости вбиратися в княжі опанчі або козацькі жупани. Це доросла і повна сил істота, яка може відважно дивитися вперед”.

В.Державин (група “Світання” з М.Орестом на чолі) виступав з апологією неокласицизму, а також проти платформи Ю.Шереха, трактуючи МУР як “плужанство”. Дискусія між Шерехом і Державиним підривала зсередини, руйнувала літературну спільноту, яка й так не була достатньо міцною і врівноваженою. У 1948 році у статті “Думки проти течії” Ю.Шерех писав: “Трагедія нашої еміграції в тому, що вона має в собі певну кількість Дон Кіхотів, має гнітючу масу Санчо Панс і майже не має людей розуму”. Грошова реформа 1948 р. у Німеччині унеможливила українські видання. Більшість “діпістів” виїхало з Німеччини переважно до Північної Америки.

1949 - 1951 рр. Ю.Шевельов назвав “безлітературними”. У 50-х рр. почалася наступна спроба відродити періодику й літературне життя, але інтелектуальної інтенсивності і продуктивності МУРу вже ніколи не досягло жодне творче об'єднання українських письменників на Заході.

Тим часом у радянській Україні з 30-х рр. якість літературного і мистецького життя, порівняно з емігрантським, істотно понизилася. У “генеральному наступі” на всіх фронтах “будівництва соціалізму”, в тому числі й на фронті ідеологічному, важливе місце відводилося викоріненню, по-перше, загальнолюдських моральних цінностей; по-друге, цінностей національної культури та духовності, національної самосвідомості взагалі. Літературу змушували брати найактивнішу участь у перекроюванні людського світогляду на класовий лад - і вона це робила. У 1934 році була створена єдина письменницька організація - Спілка письменників України, що значно полегшило контроль держави над цілим літературним процесом у межах УРСР. Уніфікація свідомості, особливо свідомості творчої, неминуче збіднила не лише мистецький рух, а й саме суспільство. Проте після всіх погромів наприкінці 30-х рр. спостерігається деяке пожвавлення, прихід нових творчих сил (А.Малишко, Л.Первомайський, І.Вирган тощо). Вцілілі письменники пристосовувалися до держзамовлень, намагаючись під прикриттям партійних лозунгів та ура-патріотичних закликів зберегти для себе можливість писати і друкуватися українською мовою. Ми маємо кількох талановитих українських поетів радянської доби - П.Тичину, М.Рильського, М.Бажана, В.Сосюру. З них, мабуть, найважче пристосуватися було першому. Саме тому, що він був емоційно найвитонченішим і психологічно найтендітнішим, найбеззахиснішим у своїй душевній делікатності. М.Рильського почасти рятувала класична врівноваженість натури, самовладання, деяка “олімпійська” відстороненість від щоденності, і його переорієнтація не супроводжувалася такими лютими самокартаннями, виведеними назовні, на адресу карикатурного ворога. М.Бажан - поет волі й раціо, поет щонайглибше керованої думки, і йому легше було засвоїти державний тон. А В. Сосюра знайшов спосіб психологічно поєднати в собі “українця” та “комуніста” (знаковий у цьому сенсі вірш “Два Володьки”). Ці поети також стали жертвами доби. Відгукуючись на ультимативні вимоги, які їм пред'являлися владою, вони часом то відмовлялися від себе, то просто втрачали в творчості більше, ніж здобували.

Література епохи соцреалізму, фактично, перетворилася на одну з галузей виробництва, яка продукувала книжки для забезпечення попиту населення. Тому більшість творів цього періоду важко назвати літературою з сьогоднішньої точки зору. Тим не менше, саме вона дала життя наступним поколінням письменників.

