Українська література - статті та реферати

Суспільно-політичні погляди І. Франка

Всі публікації щодо:
Франко Іван

Громадсько-політична діяльність 1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898[1]), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890—1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького краєвого сейму (від Тернопільщини[21]), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на соціалізм та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців взяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…» Іван Франко й український жіночий рух. У середині 70-х років ХІХ ст. фемінізм як «модерний і конечний клич емансипації жінки», а разом з тим як іманентний вислід загальнонаціональних процесів дійшов й до Галичини. На той час він мав уже своїх апологетів й теоретиків, і що цікаво! — у чоловічому середовищі — Михайло Павлик, Михайло Грушевський, Микола Ганкевич, Василь Полянський. Проте одним з найдіяльніших оборонців й інспіраторів «жіночої квестії» був таки Іван Франко. Головні вияви Франкової причетності до формування й концептуалізації засад жіночого руху вдало окреслив його сучасник Денис Лукіянович: «В українському жіночому русі заважив Франко як ментор, учитель і організатор перших жінок-письменниць, робітниць і піонерок у цій ділянці; як теоретик, публіцист і організатор самого питання; як творець жіночих постатей у поезії і белєтристичній прозі» [22]. Від часу заснування в Станіславові 8 грудня 1884 року першої жіночої інституції в Галичині ‒ «Товариства руських женщин» ‒ за активної підтримки й особистої присутності на цьому заході Франка, біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи його життєпису — участі в зародженні жіночого емансипаційного процесу. «З мужчин інтересувався ним найбільше Франко», — згадувала Кобринська в «Автобіографії». Оцінюючи заснування станіславівського жіночого товариства як «характерну рису культурних течій, що киплять в українському суспільстві» [28], Франко водночас пов'язував з ним й власні видавничі й літературні плани. Після складних колізій у самому товаристві та кількох нереалізованих видавничих проектів було ухвалено видавати жіночий альманах «Перший вінок», що побачив світ 1887 у Львові за фінансової підтримки Олени Пчілки та Наталії Кобринської [29]. Редакторська роль Франка в цьому альманасі була неоціненною. Його наставницьку опіку цим «первоцвітом жіночого виробу» відчутно на всіх етапах видавничої історії збірника — від укладання плану та структури, посередництва в підборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльності, згодом коректування й аж до важливої участі в популяризації видання — анонсування й рецензування альманаху в численних публікаціях, зокрема й польській періодиці («Perszyjwinok»[30], «Perszyj winok… Lwów, 1887»[31]; [Franko I.] Ruskie album kobiece[32]; «Rusińska literatura albumowa» («Українська альманахова література»)[33]), а також у розповсюдженні збірника. Згодом й сам Франко назвав «Перший вінок» «дорогоцінною пам'яткою» та одним з «найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття» [34]. Франко був дійсним (з 1899 р.) і почесним членом наукового Товариства імені Шевченка (з 1904 р.). Систематично працював в історико-філософській («історично-філософічній») секції НТШ, яку заснували члени Товариства 11 травня 1893 р. Однак не обходив увагою також і математично-природописно-лікарську секцію НТШ, утворену у тому ж році. Релігійні погляди Питання Франкової віри у Бога є однією з найбільш дискусійних тем у франкознавстві. Письменник пережив складну трансформацію релігійних поглядів. У своїй автобіографії Франко зазначав, що в шкільні роки Біблія справила на нього сильне враження[39]. Ранні його твори, зокрема, перша збірка «Баляди і розкази» (1876), написані в дусі християнського ідеалізму. Але вже з кінця 1870-их років він перейшов на засади позитивізму, раціоналізму та соціалізму. У творчості Франка почав домінувати підхід до розглядання релігійних вчень як однобічних доктрин, що стоять на заваді прогресу людської думки й свободи, а Бог у нього став синонімом світської влади, а то й політичного насилля. Від 1890-их років починається ще одна, цього разу поступова трансформація релігійних поглядів Франка. Чимало сучасників письменника у спогадах відзначали те, що він брав участь у Літургіях чи демонстрував своє виважене ставлення до релігії та віри в Бога. У листуванні Франка слово «Бог» часто вживається усвідомлено і позначає Суб'єкта, який діє і впливає на щоденне життя людей. У статті «Радикали і релігія» (1897) Франко писав: «Релігією називається не тільки віра… До релігії належать також чуття, любов до тої Вищої Істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанова й самому жити так, щоб наближувати себе й інших до тої Вищої Істоти» [42]. Християнська тематика у творчості цього періоду виражена, зокрема, в поемах «Іван Вишенський» (1900) та «Мойсей» (1905). 83. збірка «Зів’яле листя»: обставини її появи, передумови створення першого і другого видання «Зів'я́ле ли́стя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886—1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма». Як зазначає Петро Колеснік, головним мотивом, що об’єднує всі поезії є «кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, але такого, як свіжа, щойно заподіяна рана, а потім все більшого почуття, яке переростає в недугу, порушує здоров’я, отруює психіку людини, спалює її вогнем невдоволеної пристрасті, створює душевну травму, стан ложного спокою та байдужості до всього, стан, од якого крок до самогубства» [3, 630].

