Українська література - статті та реферати

Модерна поезія 90-х як новий шлях розвитку української літератури

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Виникнення постмодерністської культури філософствування про світ стало закономірним наслідком кризи модерної свідомості, пов'язаної з депривілеїзацією онтологічного статусу нашого Всесвіту, нашого біологічного виду, нашої психіки - людина, людська цивілізація перестала сприйматись як панівна, вища форма буття. Це призвело до формування якісно нової культури філософування про світ, про становище людини в ньому. Носії нової культури філософування (т.зв. постметафізики) поставили під знак питання не просто якийсь фіксований центризм (геоцентризм, телеоцентризм, раціоцентризм, антропоцентризм тощо), але універсальний принцип центрації, котрий їх породжує. Постмодерний “децентризм” уможливив співіснування автономних центризмів, парадигм, які конкурують між собою і серед яких нема привілейованих, домінантних, панівних.

Критики погоджуються на тому, що постмодерн - це культура всеохопної Гри, в межах якої перебувають всі культурні цінності й надбання, які відомі нашій цивілізації. Як зазначають автори навчального посібника “Філософський постмодерн” (К.: Абрис, 1998), суть постмодерного відношення до нової розмаїтої реальності зводиться до “породження відмінностей у спонтанній соціокультурній діяльності, найадекватнішою формою якої є гра, змагання, суперництво. Правила таких ігор формуються в процесі їх становлення самими учасниками, а тому згадані ігри не потребують будь-якого зовнішнього джерела для їхньої легітимації”. Отже, Гра як спосіб поводження з дійсністю, як засіб спілкування, як форма існування взагалі заперечує будь-яку стабільність моделі світобуття, будь-яку однозначність у вирішенні різноманітних питань і проблем, які виникають у той чи інший момент життєдіяльності людини. Гра руйнує стереотипи і штампи, руйнує нашу впевненість у завтрашньому дні, руйнує егоцентризм людського мислення, при тому в прямо пропорційній залежності поновлюючи цей егоцентризм у правах і додаючи йому прав нових. Світ постає у подобі “плюралістичного Всесвіту” В.Джеймса, який нагадує собою “велике квітуче безладдя, що дзижчить”.

Саме така нестабільність, непевність і мінливість світобудови якнайкраще відповідає соціальним умовам існування сучасного українського суспільства, і тому цілком природним видається той факт, що постмодерн набув значної популярності в нашій літературі.

Творче покоління 90-х років перебуває в абсолютно новій для української традиції соціальній, інтелектуальній і власне літературній ситуації. За останні 10 років наша література, можливо, пройшла той шлях самоусвідомлення, який Європа осмислювала й опрацьовувала протягом кількох десятиріч. Сьогодні, як і більша частина європейської цивілізації, українська культура перебуває в стані постмодерної свідомості. Зрозуміло, що найшвидше і достатньо повно відображає цю свідомість художня література, у даному випадку поезія.

У чому ж полягає особливість, нетрадиційність того шляху, який обирає для себе українська література сьогодні? Насамперед це - свідома незаангажованість митця, спрямованість його творчості на внутрішні “еманації” власного Я. Поезія, зосереджена на поезії, іншими словами - мистецтво заради мистецтва - це та формула творчості, той проект літератури, який українські письменники намагалися здійснити протягом всього ХХ ст., а досягли його здійснення лише всередині 90-х років. Суспільна свідомість, запрограмована на логіку “здорового глузду”, нездатна була адекватно сприймати ні герметизму Київської школи, ні творчості “асоціативних” поетів (І.Римарук, В.Герасим'юк, І.Малкович тощо). Саме тому й виникла потреба в агресивному епатуванні цієї свідомості шляхом тотальної “переоцінки цінностей”. У розхитуванні, дестабілізації, руйнуванні звичного світобачення й полягав сенс існування таких скандально відомих літературних угрупувань як “Бу-Ба-Бу”, “ЛуГоСад”, “Нова література”, “Пропала грамота”, а пізніше й “Нова дегенерація”. Навіть самоназви цих груп свідчать про певну претензійність та провокативність їх творчості. Їх діяльність можна порівняти з намаганням якомога сильніше штовхнути маятника, збивши його з усталеного ритму.