60-ті роки називають роками оздоровлення не лише української літератури, а й цілої суспільної свідомості. Розвінчання “культу особи” Сталіна на ХХ з'їзді КПРС стало першим поштовхом до пробудження суспільства. І пробуджувати його почали письменники. За Є.Маланюком, таке явище закономірне, адже саме “митці перші відчувають повів нової епохи, бо вони - в найліпших своїх представниках - завжди чатують на границі прозріння”. Критики засвідчують дуже ранню літературну визначеність і сформованість шістдесятників. До літератури почала повертатися персона, творча індивідуальність, в основі творчості письменників нового покоління лежала повага до слова, глибоке усвідомлення громадської місії літератури. Саме шістдесятники почали вирізняти людську індивідуальність, свідомість із натовпу, утверджувати самоцінність особи. Проте рух цей був складним, багатоманітним і неоднорідним, і приблизно у другій половині 60-х рр., після перших арештів інтелігенції та збільшення політичного тиску, всередині його відбувся розкол на тих, хто не конфліктував із владою (І.Драч, М.Вінграновський тощо) і тих, хто перейшов до влади в опозицію, ставши “дисидентом” (І.Світличний, В.Стус, І.Калинець та ін.).

70-ті рр. стали періодом “підпілля” української літератури. Письменники писали в “шухляди”, а друкували тільки твори на соцзамовлення. Всі тодішні ідейно-стильові течії, маючи безліч індивідуальних відмін, взаємоіснували й утворювали спільний літературний потік саме за умов світоглядної єдності, щирої чи удаваної. Відтак, художні завдання жорстко параметрувалися суспільно-історичним процесом незалежно від його особистісної оцінки. Тоді ж, набуло популярності явище, означене терміном “самвидав”, - як реакція на ідеологічні обмеження. Охарактеризувати самвидав можна як сукупність літературних, публіцистичних та інших текстів, що виготовлялися й розмножувалися кустарним способом без санкції властей і поширювалися всупереч офіційним заборонам і переслідуванням. Хронологічні рамки радянського самвидаву можна окреслити 60-80-ми роками - від пізнього Хрущова до “раннього” Горбачова. Але виразно політичний самвидав починається лише після брежнєвського перевороту 1964 р. і подальшого припинення хрущовської “відлиги”. У 70-ті роки можливий рух інтелігенції в несанкціоновану політичну сферу виявився жорстко заблокованим суворими репресивними акціями режиму проти дисидентів. Літературний самвидав відмежувався від політичного, перебравши на себе великою мірою його “нонконформістські”, “дисидентські” щодо системи функції і остаточно утвердившись у своєму програмовому “естетизмі”, демонстративній орієнтації на “чисте мистецтво” (радше декларативній, ніж реальній).

Криза суспільної свідомості на початку 80-х рр. поставила під сумнів верховенство загальносуспільного над особистісним, почала утверджуватися нова якість передовсім світоглядних орієнтирів, відмінних від попереднього світовідчуття, самоусвідомлення індивідуума. Найвиразніше це проявилося у творчості “вісімдесятників”, визначальними для художньої позиції яких стали:

✵ відчуття дистанційованості особистості від суспільно-історичного плину, однорідність якого стає предметом іронії (О.Гриценко, В.Неборак, О.Ірванець);

✵ сепарування (відокремлення) поетичної свідомості від суспільної - аж до прямого протиставлення їй у формі гротеску, епатажу, художнього абсурду (зб. “Літаюча голова” В.Неборака);

✵ переміщення тематики і проблематики як у досі заборонені сфери дійсності, так і в позачасові онтологічні, етичні й суто естетичні виміри (О.Лишега, Т.Мельничук, М.Воробйов).

Тобто поезія десоціологізувалася - звільнялася з-під влади загальних ідей, відомого трибу мислення як влади соціально- історичного детермінізму.

У 80-х роках відбувається розрив єдиного часового плину, заперечується підпорядкованість часу власного існування загальносуспільному, письменник шукає себе і свій народ у минувшині через голову сучасності й попередніх поколінь. Рішуче заявляє про себе індивідуальний ритм світосприймання, народжуються твори, в яких духовний світ митця стає незалежним від суспільної мети, в етичному плані рівновеликим цій меті. Якщо 60-ті рр. повернули літературі об'єкт осмислення (конкретну людину реального життя), то 80-ті - суб'єкт (індивідуум в усій неповторності його світовідчуття).

