Українська література - статті та реферати
Періодизація
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Міркування з цього приводу підводить нас до необхідності періодизації літературного процесу і літературознавства. В літературних кулуарах, як правило, до проблем періодизації ставляться з деяким скепсисом: мовляв, якщо ти в літературі ні на що більше не здатен, то займайся періодизацією. Однак вона необхідна. Потреба в періодизації літпроцесу та етапів його дослідження випливає з тих особливостей, про які йшлося вище: як і всьому в природі, літпроцесу властивий пульсуючий характер розвитку. Літературознавство, йдучи за художнім процесом, розвивається теж поштовхами (етапами), які значною мірою визначаються розвитком філософської думки і характером знань людини про її історію, природу, психологію, духовний світ загалом. Ці етапи можуть бути довшими або коротшими за часом, а всередині їх можуть розвиватися школи, напрями чи теорії, які характеризуються не часовою залежністю, а схильністю до певних методологій. Отже, періодизацію розвитку літературознавства слід, очевидно, робити за двома критеріями: кількісним (часовим) і якісним (методологічним).
Радянське літературознавство періодизацію літпроцесу здійснювало (на ранньому етапі) за суспільними формаціями: література доби феодалізму, різних етапів капіталізму і т. д. У 40—50-х роках таку періодизацію піддали критиці як вульгарно-соціологічну і запровадили по суті різновид її за так званими ленінськими періодами визвольного руху: дворянський період, різночинський, марксистсько-більшовицький і т. д. На рубежі 50—60-х років О. Білецький в одній з останніх своїх статей висловив обережну думку, що соціальна історія й історія літературна (хоч і е сторонами однієї медалі) за змістом своїх періодів не збігаються. Тому, очевидно, в літературному процесі "треба періодизувати ту сторону, яка називається історією літературною, випливає не тільки від фактів, що зумовлюють розвиток, а від самого розвитку, не від "причин", а від "наслідків". Значення факторів при цьому не зменшується, розвиток не стає іманентним, але історія літератури набуває права на звання науки, перестаючи бути лише доважком до історії революційної боротьби, до історії суспільної думки, до історії громадянської". Це була хоч і обережна, але все ж спроба звільнити літературну історію як науку від ідеологічної залежності, але страх іманентного розвитку літератури (і науки про неї) залишався аж до кінця 80-х років, тому будь-яка періодизація зумовлювалася "специфікою" літературного розвитку за періодами так званого визвольного руху. Літературу ж радянських часів "дозволялось" ділити на десятиліття чи "довоєнні", "післявоєнні" і "післяз'їздівські" (мались на увазі з'їзди КПРС) періоди. Науковим розумінням проблеми і тут, звичайно, навіть не пахло. Це видно хоча б з поділу на три періоди української літературної критики так званого дожовтневого часу в одній із праць початку 80-х років: "Перший. Від виникнення і до середини XIX ст. — період формування літературно-естетичної думки і зародження літературної критики. Другий. 60—90-ті роки XIX ст. — період формування революційно-демократичної літературної критики. Третій. Кінець XIX — початок XX ст. — період, що характеризується впливом на літературно-естетичну думку ідей наукового соціалізму". Вульгарний соціологізм тут ніби й не присутній, але засоціологізованості не уникнуто, а головну специфіку власне літературної критики як частини художнього процесу і літературознавства проігноровано.
У розвитку світового (європейського) літературознавства, до якого в XI—XII ст. долучилося й українське (київсько-руське) літературознавство, можна означити такі історичні етапи:
1. Античний період, який охоплює приблизно тисячу років — від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Головними літературознавчими працями були "Поетика" Арістотеля (384—322 pp. до н.е.) і "Наука поезії" Горація (65 р. до н.е. — 8 р. н.е.).
2. Середньовічний період, який тривав майже тисячу років — від V до XV ст. н.е. Це найтемніша смуга в розвитку людської духовності, спричинена християнською ідеологією і запереченням античності як поганства. В ці роки не створено жодної вагомої праці з наукового літературознавства. Риси деякого пробудження, що мало фольклорно-художній і бібліографічний характер, стали виявлятися в XI—XII ст. на сході Європи (зокрема на Кавказі і в Україні — Київській Русі), але загальмувався цей процес та таро-монгольською експансією.
3. Ренесансний період, який розвивався від XV до кінця XVIII ст. під знаком відродження античних традицій культури і науки. Літературознавство в цей час збагатилося численними варіантами поетик, створеними за зразком згадуваних праць Арістотеля й Горація. Найвідоміші з них поетики італійця Ю. Скалігера (1561), німця Я. Понтана (1594), італійця О. Донаті (1631), німця Я. Масена (1654), француза Н. Буало (1674) та ін. В Україні такого типу безіменні латиномовні поетики відомі з 1637 і 1685 років, а найстарішими суто авторськими вважаються "Поетика" Ф. Прокоповича (1705), "Сад поетичний" М. Довгалевського (1736), "Мистецька поетика" Г. Сломинського (1744—1745), "Практична поетика" Г. Кониського (1745—1746) та ін. Розділи про поетику були також в українських граматиках Л. Зизанія (1596) і М. Смотрицького (1619). За 300 років існування ренесансний період літературознавства зазнав багатьох видозмін: з одного боку, відбувалася догматизація античних уявлень про мистецтво, яка завершилася канонізацією його в класицистичних теоріях, а з іншого — до античних традицій пристосувалася новочасна мистецька творчість національними мовами і наука про неї, які через бароко, рококо і просвітництво привели до народження нового періоду в розвитку духовності загалом і літературознавства зокрема. На пограниччі цих періодів в Україні постає Г. Сковорода з його художньою і філософською творчістю.