Епатаж, виконавши функцію аритмізації літературного процесу, сьогодні фактично відійшов у історію. Натомість спостерігаємо стабілізування літературного “маятника” вже, так би мовити, в умовах нового ритму розвитку. І якщо орієнтовно кінець 80-х - перша половина 90-х рр. в українській літературі означені всеохопним свідомим руйнуванням усталених художніх, моральних, етичних та власне естетичних традицій, то кінець століття свідчить про зародження в літературі нових напрямків розвитку.

Так, свої перші результати дав процес тотального переосмислення фольклорної української традиції. Можна сказати, що вона змінилася до невпізнаності завдяки посиленій увазі письменників до колективного підсвідомого та закладених у ньому основ українського менталітету. Стихійне опрацювання поетами ключових національних архетипів, тлумачення елементів суб'єктивного світовідчуття із застосуванням фройдівського психоаналізу, занурення в ірреальні прояви дійсності у зв'язку з широким опрацюванням фольклорної стихії характеризують сьогодні це відгалуження української поезії. Маємо на увазі, насамперед, таких представників цього напрямку, як Ростислав Мельників, Роман Скиба тощо.

Іншим напрямком сучасної поезії можемо назвати гранично суб'єктивовану егоцентричну творчість таких поетів, як Сергій Жадан, Юрко Гудзь, Іван Ципердюк, Любомир Стрингалюк тощо. Ірраціональність, медитативність, ілюзорність цієї поезії, її самодостатність, “самособоюнаповненість” (В.Стус) формує поліваріантність, пластичність, мінливість художнього світобачення, співпрацюючи з читачем на всіх комунікативних рівнях.

Можемо зазначити окреслення, чи, швидше, трансформацію соціально детермінованої поезії у соціально зумовлену, тобто таку, яка потрапляє під вплив соціальних умов життя опосередковано і реагує на реальну дійсність через суб'єктивні рефлексії. Таку поезію можна доволі чітко інтерпретувати, з більшою чи меншою ймовірністю означити ті зовнішні чинники, які зумовили ту чи іншу форму рефлексії. Серед яскравих репрезентантів такої поезії - представники літературної групи “Нова дегенерація” Іван Андрусяк та Степан Процюк, Олександр Яровий, Максим Розумний, Марія Матіос та ін.

Умови постмодерної свідомості, до якої адаптується сьогодні українська література, створюють ситуацію Гри-як-навчання, коли література не лише застосовує елементи європейського постмодерну (деструкція, децентрація, дегероїзація, пластичність та мінливість художнього матеріалу, багатоплановість тексту тощо), але й одночасно оволодіває тим масивом світової культури, який досі лишався українською свідомістю неопрацьованим. Вільний доступ до будь-яких інформативнихджерел, абсолютна некерованість літературного, і не тільки літературного процесу, широкі перспективи розвитку відчутно розсунули горизонти, в яких перебувала українська література досі. Сьогодні письменник керується у власній творчості власними інтересами, поглядами та принципами і, відповідно, сам несе повну відповідальність за обрану ним позицію. Сучасна література не бере на себе жодних зобов'язань перед суспільством і не мусить виконувати жодних завдань, ким би вони не були поставлені й якими б глобальними не видавалися. Література нарешті усвідомила власну автономність і непідзвітність, втіливши гасло “мистецтво заради мистецтва” безпосередньо в процес творення літературних текстів. Таким чином, спостерігаємо поступове оформлення українського літературного розвитку як самоцінного, іманентного прояву культури, зорієнтованого на власні внутрішні рушійні чинники та процеси.

Поліфонічність сучасного українського літературного процесу важко піддається об'єктивній та послідовній класифікації внаслідок своєї неоформленості й незавершеності. Література перебуває в стані формування, можна сказати, нового народження, вона ще тільки випрацьовує свій голос, свій погляд на світ, свій характер, і, можливо, саме тому літературний процес 90-х років, як період “вибруньковування” нової фази розвитку української літератури, має посісти вельми помітне місце в історії розвитку нашої культури, означивши собою народження нової для українського суспільства художньої та історичної свідомості.

Таким чином, література перестає повчати і виховувати, починаючи натомість правильно формулювати запитання і шукати на них відповідь, а не просто автоматично проголошувати відшліфовані сентенції класиків. Література вже не висвітлює, не характеризує й не описує - вона аналізує й деструктурує, вона починає мислити самостійно.

