Українська література - статті та реферати

Природа в художньому світі Григорія Сковороди

Зображення природи Григорієм Сковородою виявляє одну з граней його мистецького таланту. Пейзажі допомагають поетові-мислителеві витлумачити адресатові свою філософську думку. Довкілля, описане ним, кореспондує з його життєвим шляхом, природним оточенням автора.

У «Саді божественних пісень» природа зображена в її різноманітті та сприйманні різними органами чуття людини, у непроминальній красі і змінах пір року, вона постає як знак Божої волі і як щирий співрозмовник людини.

Пейзаж у ліриці Г. Сковороди часто є простором, який відіграє асоціативну функцію, виступає сходинкою до наступного, вищого простору — Божого. Поет прагне піднести свого читача у його духовному світі, ввести його свідомість у площину вічних християнських цінностей. Внутрішній рух, здійснюючи який людина може долучитися до Божого світу, має зовнішню паралель: піднесення з рівнинного звичного довкілля у гори.

Простір природи близький людській натурі тим, що в «Я» людини є те, що розсипане в довкіллі — зокрема і прагнення у височінь явора, і схиляння верби. Порівнявши символи Г. Сковороди із символізмом початку ХХ ст., зокрема із творчістю В’ячеслава Іванова, М. Попович зазначає: «Сковорода належить до зовсім іншої епохи та іншої інтелектуальної течії. У віддзеркалюванні «Я в інших» він бачить не руйнацію «справжнього Я», а парадокс чи апорію, яку треба розв’язати: справжнє Я - і справжня суть речей — існує і має бути знайдена, вона відкривається тоді, коли ми шукатимемо цю суть як сокрите за кожним із тварних, плотських, речових образів» [3, с.100]. Г. Сковорода за допомогою пейзажів «розшифровує» і природу, і людину.

Проте природа не може змінити себе — явір завжди тягнутиметься вгору, верба завше стелитиме низько віти. І це викликає прагнення спостерігати, милуватися, подивовуватися, а не змінювати. Людська ж душа має внутрішні сили і можливості для змін, її простір кожний розбудовує сам. Г. Сковорода був учителем у цій розбудові. Він вдивлявся у природу навколо, як у дзеркало. Дзеркальний принцип є однією із естетичних засад створення складного художнього хронотопу його лірики. Дзеркало-природа збільшує і увиразнює топоси людського «Я». Побачивши себе у такому відображенні, можна ліпше усвідомити і критично оцінити те, що існує у собі.

Взаємозв’язок між духовними процесами єднання з природрю і удосконаленням (піднесенням) власного «Я» відчитав у поезії Г.Сковороди Ф.Конак, запропонувавши таку логіку міркування: «Для нього [Г.Сковороди — Г.Т.] єдність з природою — це стан буття й стан душі. І він, цей стан, не виникає стихійно й не зберігається сам собою впродовж тривалого часу. Людині належить такого стану досягнути. Їй треба докладати зусиль, щоб його продовжити. Досягнення й утримання стану єдності з природою виявляється і станом єдності людини із самою собою» [2, с.101]. Діалог людини з натурпростором перетворюється на внутрішню діалогічність екзистенції.