Сам І. Франко зазначав, що його ліричні пісні є «найсуб’єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка» [3, 630].

У передмові І. Франко зазначає: «Герой отсих віршів той, що з них виявляє своє «я», небіжчик, він «раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб». Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя». А у другому виданні збірки (1911) Франко зазначив, що та передмова «не більше як літературна фікція. Давати ключ до пояснення поодиноких із тих віршів не бачу потреби; мені здається, що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення» [3, 630].

У цій збірці об’єднано лірику поета 10 років. Ці десять років увібрали в себе стільки переживань, смутків, радостей, надій, сподівань! Про це свідчить і зміст цих поезій, і авторська передмова, і навіть назви поезій, назва підзаголовку. Підзаголовок називається «Лірична драма», що є свідченням того, що тут поєднуються лірика і драма. Дія відбувається не в зовнішньому, а у внутрішньому світі ліричного героя. Тому складною є композиція твору. Тут представлено і роздуми-медитації, і марення, і видіння, які виникають в уяві ліричного героя.

У передмові ж автор зазначає, що якось йому до рук потрапив щоденник самогубця, який позбавив себе життя через нерозділене кохання. От цей щоденник нібито й ліг в основу сюжету.

Сучасні літературознавці дослідили, що справжнім автором щоденника може буди пан Супрун, що був закоханий в українську письменницю та діячку жіночого руху в Галичині Юлію Шнайдер, що користувалася літературним псевдонімом Уляна Кравченко.

Ще одним джерелом для написання цієї збірки були особисті переживання самого Івана Франка, про що в листі до українського науковця, письменника і перекладача Агатангела Кримського писав сам Франко.

Лірична драма «Зів’яле листя» складається з трьох «жмутків», кожен з яких містить по 20 поезій (до першого додається ще й епілог). Кожен із «жмутків» має сюжетно-композиційну завершеність: своєрідну композицію та розв’язку, розвиток дії, себто розвиток почуттів, переживань автора, кульмінацію та розв’язку (спад почуттів). Спад почуттів відсутній в останньому «жмутку», бо твір кінчається такою кульмінацією як смерть ліричного героя через самогубство.

Назва збірки говорить про втрачені надії, про трагедію нерозділеного кохання, про страждання самотнього закоханого, але у збірці звучить і інший мотив: звеличення кохання, піднесення його ідеалу, уславлення невмирущості, вічності людських почуттів, емоцій.

Ця збірка — спроба автора висловитися, поділитися наболілим, відболілим і болючим. Так буває в житті кожного. Кожна людина має право бути чуттєвою, безпорадною від рани нерозділеного почуття, безсилою і водночас такою прекрасною від того, що їй дано так кохати, сильною від того, що має стільки вогню в душі! Іван Франко дав волю почуттям, і вони розквітли таким цвітом, що навіть «зів’яле листя» вражає, хвилює, зворушує своєю прекрасною силою.