Цей злам, як необхідний і закономірний етап “дорослішання” української літератури, зрозуміло, не міг відбутися безболісно. Процес переорієнтування художньої свідомості можна в цьому випадку порівняти з відмовою підлітка від батьківської опіки, з відходом від дитячого послуху і залежності. Ця відмова супроводжувалася характерним відчуттям втрати грунту, незахищеності, безпритульності. Недаремно в літературі особливої популярності набуває образ самотнього героя, який не має власної домівки, стійкої прив'язаності до певного місця чи соціальної групи. Найчастіше це відчуття відчуженості сприймається як втрата чогось важливого й необхідного для життя, без чого герой не може бути щасливим і навіть задоволеним своїм існуванням. Найчастіше намагання ліричного героя повернути втрачений затишок і спокій або руйнуються різними зовнішніми силами, або ж сприймаються як нездійсненна мрія. У значній кількості поетичних творів ця туга за втраченим взагалі не знаходить образного вираження і присутня лише як постійний загальний фон буття героя, його “налаштованість” на світ, яка становить основний поетичний тон і не тільки характеризує манеру письма того чи іншого автора, але й стає одним із центральних мотивів поезії 90-х років.

Передчуття катастрофи, руйнації, “вавілонського” змішення цінностей, понять, полюсів світовідчуття відзначають весь літературний матеріал періоду, що розглядається. Жодної сталої основи, жодного надійного опертя. Література в розпачі. І саме цей розпач є найкращим свідченням того, що літературний розвиток набуває нового для української свідомості звучання.

Лейтмотивом сучасної української поезії є туга за чимось втраченим, відчуття власної недосконалості, неповноти, незакінченості, несамодостатності. Кожен зі сучасних авторів висловлює цю всеохопну тугу по-своєму, пояснює її різними причинами, називає різними іменами і шукає різних шляхів її компенсації. Так, у Романа Скиби це - туга за втраченою людиною єдністю з природою, здатністю глибокого співпереживання спільного зі світом буття і мотив вічного повернення-невпізнавання власних слідів. В Олени Галети - трагічний розрив між пронизливою самотністю і необхідністю усамітнення, відособлення себе від світу, коли поет - “сам собі камертон”. У Ліди Мельник - приреченість до пустої, безсенсової гри у життя, єдиний вихід з якої - самовбивство, але й самовбивство - лише запланований епізод кимось написаної п'єси. В Олександра Чекмишева - самоприниження, доведене до відчайної втечі від світу “усе далі в ліс, де сховано таємницю великого нещастя”, та ж сама безсенсовість життя (“мілко в цьому Всесвіті”). З тієї ж самої причини занурюється у глибини суб'єктивних рефлексій Іван Ципердюк; вимріює “країну Кульбабію” Ростислав Мельників, розвиваючи тему блаженного (причинного?) поета - “аристократа божевілля”; до проблеми узгодження християнського гуманізму з брудом і цинізмом реального життя постійно звертається Іван Андрусяк.

Втративши усталену систему орієнтирів, література на деякий час втратила себе як певну виозначену сутність, про що свідчить неконтрольований вибух антипоетичної творчості і хаотичне, похапливе всотування як позитивного, так і негативного досвіду європейських культур. Саме звідси - вже фактично традиційна інтерпретація сучасних літературних тенденцій у дусі загальноєвропейського постмодерну, активне звернення до різних філософських вчень - від екзистенціалізму й абсурду до дуалізму та східної філософії, сприйнятої, треба сказати, поверхово.

Серед основних передумов, які певним чином сформували поезію 90-х, варто зазначити насамперед конфлікт між реально усвідомлюваною дійсністю та формами змалювання цієї дійсності в офіційній літературі за умов напівпародійного соц-арту, коли патріотично-комуністично-народницькі гасла вже втратили будь-який сенс і сприймалися як відверте блюзнірство. Тим не менше, вони все ще мали силу достовірних аргументів, не зникали зі сторінок друкованих видань і тисячі людей робили вигляд, що вірять у їх істинність. Саме від цього фальшу й відхрестилася нова літературна генерація, воліючи краще вдаватися до антилітературних зразків, аніж до псевдолітературної продукції.

Другим важливим формотворчим чинником для літератури став необмежений доступ до джерел зарубіжного мистецтва, філософії, соціології, психології, лінгвістичних та інших наукових теорій, вже не обтяжених жодними ярликами чи цензурними “редагуваннями”. Українська література почала гарячково осмислювати й переживати всі ті ідеї, які встигли розвинути протягом ХХ ст. європейські культури.

