Українська література - статті та реферати

Розвиток вітчизняної агіографії в 10-15 столітті

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Агіогра́фія (грец. άγιος «святий» і γράφω «пишу») (житійна література) — жанр християнської літератури, в якому описується життя святих, а також наукова дисципліна, що вивчає історію написання житій. Той, хто пише в цій царині, називається агіограф.

Житійні збірки у 12 томах - четьї мінеї, у 4-х томах - прологи.

У міру розвитку жітійного жанру був вироблений певний канон оповідання. «Правильному житію» була властива розповідь від третьої особи, інколи допускались відступи: звернення автора до читача, похвала від автора святому. У композиційному відношенні були обов’язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки. У вступі автор просить вибачення у читача за невміння писати. У заключній частині — похвала святому як своєрідна ода у прозі. Це одна з найвідповідальніших частин у творі, бо вимагала від автора великого літературного хисту, доброго знання риторики.

Власне житіє — біографія святого (тобто позитивного героя) від народження і до смерті: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні подвиги, чудеса, які творять мощі. За житійними канонами вимагалося також і введення негативного героя. Він протиставляється позитивному героєві, виступає антитезою.

Житія святих зустрічаються і в збірках змішаного вмісту (прологи, синаксарі, мінєї, патеріки). Відтак чи не найбільш знаменитим збірником житій є Києво-печерський патерик.

Там викладені житія - блаженного Нифонта, блаженного Євстратія Постника, багатотерпеливого Никона чорноризця, Феодосія Печерського, блаженного Агапіта, Прохора Чорноризця і багатьох інших монахів Києво-печерського монастиря.

З пам'яттю про Бориса і Гліба пов'язана найбільша кількість «житійних» творів, що виникли за найдавнішої доби. Найважливіші з них — літописна повість під 1015 р. і «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глеба», приписувані без достатньої підстави Іакову Мніху, і «Чтение о житии и о погублений блаженную страстотерьпицу Бориса і Глеба» Нестора. У Київській Русі житія як жанр утверджуються з прийняттям християнства. Умовно, враховуючи походження, житіє можна поділити на перекладні й оригінальні.

Перекладні (з грецької) побутували у збірниках житій — Четьї-Мінеї (мінейні), прологи (проложні), Патерики Синайський, Скитський, Єрусалимський (патерикові).

З оригінальних збереглися "Житія Бориса і Гліба», "Житіє Феодосія Печерського», "Житіє Антонія Печерського», написані переважно у кінці ХІ - на початку ХІІ ст. В окрему групу виділяються так звані княжі житія (про Бориса і Гліба, Ольгу, Володимира), які за сюжетними особливостями, зображенням героїв наближаються до історичної повісті. На початку ХІІІ ст. укладено Києво-Печерський патерик. До нього ввійшли твори на сюжети з реальної та легендарної історії Києво-Печерського монастиря, про його засновників Антонія і Феодосія, ченців, а також послання єпископа Володимирського і Суздальського Симона та печерського ченця Полікарпа. На початку ХУ ст. житійна проза удосконалюється, в ній розвивається стиль «плетіння словес» (емоційно-експресивний), посилюється психологізм розповіді. Серед агіографів цього періоду найвизначнішими були Г. Цамблак, П. Логофет.