Принаймні три різні літературні покоління співіснували в межах одного десятиріччя: ті, хто дебютував ще в 60-х рр., але зміг друкуватися лише в 80-х (поети Київської школи, І.Калинець); ті, хто дебютував наприкінці 70-х рр., але по-справжньому розкрився пізніше (І.Римарук, В.Герасим'юк, О.Лишега, Н.Білоцерківець); ті, хто почав свій літературний шлях саме в 80-х роках (члени “Бу-Ба-Бу”, “ЛуГоСаду” тощо). Відповідно, й діапазон стилістичних та тематичних пошуків 80-х вирізняється своєю широтою та різноплановістю - від герметичної поезії Київської школи до відвертої карнавалізації творчості “бубабістів”.

У той же час розвивалась і література української діаспори, найпомітнішою в якій стала творчість поетів Нью-Йоркської групи. І хоча виникло це об'єднання ще всередині 50-х рр., воно мало доволі відчутний вплив на поезію Київської школи. Існування української літератури у двох площинах - “материковій” і діаспорній - створило специфічну картину її розвитку, бо жодна література світу не надає своїй еміграції такого великого значення, як це відбувається у нас. Українська еміграція протягом кількох десятиріч виконувала функцію збереження й утвердження українського культурного досвіду в європейському контексті, і вона ж була значним осердям української літератури тоді, коли в радянській Україні ця література безжально нищилася. Хвилі еміграції поповнювали і оновлювали діаспорні осередки новими силами та ідеями. Перші емігранти були серйозними

науковцями, які встигли пройти через університети Бельгії, Німеччини, Австралії й отримати ґрунтовну освіту. За 15-20 років сформувалося нове покоління вже американської школи, з позірною елітарністю і претензійністю. І остання група - новоприбульці з України 80-90-х рр., які несли новий досвід поступового розкріпачення та модернізації свідомості.

Література української діаспори є самоцінним культурним явищем, вона має велику кількість цікавих, серйозних набутків. Є.Маланюк, Т.Осьмачка, І.Костецький, В.Петров, Ю.Клен, М.Орест, І.Багряний, В.Барка та багато інших митців - не просто українські письменники, які свого часу емігрували, а повнокровні представники культурної діаспори України. Це великий і багатий пласт нашої літератури, без якого неможливо уявити її цілісною і повною. Перші хвилі емігрантів отримували свободу слова для того, щоб вимовити вголос те, що вони бачили і пережили у своєму житті. Їх послідовники вже вирішували проблему синтезування європейської та власне української культурних традицій в єдиній життєздатній моделі буття. Наші ж сучасники з діаспори, не знаючи України і ніколи її не бачивши, відкривають для себе свою землю, наче новий материк, який потребує ґрунтовного вивчення. У їх свідомості вже не сама українська культура пристосовується до умов європеїзації, а Європа адаптується до факту існування такого явища як українська культура. “Материкова” і діаспорна літератури є рівновеликими і однаково значимими частинами української культури, і саме ця двоїстість розвитку становить специфічність, оригінальність української літератури порівняно з іншими літературами світу.

Наприкінці останнього десятиріччя ХХ століття маємо можливість впевнено говорити про ще один період розвитку української літератури - про покоління 90-х. За умов необмеженої свободи висловлювання, творчості, самовираження, література отримала новий сенс існування, нове призначення, нове місце в культурному просторі України. Творчість генерації 90-х об'єднана спільною рисою тотальної відмови від соціальної заангажованості, відсутністю позиції митця- трибуна, відповідального за долю нації. Останнє десятиріччя ХХ ст. - це “судомний прорив у експериментальне розмаїття стилів і жанрів, це водночас намагання наздогнати те, що вже не є новиною для західноєвропейських літератур, і витворити своє, оригі­нальне” (Н.Мафтин). Тематичний та ідейно-художній шари текстів охоплюють чи не всі “тотеми” і “табу” людського буття: від прагнення подолати відчуття самотності, туги за коханням до шизофренічних збочень та ірраціонального трансу. Сучасний авангард (у широкому розумінні терміна) повертає особистість до відповідальності, до необхідності власного вибору, створюючи безпрецедентну морально-естетичну ситуацію, коли особистість не може покладатися на загальносуспільну систему світогляду і мусить весь час творити свою власну систему, несучи відповідальність за свій вибір. Можливо, саме реабілітація особистого буття через відповідальність (особиста реакція на “ситуацію скандалу”) і є прагматичним надзавданням авангарду, що призводить до постійного коригування суспільної свідомості.