Щоправда, критика того часу прийняла цю збірку неоднозначно. Наприклад, поет і літературознавець Василь Щурат назвав її появу проявом декадансу в українській літературі. Декаданс — від французького decadanсe — занепад, течія в модернізмі, для якої характерні настрої приреченості, песимізму, безнадії, безвір’я, ідеї «мистецтва заради мистецтва». Його появу пов’язують з появою поетичної збірки французького поета Шарля Бодлера «Квіти зла». Така оцінка дуже зачепила та образила Івана Франка, і у відповідь він пише поезію «Декадент», що вміщена в збірці «Мій Ізмарагд», де поет наголошує на тому, що один трагічний момент з його життя не дає права називати його занепадником, декадентом, бо його творчість містить багато інших мотивів, тем, проблем. Його твори — це програма боротьби, а не занепаду, він сам — борець, а не декадент. Поет запально, гаряче заявляє своєму опонентові:

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Франко не зрікається ідей боротьби та активної позиції в житті:

Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тільки й дума про процент,

А для пісень на «шум настроїть ліру»

Який же я у біса декадент?

[11, 93]

Такою була історія появи в житті Івана Франка збірки «Зів’яле листя». Ця збірка дала можливість побачити іншого Франка — чуттєвого, вразливого, ніжного, закоханого. Його почуття, переживання, настрої такі зворушливі, тендітні, красиві й мають такий запас сили, що зрозуміло одне: Франко-лірик не поступається Франкові-борцю. По-справжньому талановита людина талановита у всьому. Різноманітна, розмаїта, різнобічна, багатоголоса творчість Івана Франка — ще один доказ на користь цього твердження. Вперше надруковано у кн.: «Зів’яле листя. Лірична драма Івана Франка» Львів, 1896.

Окремі поезії «Першого жмутка» друкувалися в періодичних виданнях за кілька років до виходу збірки «Зів’яле листя».

Після виходу з друку першого видання збірки «Зів’яле листя» окремі вірші з неї друкувалися у хрестоматіях, альманахах та інших виданнях. Так, готуючи до друку в 1903 р. антологію української поезії «Акорди», Франко вмістив в ній чотири поезії: із «Першого жмутка» — «Я не жалуюсь на тебе, доле…» (с. 108); з «Другого жмутка» — «Зелений явір…» (с. 104), «Отсе тая стежечка…» (с. 105), «Як почуєш вночі край свойого вікна…» (с. 104).

Перед друкуванням в «Акордах» цих поезій І. Франко зробив у них деяку мовно-стилістичну правку. Так, написання слова міні виправив на мені, слово квіти замінив на цвіти, єї — на її. У першому рядку вірша «Як почуєш вночі край свойого вікна…» поет замінив слово вночі на часом. Замінені слова квіти і вночі були поновлені автором у виданні 1911 р.

У 1911 р. у Києві вийшло з друку друге видання збірки «Зів’яле листя». У збірці надрукована «Передмова» до першого видання та «Переднє слово» до другого видання.

Київська цензура вилучила з цього видання два вірші: з «Першого жмутка» — «Не боюсь я ні бога, ні біса» та з «Третього жмутка» — «Душа безсмертна! Жить віковічно їй». В доповіді київського цензора С. Щоголева Петербурзькому цензурному комітету від 14 січня 1909 р. зазначалося, що названі Франкові вірші збуджують народ проти царя: «На стор. 12, у 5 рядку вірша, прикладається до царів зухвало-зневажливий епітет «держилюдів»; у вірші на стор. 104 міститься хула на господа бога, який порівнюється з паперовим опудалом». У висновку цензор пропонував «вилучити вказані сторінки» (ЦДІА СРСР, ф. 779, оп. 4, спр. 310, арк. 126).

Подається за виданням 1911 р. з поновленням вилучених царською цензурою двох поезій: «Не боюсь я ні бога, ні біса» та «Душа безсмертна! Жить віковічно їй», які друкуються за виданням 1896 р.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.