Інтерес до європейських літературно-філософських течій значно посилила соціально-політична ситуація, що склалася в Україні наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. Загальна суспільна криза - як матеріальна, так і духовна - якнайкраще сприяла виникненню песимістичних настроїв, зневір'я та відчуженості людини.

Некерованість літературного процесу з боку влади, відсутність будь-яких етичних та естетичних обмежень викликали сплеск інстинктивних прагнень, неусвідомлених бажань та сублімованих імпульсів, які містив у собі український культурний простір. Сила дії дорівнює силі протидії - наскільки жорстко контролювався літературний процес у попередні десятиріччя, настільки ж потужно проявилася тепер іманентна стихійність і спонтанність художньої творчості. Конфронтація молодшого і старших поколінь, особливо гостра на початку 90-х рр. (насамперед мається на увазі організація “Нова література” на чолі з Володимиром Цибульком та Євгеном Пашковським), специфіка її розгортання лише підтверджує і посилює подібність літературного процесу 90-х до перехідного підліткового періоду, відомого в психології як найскладніший, кризовий етап формування особистості. Чи не тому розрив з традицією (тобто батьківською опікою), пошук власних шляхів самовираження, занурення в дійсність і розчарування в ній і, як наслідок, усвідомлення пронизливої самотності людини в світі - стали основними мотивами сьогоднішньої української поезії.

Зрозуміло, означені тенденції не були масовими, принаймні не усвідомлювалися переважною більшістю населення, яке мислило, і досі мислить ортодоксально і все ще шукає в літературі звичних малюнків та всім зрозумілих сентенцій, сформульованих правильною, літературною українською мовою. З голосних акцій “Бу-Ба-Бу” почалося розхитування традиційних уявлень про літературу та літературну творчість шляхом епатажу, пародії та відвертої гри “на публіку”. Це і був бунт молодих поетів проти фатальної приреченості української літератури на стогін, страждання і вторинність. Агресивність, нігілізм і свавільність молодих не тільки були їх реакцією на болісне переживання дійсності, але й виявилися ефективною шокотерапією для всієї української літератури. Хвиля експериментаторства, екзистенційних узагальнень, фатальних пророцтв і тотального песимізму, якими починалися 90-ті, свідчила про те, що усвідомлення глибини культурної кризи відбулося. 90-ті роки в українській літературі, таким чином, були присвячені все більшому й глибшому переживанню-осмисленню того конфлікту, який не знаходив свого вирішення протягом усього ХХ століття, водночас гальмуючи і стимулюючи літературний розвиток, з'ясуванню його джерел і пошуку можливих шляхів виходу з цього конфлікту на рівні індивідуального самоототожнення зі світом. Сьогодні в надрах розпачу і депресії формується нова система ціннісних установок, здатних відновити втрачену літературою рівновагу, відбувається самоідентифікація літератури в новій соціальній ситуації.

На теперішній момент можна вже більш-менш впевнено окреслити ті нові орієнтири, якими керується література сьогодні та які означать шлях найближчого її розвитку. Це, по-перше, внутрішнє переконання митців у тому, що література існує для літератури насамперед і сенс її існування полягає вже в самому існуванні. Література є, тому що вона є. По-друге, художнє мислення письменників не визнає жодних категоричних тверджень, які претендують на безперечну істинність. Користуючись термінологією Е.Фромма, можна припустити, що художня свідомість митців, як це і має бути, сьогодні в осягненні світу керується швидше парадоксальною (діалектичною) логікою, ніж логікою Арістотеля. Бо немає нічого певного і означеного назавжди, бо на одне питання можна відповісти і “так”, і “ні”, і обидві відповіді будуть істинні, або обидві - хибні. Бо добро з однієї точки зору обертається на зло в іншому освітленні, а зло виявляється потужним стимулятором добра.

Втрата ґрунту призводить до втрати віри не тільки у надійність звичного опертя, яке було втрачене, і не лише в надійність будь-якого реального чи ірреального опертя, а навіть в існування такого опертя в принципі. Кожен має рацію, тому що “письменника судять за тими законами, які він сам для себе встановлює”, і жоден рації не має, тому що справжня істина або недосяжна, або не існує взагалі. Поети ставлять перед собою питання. Сподіваємося, скоро вони почнуть давати на них відповіді. Правильність цих відповідей буде залежати, знову ж за Е.Фроммом, від того, чи будуть вони запозичені ззовні - від досвідченіших європейських чи східних культур, а чи виникнуть спонтанно і виражатимуть іманентну сутність українського, власне українського культурного простору - такого, яким він є.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.