Майже вся українська література, написана впродовж 90-х років, зорієнтована на постмодерну естетику. Різноманітність мовно-онтологічного вибору сучасних українських поетів, прозаїків дивовижна. Українська мова “грає” і “грається” (Т.Гундорова), прикметним стає розподібнення тотожного в мові, гетерогенність свідомості в часі і просторі. Відтак народжується поліморфізм письма - у формах рубрикації, класифікації, фрагментації потоків свідомості, цитації тощо. На нашу думку, вдало охарактеризувала сучасну літературну ситуацію Т.Гундорова: “Транс-авангард сучасності, власне, й характеризується тим, що естетична, ідеальна, екзистенційна єдність світу порушена: одиноке “Я” і людське слово не в змозі її вмістити чи витримати і перебувають на межі Декадансу, навіть Карнавал є лише іпостассю останнього. Бароко переливається в маньєризм, а “добрий старий декаданс” (Ю.Андрухович) простягає руку авангардизму. “Останн пророки”, “останні предтечі Великого царства диявола” (І.Андрусяк), “хворий янгол” Ю.Гудзя, “янгол на плечі” І.Малковича й “осінь для ангела” Є.Пашковського, простір “безіменності, неназваності, неозначуваності” К.Москальця, література і “безум” О.Ульяненка позначають нинішню “декаденцію” (меланхолію деструкції)” (Слово і час. - 1997. - № 10. - С. 53).

За альтернативності та багатоплановості розвитку літератури виникає потреба існування різних форм організації цього руху. Уніфікована й консервативна СПУ вже давно не спроможна зорієнтуватися в нових соціальних умовах. Як громадсько-політична організація, вона не має достатньої компетенції у сферах політики, економіки та соціальних відносин. Претендуючи на монополію письменницького представництва, СПУ не може також вважатися і творчою організацією. Тому, не маючи змоги реформувати Спілку зсередини, письменники вирішили створити нову організацію: “професійну, творчу і демократичну” (М.Рябчук). На початку березня 1997 року в приміщенні Києво-Могилянської академії відбулися Установчі збори незалежної Асоціації українських письменників (АУП). Учасники зборів - з 16 областей України - прийняли Статут і обрали керівні органи Асоціації. Президентом став Ю.Покальчук. Було також вироблено декілька основних напрямків діяльності:

✵ опікування професійними інтересами своїх членів (соціальне страхування, пенсійне забезпечення, пільгове оподаткування, вплив на державну політику в соціальній, культурній та інших сферах);

✵ підтримання сприятливої творчої атмосфери (матеріальна підтримка, заохочення літературної освіти, творчі контакти, забезпечення максимального плюралізму мистецьких напрямків та угруповань);

✵ обстоювання найзагальніших демократичних, гуманістичних цінностей відкритого суспільства, захист свободи слова та інших прав людини при уникненні догматизму, сектантства, нецивілізованих форм диспуту тощо.

З названих принципів роботи Асоціації бачимо, що вона зорієнтована на функції захисту та різнобічної підтримки письменників як профспілкова організація. Тобто, фактично, дублює функції СПУ, але, скажімо, на більш сучасному, “прогресивному” рівні.

Таким чином, зорієнтованість сучасних письменників на традиційну СПУ (це переважно письменники старшого покоління) та нову АУП (відповідно, молодша генерація митців) у певному розумінні відображає те саме протистояння традиції та новаторства, яким позначений розвиток української літератури протягом цілого ХХ століття.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.