4. Романтичний період, який розвивався з кінця XVIII до середини XIX ст. Виникнувши в західноєвропейських країнах як реакція на догматичний класицизм (у Німеччині, Англії, Франції, Італії, Іспанії та ін.), романтизм народив серію досліджень з новим уявленням про духовно-народну основу поезії (Гердер), про творчість як естетику краси (Шеллінг, брати Шлегелі, Гегель), про історію літератури як історію ідей (Гатнер), про символіку міфотворчості (Крайцер, брати Грімм) та ін. У першій третині XIX століття романтичні віяння в науці стають реальністю і в українському літературознавстві — спочатку в публікаціях російською мовою (І. Срезневський, 0. Склабовський, І. Кронеберг, М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров та ін.), а згодом українською (П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш, Т. Шевченко в підросійській Україні та І. Могильницький, М. Шашкевич, І. Вагилевич в "австро-польській" Україні). В цей період зароджується історична школа в літературознавстві.
5. Період реалізму і дальший розвиток історичної школи (друга половина- XIX ст.). Ця епоха значно стимулювала історико-літературне прочитання спадщини письменників в усіх країнах Європи; активізувала ідеологічне (народницьке — як різновид) літературознавство; народила психологічний і вияскравила історико-порівняльний (компаративістський) методи в науці про літературу. В українському літературознавстві активно працюють російськомовні вчені М. Петров, М. Дашкевич, М. Сумцов, В. Антонович, П. Житецький, О. Котляревський та ін. О. Потебня стає основоположником психологічної методології. Розгортається багатогранна дослідницька діяльність М. Драгоманова та І. Франка. Перші кроки в народницькому (як різновиді ідеологічного) літературознавстві робить С. Єфремов. З літературно-критичними працями виступають М. Комаров, В. Горленко, а також І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Павлик та ін. Першу систематичну "Історію літератури руської (української)" публікує львівський професор О. Огоновський. Визначальним у більшості цих праць було уявлення про літературу як художнє відтворення дійсності (історії) з акцентом на обов'язку літератури випереджати історію і бути трибуною прогресу та свободи людської. Меншою мірою це показовим було в прихильників психологічної методології, яка в художньому слові шукала психології душі й серця людини як героя літератури і намагалася відкрити в образному слові саму природу художнього мислення й узагальнення. Слово має всі ті риси, що й художній твір, наголошував О. Потебня.
6. Період символістський (або модерністський). Він ознаменував рішучий поворот у погляді на літературу як на феномен естетики, феномен краси. Утверджуються різні варіанти філологічної школи в літературознавстві, хоча й живучими залишаються історичні (ідеологічні) трактування літературної творчості. Псевдовивихом останнього було матеріалістичне (марксистське) літературознавство, яке проіснувало понад півстоліття в окремих країнах Європи та Азії, але пріоритетним усе ж залишалося літературознавство модерне, філологічне, яке з різним ступенем активності та розмаїття розвивалося протягом усього XX ст. Як варіанти його можна розглядати літературознавство, зумовлене розвитком таких напрямів у літературному процесі, як власне символізм, імпресіонізм, екзистенціалізм, міфологізм, "формалізм" та ін. За своєю природою всі ці напрями так чи інакше були пов'язані із романтичним типом мислення і тому нерідко характеризуються як неоромантичні.
Світове (зокрема — українське) літературознавство в цей період було як ніколи синкретичним. З'являлися праці, в яких єднались ідеологічні (історичні) та філологічні принципи прочитання літературного процесу (кількатомні історії української літератури С. Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка); були спроби (але не до кінця реалізовані) створити літературну історію України з основоположним "постулатом краси" (Б. Лепкий) чи "стильовою домінантою" (М. Зеров, Д. Чижевський); силовими методами літературу заганяли за вульгарно-соціологічні ґрати (В. Коряк та ін.) або тенденційно прив'язували її до революційних рухів та більшовицьких перебудов суспільства (історико-літературні видання, створені в радянських інституціях та навчальних закладах протягом 40—80-х років XX ст.); водночас робили посильний внесок у розвиток українського літературознавства подвижники-одинаки, працюючи або у вищих навчальних закладах материкової України (М. Зеров, П. Филипович та ін.), або в діаспорі (Л. Білецький, М. Гнатишак, Д. Чижевський, О. Горбач, Ю. Лавріненко, Ю. Шерех та ін.). У XX ст. вперше в історії цивілізації наукове літературознавство було потрактоване як антинародна, контрреволюційна діяльність, і десятки, сотні дослідників літератури ставали жертвами репресій і переслідувань. Така практика була узаконеним явищем у фашистській Німеччині (30—40-ві роки), в більшовицькому СРСР (30—80-ті роки) та в окремих країнах так званої соціалістичної співдружності — Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Монголії, Китаї, Румунії (кінець 40-х — початок 80-х років). Складалося враження, що надворі не цивілізоване XX ст., а середньовічна епоха інквізицій.